Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

пʼятниця, 30 березня 2012 р.

Вікторія Сасовська. Феномен мовчання крізь призму ісихазму в поетичній творчості Юрка Ґудзя

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ЖИТОМИРСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

ВІДДІЛЕННЯ: ФІЛОЛОГІЯ ТА МИСТЕЦТВОЗНАВСТВО
СЕКЦІЯ: УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
БАЗОВА ДИСЦИПЛИНА: УКРАЇНСЬКА МОВА ТА ЛІТЕРАТУРА



ФЕНОМЕН МОВЧАННЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ ІСИХАЗМУ

В ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ ЮРКА ҐУДЗЯ


Роботу виконала:
Сасовська Вікторія Ігорівна
учениця 10-А класу Озерненської гімназії
Житомирського району Житомирської області
Педагогічний керівник:
Силко Олена Євгеніївна
вчитель української мови і літератури
спеціаліст вищої категорії, вчитель-методист
Науковий керівник:
Левченко Галина Дмитрівна
кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства і компаративістики ЖДУ імені Івана Франка

Житомир – 2012
ЗМІСТ


ВСТУП……………………………………………………………………………...…3

РОЗДІЛ 1. Ісихазм як опорна точка світоглядних орієнтирів Юрка Ґудзя……... 6
1.1.Сутність понять «ісихія», «ісихазм» та їх художнє переосмислення……...6
1.2. Формування світоглядно-творчих орієнтирів поета, витоки захоплення ісихазмом………………………………………. …………………………………..7

РОЗДІЛ 2. Художнє переосмислення філософії ісихазму у ранній поетичній творчості Юрка Ґудзя……………………………….……………………….………11
2.1. Аналіз неопублікованих поезій зі щоденника поета періоду 1974-1977 рр. та першої публікації поетичних творів в альманасі «Вітрила» …………...…..11
2.2. Феномен мовчання у перших поетичних збірках Юрка Ґудзя «POSTSCRIPTUM до мовчання», «Маленький концерт для самотнього хронопа» …………………………………………………………………………..14

РОЗДІЛ 3. Особливості художнього зображення мовчання у поетичній творчості останнього періоду життя письменника……………..……………………...….......19
3.1.Художній аналіз збірки «Боротьба з хворим янголом» ……………………19
3.2. Образи-символи мовчання у поемі «Барикади на Хресті»………………...23

ВИСНОВКИ …………...…………………………………………………………... 25

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ …….……………26

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………...28




ВСТУП

Актуальність роботи. 1 липня 2011 року виповнилося 55 років від дня народження Юрка Ґудзя, талановитого письменника, поета, публіциста, мистецтвознавця, художника і філософа, якому судилося жити й творити на перехресті тисячоліть. Незважаючи на те, що життя Юрка Ґудзя трагічно обірвалося у розквіті творчих сил, його постать займає помітне місце у сучасному літературному процесі і продовжує привертати увагу читачів і літературних критиків. Проте на сучасному етапі лише розпочинається ретельне дослідження його творчості.
У літературній творчості Юрка Ґудзя привертає увагу яскраво виражений феномен мовчання, який часто пояснюють захопленням письменника філософією ісихазму. Разом з тим, аналіз його поетичних творів різних періодів крізь призму ісихазму, зокрема феномена мовчання як одного з провідних мотивів цієї релігійно-філософської течії, практично відсутні, що й викликало інтерес до дослідження даної проблеми.
Мета роботи – дослідити особливості художнього вираження феномена мовчання як світоглядної риси ісихазму у поетичних творах Юрка Ґудзя та вшанувати пам’ять поета-земляка.
Завдання:
З’ясувати сутність понять «ісихія», «ісихазм».
Встановити витоки захоплення поета ісихазмом.
Проаналізувати ранню поетичну творчість Юрка Ґудзя з точки зору теорії ісихазму.
Виявити присутність феномена мовчання як світоглядної риси ісихазму у перших поетичних збірках Юрка Ґудзя «POSTSCRIPTUM до мовчання», та «Маленький концерт для самотнього хронопа».
Охарактеризувати збірку «Боротьба з хворим янголом» з позицій філософії ісихазму.
Дослідити образи-символи мовчання у поемі «Барикади на Хресті».

Об’єкт дослідження – поетична творчість Юрка Ґудзя, його біографія, світоглядні орієнтири.
Предмет дослідження – феномен мовчання у поетичних творах різних періодів життя і творчості.
Науковою та фактичною основою дослідження є неопубліковані поетичні твори зі щоденника Юрка Ґудзя, перша публікація віршів у альманасі «Вітрила», поетичні збірки «POSTSCRIPTUM до мовчання», «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Боротьба з хворим янголом» та поема «Барикади на Хресті»; літературно-критичні та мистецтвознавчі статті Юрка Ґудзя; культурологічна та богословська література; літературний портрет Юрка Ґудзя, створений поетом і літературним критиком Олегом Левченком; стаття Ніли Зборовської «Юрко Ґудзь (психометафізичний портрет)» (передмова до книги «Барикади на Хресті»); публікації у періодичних виданнях; відвідування с. Немильня – батьківщини поета і місця його поховання.
Методи дослідження: аналіз наукової, духовної літератури, періодичних видань; опрацювання статей літературних критиків;робота з автентичними творами; біографічний аналіз; побудова аналогій; теоретичне моделювання;спостереження; інтерв’ю; аналіз та узагальнення зібраної інформації.
Наукова новизна. У результаті дослідження доповнено літературний портрет Юрка Ґудзя, характеристику його світоглядних орієнтирів; дістало подальшого розвитку тлумачення його поетичних образів крізь призму ісихазму; вперше проаналізовано неопубліковані поезії зі щоденника, окреслено художні особливості вираження феномена мовчання в поетичних творах збірок «POSTSCRIPTUM до мовчання», «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Боротьба з хворим янголом» та поемі «Барикади на Хресті».
Теоретичне значення:
у роботі розкривається механізм творчого переосмислення теорії ісихазму у поетичній творчості Юрка Ґудзя, що сприяє більш глибокому прочитанню його творів;
ця робота стане в пригоді тим, хто цікавиться поетичною творчістю взагалі та творчою спадщиною Юрка Ґудзя зокрема.
Практичне значення:
результати дослідження можуть бути використані у викладанні курсу «Література рідного краю» та в роботі літературного гуртка, а також увійти до експозиції музею Юрка Ґудзя в с. Немильні.
Особистий внесок автора:
- на основі біографічного аналізу та теоретичного моделювання висунуто концепцію витоків захоплення Юрка Ґудзя філософією ісихазму;
- виявлено та проаналізовано з точки зору художнього вираження феномен мовчання в поетичних творах різних періодів життя і творчості поета.
Апробація результатів дослідження. Матеріали роботи представлені на розширеному засіданні літературно-історичного гуртка Озерненської гімназії Житомирського району Житомирської області (листопад 2010 р.), на науковій конференції учнівського наукового товариства «ЕВЕРЕСТ» Озерненської гімназії (грудень 2010 р., січень 2012 р.) та на засіданні методичної комісії вчителів-словесників Озерненської гімназії (січень 2011 р.), а також на літературних читаннях пам’яті Юрка Ґудзя в Житомирській обласній науковій бібліотеці імені О.Ольжича (лютий 2011 р.).
Структура і обсяг роботи. Робота складається із тез, вступу, 3 розділів (6 підрозділів), висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків. Загальний обсяг роботи становить 40 сторінок, з них основного тексту – 25.


РОЗДІЛ І

ІСИХАЗМ ЯК ОПОРНА ТОЧКА
СВІТОГЛЯДНИХ ОРІЄНТИРІВ ЮРКА ҐУДЗЯ


Сутність понять «ісихія», «ісихазм» та їх художнє переосмислення

Олег Левченко у своєму дослідженні «Літературний портрет Юрка Ґудзя» називає ісихазм одним із філософських принципів, який сповідував у своєму повсякденному і творчому житті Юрко Ґудзь [19, с. 45]. На думку поета, ісихазм є одним з провідних світоглядних орієнтирів Юрка Ґудзя.
На сторінках вільної енциклопедії знаходимо таке пояснення ісихазму: «містична, аскетична течія східного християнства, відома ще з часів Отців Церкви, проте канонічно визнана лише у ХІV ст. завдяки старанням св. Григорія Палами» [12].
«Ісихія» у перекладі з грецької означає «тиша», «спокій», проте, завдяки виникненню релігійної течії ісихазму, це слово ще стало означати загальну назву внутрішньої, мовчазної молитви, молитовного самозаглиблення заради споглядання Божественного світла в містичній практиці християн. Значна частина ідей ісихазму була сформульована ще Батьками Церкви в першім тисячоріччі. Більша їхня частина являла собою чернечі практики, як, скажімо, у Симеона Нового Богослова, візантійського богослова Х століття. Але теоретиком ісихазму став св. Григорій Палама, що жив у ХІV столітті. Основою його працею вважаються «Тріади в захист священнобезмовних». У Візантії ісихазм поширився й на Русь. Практика «розумної молитви», яка є суттю ісихазму, полягає у відверненні думок від усього земного, тілесного та швидкоплинного з метою повного єднання з Богом ще під час земного життя – аж до реального ставання «богом за благодаттю, а не за сутністю» [21]. Іншими словами, ісихазм – це містична практика богоспоглядання шляхом молитовного самозаглиблення [19, с. 46].
Ставлення до ісихазму можна назвати «традицією нерозуміння», яка склалась упродовж століть. Існує багато досліджень, присвячених цій темі, проте їх матеріали досить суперечливі і становлять дискусійне питання філософії та культурології.
Цікавим є факт, про який рідко згадують дослідники. Візантійський ісихазм, як пізніше руський ісихазм, виражений в печерній аскезі, не обмежувався мовчанням та молитвою, а вів до розквіту богослов’я, літургічної творчості, до широких рухів громадянського та політичного оновлення. Отже, ісихія – це не повне заперечення слова, а передумова його народження. Таке пояснення є найбільш логічним у розрізі досліджуваної проблеми феномена мовчання у поетичних творах Юрка Ґудзя. За словами Ніли Зборовської, ісихія або тиша – «це стан Божественного буття, опозиційний соціуму з його насильницькою дією та агресивним словом» [10, с. 3].
Таким чином, суперечливість поглядів на ісихію та ісихазм лише підсилює інтерес до цієї проблеми та прагнення філософів і митців до її творчого переосмислення.

