Світлина Олега Левченка, зима-весна 2009 р.
Братство Юрка Ґудзя – це не лише конкретні прізвища, за якими стоять відомі люди, що не тільки через літературу та мистецтво причетні до Юрка - це всі ті, хто не забуває і зберігає, примножує та різнобічно культивує пам’ять про нього. Керівник блоґу: Олег Левченко oleg_levchenko@ukr.net
- Поетичне братство Юрка Ґудзя
- Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).
суботу, 29 травня 2010 р.
Інтерв’ю у співкурсників Юрка Ґудзя під час зустрічі з нагоди 30-річчя закінчення інституту
Анатолій Ковтонюк
– Юрко Ґудзь у твоїй пам’яті?
Запис починається з уривку інтерв’ю з Володимиром Даниловим. Розмова, очевидно, про брата Юрка Ґудзя – Анатолія.
… під кулями ходив… в технікумі вчився і в нас жив, приїжджав часто. Вже такий, знаєш, буває так «прорве, невміняємий, «курне», Юрко ж то розказував. І щось з психікою було… А вже сказати точно, він бувало враз зривається і пішов. Не знаєм де він. День-два немає, раптом приходить…
Анатолій Ковтонюк. Юра Ґудзь у твоїй пам’яті?
Володя Данилов (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Знаєш, скажу чесно, що він від всіх од нас відрізнявся. Відрізнявся перш за все: українсько-романтична натура, дуже сильно любив українську мову, дуже багато книжок читав, історію. Коли нам треба було щось знати, у нього обов’язково можна було щось спитати. У історичну бібліотеку піде та сидить там сутками. Приїде, розкаже, хлопці, я це читав, а ви це почитайте… А разом з тим ми були більш приземлені – як на землі – до всього цього життя. А в нього все ж таки поетично-романтична натура! Там якісь вірші він писав… Там такі слова писав, знаєш, як хтось почитає – може не такі типові, як не підготовлений… А взагалі-то, завжди можна було почерпнуть у нього, щось такого, що в простому селі ніколи не побачиш: не під таким кутом, не так, як ми… І все це сказано, бо це видно було… Весь час він був у собі… Ми один перед другим могли розкритися, розказати про своє особисте життя, що щось не получається, а від нього такого ніколи не почуєш… І взагалі ходив завжди задуманий, не зна’ про що з ним говорити.
Микола Балицький (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Училися з першого дня і далі вчилися. Я хочу підтримати слова Вовки Данилова про те, що неординарна це людина була. Від усіх відрізнявся з першого курсу, відрізнявся, по-перше, своїм світоглядом. Світогляд був у ті часи набагато ширший, ніж у нас, вважаю так. У нього напрям був філософсько-естетично-мистецький, якщо так можна виразитися. А в чому проявлялося? В його роздумах, в розмові, в тому, що він міг при деяких обставинах висловити свою думку, якусь таку, яка б відрізнялася від наших думок. Це проявлялося в чому? В тому, що він був великим мрійником… Був хороший товариш, дуже був хороший товариш… Безобідна людина, абсолютно безобідна людина… Все добре тільки помню про нього.
Анатолій Ковтонюк. А як ви познайомилися?
Просто прийшов та поступив на підготовче відділення нашого інституту, прямо з армії, так само, як і ми. Вчилися вісім місяців, а потім разом вчилися вже в інституті.
Валера Павлушенко (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Анатолій Ковтонюк. Валерій, ти і вчився з Юрком і проживав з ним в одній кімнаті гуртожитку. Який він, Юрко, у твоїй памяті?
З точки зору побуту, трошки неохайна людина. Але ми йому це прощали. Була немита чашка, а він приходить з театру Лесі Українки, і каже: «маса позитивних емоцій», я «пруся» до того театру… і навчився брати білети на руках, коли вже не було білетів…На Аду Роговцеву… «Надеетесь» – «Сподіваєтесь» (по-українськи) – був спектакль… З Юрою я їздив у Москву, не повіриш, просто так! Хотілося в Петербург з’їздити, хотілося Петербург зимою побачити, вдалося. А в Москві ми були, ми лише в один магазин зайшли, купити щось поїсти і все... Двоє суток ми були у Москві, переночували на Аерофлоті, на лаві сидячи… Музей Третяковку, МХАТ, хокей – це моє! – був чемпіонат світу в квітні 79-го – це я його затягав… А потім вже він мене тягав по Москві, як гармошку. (Сміх). Я подивився на історію – через нього – другими очима, він уже тоді був – націоналіст, це тільки зараз я зрозумів. Це був естет, просто трохи божевільний. Він був естет духовний. Маса позитивних емоцій і вражень од нього… Жаль! Земля пухом і царство Небесне.
Анатолій Ковтонюк. Валеро, а з ким, припустимо, у нього були тісні контакти?
Знаєш, у нього були тісні контакти із хлопцями старшого курсу, які дивилися позитивно на Шевченка, не по-селюковськи, як про глашатая революції, а глашатая українського народу. Тоді ми не розуміли. Це я зараз знаю, що у Шевченка слів: росіянин, Росія – нема! А тоді я не знав. Це тільки Юра міг говорити. Докопувалися!.. Духовний естет! Він зробив світоглядний переворот.
