Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

вівторок, 6 травня 2014 р.

Володимир Студінський. Простір духовності у творчості Юрка Ґудзя

Володимир Студінський,
доктор історичних наук,
професор Київського національного
економічного університету імені В.Гетьмана


Простір духовності у творчості Юрка Ґудзя

Актуальність проблеми. Протягом всієї своєї історії українська література розглядала питання духовності в різних вимірах та часопросторах. Кінець ХХ – початок ХХІ століть не став винятком, зокрема це стосується творчості Юрка Ґудзя (1.07.1956 – 20.02.2002) – поета, прозаїка, драматурга, есеїста, публіциста, художника, філософа. Він був членом Національної спілки письменників (Житомирське відділення) та Асоціації письменників України (Київське відділення). Письменник вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Став засновником проекту «Українська реконкіста». Лауреат літературної премії Івана Огієнка, а також двох міжнародних премій в Італії та Канаді.
У творчому доробку Юрка Ґудзя поетичні збірки «Postscriptum до мовчання», «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Боротьба з хворим янголом», романи «Не-Ми», «Замовляння невидимих крил», «Барикади на Хресті» та інші. Також важливим джерелом для розуміння філософських поглядів письменника є його щоденникові записи, які зараз лише розпочинають досліджувати фахівці і окремі їх сторінки стають відомі широкому загалу.
Творчість Юрка Ґудзя настільки глибока, всеохоплююча та складна, що важко визначити ким він був в українській літературі. Багатогранність особистості породжує різні підходи до самої особистості, вона обростає легендами, бо, зрештою, і є легендарною. Ми тільки починаємо проникати в його творчість, прагнемо знаходити своє особисто важливе, але хочемо зрозуміти й самого Ґудзя. Геніальність саме і полягає в тому, що вона дає відповіді, які породжують нові питання і спонукають дослідників (та й не лише їх) до пошуку нових відповідей, які, у свою чергу, породжують нові питання і вимагають нових відповідей. Ці питання та відповіді як промінь ліхтарика, що «вихопив з темряви малюнок, оживив його, підняв з чорних глибин загубленого часу» [12; C.136 ].
Постановка та розробка проблеми. Творчість Ю.Гудзя доволі активно вивчається різними дослідниками. Тут доречно згадати Н.Зборовську [8], В.Даниленка [7], В.Врублевського [1], Ю.Прокопіва [11] , О.Левченка [10]. У цьому роді варто зазначити, що вищеназвані дослідники розглядають, власне, особистість Юрка Ґудзя в системі як суспільних, так і літературних процесів, а також різні аспекти його творчості. Метою ж даного дослідження є спроба визначення межі простору, де письменник розглядає питання духовності, а також зрозуміти, наскільки це можливо, через призму його творчості параметри кількісного та якісного співвідношення духовності.
Основна частина. Очевидно, що немає жодного письменника, який би так чи інакше не торкався питань духовності у своїй творчості, оскільки власне творчий процес покликаний постійним пошуком взаємозв’язку духовного і матеріального у неоднозначному просторі та суперечливій динаміці.
Юрко Ґудзь у цьому сенсі не був винятком. Швидше навпаки, вся його творчість пронизана отим постійним пошуком духовності у суспільному часопросторі, блуканням душі у всесвіті, зв’язком нині живущих із своїми пращурами через трансформативність історичної пам’яті. Тому він прагнув усе це втілити у своїх глибоких та інколи занадто складних для пересічного читача текстах. Як зазначав сам письменник: «Текст – розсипана, розвіяна абетка, літери, що пригадали автохтонність і автентичність власного існування – й раптом перетворилися на комах: смарагдові блискучі мухи, волохаті й важкі махаони, гелікоптери невагомих бабок, жуки і павуки з білими хрестами на чорних спинках, - я забув те все-усе, що хотів ще недавно вам розповісти, я так зрадів, і не став мучитись тими пригадуваннями…» [3; C.99]. Саме літери, а не слова розпорошуються у духовному світі й заповнюють його текстом, саме літери, а не слова несуть на собі головне смислове та емоційне навантаження. Такий підхід визначений філософією летризму, що проявляється в одній із течій сучасної модерністської поезії.