1.2. Формування світоглядно-творчих орієнтирів поета, витоки захоплення ісихазмом

Єпископ Калліст (Уер) у своїй книзі «Внутрішнє царство» цитує слова проповідника Ісаака: «Мовчання – це таємниця віку прийдешнього» [13, с. 126]. Юрко Ґудзь своєю літературною творчістю наближає нас до цієї таємниці.
Ніла Зборовська, аналізуючи природу ісихії у прозових творах «Не-ми», «Ісихія» та поемі «Барикади на Хресті», у передмові до книги «Барикади на Хресті» зазначає, що «практика ісихії дає відчуття того, що живе життя завжди цінніше за мертві книги і мертві слова. Тому в Юрка немає одержимості словом. Він розуміє вибір живого мовчання як форму свідомої дії» [10, с. 3]. Ці слова якнайповніше характеризують світоглядно-творчі орієнтири Юрка Ґудзя.
Пояснення витоків захоплення ісихазмом знаходимо у самого письменника. У 1999 році в одному з інтерв’ю газеті «Місто» з нагоди виходу роману «Ісихія» Юрко Ґудзь розповів, що вперше зустрівся з поняттями «ісихія», «ісихазм», коли йому потрапила до рук праця середньовічного філософа-богослова Григорія Палами «Слово на захист священнонімотних», в якій він говорить про досвід православної безмовної медитації – «молитви серця», зосередженого й втишеного бесідування з Творцем [28, с. 3].
Безумовно, ця інформація не могла не схвилювати Юрка Ґудзя, адже він, за спогадами сучасників, був людиною віруючою, повертаючись додому, ніколи не оминав старенької Немильнянської церкви, за що його шанували односельці [6]. Пізніше, коли потрапив на високогірну фортецю Мангул, відвідав печерні кримські монастирі, в яких рятувалися від переслідувань іконоборцями монахи-ісихасти, то, дізнаємося з того ж таки інтерв’ю, «…вже практично на рівні дотику зустрівся зі згаданими речами. Це справді неймовірні відчуття, дивовижні місця, в яких ховається зовсім інший світ – новий, незавершений, відкритий для творення і впізнавання. Місця, де за певних зусиль раптом звільняєшся від накинутих обставинами тягарів, де зникає диктат лінійного часу й збуваються передчуття заповіданих «нової землі» й «нового неба». Все це й обіймає тиша нашої любові, тиша живої душі» [28, с. 3].
Ця історія пояснює, як виникла ідея написання роману «Ісихія», проте ознаки творчого переосмислення та художнього вираження Ю. Ґудзем теорії ісихазму зустрічаємо і значно раніше, не лише в прозових, а й у поетичних творах. Разом з тим, глибокого аналізу чи пояснення цих явищ дослідниками творчості Юрка Ґудзя або ним самим не знаходимо. Тому виникла необхідність розширити коло методів дослідження і відвідати батьківщину поета, село Немильню Новоград-Волинського району Житомирської області, яке було, як відомо, незмінним джерелом його творчості.
Спостереження первозданної природи (див. додатки А, Б), споглядання батьківської хати поета (див. додаток В), старенької дерев’яної церкви (див. додаток Г), занурення в атмосферу тихого сільського життя, спілкування з односельцями Юрка Ґудзя (див. додаток Д) дозволили глибше зрозуміти і виокремити ті чинники, які вплинули на формування характеру майбутнього письменника, його світоглядних орієнтирів та творчих пріоритетів. Саме тут, у маленькій, захованій у лісах Немильні, як ніде гостро відчувається єдність людини з природою, не осквернена тиша, глибокий спокій і неповторна внутрішня свобода. Стає зрозумілим, чому сюди так рвалась душа поета і саме тут його завжди чекало натхнення.
У Немильнянській школі, де навчався Юрко, ще досі зберігається його авторська пейзажна картина, на якій зображено тихий куточок природи на березі річки Немильнянки. А дата на картині, написана рукою Юрка, – 01.07.1956 р., день його народження. Цей факт також переконливо свідчить про те, що Юрко не був прихильником веселих гучних святкувань, віддаючи перевагу спілкуванню з природою і мистецтвом, тихому усамітненню.
Друзі й знайомі знали Юрка як справжнього філософа-аскета, який підтверджував свою літературну позицію власним способом життя. Олена Ґудзь, директор Немильнянської школи, яка особисто знала Юрка від народження, згадує, що поета часто можна було побачити на самоті - задуманого, поглинутого, очевидно, творчими планами, біля річечки Немильнянки, яка текла за городами, або біля улюбленого дерева – сосни у формі тризуба, що росла біля клубу. Ця дивна сосна і досі там росте, тепер у селі її називають Юрковою. У цьому ми переконались, відвідавши с. Немильня у листопаді 2010 і липні 2011 рр. (див. додаток Е).
Схильність Юрка Ґудзя до усамітнення, зосередженого спілкування з природою як можливості відновити внутрішню тишу, можливості сходження до вершин самопізнання і пізнання Бога, підтвердила і його сестра Раїса, яка приїздила з Канади, де зараз проживає, щоб відвідати могилу брата та взяти участь у літературних читаннях «Липневий янгол» на батьківщині поета у липні 2011 р. (див. додаток Є)
Філософські уподобання Юрка Ґудзя та його світоглядні орієнтири, зокрема релігійність та аскетизм, у значній мірі пояснюються родинним вихованням, традиціями сім’ї та теплими, близькими стосунками з рідними: матір’ю Вірою Костянтинівною, яка працювала вчителькою історії та географії у Немильнянській школі і, зі спогадів односельців, була надзвичайно мудрою і терплячою жінкою, братом Анатолієм, чию долю скалічив Афганістан, сестрою Раїсою, дідом Костем, який змалечку вчив Юрка пізнавати світ подорожуючи і теж був людиною глибоко віруючою, бабою Якилиною та її донькою, яка стала Юркові хрещеною матір’ю. Не випадково у прозових і поетичних творах Юрка Ґудзя, як живі, постають образи його рідних, немиленців: поряд з ними він почувався найбільш захищеним, так само, як і в своїй самотній сільській оселі. Свідченням цього є уривок з листа до матері, який зберігається нині в музейній кімнаті Немильнянської школи: «Пам’ятаєш, давно-давно, малим, коли мені було погано чи страшно, я брав твою руку, міцно держався за неї і всі мої ляки, кривди, зникали» [5]. Здавалось би, з матір’ю можна поділитися усім, проте, як зазначалося у листі, усе потрібно тримати під «кількома штампованими реченнями» (див. додаток К). Можливо, це також частково вплинуло на подальшу творчість письменника, і в його поезії з’явилося ще більше образів-символів мовчання.
Як відомо з біографії письменника, Юрко продовжив династію вчителів істориків у своїй родині, закінчивши у 1984 році історичний факультет Київського педінституту [27, с. 73], і кілька років працював вчителем історії у рідній Немильнянській школі (див. додаток Ж).
Вибір факультету пояснюється не лише близькістю до матері, як зазначає Олег Левченко [19, с. 20], а гадаємо, і філософською спрямованістю особистості митця, сформованою під впливом цілого ряду чинників, що також стало однією з передумов захоплення ісихазмом.
Отже, витоками, або передумовами, захоплення письменника ісихазмом можна вважати релігійні традиції сім’ї Юрка Ґудзя, родинне виховання, філософську спрямованість особистості, його професійний вибір, постійну самоосвіту, спілкування з природою, потребу в усамітненні і безпосереднє знайомство з працею середньовічного філософа-богослова Григорія Палами «Слово на захист священнонімотних».