… узяв хом’яка, а перед тим пошив пальто, таке гарне пальто зроблене… і той хом’як жив у банці, виліз і його пальто гриз… (Сміх). І сміх і гріх! …А він другі речі одягає… То після армії, після чіткої дисципліни, «до комунізму», побутового, комунального… Деструкція… в цьому плані він був не від світу цього. Дуже жалію, що його нема! Я спеціально з ним переписувався, а він сказав, що наші листи можуть люструватися на пошті… Так він мені сказав… Він знайомий із Бердником, із його дочкою Мирославою… І що мене поразило: ми у 87 році зустрічалися із ним, і ми пішли на зустріч із Мирославою… Ми в якомусь сиділи кабачку підземному, нині вулиця Хмельницького, Фундуклеївська у минулому. Київ російськомовний, а вона спілкується з усіма українською… я сам по собі знаю, починаю спілкуватися із офіційними особами – російською говорю, а потім міг перейти на українську, а вона одразу – українською, мене поразила – совкового совка – інакше не сказати. А тут оказується ж, що українська мова є, що тут є Україна, що нею треба користуватися в побуті… Це все Юрко!.. Він мені Бердника відкрив… – Прочитай «Зоряний Корсар»! – Я прочитав, у мене мало очі не полізли, як він критикує комунізм! Він тоді світоглядні зміни страшні робив! Це я зараз – націоналіст – поміркований націоналіст, – це його заслуга! На театр, трошки до мистецтва не так відношусь… Ми у Третяковці були в Москві, там пів дня провели, а вже все – гаплик! А він дивиться на картину Іванова «Явление Христа народу», знаю, що він непросто сидить, щоб просто одсидить – він сидить і щось в себе вживає, вникає туди… стільки не вникає, як – проникає. Не скільки Івановим, скільки Ісусом… У нього зовнішність навіть на Ісуса була похожа: борідка, зовні… навіть хтось із хлопців говорив, типу: «Ісус». Щось було в нього таке – нематеріальне.
Він мені вислав книжечку «Вітрила», і там вірші були опубліковані… Я з ним підтримував зв’язок до 87-го року, а там не знаю, пропав… Я до нього дуже тягнувся. На Новий рік, якось назначив побачення, домовилися через листи: біля Володимирського собору. Я все кинув, і полетів до нього, так, що сам в біду попав… з шишкою ходив. Тоді компанія була антиалкогольна, я цілу ніч бродив, їхав до нього і спізнився на поїзд… Приїхав до Києва лише через двоє суток…
Оля Тригубенко (навчалась разом з Юрком в одній групі з підготовчого відділення і до закінчення КДПІ, тобто з 1978 до 1984 року)
І по підготовчому відділенні і по тому як ми вчилися – дуже добра, порядна людина, розумний, і чим запам’ятався: здаємо сесію, його немає, – прилітає, перед тим – їздив на хокей в Москву, і що: пішов, здав на чотири, на п’ять. Він талановитий був звичайно, дуже талановитий, безшабашний… Стоїть перед очима, як живий… Патріотом він був завжди…
Анатолій Ковтонюк. У чому це проявлялося?
У той період, коли ми не так українською мовою розмовляли як він, це у нього було… у нього мова чиста, гарна – завжди вмів гарно говорити.
Анатолій Ковтонюк. Чи були у нього подруги серед дівчат ваших?
Він з нами усіма дружив і ми до нього дуже добре ставилися, а потім закінчив і одружився… Він у Києві жив один час… Людина дуже добра, людина золота… Він книжку дав мені, як зустріч випускників була. Малий мій читав, «мамо, що це за вірші? Ти щось розумієш?» Щоб читать ці вірші – треба знати людину, його треба знати. Як я його знаю – це його істина, це те, що дійсно його – від природи. Як він мислив, як думав, так і писав. Неординарний, однозначно. Він виділявся, все таки, серед нас. Він не ставив якісь рамки – у нього була своя думка, своє сприйняття. Він завжди з викладачами знаходив спільну мову, «прилетить» – і здав екзамен. Він з будь-ким міг домовитися… Потрапляє його книга на очі – одразу його згадую.
Валентин Коновальчук (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Весельчак, добряк, порядна людина, оптиміст, патріот, націоналіст… Пізніше я почув таку фразу, що він представляв інтереси однієї з патріотичних організації: чи-то Конгресу націоналістів України, чи-то ОУН – це вже не будучи студентом, це вже був письменник, поет, філософ… Неодноразово читав газету «Україна Молода», «Шлях перемоги»… Там він був на фотографії із собакою… Дуже прикро… Знаю, що його побили на території військомату і після цього він помер… А щодо студентських років: жили в одній кімнаті з Юрою. У побуті був трохи розгільдяй (добрий сміх), пофігіст, можна й так сказати. На ПО навчалися – після армії хлопці: були серйозності, солідності… А на стаціонарі вже в різних групах були, але спілкувалися живо. Пам’ятаю, в останній раз, були ми на футболі – «Динамо-Київ» – університети, у 86 році, сиділи в одному секторі, на одних містах, спілкувалися…
Сергій Бойко (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Що мені запам’яталося: коли я їздив у Канів, а це не завжди було й не дуже «поощряємо», Юра їздив туди регулярно, на катерах, бесплатно, зайцем – всякими-такими конями… І колись ми теж поїхали, нас чоловік три-чотири зібралося, Юра теж таким «коником» їздив, грошей не було і якось там доїжджали. То він оце нас сподобив на оцю поїздку, це було, мабуть, 1981 рік. Ми їздили на могилу Шевченка, і Юра нас скрізь водив, скрізь показував. Хто ми? Я, Міша Плебанський, Ванька Демчик – ті, що в гуртожитку були. Нам було в будь-яку сторону їхати, а він нас у Канів сподобив поїхати. Але чого мені запам’яталося, що Юра – молодець: без грошей, я не знаю який у нього був соціальний стан, яка сім’я була, як він там з грошима тими, суть в тому, що йому сподобався «Кобзар», він взяв «Кобзаря», перелистав-перелистав: «Хлопці, купіть мені його!» Моментально купили «Кобзаря», а гроші, ради Бога… Вірші, що він писав, з нами не було, щоб він читав, може, не були такі близькі… А про соціальний стан ніколи не говорили, Юра Гудзь і все! Мені здається, що він не настільки був забезпечений, щоб про це говорити, але молодець, завжди викручувався, для незалежної України це була цінна людина…
Олексій Шарий (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Був толковий хлопець, спокійний, у чомусь незвичний, не підходив під ті стандарти, які тоді були, був інтелігентом і залишився ним.