Він – Юрко Ґудзь – народився не лише під поетичною зорею, а й на поетичній звягельській землі, що оспівана Лесею Українкою. Він любив свою малу батьківщину, завжди черпав у росі ранкових трав рідної Немильні, у теплій, як парне молоко, воді в’юнкої Случі життєву енергію та духовність. Любив і своїх земляків, які надихали його у справах і давали силу силенну літературних портретів [9; C.46]. Саме вони й складали отой неповторний дух української нації з усім притаманним для неї складним шляхом становлення та постійного пошуку у світовому просторі. Та й сам письменник постійно шукав отой, неповторний, дух людини, досліджував світ і писав…
«… Бо ми –
лиш відгомін,
майбутніх партитур,
німих оркестрів
початкові ноти.» [4; C.5].
У центрі духовного простору знаходиться людина, бо саме вона і створює цей простір. Адже, на думку Юрку Ґудзя, простір і час з’єднаний саме через постать. У своїх щоденникових записах він якось занотував:
« 18.VIII.93. …Людина – може духовний простір свого короткого життя розширити до нескінченності – своїм досвідом охопити вселюдський досвід…».
Текст є простором, що розсипаний на білому аркуші життя. Саме від щирості й залежить яким буде власне й сама духовність цього простору. Та й саме життя є продуктом творчості, а справжня творчість може бути лише щирою. Тому прихильність Юрка Ґудзя до філософії макото є для нього природною. Макото є справжньою природою речей, а видиме чи відчутне є формою прояву цієї природи. На думку японських філософів макото відображає не лише мистецтво, але й саме життя та природу речей. Тут можна погодитись із думкою житомирського дослідника творчості Ю.Ґудзя Олега Левченка, що макото є щирістю, правдою, істиною, саме тим, що вище всього, закладене в природу речей, що дозволяє кожній людині бути собою. Макото визначає дійсність буття, тобто ту «межу щирості» в людині, досягнення якого дозволяє уникнути неправильної об’єктивізації довкілля. Відступити від макото – означає втратити гармонію з навколишнім світом [10; C.40-41]. Світ єдиний у своїй гармонії, у своєму зв’язку. І людині достатньо бути частиною цього світу, щоб не порушувати гармонію і єдність простору.
Заглиблюючись у саму суть духовності як філософського поняття, то у системі міфології дух виникає як необхідність означення питання про те яка сила скеровує діяльність і яким чином це пов’язано власне із способом життя людини, її вчинками, її потаємним внутрішнім та взаємодією із складним зовнішнім світом.
Тут варто погодитись із думкою Ю.Прокопіва, який зазначає, що вкраплення релігійності розширює перспективу прози Юрка Ґудзя, робить її масштабнішою, а героям творів дає можливість вийти, навіть частково чи тимчасово, з-під тиску суто побутових суєтних обставин – як відповідь на молитву [11; C.55]. Молитва виступає певним комунікативним засобом у духовному спілкуванні власне між людиною і Богом. У такому спілкуванні відбувається процес усвідомлення свободи, оскільки в молитві людина не грішить, не втрачає своєї духовності.
Такі погляди цілком вписуються у філософську парадигму ісихазму, суть якої у повному єднанні з Богом ще під час земного життя. Засобом, що дозволяє досягти стану єднання з Богом є саме молитва. Така молитва, що повторюється без перерви протягом всього життя, а також за умови сходження Божої благодаті, яка є знаряддям об’єднаної синергії всіх його інтенції – енергій. Суть духовного поєднання людини й Бога полягає в свободі.