РОЗДІЛ 2


ХУДОЖНЄ ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ФІЛОСОФІЇ ІСИХАЗМУ У РАННІЙ ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ ЮРКА ҐУДЗЯ

2.1. Аналіз неопублікованих поезій зі щоденника Юрка Ґудзя періоду 1974-1977 рр. та першої публікації поетичних творів у альманасі «Вітрила»

Завдяки дослідженню творчої спадщини Ю. Ґудзя вчителькою Немильнянської школи Лесею Ґудзь, вдалося знайти не опубліковані раніше поетичні твори зі щоденника поета періоду 1974–1977 рр., які були презентовані на літературних читаннях «Липневий янгол» 01.07.2011 р. (див. додаток П).
У творах переважають сумні, меланхолійні мотиви, які, певною мірою, ілюструють душевний стан поета, який міг бути викликаний життєвими обставинами цього періоду (невдале перше кохання, необхідність нести тягар військової служби). Слід відмітити, що у перших поетичних творах помітно домінують зорові образи над слуховими (окрім останніх кількох віршів російською мовою). Якщо бути уважним, то можна помітити цілу низку образів-символів мовчання, які використовує Ю. Ґудзь у своїх поезіях: «лиш без середньої струни висить гітара», «зорі завжди байдуже дивляться на закоханих», «іде, іде весняний мокрий сніг», «самотою блукаю по парку», «тиша сплячого міста», «під вартою йшов вулицею чоловік та й усміхався». У щоденнику Ю. Ґудзя є й твори, написані російською мовою, які суттєво відрізняються від попередніх своїм настроєм, ніби уособлюючи собою «крик душі» поета (див. додаток Л). На думку О. Левченка, писав російською, бо саме на цей період припадає служба в лавах Радянської Армії (приблизно 1976-1978) [19, с. 24]. Проте і в цих поезіях Юрко використовує досить багато образів мовчання: «лицо в тени», «окно в заблудившемся городе», «погруженный в глубокую зиму» тощо (див. додаток Л).
Вперше поетичні твори Юрка Ґудзя було опубліковано в альманасі «Вітрила» (приблизно 1984–1985 р., див. додаток М). Це було 5 віршів («Зимовий ранок», «Пасу з дідом череду», «Я жінку знав з очима пійманого птаха», «Жіночий портрет», «Застане ніч в дорозі»), які згодом увійшли до перших поетичних збірок поета – «POSTSCRIPTUM до мовчання» і «Маленький концерт для самотнього хронопа»:
Зимовий ранок. Темно ще.
У темряві іду до школи.
Порожній клас…
До першого уроку півгодини.
Заходять діти, тихо привітавшись,
І мовчки ждуть.
Сьогодні я вам розповім
Про перший подвиг мужнього Геракла.
(У слові “мужній” живе холодний вуж).
Дітей обличчя напівсонні
Ще зберігають тіні сновидінь,
Коли прокидаються і плачуть
Вночі від жаху…
Дзвінок. І треба йти.
Останнє, що встигаю, –
Поглянути в вікно
Очима хлопчика з “камчатки” :
Хитає вітер чорне дерево,
І, грузнучи в снігу,
До них бреде немейський лев 1 c.30].

Пасу з дідом череду.
В торбі –
Кортасар і Михайль Семенко.
А в небі – жайвір,
І недалеко кує зозуля.
Як пахнуть трави!..
І скільки відтінків зеленого!
Десь зовсім поряд
Хиткий місток
Між думкою і дією.
Весна як вибух…
Не до читаня [2. с. 36].

Я жінку знав
З очима пійманого птаха.
В глибинах погляду –
Дівоча чистота.
Сумна, проста,
Самотня, тиха.
Собі на лихо
Я жінку ту придумаю…
Собі? [2, с. 43]

Жіночий портрет
На кого схоже обличчя річки,
Закуте льодом, прикрите снігом?
– На сон , що сниться
Мені самому,
Про сон,що снився
Мені малому… [2, с. 61]
(Підкреслено мною. В.С.)
Як видно в виділених рядків, у перших опублікованих віршах також прослідковується використання образів мовчання. Разом з тим, настрій поезій помітно відрізняється від щоденникових творів більшою оптимістичністю. Відомо, що в цей період Юрко Ґудзь після закінчення інституту працював на посаді вчителя історії і малювання у рідній Немильнянській школі. Леся Ґудзь, яка на той час була ученицею Юрія Петровича, згадує, що він дуже радів своїй першій публікації і не приховував цього від учнів і колег.
Таким чином, у перших поетичних творах Юрка Ґудзя прослідковується тенденція використання поетом образів мовчання, обумовлена світоглядними орієнтирами поета.

2.2. Феномен мовчання у перших поетичних збірках Юрка Ґудзя «POSTSCRIPTUM до мовчання» ,
«Маленький концерт для самотнього хронопа»

Перша поетична збірка Ю.Ґудзя «POSTSCRIPTUM до мовчання» вийшла у 1990 році у Канаді. У 1991 в Україні було опубліковано поетичну збірку Юрка Ґудзя «Маленький концерт для самотнього хронопа». Проте, як свідчить порівняльний аналіз цих збірок, вони об’єднують 26 однакових віршів.
Перша Юркова збірка «Маленький концерт для самотнього хронопа» (що вийшла в Україні) виглядає досить скромно – в ній опубліковано 38 віршів, (у «POSTSCRIPTUM до мовчання» – 73 вірші та поема «Мандри Мандрагори». Тому «POSTSCRIPTUM до мовчання» – більш удосконалена збірка. За висновком Олега Левченка, можемо говорити про один рукопис, із яким Юрко Ґудзь шукав видавця [19, с. 48].
Поезії обох збірок «POSTSCRIPTUM до мовчання» та «Маленький концерт для самотнього хронопа» не лише частково дублюються, але й об’єднані часом написання, спільністю світовідчуття, авторської життєвої позиції.
Якщо навіть образно сприймати поетичні твори Юрка Ґудзя крізь призму ісихазму, то, на перший погляд, виникає парадокс. Ісихія у духовній практиці християн асоціюється з повним, всепоглинаючим мовчанням. Поезія – це слово. А слово – це заперечення мовчання. З іншого боку, мовчання для ченця – це спосіб перемогти тіло, а слово – це також тілесне мовчання, адже це, за Григорієм Паламою, голос душі або розуму. Таким чином, у назві першої поетичної збірки закладено філософський закон єдності і боротьби протилежностей: з одного боку, мовчання і слово – абсолютно полярні поняття, які взаємовиключають одне одного, а з іншого боку, вони найбільш повно і гармонійно доповнюють одне одного. Бо з мовчання народжується слово, а слово закінчується мовчанням. Людина заперечує мовчання своїм словом – криком немовляти, з’являючись на світ, а помираючи, перекреслює слово мовчанням.
Разом з тим, теорія ісихазму розглядає мовчання не як звичну паузу між словами, а як свідоме самозаглиблення і самоочищення людини від усіх земних думок, слів і почуттів для досягнення найвищої духовної мети – пізнання Бога, що рівноцінне пізнанню Істини, коли устами людини промовляє сам Творець. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що POSTSCRIPTUM до мовчання – це і є сама Істина або слово Бога, відкрите нам у результаті напруження усіх душевних сил митця, його жертовного самозречення.
Вживання поетом лексеми «постскриптум», що означає доповнення до певного тексту (у листі, зокрема, це приписка після підпису [17, с. 604]), підсилює розуміння філософської глибини мовчання як процесу пізнання істини. Адже коли б мова йшла про звичайне мовчання, як паузу між словами, доцільніше було б ввести лексему «слово» – слово після мовчання.
Слово – не завжди промовляння, а мовчання – не завжди порожнеча. У цьому нас переконує поетична ісихія Юрка Ґудзя, яка є творчим переосмисленням і художнім вираженням теорії ісихазму у запереченні мовчання словом.
Феномен мовчання зустрічаємо і в громадянській, і в інтимній, і в пейзажній ліриці Юрка Ґудзя. Важливість і значення мовчання пояснюється ним самим у пролозі збірки «POSTSCRIPTUM до мовчання»: «Розмова тільки починалася поряд з мовчанням про невимовне. Наші слова лиш postsriptum. Все ще можливо. Світ не завершено» [1, с.13].
Мовчання у ліричних творах Юрка Ґудзя виступає і як прообраз, і як тло, як передчуття, і як спосіб втілення ідеї, спосіб сказати про невимовне, тоді як ісихазм розглядає мовчання як спосіб пізнати Бога (по суті, це те саме, що сказати про невимовне). На думку Олега Левченка, автор розгортає в зримих словах незримі змісти подій чотирьох пір року: весна – літо – осінь – зима. Зима стає кульмінацією – приходить різдвяна ніч. Тема Різдва – народження безмовного – стає наскрізним таїнством перетворення світу в філософії автора [28, с. 56].
Аналіз художніх засобів у збірках «POSTSCRIPTUM до мовчання» і «Маленький концерт для самотнього хронопа» дозволяє зробити висновок, що феномен мовчання, присутній практично у всіх поетичних творах Юрка Ґудзя, є своєрідним інструментом поета переважно при творенні яскравих метафор і епітетів. Наводимо приклади використання таких тропів:
Скоро холодна зима
Губи зведе німотою… [1, с. 23]

Села похмуро мовчать [1, с.19].

Відходять мовчки ночі, дні [1, с. 24].

До ранку голос віхоли затих
І в вікна пустка глипає очима [1, с. 30].

Болять задушені слова [1, с. 40].

…Дівоча чистота.
Сумна, проста,
самотня, тиха [1, с. 43].