Володя Ніколюк (навчався разом з Юрком в одній групі на історичному факультеті КДПІ в 1979-1984 роках) Світла, затишна людина. Юра – це особистість, яку було важко зрозуміти, не кожен його розумів, не кожен міг ввійти в його світ. Людина жила своїм світом, своїми поглядами на життя, його вірші багато людей не розуміло, хоча його вірші зайняли гран-прі в Італії, і це говорить про те що цю людину визнали, визнали його творчість, та й в Україні мало хто його зрозумів, це особистість, це людина яка мала своє життя. У студентські роки Юра був особистість, мав завжди свої погляди на будь-які речі. Наприклад, те, що нам тоді казалося, що його вчинки були незрозумілі – був набагато старший за нас… Зараз зрозуміло, що він дивився по іншому, на ту саму партію, на той комсомол… Юра, будучи набагато років за нас старше, побачив більше того життя… Юра був філософом по життю, ми його називали студентами «Вільний філософ», «Свободний філософ», якщо ти пам’ятаєш, як це було… Тобто людина, яка бачила світ своїми очима, своїми світоглядами, зовсім нестандартно, на відміну від нас усіх.
Юра Ґудзь дуже часто до мене приходив, приносив свої вірші, коли він жив у Києві, недалеко від площі … , у нього були складні стосунки з його тещею, і тоді він до мене заходив. Часто, як правило, у нього були фінансові проблеми, я чим міг йому позичав (добрий сміх), було таке, це правда… Він дуже хотів, щоб хтось почитав його вірші, він приносив мені вірші… Чесно, я читав його вірші, мені було важко їх зрозуміти, але я казав, Юро, це супер, це класно, хоча, я не міг увійти в його світ, це потрібно було жити його світом, його фантазіями, його баченням цього світу. Так, я зараз старший, і зараз по-другому це сприйняв, тому що з роками ми стаємо розумнішими і мудрішими, це було більше ніж десять років тому, це було років, напевно, п’ятнадцять тому…
Оля Пустова (навчалась разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)… Це великий філософ, це Сковорода вісімдесятих… Юра – це супер! Ми Юру пам’ятаємо з підготовчого відділення, як він зустрічався із «баришнею», чи то вона з філфака чи то з педфака була, кохання було «супер-пупер» і потім, як ото у Сковороди: «Світ ловив мене, а так і не впіймав»… Юра був у мене вдома, моя Мирослава ще мала була, він з нею поспілкувався-поспілкувася, а потім… у нього бачення було конкретне на людей… а тоді мені й каже: а чому ти Мирославу ні на які конкурси не ведеш? І ми пішли на конкурс читців Тараса Шевченка. Це з Юриної подачі… Для мене це не просто – це особистість, людина неординарна, багатостороння, багатогранна. Жаль, що його немає, це був філософ вісімдесятих, мислитель…
…. . Я хочу додати, щодо слова «неординарний». Як ми училися, я його сприймала як товариша по групі, як майбутнього учителя, історика, і тільки через досить багато років я його зовсім випадково впізнала з іншої сторони, як чудового поета. Я його почула по радіо – вірші, які він писав і читав – це був зовсім інший Юра, я була цим вражена, я почула ім’я: та! скільки таких прізвищ, а тоді я впізнала його голос, я сіла перед радіоприймачем і з такою насолодою слухала… Не знала його до того часу з такої сторони. Потім, коли я дізналася про те, що його немає, дійсно було дуже гірко.
Розумієш, Анатолію, те, що було на підготовчому відділенні: усі ж закохувались, але то було щось таке високе, настільки високе та незвичайне, чисте, не приземлене, з висоти… Я забула як її звали… Не знаю чому вони розійшлись… Так ніхто не зустрічався, а вони зустрічалися, і це було, як щось таке незвичайне… А саме головне, йому було байдуже, знаєш, є людина, для якої «тряпка» – головне, а от для нього: ото, що на тобі там: костюм гарний та все – для нього перш за все, як для людей духовних, які в келію відходили, для них – все рівно. Так оце і Юрко ходив, йому все рівно було, але він був високий, чистий і філософ.
Інтерв’ю у співкурсників Юрка Ґудзя під час зустрічі з нагоди 30-річчя закінчення інституту.
– Юрко Ґудзь у твоїй пам’яті?
Запис починається з уривку інтерв’ю з Володимиром Даниловим. Розмова, очевидно, про брата Юрка Ґудзя – Анатолія.
… під кулями ходив… в технікумі вчився і в нас жив, приїжджав часто. Вже такий, знаєш, буває так «прорве, невміняємий, «курне», Юрко ж то розказував. І щось з психікою було… А вже сказати точно, він бувало враз зривається і пішов. Не знаєм де він. День-два немає, раптом приходить…
Анатолій Ковтонюк. Юра Ґудзь у твоїй пам’яті?
Володя Данилов (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Знаєш, скажу чесно, що він від всіх од нас відрізнявся. Відрізнявся перш за все: українсько-романтична натура, дуже сильно любив українську мову, дуже багато книжок читав, історію. Коли нам треба було щось знати, у нього обов’язково можна було щось спитати. У історичну бібліотеку піде та сидить там сутками. Приїде, розкаже, хлопці, я це читав, а ви це почитайте… А разом з тим ми були більш приземлені – як на землі – до всього цього життя. А в нього все ж таки поетично-романтична натура! Там якісь вірші він писав… Там такі слова писав, знаєш, як хтось почитає – може не такі типові, як не підготовлений… А взагалі-то, завжди можна було почерпнуть у нього, щось такого, що в простому селі ніколи не побачиш: не під таким кутом, не так, як ми… І все це сказано, бо це видно було… Весь час він був у собі… Ми один перед другим могли розкритися, розказати про своє особисте життя, що щось не получається, а від нього такого ніколи не почуєш… І взагалі ходив завжди задуманий, не зна’ про що з ним говорити.
Микола Балицький (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Училися з першого дня і далі вчилися. Я хочу підтримати слова Вовки Данилова про те, що неординарна це людина була. Від усіх відрізнявся з першого курсу, відрізнявся, по-перше, своїм світоглядом. Світогляд був у ті часи набагато ширший, ніж у нас, вважаю так. У нього напрям був філософсько-естетично-мистецький, якщо так можна виразитися. А в чому проявлялося? В його роздумах, в розмові, в тому, що він міг при деяких обставинах висловити свою думку, якусь таку, яка б відрізнялася від наших думок. Це проявлялося в чому? В тому, що він був великим мрійником… Був хороший товариш, дуже був хороший товариш… Безобідна людина, абсолютно безобідна людина… Все добре тільки помню про нього.