З цього приводу, Юрко Ґудзь зазначає: «І мої відносини з Ним визначаються не рабською залежністю, а моєю і Його свободою. Неприпустимо тлумачити гріхопадіння як непокору верховній владі, непідлеглість вищій силі. То знову вплив первісних нашарувань. Гріхопадіння – то є, перш за все, втрата свободи, випадіння з вічності. Бо зло і гріх здійснюються як само відчуження від свободи й любові, власної й Божої… Може, саме тоді до мене дійшло, що не тільки людина не здатна жити без Бога, але й Бог не здатен жити без людини… Діалог людини й Бога – то завше таїна любові, люблячий потребує Його любові, як і він потребує людського найглибшого почуття…»[2; C.215].
Вимір такої духовності знаходиться у просторі любові, яка ототожнює і свободу. Адже не можна все оцінювати з позиції соціальної раціональності, коли відбуваються виправдання покори нижчого перед вищим, коли стосунки держави і людини переносяться на відносини між людиною і Богом. Тут знову варто повернутись до думки Юрка Ґудзя, що: «…треба повністю відмовитися від раціональної (й безбожної за своє суттю) ідеї, що правителем цього світу є Бог. Так, він об’являється в нашому світі, але аж ніяк не править ним. У світі необхідності, розбрату й поневолення панує не Бог, а князь цього світу. Зло й страждання, пекло у цьому часі й цілому просторі викривають його недостатність, його тимчасовість,  і поряд – неуникненну очевидність цілком іншого світу… Бо кожен наш жест милосердя кожен учинок любові й співчуття до знедоленого наперекір сьому земному володарю, кожен той жест наближує здійснення іншого царства – Божого… кінець цього світу – то є лиш кінець для темряви й рабства, для нашого…хворого часу» [2; C.215-216].
Бездуховність буття й породжує не облаштованість світу, що не дає змоги повною мірою збагнути людині духовний простір свободи і усвідомлює своє призначення. Власне така думка й стає лейтмотивом ряду його поезій. Зокрема, у «Поверненні» Юрко Ґудзь зазначає:
«…Отож і думаю —
моя періодична безпритульність
перетворилась в правило життя, —
І не лише мого: здається,
цілий світ ночує на вокзалі
І біля втомленого діда
дрімає чорний пес.
... А, може, справді, марна справа
у невлаштованому світі
влаштовувать своє життя?
Та скоро ранок...
Пожалілись — і далі помандруєм,
аж поки люди на землі
не віднайдуть свій спільний дім.
А біля них — і я зігріюсь...» [6; C.41].
Духовність світу полягає в створенні спільного дому для людей. Та чи можливий такий стан речей, оскільки:
«…Душа до зір летить,
Забувши днів облуду.
Я нині починаю жить,
Не був я і не буду...» [6; C.54].

Простір в такому контексті визначається насамперед врівноваженістю та збалансованістю матеріального і духовного. Проблема нинішнього українського суспільства загалом і кожного індивіда зокрема полягає в тому, що ці два об’єкти в основному знаходяться в матеріальній площині, яка має лише кількісні виміри і показники. Адже, гроші, які є мірилом матеріального можуть вимірювати лише кількісно і в жодному разі якісно. Духовність – це зовсім інша площина, де абсолютно відсутній кількісний показник. Духовність суспільства і його кожного члена може визначатись лише якісно. Тут і постає актуальне питання – визначення якості духовного простору. Кожна людина даний простір формує сама під впливом зовнішніх факторів. Особливо активно цей процес формування триває у молоді роки:
« 20.IV.98. …хто ж так швидко і ясно щось визбирує, загорається, як підліток…психіка, що постійно бомбардується брехнею і розбоєм…пошук психобомбосховища…масове зомбування людей державою…»
На думку Юрка Ґудзя, «державна злочинність і боротьба з нею є критерієм свободи суспільства». Взаємодія просторів людини та держави є часто визначальним фактором не лише в гармонії світу, а й визначенням меж духовного простору взагалі. Кожен із цих просторів накладається один на одного, вступає в суперечність і прагне зберегти себе не лише у своїх межах, але й поширитись на інший. Про такий взаємо простір і пише Ю.Ґудзь в одній із своїх поезій:
«Коли не буде влади,
насильства і покори,
не доживем...