Удвох з великою зимою
Живем в безмовності [1, с. 46].

На світло до вікна
посходились дерева
і мовчки ждуть когось [1, с.34].

А зараз тут стою, мовчу і плачу, –
Кленовий лист притих на підвіконні [1, с.46].

І мертве ожива віконце
В німому храмі на горі [1, с. 72].

У вірші «Зустріч» мовчання є складовою антитези:
Села похмуро мовчать
В’їзд заборонено.
Тільки дерева кричать
Чорними кронами [1, с. 19].
У вірші «Під вікнами Березоля» зустрічаємо і оксиморон:
Ніч смерті і життя, –
безмовний крик вдаряється
об шиби [1, с. 34].
– Як тихо на світі! – вигукує ліричний герой поезії «Співанка» [1, с. 16], ніби хоче розірвати тугу пелену мовчання у суспільстві, яке забуло споконвічні народні традиції, і повернути життя забутій дівочій співанці, яка, ніким не почута, тихо сумує під ґанком. Автор Української Реконкісти за допомогою перифразу і персоніфікації вклав у образ тихої дівочої співанки глибокий філософський зміст.
Юрко Ґудзь не завжди прямо називає мовчання у своїх поетичних творах. Часто феномен мовчання проступає крізь інші поетичні образи, мотиви, символи, близькі за внутрішнім змістом: німі оркестри, довга тінь, самотня садиба, самотнє дерево, тиха співанка, самотній сад, чекання, безмовний крик, задушені слова, німий свідок краси, тінь ліщини, стіна, самотня біла сорочка, безпритульний рушник на хресті, мертве віконце, німий храм.
Ці образи, безперечно, асоціюються з мовчанням і, крім того, занурюють читача в доволі сумну атмосферу, викликану душевною драмою ліричного героя. До такого ж висновку приводить і часте повторення образу зими, навіть першу частину збірки автор назвав «POSTSCRIPTUM зимовий» (у назвах решти розділів відсутнє згадування пір року взагалі). Безсумнівно, що з усіх пір року, зима найбільше асоціюється з мовчанням, холодом, самотністю, чистотою і святістю. Зимові образи вичерпно передають душевний стан ліричного героя і самого поета. На думку Олега Левченка, у світогляді Юрка Ґудзя білий сніг постає як білий аркуш, що «виражає філософію прихованого, ще ненаписаного тексту, великого, відкритого, як засніжене поле, мовчання» [19, с. 61].
Крім того, мовчання у багатьох поезіях Ю. Ґудзя виступає своєрідним тлом, що підсилює, увиразнює інші поетичні образи або доповнює їх. Наприклад, початок поезії «Зустріч» [1, с. 19] – це внутрішній монолог ліричного героя, викликаний його інтимними почуттями, що налаштовує читача на тихий ліричний лад. Тим несподіваніше, болісніше і голосніше звучать у другій строфі слова, які ніби відлунюють у свідомості страшним передчуттям глобального лиха:
Травень. Гуркоче парад.
Цезій на плитах.
А далі, вже через строфу, знову приречено-трагічне:
Ось і розмові кінець.
Стає зрозумілим, що цей кінець символізує не звичайне мовчання, що настає, коли вичерпано тему розмови, і стосується не лише ліричного героя та його інтимних переживань. Можливо, ці слова віщують кінець атомної епохи або життя взагалі, а можливо, символізують горезвісне мовчання нашої влади про справжні масштаби трагедії на Чорнобильській АЕС у 1986 році.
Таким чином, феномен мовчання у поетичних творах Юрка Ґудзя є творчим переосмисленням філософії ісихазму, несе на собі велике художньо-смислове навантаження і служить засобом творення художнього образу.


РОЗДІЛ 3

ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО ЗОБРАЖЕННЯ МОВЧАННЯ
У ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ ОСТАННЬОГО ПЕРІОДУ ЖИТТЯ ПИСЬМЕННИКА


3.1. Художній аналіз збірки «Боротьба з хворим янголом»

Збірка поезій «Боротьба з хворим янголом» побачила світ у 1997 р. Ця книга підсумувала поетичний доробок трьох не опублікованих збірок, про які поет згадує у своїх біографіях: «Вишиванки, хронопа, без» (1992), «Млеко хронопів глосолалійне» (1993) та «Знаки білої крові» (1993) [19, с. 37].
Ольга Різниченко в статті «Модус мовчання» (відгук на книгу «Боротьба з хворим янголом») трактує поезії Юрка Ґудзя як летризм. Летризм (lettrisme – франц.) художньо-естетичний напрямок, заснований в 1946 р. у Парижі І. Ізу в співтоваристві з Г. Помераном. Летризм – утопічний проект звільнення індивіда шляхом розповсюдження креативності на життєдіяльність в цілому, її глобальну трансформацію, що передбачає відмову від поділу й спеціалізації праці [19, с. 44]
Разом з тим, маємо підстави характеризувати цю збірку з позиції філософії ісихазму. Прикладом можуть бути такі поезії Юрка Ґудзя:
Пошуки сховища
…ранком в містечку Гьорліц
Намагаючись віднайти кілька слів
Принагідних мовчанню
Відчуваючи на мить відразу
До рідної мови
Залишаючи про запас (ще недоторканий)
Коротке й протяжне
Ichsterbe
Намагаюся пригадати своє обличчя,
Перетворене в завіконний пейзаж – ім’я,
Найостанніше, котрим ти викликала
Мене,
Новонародженого забуттям і поверненням в
Тіла твого теплі хвилі – на межі скам’яніння
Поцілунки крізь шкло надвечірньої шиби
Вістря божого циркуля дотикається
Серця
Вже окреслене коло
Для любові й печалі
Вже розчахнуто браму
Для шаленців мовчання
Вже твої імена невіддільні від тіла.
Вже: так довго живем, тільки коси чомусь
Не сивіють (…)
Упокорення днин після здвиження
Нерухомістю птахів
Споглядання покинутих крил…
Ніч гадаючих постав:
Глядачем біля них є (чи буде)
Опівнічний Межник
Не допитуйсь у мене про нього –
Ще не можна не треба не час (…)
Від ранкового відчаю –
До вечірнього чаю
Там, де слово було
Я тебе заховаю…
(Підкреслено мною. С.В.)
Справді, важко знайти слова, принагідні мовчанню, коли воно охоплює таку неосяжність кохання, яка здатна наблизити людину до Бога. На нашу думку, у словах «вже розчахнуто браму для шаленців кохання» сконцентровано філософію ісихазму. Проте вістря Божого циркуля чітко окреслює коло не лише для любові, а й для печалі, що виливається в споглядання покинутих крил. У пошуках сховища ліричний герой знаходить найнадійніше – «там, де слово було», тобто саме мовчання, яке в останніх рядках поезії уособлює собою пам’ять.
Втікачі з лабіринту
…тінь вечірнього равлика
Відокремлюється невимовної
Безпритульності тіла й повільно
Крізь ВУХО мого сновидіння
Вповзає до зруйнованого лабіринту
Чужої пам’яті про когось малого.
Несмертельного, зовсім іншого.
Нечужого..
Вухо такого відчаю
Дослухається
Як неймовірно наповнено поруч
Й навпроти проживають свій
Літошний літній вік свідки його
Уповільненого забування:
Мокре листя.
Холодна трава.
Вранішнє світло зелене.
Тінь вечірнього равлика…
(Підкреслено мною. В.С.)
Ця поезія – напівмістична картина, змальована на грані сновидіння. Тінь вечірнього равлика – невимовна й невимовлена частинка єства ліричного героя, що потрапляє в лабіринти чужої пам’яті, щоб почути усю повноту «літошнього літнього віку», у якому його вже немає. Проте «мокре листя», «холодна трава», «вранішнє світло зелене» – це лише зорові образи, які не мають звукового наповнення, по суті, уособлюючи собою мовчання, як і тінь вечірнього равлика. На титульній сторінці одного примірника збірки «Боротьба з хворим янголом», що зберігається у музейній кімнаті Немильнянської школи, є напис, зроблений рукою автора: «Зима – наймилосердніша пора року, ОКО і ВУХО тихого відчаю» (див. додаток Н). У цих словах закладена глибока філософська думка, що допомагає нам розкрити образну глибину цієї поезії. А й справді, зима дуже милосердна, вона дає нам шанс пережити хвилини мовчання, перепочити, переосмислити свої вчинки, щоб навесні прокинутися і жити новим життям. Проте тінь вечірнього равлика уособлює собою не лише мовчазне споглядання, а відчай нездійсненного.
Цікавими з точки зору художнього переосмислення філософії ісихазму є й так звані календарні поезії:

Грудень
Її долоні перетворюють воду
Мого зимового обличчя
На вино…потім
На денці моєї пам’яті
Устами німого Бога
Відбувається прощальна євхаристія
Нашого спільного тіла –
І замовляння крові.

Липень
Трунком сумним
Сонного тіла
Жінка вужа
Хлопця споїла.