Анатолій Ковтонюк. А як ви познайомилися?
Просто прийшов та поступив на підготовче відділення нашого інституту, прямо з армії, так само, як і ми. Вчилися вісім місяців, а потім разом вчилися вже в інституті.
Валера Павлушенко (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Анатолій Ковтонюк. Валерій, ти і вчився з Юрком і проживав з ним в одній кімнаті гуртожитку. Який він, Юрко, у твоїй памяті?
З точки зору побуту, трошки неохайна людина. Але ми йому це прощали. Була немита чашка, а він приходить з театру Лесі Українки, і каже: «маса позитивних емоцій», я «пруся» до того театру… і навчився брати білети на руках, коли вже не було білетів…На Аду Роговцеву… «Надеетесь» – «Сподіваєтесь» (по-українськи) – був спектакль… З Юрою я їздив у Москву, не повіриш, просто так! Хотілося в Петербург з’їздити, хотілося Петербург зимою побачити, вдалося. А в Москві ми були, ми лише в один магазин зайшли, купити щось поїсти і все... Двоє суток ми були у Москві, переночували на Аерофлоті, на лаві сидячи… Музей Третяковку, МХАТ, хокей – це моє! – був чемпіонат світу в квітні 79-го – це я його затягав… А потім вже він мене тягав по Москві, як гармошку. (Сміх). Я подивився на історію – через нього – другими очима, він уже тоді був – націоналіст, це тільки зараз я зрозумів. Це був естет, просто трохи божевільний. Він був естет духовний. Маса позитивних емоцій і вражень од нього… Жаль! Земля пухом і царство Небесне.
Анатолій Ковтонюк. Валеро, а з ким, припустимо, у нього були тісні контакти?
Знаєш, у нього були тісні контакти із хлопцями старшого курсу, які дивилися позитивно на Шевченка, не по-селюковськи, як про глашатая революції, а глашатая українського народу. Тоді ми не розуміли. Це я зараз знаю, що у Шевченка слів: росіянин, Росія – нема! А тоді я не знав. Це тільки Юра міг говорити. Докопувалися!.. Духовний естет! Він зробив світоглядний переворот.
… узяв хом’яка, а перед тим пошив пальто, таке гарне пальто зроблене… і той хом’як жив у банці, виліз і його пальто гриз… (Сміх). І сміх і гріх! …А він другі речі одягає… То після армії, після чіткої дисципліни, «до комунізму», побутового, комунального… Деструкція… в цьому плані він був не від світу цього. Дуже жалію, що його нема! Я спеціально з ним переписувався, а він сказав, що наші листи можуть люструватися на пошті… Так він мені сказав… Він знайомий із Бердником, із його дочкою Мирославою… І що мене поразило: ми у 87 році зустрічалися із ним, і ми пішли на зустріч із Мирославою… Ми в якомусь сиділи кабачку підземному, нині вулиця Хмельницького, Фундуклеївська у минулому. Київ російськомовний, а вона спілкується з усіма українською… я сам по собі знаю, починаю спілкуватися із офіційними особами – російською говорю, а потім міг перейти на українську, а вона одразу – українською, мене поразила – совкового совка – інакше не сказати. А тут оказується ж, що українська мова є, що тут є Україна, що нею треба користуватися в побуті… Це все Юрко!.. Він мені Бердника відкрив… – Прочитай «Зоряний Корсар»! – Я прочитав, у мене мало очі не полізли, як він критикує комунізм! Він тоді світоглядні зміни страшні робив! Це я зараз – націоналіст – поміркований націоналіст, – це його заслуга! На театр, трошки до мистецтва не так відношусь… Ми у Третяковці були в Москві, там пів дня провели, а вже все – гаплик! А він дивиться на картину Іванова «Явление Христа народу», знаю, що він непросто сидить, щоб просто одсидить – він сидить і щось в себе вживає, вникає туди… стільки не вникає, як – проникає. Не скільки Івановим, скільки Ісусом… У нього зовнішність навіть на Ісуса була похожа: борідка, зовні… навіть хтось із хлопців говорив, типу: «Ісус». Щось було в нього таке – нематеріальне.
Він мені вислав книжечку «Вітрила», і там вірші були опубліковані… Я з ним підтримував зв’язок до 87-го року, а там не знаю, пропав… Я до нього дуже тягнувся. На Новий рік, якось назначив побачення, домовилися через листи: біля Володимирського собору. Я все кинув, і полетів до нього, так, що сам в біду попав… з шишкою ходив. Тоді компанія була антиалкогольна, я цілу ніч бродив, їхав до нього і спізнився на поїзд… Приїхав до Києва лише через двоє суток…
Оля Тригубенко (навчалась разом з Юрком в одній групі з підготовчого відділення і до закінчення КДПІ, тобто з 1978 до 1984 року)
І по підготовчому відділенні і по тому як ми вчилися – дуже добра, порядна людина, розумний, і чим запам’ятався: здаємо сесію, його немає, – прилітає, перед тим – їздив на хокей в Москву, і що: пішов, здав на чотири, на п’ять. Він талановитий був звичайно, дуже талановитий, безшабашний… Стоїть перед очима, як живий… Патріотом він був завжди…
Анатолій Ковтонюк. У чому це проявлялося?
У той період, коли ми не так українською мовою розмовляли як він, це у нього було… у нього мова чиста, гарна – завжди вмів гарно говорити.
Анатолій Ковтонюк. Чи були у нього подруги серед дівчат ваших?
Він з нами усіма дружив і ми до нього дуже добре ставилися, а потім закінчив і одружився… Він у Києві жив один час… Людина дуже добра, людина золота… Він книжку дав мені, як зустріч випускників була. Малий мій читав, «мамо, що це за вірші? Ти щось розумієш?» Щоб читать ці вірші – треба знати людину, його треба знати. Як я його знаю – це його істина, це те, що дійсно його – від природи. Як він мислив, як думав, так і писав. Неординарний, однозначно. Він виділявся, все таки, серед нас. Він не ставив якісь рамки – у нього була своя думка, своє сприйняття. Він завжди з викладачами знаходив спільну мову, «прилетить» – і здав екзамен. Він з будь-ким міг домовитися… Потрапляє його книга на очі – одразу його згадую.
Валентин Коновальчук (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Весельчак, добряк, порядна людина, оптиміст, патріот, націоналіст… Пізніше я почув таку фразу, що він представляв інтереси однієї з патріотичних організації: чи-то Конгресу націоналістів України, чи-то ОУН – це вже не будучи студентом, це вже був письменник, поет, філософ… Неодноразово читав газету «Україна Молода», «Шлях перемоги»… Там він був на фотографії із собакою… Дуже прикро… Знаю, що його побили на території військомату і після цього він помер… А щодо студентських років: жили в одній кімнаті з Юрою. У побуті був трохи розгільдяй (добрий сміх), пофігіст, можна й так сказати. На ПО навчалися – після армії хлопці: були серйозності, солідності… А на стаціонарі вже в різних групах були, але спілкувалися живо. Пам’ятаю, в останній раз, були ми на футболі – «Динамо-Київ» – університети, у 86 році, сиділи в одному секторі, на одних містах, спілкувалися…
Сергій Бойко (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Що мені запам’яталося: коли я їздив у Канів, а це не завжди було й не дуже «поощряємо», Юра їздив туди регулярно, на катерах, бесплатно, зайцем – всякими-такими конями… І колись ми теж поїхали, нас чоловік три-чотири зібралося, Юра теж таким «коником» їздив, грошей не було і якось там доїжджали. То він оце нас сподобив на оцю поїздку, це було, мабуть, 1981 рік. Ми їздили на могилу Шевченка, і Юра нас скрізь водив, скрізь показував. Хто ми? Я, Міша Плебанський, Ванька Демчик – ті, що в гуртожитку були. Нам було в будь-яку сторону їхати, а він нас у Канів сподобив поїхати. Але чого мені запам’яталося, що Юра – молодець: без грошей, я не знаю який у нього був соціальний стан, яка сім’я була, як він там з грошима тими, суть в тому, що йому сподобався «Кобзар», він взяв «Кобзаря», перелистав-перелистав: «Хлопці, купіть мені його!» Моментально купили «Кобзаря», а гроші, ради Бога… Вірші, що він писав, з нами не було, щоб він читав, може, не були такі близькі… А про соціальний стан ніколи не говорили, Юра Гудзь і все! Мені здається, що він не настільки був забезпечений, щоб про це говорити, але молодець, завжди викручувався, для незалежної України це була цінна людина…
Олексій Шарий (навчався разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)
Був толковий хлопець, спокійний, у чомусь незвичний, не підходив під ті стандарти, які тоді були, був інтелігентом і залишився ним.
Володя Ніколюк (навчався разом з Юрком в одній групі на історичному факультеті КДПІ в 1979-1984 роках) Світла, затишна людина. Юра – це особистість, яку було важко зрозуміти, не кожен його розумів, не кожен міг ввійти в його світ. Людина жила своїм світом, своїми поглядами на життя, його вірші багато людей не розуміло, хоча його вірші зайняли гран-прі в Італії, і це говорить про те що цю людину визнали, визнали його творчість, та й в Україні мало хто його зрозумів, це особистість, це людина яка мала своє життя. У студентські роки Юра був особистість, мав завжди свої погляди на будь-які речі. Наприклад, те, що нам тоді казалося, що його вчинки були незрозумілі – був набагато старший за нас… Зараз зрозуміло, що він дивився по іншому, на ту саму партію, на той комсомол… Юра, будучи набагато років за нас старше, побачив більше того життя… Юра був філософом по життю, ми його називали студентами «Вільний філософ», «Свободний філософ», якщо ти пам’ятаєш, як це було… Тобто людина, яка бачила світ своїми очима, своїми світоглядами, зовсім нестандартно, на відміну від нас усіх.
Юра Ґудзь дуже часто до мене приходив, приносив свої вірші, коли він жив у Києві, недалеко від площі … , у нього були складні стосунки з його тещею, і тоді він до мене заходив. Часто, як правило, у нього були фінансові проблеми, я чим міг йому позичав (добрий сміх), було таке, це правда… Він дуже хотів, щоб хтось почитав його вірші, він приносив мені вірші… Чесно, я читав його вірші, мені було важко їх зрозуміти, але я казав, Юро, це супер, це класно, хоча, я не міг увійти в його світ, це потрібно було жити його світом, його фантазіями, його баченням цього світу. Так, я зараз старший, і зараз по-другому це сприйняв, тому що з роками ми стаємо розумнішими і мудрішими, це було більше ніж десять років тому, це було років, напевно, п’ятнадцять тому…
Оля Пустова (навчалась разом з Юрком на підготовчому відділенні КДПІ в 1978-1979 навчальному році)… Це великий філософ, це Сковорода вісімдесятих… Юра – це супер! Ми Юру пам’ятаємо з підготовчого відділення, як він зустрічався із «баришнею», чи то вона з філфака чи то з педфака була, кохання було «супер-пупер» і потім, як ото у Сковороди: «Світ ловив мене, а так і не впіймав»… Юра був у мене вдома, моя Мирослава ще мала була, він з нею поспілкувався-поспілкувася, а потім… у нього бачення було конкретне на людей… а тоді мені й каже: а чому ти Мирославу ні на які конкурси не ведеш? І ми пішли на конкурс читців Тараса Шевченка. Це з Юриної подачі… Для мене це не просто – це особистість, людина неординарна, багатостороння, багатогранна. Жаль, що його немає, це був філософ вісімдесятих, мислитель…
…. . Я хочу додати, щодо слова «неординарний». Як ми училися, я його сприймала як товариша по групі, як майбутнього учителя, історика, і тільки через досить багато років я його зовсім випадково впізнала з іншої сторони, як чудового поета. Я його почула по радіо – вірші, які він писав і читав – це був зовсім інший Юра, я була цим вражена, я почула ім’я: та! скільки таких прізвищ, а тоді я впізнала його голос, я сіла перед радіоприймачем і з такою насолодою слухала… Не знала його до того часу з такої сторони. Потім, коли я дізналася про те, що його немає, дійсно було дуже гірко.