Вересень
Горіла сосна
Палала
В запалі груди
Запала тиша
Не відсвяткованих побачень
Горіла сосна.
(Підкреслено мною. В.С.)
У своїх поезіях Юрко Ґудзь використовує яскраві епітети (зимове обличчя, не відсвятковані побачення, сумний трунок, спільне тіло, мокре листя, холодна трава, німий Бог), які тісно переплітаються з феноменом мовчання, підсилюючи філософське звучання творів. В останній поезії поряд з метафоричним образом палаючого дерева – тиша, як символ забуття. Емоційність сприйняття підсилюється застосуванням парономазії і асонансу.
Таким чином, на прикладах поезіях цієї збірки, ми переконалися у тому, що Юрко Ґудзь виявляє стійкість своїх філософських поглядів, змальовуючи художні образи крізь призму ісихазму.

3.2. Образи-символи мовчання у поемі «Барикади на Хресті»

Особливе місце в творчості Юрка Ґудзя займає поема «Барикади на Хресті», створена у 2000 р., на початку нового тисячоліття, хоча задум її написання виник значно раніше, про що свідчить уривок одного з текстів першої збірки Юрка Ґудзя «POSTSCRIPTUM до мовчання» (1990): «…колись, наприкінці зими, ти розповів мені, що вже не перший рік працюєш над поемою, в якій намагаєшся поєднати глибини щоденного позачасового буття з повсякденними хідниками заасфальтованого побуту, поемою, яка зможе врятувати тебе від навколишнього абсурду, від порожнечі викоханих екзистенцій….» Розділяє задум і написання такої поеми десяток років [19 с. 39]. Опублікованою вона була вже після смерті поета, у 2009 р. У 2011 році, за ініціативи письменника-перекладача, доктора філології Католицького університету імені Яна-Павла ІІ у м. Люблині Андрія Савенця, який переклав поему англійською мовою та написав до неї передмову, видано книгу-альбом Юрка Ґудзя «Барикади на Хресті», ілюстровану художником-графіком Миколою Соболівським. Таким чином, творчість нашого талановитого земляка буде знати і англомовний, і україномовний світ.
Поема «Барикади на Хресті» має глибоке символічне значення. Саме завдяки їй поета стали називати провісником Помаранчевої революції, адже кияни «Хрестом» називають Хрещатик. Разом з тим, хрест – це християнський символ жертовності й самозречення, які були так притаманні самому авторові поеми.
Юрко Ґудзь не завжди прямо називає мовчання у своїх поетичних творах. Часто феномен мовчання проступає крізь інші поетичні образи, мотиви, символи, близькі за внутрішнім змістом. Наприклад, хрест – це символ мовчазного терпіння, що також дозволяє розглядати поему «Барикади на Хресті» в розрізі обраної нами проблематики.
У поемі символи мовчання зустрічаємо не часто, але глибина їх філософського звучання надзвичайно велика. По-перше, феномен мовчання присутній у відомому стоп-кадрі, який триває у німому мовчанні-чеканні, доки на асфальті старий музика пише білий вірш [2, с. 233].
Цей новий образ є яскравим свідченням того, що світоглядні орієнтири Юрка Ґудзя та його захоплення філософією ісихазму залишаються незмінними. Далі, заключна частина поеми починається словами: «Ти запитуєш мене…» і повністю запозичена автором зі збірки «POSTSCRIPTUM до мовчання», зустрічаємо образ німих оркестрів (символу сучасного поету суспільства) і останні красномовні й водночас мовчазні образи поеми: день, що відходить (саме відходить, не згасає, бо йдеться про зміну часів), і довгу тінь, яка повільно ходить навколо чорної тополі. Тінь, як відомо, – теж прообраз мовчання. Але ж мовчання – це тільки початок. За словами поета-філософа, «все ще можливо. Світ не завершено» [1, с. 13].
Отже, поема «Барикади на Хресті» не є винятком у поетичній творчості Юрка Ґудзя різних періодів щодо використання символу мовчання як одного з аспектів філософії ісихазму.


ВИСНОВКИ

У результаті аналізу джерельної бази з теми дослідження ми прийшли до наступних висновків:
Коріння ісихазму як релігійної течії веде до витоків християнської церкви. Значний внесок у розвиток теорії ісихазму зробив середньовічний філософ Григорій Палама, завдяки чому у ХІV ст. ісихазм як течія східного християнства був канонічно визнаний. Найбільш характерні його ознаки – мовчання, аскетизм, містичний світогляд та практика «розумної молитви» – ісихії.
Сповідування філософії ісихазму, як у повсякденному житті, так і в творчості, є важливою складовою світоглядних орієнтирів Юрка Ґудзя, що, у певні й мірі, пояснюється філософською спрямованістю особистості, релігійними традиціями сім’ї, професійним вибором, постійною самоосвітою, спілкуванням з природою і безпосереднім знайомством з працею середньовічного філософа-богослова Григорія Палами «Слово на захист священнонімотних».
У поетичній творчості Юрка Ґудзя яскраво виражений феномен мовчання, про що свідчить наявність цілої низки образів-символів мовчання у поетичних творах різних періодів життя письменника, а саме: у неопублікованих віршах зі щоденника 1974–1977 рр., у перших поетичних збірках «POSTSCRIPTUM до мовчання» та «Маленький концерт для самотнього хронопа», а також у творах останнього періоду життя – збірці «Боротьба з хворим янголом» та поемі «Барикади на Хресті», що доводить стійкість його світоглядно-творчих орієнтирів.
Феномен мовчання у поетичних творах Юрка Ґудзя є творчим переосмисленням філософії ісихазму. Мовчання у поезіях Юрка Ґудзя виступає одночасно як засіб вираження художнього образу і як результат духовного та світоглядного пошуку поета і, таким чином, несе вагоме змістове та художнє навантаження.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Ґудзь Ю. Postscriptum до мовчання / Юрій Петрович Ґудзь. – Торонто : Бескид, 1990. – 88 с.
Ґудзь Ю. Барикади на Хресті / Юрій Петрович Ґудзь. – Тернопіль : Джура, 2009. – С. 231-244.
Ґудзь Ю. Боротьба з хворим янголом / Юрій Петрович Ґудзь. – К. : Голос громадянина. – Бібліотечка Української поезії, 2007. – 80 с.
Ґудзь Ю. Речам і символам їхню сутність / Юрій Петрович Ґудзь // Артанія. – 2008. – №3. – С. 79.
Ґудзь Ю. Лист до матері / Юрій Петрович Ґудзь. – Архів автора, 2011. – 1 с.
Ґудзь О.П. Спогади про Юрка Ґудзя / Олена Павлівна Ґудзь. – Архів автора, 2011.
Ґудзь О. Спогади про Юрка Ґудзя / Олеся Ґудзь. – Архів автора, 2011.
Ґудзь Р.П. Спогади про брата / Раїса Петрівна Ґудзь. – Архів автора, 2011.
Великий термінологічний словник школяра: 5-11 класи. – Х. : Школа, 2004. – С. 485 -532.
ХІ Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2009» // Україна молода. – 2010. – №7. – с. 4.
Дембіцька А. Липневий янгол. / А. Дембіцька // Житомирщина. – 2010. – №77. – С. 7.
Зборовська Н. Юрко Гудзь [психометафізичний портрет]. / Ніла Зборовська // Літературна Україна. – 2011. – № 30. – С 3.
Зборовська Н. Юрко Ґудзь як істинна українська метафізична харизма. / Ніла Зборовська // www.zborovska.nameз
Исихазм. Материали з Википедии – свободной энциклопедии // http://ru/wikipedia.org / wiki / «Исихазм»
Калліст (Уер), єпископ. Внутрішнє царство. – К. : Дух і Література, 2003. – 256 с.
Концевич Є. Тутешня кава. / Євген Концевич. – Ж. : Бібліотека журналу «Авжеж!». – 2000. – С.161-169.
Красуцька І. До осягів поетичного слова Юрка Ґудзя. / Ірина Красуцька // Українськамова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2008. – № 10. – С.119-121.
Куньч З.Й. Універсальний словник української мови / Зоряна Йосипівна Куньч. – Тернопіль: Навч. книга – Богдан, 2005. – С. 604.
Левченко О. Літературний портрет Юрка Ґудзя. / Олег Левченко // http://ygoodz.blogspot.com
Левченко О. Глеки споминів : Юрко Ґудзь у літературних осередках Житомира 1999–2002 рр. / Олег Левченко // ЛЮБЛЮ+СЛОВО : Літературно-художнвй журнал. – №2, 2011. – С. 139–150.
Св. Григорій Палама. Триади в защиту священнобезмолствующих. – М.: Канон, 1995. – С. 5-344.
Павлінчук Т.І. Юрко Ґудзь. / Тетяна Іванівна Павлінчук // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – № 1. – С.72.
Рудак М.А. Не гасла свічка / Марія Андріївна Рудак // Житомирщина. – 2006. – 11 липня. – С. 8.
Рудак М.А. Спогади про Юрка Ґудзя / Марія Андріївна Рудак. – Архів автора, 2010.
Сопронюк О. Чистота: «Чорним небом вертався додому Господь… / О.Сопронюк // Артанія. –2008. – №4. – С. 34–37.
Шевчук А.М. Спогади про Юрка Ґудзя / Анатолій Мефодійович Шевчук. – Архів автора, 2010.
Шинкарук В.Ф. Літературна Житомирщина : [бібліографічний довідник]. / Володимир Федорович Шинкарук. – Житомир : Редакційно-вид. держ. підприємство «Льонок». – 1993. – С. 73.
Щирська М. Птахи і динозаври : [інтерв’ю з Юрком Ґудзем] // Місто. – 1999. – 4 листопада. – С. 3.