Розумієш, Анатолію, те, що було на підготовчому відділенні: усі ж закохувались, але то було щось таке високе, настільки високе та незвичайне, чисте, не приземлене, з висоти… Я забула як її звали… Не знаю чому вони розійшлись… Так ніхто не зустрічався, а вони зустрічалися, і це було, як щось таке незвичайне… А саме головне, йому було байдуже, знаєш, є людина, для якої «тряпка» – головне, а от для нього: ото, що на тобі там: костюм гарний та все – для нього перш за все, як для людей духовних, які в келію відходили, для них – все рівно. Так оце і Юрко ходив, йому все рівно було, але він був високий, чистий і філософ.
Аудіозапис: травень 2009 року
Розшифровка аудіозапису Олега Левченка
Сидор-Гібелинда О. Gо East?
Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА
GO EAST?
ҐУДЗЬ пише мало «і» добре. («Але» у цьому випадку не проходить). Зважено, аж наче скупо, заворожено повертаючись до намуляних, ледь затягнутих тонкою шкіркою виразок, болів, не боячись повторень, не відмовляючись від прошарків патетики — й не зловживаючи ними. Хоча в останній збірці новел та оповідань і присутні фрагменти, властиві його попередньому творчому періоду, проте домінуючими тут є інші образно-сенсові лейтмотиви.
Поряд з концепцією «снігу-мовчання», «дня-зими» (близько третини розділів), Юрко запитує-тче образи «вечора», «осені», «шепоту». Силенціографії чи молоко пустих арку¬шів, які були покликані втілювати есен¬цію тиші в попередніх його книжках, змінили фотографії з родинного архіву. І - чорно-сірі, наче надвечірні, чотирику¬тники зі слідом падаючої зорі: загадай бажання! Після Заходу, до якого відчу¬вається інстинктивна недовіра, стрічка письменницького компасу різко повер¬нула на Схід...
Мимохідь мигтять Пруст із Музілем, але епіграфи беруться з 83-ї сури Корану, древ¬нього бестіарію, де мова ведеться про Тро¬янські чудасії (це, між іншим, у бік Туреч¬чини). А звідки прийшли «три царі-ошелешки», себто волхви, знаєте? І останнє ав¬торське видіння — вервечка битв, де Орієнт стикається з Оксидентом: греки — з «бородатими персами», римляни — з «по-дитячому здивованими малоазійцями», федерали — з «веселими бороданями» (за ними вгадуються чеченці). А на самоті кра¬ще читати товсту книгу з афоризмами Аль-Мустафи. Не випадково згадані також ге¬роїня, схожа та туркиню, і місто Стамбул, політ Сан Санича через турецький кордон, «низка касид і газелей», з одного боку, та вальс «На сопках Маньчжурії», «низка хокку і танка», японська війна, спроба втечі іншого персонажа через кордон ки¬тайський — з боку іншого. Схід присутній також на рівні іронічного каламбуру («ясу-нарі з оголеною домахою в руках»).
Схід — чотирижди! — обертається видінням гієрогліфів (Ґудзь часто, та не завжди, транскрибує це слово на взір фу¬туристів). Вперше — а новелі 2-ій «Скажи нам про любов...»: «...Тіні віконних хрестовин нагадували червоні китайські пе¬чаті з глибоко врізаним ієрогліфом пов¬ноти буття». (Занотуємо два ключо¬вих слова цієї фрази). Тричі — у новелі 12-ій «Звягельський потяг»: «Чорні гієрогліфи непорушних дерев. Тепер жінка за¬перечливо хитає головою, стуливши в напівколо великого й вказівного пальця, вгору піднімає долоню, немов демонструє чоловікові якийсь таємничий гіерогліф, відомий лише їм двом... Ще мить і на внутрішній поверхні моїх повік з'являть¬ся невидимі на папері знаки: гієрогліфи, літери, незнайомі слова...» Додалось од¬нієї літери, віднялося чогось дуже суттє¬вого, стрижневого, вагомого. Чи ж не «по¬вноти буття»? В новому контексті образ (г)ієрогліфа поєднується з ситуаціями від¬мови, мертвотної застиглості чи, навпа¬ки, сумнівної плинності, яка вимагає від героя подолання: «Я мушу встигнути їх (гієрогліфи. — Авт.) прочитати».
Gо East? Та це ще як сказати. Не вря¬тувала ж східна мудрість Грицька Маринина від психлікарні, швидше, вона його й привела туди, де божевільні «сиділи на зелених газонах у позі лотоса» (з іншої новели). А хлопець з Черчика? «Вірив у Будду, ходив у Бурятію, десь з півроку жив у одному з тамтешніх монастирів...» І ось він, жертва нерівного поєдинку «захитався, з рота в нього потекла кров...» Але ж то «Схід» […]
Зрештою, й сам автор не має сумніву щодо цього: «...радо я віддав би всю мудрість незворушних даосів, усю просвітленість від спалених буддами бажань за єдиний дотик до твого сумного тіла…»
Гієрогліфе, знай своє місце. Здрастуй, Європо-сум!
Р.S. […]
Сидор-Гібелинда О. Gо East? // Книжник-Review. – №5 (38), березень 2002. – С.14
GO EAST?
ҐУДЗЬ пише мало «і» добре. («Але» у цьому випадку не проходить). Зважено, аж наче скупо, заворожено повертаючись до намуляних, ледь затягнутих тонкою шкіркою виразок, болів, не боячись повторень, не відмовляючись від прошарків патетики — й не зловживаючи ними. Хоча в останній збірці новел та оповідань і присутні фрагменти, властиві його попередньому творчому періоду, проте домінуючими тут є інші образно-сенсові лейтмотиви.
Поряд з концепцією «снігу-мовчання», «дня-зими» (близько третини розділів), Юрко запитує-тче образи «вечора», «осені», «шепоту». Силенціографії чи молоко пустих арку¬шів, які були покликані втілювати есен¬цію тиші в попередніх його книжках, змінили фотографії з родинного архіву. І - чорно-сірі, наче надвечірні, чотирику¬тники зі слідом падаючої зорі: загадай бажання! Після Заходу, до якого відчу¬вається інстинктивна недовіра, стрічка письменницького компасу різко повер¬нула на Схід...
Мимохідь мигтять Пруст із Музілем, але епіграфи беруться з 83-ї сури Корану, древ¬нього бестіарію, де мова ведеться про Тро¬янські чудасії (це, між іншим, у бік Туреч¬чини). А звідки прийшли «три царі-ошелешки», себто волхви, знаєте? І останнє ав¬торське видіння — вервечка битв, де Орієнт стикається з Оксидентом: греки — з «бородатими персами», римляни — з «по-дитячому здивованими малоазійцями», федерали — з «веселими бороданями» (за ними вгадуються чеченці). А на самоті кра¬ще читати товсту книгу з афоризмами Аль-Мустафи. Не випадково згадані також ге¬роїня, схожа та туркиню, і місто Стамбул, політ Сан Санича через турецький кордон, «низка касид і газелей», з одного боку, та вальс «На сопках Маньчжурії», «низка хокку і танка», японська війна, спроба втечі іншого персонажа через кордон ки¬тайський — з боку іншого. Схід присутній також на рівні іронічного каламбуру («ясу-нарі з оголеною домахою в руках»).
Схід — чотирижди! — обертається видінням гієрогліфів (Ґудзь часто, та не завжди, транскрибує це слово на взір фу¬туристів). Вперше — а новелі 2-ій «Скажи нам про любов...»: «...Тіні віконних хрестовин нагадували червоні китайські пе¬чаті з глибоко врізаним ієрогліфом пов¬ноти буття». (Занотуємо два ключо¬вих слова цієї фрази). Тричі — у новелі 12-ій «Звягельський потяг»: «Чорні гієрогліфи непорушних дерев. Тепер жінка за¬перечливо хитає головою, стуливши в напівколо великого й вказівного пальця, вгору піднімає долоню, немов демонструє чоловікові якийсь таємничий гіерогліф, відомий лише їм двом... Ще мить і на внутрішній поверхні моїх повік з'являть¬ся невидимі на папері знаки: гієрогліфи, літери, незнайомі слова...» Додалось од¬нієї літери, віднялося чогось дуже суттє¬вого, стрижневого, вагомого. Чи ж не «по¬вноти буття»? В новому контексті образ (г)ієрогліфа поєднується з ситуаціями від¬мови, мертвотної застиглості чи, навпа¬ки, сумнівної плинності, яка вимагає від героя подолання: «Я мушу встигнути їх (гієрогліфи. — Авт.) прочитати».
Gо East? Та це ще як сказати. Не вря¬тувала ж східна мудрість Грицька Маринина від психлікарні, швидше, вона його й привела туди, де божевільні «сиділи на зелених газонах у позі лотоса» (з іншої новели). А хлопець з Черчика? «Вірив у Будду, ходив у Бурятію, десь з півроку жив у одному з тамтешніх монастирів...» І ось він, жертва нерівного поєдинку «захитався, з рота в нього потекла кров...» Але ж то «Схід» […]
Зрештою, й сам автор не має сумніву щодо цього: «...радо я віддав би всю мудрість незворушних даосів, усю просвітленість від спалених буддами бажань за єдиний дотик до твого сумного тіла…»
Гієрогліфе, знай своє місце. Здрастуй, Європо-сум!
Р.S. […]
Сидор-Гібелинда О. Gо East? // Книжник-Review. – №5 (38), березень 2002. – С.14
Посилання на колишній не діючий з 2006 р. сайт - www.goodz.iatp.org.ua
Title: Ґудзь, Юрій
Description: Драматург, поет, прозаїк, есеїст, художник. Біографія, поезії, фотографії, картини.
Keywords: Драматург #, поет #, прозаїк #, есеїст #, художник Біографія #, поезії #, фотографії, картини
Category: Government
http://www.top20.md/int/details.aspx?idsite=goodziatporgua&main=comments&ct=ua
УКР.РАДІО, НОВИНИ для програми «Пам'ять» Світлани Натурної
«Не бійтеся загинути молодими — страшніше прижиттєво померти» - ці слова належать відомому українському літератору, лауреату всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та двох міжнародних премій Юрію Ґудзю, який трагічно загинув у неповні 46 років. Днями у Житомирі йому відкрито меморіальну дошку. Про те, що чудовий слід залишив Юрко Ґудзь не лише в літературі, але і в серцях тих, хто працював з ним, засвідчила сама атмосфера під час відкриття меморіальної дошки. Розповідає Надія Петрина.
У Житомирі відкрито меморіальну дошку відомому українському літератору, лауреату всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та двох міжнародних премій (поетичного конкурсу в Італії та імені Євгена Бачинського «У свічаді слова» в СІЛА) Юрію Ґудзю.
Розповідає наша кореспондентка Надія Петрина.
(дигітон)
КОР.: Юрко Ґудзь, так його називали у дружньому колі творчі побратими і саме так він підписував свої літературні твори, був також серед кандидатів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у 2002 році. Але, на превеликий жаль, того року він трагічно загинув у неповних 46 років, залишивши нащадкам свій багатогранний творчий доробок – збірки поезій, публіцистичні статті, прозові твори, художні картини.
За фахом Юрій Ґудзь був учителем історії. Закінчивши Київський педагогічний інститут (нині держуніверситет імені Драгоманова), він вчителював у сільських школах Житомирської і Київської областей, працював науковим співробітником Музею народної архітектури та побуту України.
А в літературі Юрко Ґудзь дебютував у 1986 році в альманасі «Вітрила». У 1990 році під назвою «Postscriptum до мовчання» побачила світ його перша збірка поезій, а згодом — ще дві: «Маленький концерт для самотнього хронопа» та «Боротьба з хворим янголом».