пʼятниця, 16 березня 2012 р.

Олександр СОПРОНЮК. Українська реконкіста. Пам’яті Ніли ЗБОРОВСЬКОЇ (повна версія статті)



Олександр СОПРОНЮК,
Асоціація українських письменників


Українська реконкіста

Памяті Ніли ЗБОРОВСЬКОЇ

----------------------------------------------------------------------------------------------------------
Передноворічного, 31-ого дня грудня, 2011-го був на гостині у мисткині, головного редактора «Артанії» Алли Маричевської. Вже дорослі діти – молодша дочка Олена, зять Андрій, уже й двоє онучок – Ярина, Устинка. Звичні – в традиціях – святкові готування. В сусідній кімнаті – багата – на будь-який поклик – бібліотека: покійний Микола Маричевський –  уже сьомий рік, як його не стало – знався, і вельми на МИСТЕЦТВІ загалом і на КНИЗІ зокрема.  Беру з полиці першу-ліпшу: Соломія Павличко – «Фемінізм», видану вже після Соломіїної смерти в її ж таки видавництві «Основи» 2002 року,  переднє слово Віри Агєєвої. Спинився. Гортаю, як завше з кінця. Відповідальна за випуск Тетяна Соломаха. Редактор Михайло Москаленко. Товариство добірне, так само вже спочиле в Бозі. Ст.311 – «Якось під новий рік», (День – 1999 – 31 грудня. Остання прижиттєва публікація). Ст.305 – «Останнє інтерв’ю для преси». Розмову вели Катерина СЕРГЕЄВА та Марина ІГНАТУША. (Я – студент. – 2000. – №1/2. Датується 28.12.1999р.). ст.282 –  «З України роблять хатку, відгороджену від усього світу парканом тупості». Читаю: «Я рада, що з’являються нові люди. Коли я років вісім тому почала вивчати фемінізм і говорити про нього, у мене було відчуття, що я одна. Тепер у нас є своя компанія – Оксана Забужко, Ніла Зборовська і мої студентки. Мене запросили в «Табу» з приводу фемінізму, але це не зовсім мій жанр. Ще Леся Українка сказала, що фемінізм не потребує теоретичних доказів. Пройшло сто років, і я буду щось комусь доводити? Це не тільки мене, це всю культуру принижує! Я глибоко співчуваю жінкам, які… кладуть асфальт і завжди готова вступити в боротьбу за їхні права». Соломія Павличко. Розмову вела Олексанра ДЕНИСОВА (Факты. – 1998. – 1 декабря.).
Повела з цього монологу не світла логіка і висота та довершеність Cоломіїної думки – то беззаперечне… «Поважаю таких, котрі вміють достойно програвати і бути в меншості», – завважила вона якось.
Повела згадана Ніла Зборовська.
Тьохнуло…
Вже втрачене…
І це, вже втрачене, – ще свіже…
З оглядин на це, вже цьогорічного третього січня, поїхав до Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.
Директор Інституту, академік  Микола Григорович Жулинський – знаю його вже близько тридцяти літ, починаючи з письменницького будинку, з колишньої вулиці Чкалова, нині Гончара, 52, де я довгий час мешкав – по-дружньому запросивши до столу, тужливо проказав: питаєш, Олександре,  що офіційно буде для Нілиної пам’яті?
 – Група скульпторів уже перейнялась проєктом пам’ятника на її могилі, на батьківщині, в селі Рубаний Міст,  Черкащина.
Є вже й проєкт меморіальної дошки. Хата, де Ніла народилася. Школа, в якій вона вчилася.
Далі – читання наукові. Присвячені її памяті. На базі Черкаського університету.
Збірник спогадів і матеріалів, що є в архіві, і, звичайно ж, свіжі. Про неї…
Отакі-от наші пам’ятні перспективні справи, –  закінчив Микола Григорович.

Від себе додам: кандидат філологічних наук Володимир Даниленко, виступаючи на вечорі пам’яті вченої, що перейшов торішнього 29-ого листопада в столичному Музеї Літератури, на Богдана  Хмельницького, 11, запропонував заснувати премію імени Ніли Зборовської, на царині літературознавства.
А ще, звісна річ, – заопікуватися науковою і літературною спадщиною. Про це зокрема нам ішлося в розмові з київським університетським ученим Олегом Павловим – людиною їй рідною і близькою.

Сподіватимемось, що все це задля увічнення Нілиної пам’яті – БУДЕ.
Тим паче, що Нілі Зборовській  цього року висвітився б  ювілейний віковий полудень…
Отож, наразі – про НЕЇ слово. 
----------------------------------------------------------------------------------------------------------

«Я заберу себе мандрами…».
Згадалося…
Задорожив…
Канів, Бучак.
Там –  Володимир Затуливітер, український поет першої руки. Його – вже в тих світах, але така жива філософська характерна пам’ятна сутність. 2002 року, в зимі, на Водохреще, ховав мистця з друзями – штивно, по-гайдамацьки … Літературно-меморіальний музей. Могила. Садиба. Сад. Болить. Дороге то все...
Далі – Полтавщина, Лубни.
Два Василі – Барка і Симоненко – од землі цієї обоє. Кровю. Долями – різними в часі, просторі, фізичному чині, але такими близькими за духом і посутньо. Вулиці їхніми іменами в місті вже живуть. Як і гетьманів –  Калнишевського, Дорошенка. Князів Вишневецьких, Ярослава Мудрого, Григорія Сковороди… Знакова в Лубнах –  імени Григора Тютюнника. На ній колись перша на українських теренах аптека лікарських рослин живила-гоїла, од 1709 року. Так само перша, але вже газета, в Російській імперії, українською мовою, «Хлібороб», з 1905 року виходила – видавали її брати Шемети. Бойовий штаб Лубенської республіки 1918 року містився. Самому Григорові Тютюннику, траґічному класикові сучасної української літератури, торік – груднем місяцем – вісімдесят літніх зим виповнилося б… Затривожило. Повело. Отож, находився в своїх Лубнах, наснажився-надихався…
Згодом – Житомир. Попільня. Саверці. Парипси. Новоселиця. Роґізна. Автентична книжка, життя з тих часів, Ганни Демірської «Великдень у Романівці», що її презентовано в «Українському домі», саме напохваті була – Юлія Патлань і Лідія Дубиківська-Кальненко, хрещені матері видання, з Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», відкрилися-здарували. Згадалися бабуся мої, по батькові, Олександра –  звідсіль, із цих країв вони були – побут, мова, на вершину – письмо, «необлагороджене», справдешнє, первозданне, що й у книжці цій, неперейдено високій…
Нарешті вернув до Києва. Заземлив-закітвив. Роковини по смерті товариша –  щільного, густого прозаїка Олеся Ульяненка: світлий сум од свіжої книжки в книгарні «Є» – де він сам про себе, в інтервю: «Олесь Ульяненко: без цензури 1994-2010)», чесний спомин на могилі, на Байковому. Сорок день по Русланові Зайченку, так само другові, – провідникові УНА-УНСО, що його ми поховали в Черкасах, одбули. Третє літо, як у засвітах – од 24 серпня! – соліст групи «Рутенія» Кость Єрофєєв.
…Тишею зустрічав 20-ту українську незалежність. Працював, – а кладу рядки на папір головно ночами, – зайшов, з цікавого інтернетного дива, на літературну  царину…
Одійшло, думаю собі, горе, одбулося. В минулому вже… Ан – ні… позаяк у новинах – затріпотів німотний інформаційний крик … «Після тяжкої хвороби сьогодні о 2-ій годині ночі померла Ніла Зборовська…» Перед очі одразу став В’ячеслав Медвідь і його сентенція від жовтня 1993 року, по загибелі поета Андрія Данченка: «Якщо смерть стає нашим повсякденним явищем – маємо переглянути своє ставлення до життя»… Далі – розлогіше – «відомий літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України… «Танцююча зірка Тодося Осьмачки» (1996), «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка». Есей.(2001), «Психоаналіз і літературознавство» (2005), «Код української літератури» (2006) – все це вже було, як у тумані.
48 років… Лише і тільки … 48… Ще життя… ще роботи – та не надумати, не сказати стільки попереду,  було! Водночас мозок – швидкома, спішно, – але достемену  значить: Руслан пішов так само, в 48… Олесеві, Уляну, Господь одміряв ті ж таки сорок і вісім літ… Уже містика … Костя Єрофєєв,  мимоволі містифікую собі далі, – у 42 заснув… Хоча: переставити цифри, місцями, – на 24-те вийде, на останнє його прижиттєве число. А місяць докласти – то й смертний день Костянтинів засвітить –  24 серпня. І –  двадцятий день (не)-за-лежности нинішній – тут… І  Ніла – 24-го, вже там стала… Вербена чорна таки ворожить. Не містика – жива надприрода, в реаліях.
…Наразі здумалось-згадалось. Їхали до останнього пристанища Руслана Зайченка. В Черкаси. Yeep-овий бус: салон – окрім мене, історично жива Наталка Чангулі, Толя Сухий і Гриць Лук’яненко, так само – з леґендарної «Рутенії». Природньо, зайшла розмова про наше українське життя-буття. Хтось, здається, Гриць, прохопився: добре, мовляв, що війни немає. Сухий завівся: а це що – не війна? Руслан… Скільки він міг би ще зробити і виховати скількох?! І взагалі – скільки НАШИХ, останнім часом, ВОНИ одіслали, – ТУДИ, – одіслали ще молодими…
…Ця ніч. І –  Ніла…
Пам’ять, рублено, стала висікати з минувшини дражливо-ранимі, по крові, болючі для Ніли цяти. 2000 року видавництво Леоніда Фількінштейна «Факт» видрукувало її книжку «Пришестя вічності».
«Пришестя вічності», або ж «Моя Леся Українка» – то не лише  авторське висвітлення  високого траґізму життєвої й творчої долі поетеси, а й відчайдушна спроба пізнати свою (нероз’єднану) сутність творця і жінки, їхній сьогоденний траґізм, пізнати свій особистий вибір, свій власний шлях…»
«Бо ж опівнічний вершник тільки наглядає, він пильно вартує останню межу, що відокремлює світ потойбічний од нашого світу… Й по весні сьогосвітні женці не жнивами перейняті: вони шляхом дійства вимолюють побачення з тими, хто є часткою спільного дива з ними.

Зеленеє жито на межі.
Хорошії гості – до душі.

Сього ж дня Душа Роду, її вісники й посильні вертаються до своїх покинутих дітей, – щоб допомогти їм вберегти власні душі від омертвіння… Тільки не варто зловживати тими побаченнями. Ніхто не знає правил потойбіччя… Й позаритуальна спроба зустрітися з рідною людиною може завершитися досить сумно».
«Зборовська сама виходить на межу, дістає, не боячись порізатись, серпа й, не чекаючи сезонних жнив, зрізає ще зелені стебла… У цьому поросторі час втратив свій звичний в плин, у ньому самотньо і страшно, і щоб не збожеволіти від усіх потуг конвеєрного продукування, мусиш бодай раз на рік згадувати свою належність до Спільного Тіла, й, за допомогою невипадкових слів і ритуалів дочекатись повернення миттєвої вічності і бодай хвилину поспілкуватися, поговорити з рідною душею… Й так само, як Мавка з «Лісової пісні», не пожаліти для тієї душі краплю живої крові…»
Це прикінцеві tex-ові кусники есею, так само вже покійного, Юрка Ґудзя – нашого спільного друга – на «Пришестя вічності», що його він творив у себе вдома, в Немильні, на Житомирщині. «Рай і вирій розіпнутих крил. Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги»,  – так означив своє слово літератор.
Була до нього ще й Ґудзева післямова:
«P.S. Дописуючи свій есей [друк – «Курєр Кривбасу». – ч.143, жовтень 2001, с.206-209 – О.С.] я дізнався, що весь наклад книги Ніли Зборовської вилучено з продажу – не для прочитання, для знищення. Хотілося б вірити, що то лиш чутки, й «Пришестя вічності» все ж дійде до свого читача.»

На драматичний біль, то не були лиш чутки: десь із тиждень книжка була на розпологах, потому її вилучили і спалили. Естетично. Намовляннями. По-філософському – на марксо-ленінських засадах, маючи на меті відібрати у Ніли її одвічне природнє право на ТЕКСТ і на ПРАВО загалом – право на думку, на її, внутрішню, свою енерґію, власне, на саму свободу.  Юрко безпосередньо перейнявся цим недобрим чином. Надав йому розголосу. В публічних виступах, радіо, пресі, зосібна в тому ж таки «Кур’єрі Кривбасу»…
Сама Ніла, зокрема, так означила цей його шляхетний порух:
«Ще рік тому, коли мій друг, нині покійний, Юрко Ґудзь наполегливо переконував мене у перевиданні книги про Лесю Українку і навіть знайшов видавця в Тернополі, у мене не було власного бажання розпочинати цю справу: історія першого видання породила в мені страх слова і неймовірну травмованість. Мене глибоко вразило, що між написаним текстом і його сприйманням пролягла неподолана ворожість. (виділ мій – О.С.). «Душі ніхто не бачить, а чує –  не кожний», – недаремно саме такий епіграф поставила Леся Українка до одного зі своїх текстів...
Істинною спонукою до творчості є страждання душі, однак, справді, цього ніхто не бачить, а текст виходить за межі такої суб’єктивної спонуки і говорить значно більше, так само кожний читач виходить за межі тексту, оскільки читатиме зазвичай  під знаком власної душі, власного бажання тексту. Цей очевидний розрив між створеним і сприйняттям і нині дуже часто  викликає в мені скептичне бажання уникати слова.
Моя перша книга «Пришестя вічності» з есеєм про Лесю Українку та есеєм про Соломію Павличко (виділ мій – О.С.) – це текст межі, це мовлення межі, це настрій межі. Хто ніколи не був на межі, хто пройшов цю тисячолітню межу і не помітив, що це була межа, той ніколи не збагне мого тексту. Цей текст, якщо когось і підставив, то лише мене саму. Моя власна межа дивним і втаємничим чином збіглася із власною межею С.Павличко».

Скажу більше: книгу цю, «Пришестя вічності», Ніла  присвятила саме Соломії: «Світлій пам’яті дорогої подруги – Соломії Павличко». На Грушевського, 4,  в Інституті літератури, завідувачка науково-інформаційного відділу Марина Штолько це дослідження вченої, з 2000 року, від в-ва «Факт», мені віднайшла. «Дорогому Інституту літератури. Дорогій бібліотеці МОЯ фатальна книга…» – такий там авторський дарчий надпис.
Це повсюдно-провісне – МОЯ… «Моя Леся Українка», «Моя Соломія Павличко», «…моя фатальна книжка», «…мені раптом забракло тексту, який виразив би мою душу…», зрештою, якось напевне Ніла була сказала: «…ця влада… якщо так буде, то виїду з цієї моєї-не моєї України, або поїду в село, оброблятиму города»…
Ніла Вікторівна Зборовська до знемоги оберігала свою духовну приватність, дорожила власним баченням-розумінням ЖИТТЯ, ТВОРЧОСТІ, ТЕКСТУ – куди, не питаючись, намагалися зайти – аж до того, що знищити! – і куди Ніла Зборовська вперто і настійно не пускала.
Вельми прикметно – і то як вислід, – що 26 лютого 2008 року, захистивши докторську дисертацію «Психоісторія новітньої української літератури: проблеми психосемантики і психопоетики», Ніла Зборовська зібрала з актової залі Інституту літератури всі квіти, які їй подарували, і пішла на Байкове кладовище.
До Лесі Українки.
Сама.  
Енерґетична пам’ять.
Шляхетний дух.
Аристократизм мети.
«Я відчувала, що радикальність феміністичної критики мене не задовольняє. І тоді я створила свій художній текст – повість-неповість «Дзвінка». Соломія Павличко, прочитавши цей текст у рукописі, сказала мені, що я стала письменницею… Написавши свою власну річ у неймовірному екстазі, за одну ніч, я збагнула… Лесину «Одержиму!». І тоді розпочала свої студії над творчістю Лесі Українки. Ця праця була для мене самопізнанням і пізнанням жінки в цілому, її містичної незбагненної сутності». («Пришестя вічності», в-во «Факт», Київ. 2000. «Від автора», ст.7-8)
Отож, тяглість, природою, вела і множила СВОЄ.. «Видати цю книгу (перевиданий есей «Моя Леся Українка», в-во «Джура», Тернопіль, 2002р.)  у видавництві «Джура» – це також мій обовязок перед памяттю Юрка Ґудзя, який започаткував тут серію «Українська реконкіста». Реконкіста – поетичний образ, що виражає повернення власного простору – втраченого Неба, втраченої Землі. У нього боліла душа за мою книгу. Душа Друга… Душа Поета. Як Поет він знав, що це таке написати книгу із живого голосу нерозумної душі… Тому він і написав свій текст на «Пришестя вічності» – «Рай і вирій розіпнутих крил: Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги». У моєму тексті  він почув голос стародавньої пісні –  «Ой, зелене жито, зелене …». Тоді мою злякану душу він неймовірно втішив, сказавши, що книги не знищуються: вони просто відлітають у вирій, щоб знову повернутися…   У рідне Небо, на рідну Землю».
Юрко Ґудзь… Поет. Прозаїк. Філософ. Художник. Ще молодого віком – Юркові тільки-но 46 минуло – проте вже зрілого Майстра у лютому 2002-го року сучасні одморозки по-звірячому забили у дворі житомирського військкомату. (22-го лютого, щороку, в Центральній дитячій бібліотеці міста Житомира – вечір Юркової пам’яті, –  я щойно звідти – друзі, рідні, Юркові учні, колеги-літератори згадували словом, піснею… Тільки сей рік був уже без голосу Анатолія Шевчука, історик мистецтва Анатолій Шевчук одійшов у вічність торішнім березнем, і серця й розуму Ніли Зборовської).   Живе Слово Зборовської в Немильні, в Юрковому селі, на липневих поетичних читаннях, роздумах-спогадах про Художника «Липневий янгол», що їх зоорґанізовує щороку голова «Міжнароднього братства Юрія Ґудзя» Марія Рудак; «Юрко Ґудзь як істинна українська метафізична харизма»; «Неадекватне прочитання…» – розкішно-вбивчий її есей про фальсифікацію образу письменника; нарешті – «Юрко Ґудзь» (Психометафізичний портрет), ґрунтовна передмова до Юркової книжки «Барикади на Хресті» (2009). Прикметно, що остання Нілина публікація, за життя, – саме фраґмент з цієї статті в торішній «Літературній Україні», за 11 серпня. В ній зокрема вона значить: «2000 року Юрко задумує для своєї метафізичної ідеї символічний видавничий проєкт, який пропонує тернопільському видавництву «Джура» під назвою «Українська реконкіста». В інтерв’ю газеті «Вільне слово» (яка вийшла 20 лютого 2002 року – у день його смерті) публікується останнє пояснення, ЩО таке «Українська реконкіста»: це – мистецька онтологічна міфологема» і орієнтир для майбутнього, який передбачає «звільнення нашої свідомості від постколоніальної залежности», а відповідно – націотворче відвоювання нових повносилих реальностей буття».  .