Глибоко філософська поезія Юрка Ґудзя справляє незабутнє враження. Його книга новел і оповідань «Замовляння невидимих крил», за результатами анкетування літературних критиків, яке щорічно проводить журнал «Слово і час», визнана кращою книгою прози 2001 року. Видана вже шанувальниками творчості письменника у тернопільському видавництві «Джура» і презентована у Львові на форумі книговидавців книга Юрка Ґудзя «Барикади на Хресті», до якої увійшли однойменна поема і романи «Не-Ми» та «Ісихія», відзначена незалежним всеукраїнським рейтингом у числі найкращих видань за 2009 рік у жанрі сучасної української прози.
На урочистій церемонії відкриття меморіальної дошки на приміщенні гуртожитку Житомирського автодорожнього технікуму, де деякий час жив літератор, згадували життєвий і творчий шлях Юрія Ґудзя, говорили про значення його творчості, зокрема, головний редактор видавництва «Волинь», краєзнавець, заслужений журналіст України Георгій Мокрицький та мистецтвознавець Анатолій Шевчук.
Інтерв'ю головного редактора видавництва «Волинь», краєзнавця, заслуженого журналіста України Георгія Мокрицького, мистецтвознавця Анатолія Шевчука
КОР.: Спогадами про Юрія Ґудзя ділиться голова Житомирської обласної творчої молодіжної організації «Мистецька гільдія «Неабищо» Тетяна Шабодей. Інтерв'ю голови Житомирської обласної творчої молодіжної організації «Мистецька гільдія «Неабищо» Тетяна Шабодей.
КОР.: А відкрита меморіальна дошка з ініціативи поетичного братства імені Юрка Ґудзя, яке очолює поетеса Марія Рудак.
Інтерв'ю голови поетичного братства імені Юрка Ґудзя, поетеси Марії Рудак: «...в його селі, в його рідній хаті».
КОР.: Багато рукописних матеріалів Юрія Ґудзя нині зберігається у фондах Житомирського обласного літературного музею. Їх вивчення і дослідження, безумовно, відкриє нові грані творчості цієї непересічної особистості і талановитого літератора й митця, якого в мистецьких колах ще називають останнім мандрівним дяком української літератури.
кінець плівки
Петрина (оригінал) Плівку передано по Інтернету 17 березня
Прозвучало 22 березня 2010 року
У Житомирі відкрито меморіальну дошку відомому українському літератору, лауреату всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та двох міжнародних премій (поетичного конкурсу в Італії та імені Євгена Бачинського «У свічаді слова» в СІЛА) Юрію Ґудзю.
Розповідає наша кореспондентка Надія Петрина.
(дигітон)
КОР.: Юрко Ґудзь, так його називали у дружньому колі творчі побратими і саме так він підписував свої літературні твори, був також серед кандидатів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у 2002 році. Але, на превеликий жаль, того року він трагічно загинув у неповних 46 років, залишивши нащадкам свій багатогранний творчий доробок – збірки поезій, публіцистичні статті, прозові твори, художні картини.
За фахом Юрій Ґудзь був учителем історії. Закінчивши Київський педагогічний інститут (нині держуніверситет імені Драгоманова), він вчителював у сільських школах Житомирської і Київської областей, працював науковим співробітником Музею народної архітектури та побуту України.
А в літературі Юрко Ґудзь дебютував у 1986 році в альманасі «Вітрила». У 1990 році під назвою «Postscriptum до мовчання» побачила світ його перша збірка поезій, а згодом — ще дві: «Маленький концерт для самотнього хронопа» та «Боротьба з хворим янголом».
Глибоко філософська поезія Юрка Ґудзя справляє незабутнє враження. Його книга новел і оповідань «Замовляння невидимих крил», за результатами анкетування літературних критиків, яке щорічно проводить журнал «Слово і час», визнана кращою книгою прози 2001 року. Видана вже шанувальниками творчості письменника у тернопільському видавництві «Джура» і презентована у Львові на форумі книговидавців книга Юрка Ґудзя «Барикади на Хресті», до якої увійшли однойменна поема і романи «Не-Ми» та «Ісихія», відзначена незалежним всеукраїнським рейтингом у числі найкращих видань за 2009 рік у жанрі сучасної української прози.
На урочистій церемонії відкриття меморіальної дошки на приміщенні гуртожитку Житомирського автодорожнього технікуму, де деякий час жив літератор, згадували життєвий і творчий шлях Юрія Ґудзя, говорили про значення його творчості, зокрема, головний редактор видавництва «Волинь», краєзнавець, заслужений журналіст України Георгій Мокрицький та мистецтвознавець Анатолій Шевчук.
Інтерв'ю головного редактора видавництва «Волинь», краєзнавця, заслуженого журналіста України Георгія Мокрицького, мистецтвознавця Анатолія Шевчука
КОР.: Спогадами про Юрія Ґудзя ділиться голова Житомирської обласної творчої молодіжної організації «Мистецька гільдія «Неабищо» Тетяна Шабодей. Інтерв'ю голови Житомирської обласної творчої молодіжної організації «Мистецька гільдія «Неабищо» Тетяна Шабодей.
КОР.: А відкрита меморіальна дошка з ініціативи поетичного братства імені Юрка Ґудзя, яке очолює поетеса Марія Рудак.
Інтерв'ю голови поетичного братства імені Юрка Ґудзя, поетеси Марії Рудак: «...в його селі, в його рідній хаті».
КОР.: Багато рукописних матеріалів Юрія Ґудзя нині зберігається у фондах Житомирського обласного літературного музею. Їх вивчення і дослідження, безумовно, відкриє нові грані творчості цієї непересічної особистості і талановитого літератора й митця, якого в мистецьких колах ще називають останнім мандрівним дяком української літератури.
кінець плівки
Петрина (оригінал) Плівку передано по Інтернету 17 березня
Прозвучало 22 березня 2010 року
Підписатися на:
Дописи (Atom)