Воїстину. Мистці-літератори відходять – за них і про них говорять їхні тексти.
Пам’ятається, як приїхала-принесла на Юркові читання жовті троянди, як горнула їх до грудей, до серця. «Аби ви знали, як я йшла до вас», – заговорила прямо від порога. «Ви шукаєте хату нашого Юрка, якого вбили за те, що хотів прибрати пам’ятник Леніну в Житомирі?», – спрямував її одразу до мети тамтешній люд. Як присіла – надовго – мовчанням – біля Ґудзевої могили. Власне про їхні людські і творчі взаємини, як на мене, книжка має зібратися – від часу їхнього знайомства, року 1994-го, з Луцька, з тематичної конференції до ґерметизму в мистецтві, що її зафундував був на Волині художник Микола Кумановський, торішній, як і В’ячеслав Медвідь,  ювіляр, – 60 так само минуло Майстрові… Забрав її до себе Юрко, мовив хтось обережно в Інституті літератури. Як і той же Леонід Шурко, глибокий мій товариш, однокурсник Нілин, філолог, доцент-фольклорист, що був за боярина на її весіллі –  четвертий рік кафедра, університет, Україна без Шуркових очей і слова.  «Поїдемо в Крюківщину. На могилу. До нього.. До його Спокою», – все обіцяла.
Вже…
Поїхали…
Запізналися ми з нею так само десь серединою 90-х. Пам’ять наразі висновує життєві – з-копитА, в-галоп, – вирізьблені речі. 98-ого на Хрещатику страйкували шахтарі. Там і здибалися випадком. Я давав інтерв’ю телеканалові СТБ – говорив на камеру, конкретно й предметно – і до такої міри переконливо, що телевізійниця сприйняла мене за питомого гірника. Ніла не віднаджувала – все це її поважно і по-доброму переймало. З цієї нагоди запросила на каву до хрещатицько кавярні «У Ґеорга». Я тоді крєпко богемив: волосся, джинси, обвязом в чорну куцу хустку, «кроси»… Одне слово, все, як годиться. За кавою – просто на люди –  пішла поезія. Зборовська не спиняла. Слухала. Тішилися. По якомусь часі на Пушкінську, до всесвітньознаної «Пушки», Ніла принесла щойновидану книжку. «Тут три сторінки – тобі і про тебе. Видаватимеш поезію – усе передам і слово окремішнє напишу». І полилося: «Як Саша читав вірші…». Ні цифрових сторінок, ні розділу, ні навіть назви есею(!!!) я не запам’ятав…
Книжка поетична моя на часі стала …
 – Марія [Рудак ] просила, щоб живого чи мертвого, я привезла тебе на читання, до Юрка, в Немильню, – проказала в слухавку, коли пізнього вечора, 30 червня, позаторік, зателефонував до неї. (Од попередніх наших одвідин меморіяльні Юркові справи пішли нагору: поклали назвати школу, що в ній викладав, його ім’ям, погруддя поставити, найменувати вулицю, музей письменника облаштувати – саме рідна Юркова сестра з Канади обізвалася) – Тобі все підготувала. Де ти?!». Я був тоді в лісі (Застугна, Васильків) у різьбяра, бандуриста Миколи Білоуса. Отож, не вийшло тоді в мене. Я з вами, тільки й сказав…
Далі часто-густо перетиналися – чи то в неї в Інституті, чи десь на каві або ж на «швидкій» столичній майдановій «картоплі», чи проводжав її – або ж до ректорату, – у справах, чи до господи письменниці Валерії Врублевської... Одначе зготовані матеріли так чи так, але до мене не потрапили… Востаннє, телефонічно, перекинулися словом за місяців  два до її смерти. Жива, але не зовсім здорова, спокійно сказала вона. Приїхати поки що не можу…
І вже, на превеликий сум і жаль, не зможе.
Ніколи.
Треба робити було все в часі.
Мені…
…2003 року Ніла написала і видала свою «Українську реконкісту».  Художній анти-роман, що розгортає версію народження життєвої та літературної концепції «Українська реконкіста» – як пам’ять-пов’яз  про талант і творчість Юрка Ґудзя – «Я напишу тобі Роман довжиною у вічність», – це останні її слова  звідтам.
Село Рубаний Міст Лисянського району Черкаської области забрало її з Києва назовсім.  Навічно.
…О 2-ій ночі Ніли Вікторівни Зборовської не стало.
…Поховали її так само о 2-ій. Вдень.
…Зателефонував д-рові Миколі Сулимі, в Інститут літератури НАН України – Микола Матвійович потвердив: Ніли немає.
«Певно вже… Хоча…підлікуюсь трохи – повернуся», – переповів п.Микола останні Нілині слова.
Вийшло на горе.

Набрав її звичний номер...
Абонент недоступний, – звично проказав мобільний.
 «Українська реконкіста» поза  межею?!
Не вірю!
Де ти?! – застигло і висить у повітрі…

… Торішнього, першого жовтневого дня, минули сороковини, відтоді, як Ніла Зборовська у засвітах. Ані розум, ані душа не беруть цього. Саме перед цим – 27 вересня, на Воздвиження Христа Господнього – одсвітив ЇЙ, уже неземній, тамтешній, день од народин.
Її рідне село, Рубаний Міст. Її – не в’яжеться-не лягає, не хоче сюди те слово – могила. Академіки, директор Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України Микола Жулинський, член-кореспондент НАН України Віталій Дончик, столичний д-р Михайло Наєнко, поет, прозаїк Ігор Павлюк, професор  з Черкаського університету Володимир Поліщук, що починав на цвинтарі поминальне слово, –  всі тремно, згадуючи, і досі не могли дати раду реаліям, очутитись-усвідомити, що Ніла вже не ТУТ…
Не поміж нас.
Не з нами.
Олег Павлов…
Дмитро Кравець, докторант   Шевченкового університету, учений-літературознавець Анатолій Шпиталь…
Університетська подруга, сьогодні професор Ніна Бернадська, «академістка» з Інституту літератури Наталка Лисенко, Теодозія Зарівна, Тетяна Щербина, Леся Демська, Анна Лобановська, – вже в господі ставили на помин її дух, загадкову красу, інтелект і поступ…
Все це дороге як память.
Слова…
Глибокі. Найсокровенніші.
Мовчазним невимовним болем, чесною тугою…
Зрілість. Поважна фундаментальна наука.
Попереду були дослідження, відкриття, здобуток.
Адже, сорок з лишком літ – то тільки добра постать на добрий зажинок.
Слова…
Топіру – що вони? –– без НЕЇ?!!
Одначе слово Нілиної вчительки, Ганни Віталіївни Костенко, як зараз мені перед очі – пробирає, доймає-вибирає  зсередини – там усе, в тій, знаній тільки ЇЙ, далекій-близькій Україні…
        Боліло їй дуже, видко, – сказав вітчим, Станіслав Миколайович, котрий по суті став їй за батька, Віктора Степановича – однак тих  ліків, од болю, й до болю страшних,  не взяла, ні разу…
        Вибачайте, що не так – це мама, Галина Петрівна і сестра, Тоня, сльозою, на дорогу –  поминальні цукерки-печиво.
Голосила  в душу прощальна скупа чарка…
Зворотня дорога…
Раптовий несподіваний вітер зняв з автобусного вікна перший жовтневий і сороковий – у небесному світі –  ЇЇ день.
        Де ти?! – не одпускає, зосталось і болить у повітрі.
----------------------------------------------------------------------------------------------------
«Нагадуємо: онкологічна клініка «Інновація» може подолати вашу ракову недугу. Невиліковних хвороб немає. Передача «Онкологічна терапія» прощається з вами, – плавно вивершує лікарські настанови у вранішній телевізії на «День-CITI» принадна дикторка.
Говори, говори, – думається повагом, поволі.  
Отож-то й біда, що прощається…

----------------------------------

У Києві, 17 лютого, 4.01. Ранок…