То нині хоч
не будьте холуями,
у сильних світу —
хоч день один,
одну годину...
З отих врятованих
хвилин
сплетіть колиску
для дитини.» [6; C.48].
Таке поєднання просторів та їх суперечність у самій духовності знаходиться у взаємозв’язку між минулим, теперішнім та майбутнім. Зокрема, в цьому взаємозв’язку виникає простір історичної духовності. У щоденникових записах Ю.Ґудзь зазначає:
«28.VIII.93. Минуле – як форма буття. Те що збулося – збереглося назавжди, в безмежному просторі, в сховищі буттєвому. Час, що відходить, час, що зникає, час, що калічить людей і янголів, може бути не тільки руйнівником і злодієм але й свідком – рятівником, стражем – не стражником – минулого нашого…»
Для самого ж письменника єдність з минулим, теперішнім та майбутнім знаходиться в духовному просторі близьких йому людей, ті, які вже відійшли в інші світи і ті, які прийдуть у майбутньому: «Ті, кого любимо, не вмирають. Щовесни вони приходять до моєї хати й стоять попід вікнами, поміж цвітіння дерев і янголів молодого саду. Вони вже ніколи не покинуть мене…» [3; C.14].
Саме поєднання трьох вимірів духовності в історичному просторі: минуле, теперішнє та майбутнє, й визначає гармонійність самого буття, бо «саме жити на світи, в якому розірвано єдиний час існування й людина мусить страждати окремо в минулому, майбутньому, нині…»[3; C.47]. Історична пам'ять стає підґрунтям духовного простору і дає можливість захистити його. «Гірка пам'ять, особисті архіви душі,  зазначав Ю.Ґудзь,  дають змогу (і право) вибудувати свою, незалежну від будь-яких ідеологій, парадигму сприймання дійсності…» [5; C.160].
Та особливим духовним простором людини, нації та й цивілізації є мова: «В нашому випадку – це часопростір трагічного здолання, збування і забування людиною себе як носія мови – перш за все і наприкінці всього… Тут стає зримою і відчутною ілюзорність і марнота будь-яких ієрархій: не я, не ми користуємось мовою, це вона перетворює нас у своє невловиме знаряддя. Читальник має там перед очима не просто шмат доконаного і відчуженого часом написання тексту…Там є волання і шепіт, є шелест і шурхіт зідраної живцем на потреби письма шкіри,  крик людського єства під тягарем необхідності виконання акту свободи. Мова, мов глухоніма і трохи не сповна розуму жінка, бере до рук недогризок нашого тіла, гріє його поміж долонь своїм диханням, а тоді, немов граючись, кришить у жмені оживлену плоть і розсипає ті крихти під вікнами, на поживу голодним і безпритульним птахам невимовного… Там навіть смерть проживається, як народження, як повернення до самого себе…» [5; C.111].
Особливим аспектом творчості Юрка Ґудзя у визначеному контексті дослідження знаходиться проект «Українська Реконкіста», який органічно вписується у концепцію духовності, виробленої письменником. На думку Юрка Ґудзя, «Українська Реконкіста» є мистецькою онтологічною міфологемою, що здатна вмістити в собі різні літературні напрямки школи – від традиційно народницьких спрямувань до найостанніших неоавангардових пошуків. При цьому важливо те, щоб у цих творах був присутній сильний вольовий імпульс звільнення чи відвойовування впізнавання нових реальностей, нових сутностей, нових моделей текстуального метафізичного освоєння довколишнього та внутрішнього простору окремої людини та її здатності до порозуміння з іншими, часто не схожими на неї, людьми.
Тут лише залишається додати слова української вченої та письменниці Ніли Зборовської: « Українська Реконкіста –це старовинне індійсько-іспанське фламенко – синтез ритмів різних народів з ритмами українськими, універсальне вогненно-пристрасне ритуальне дійство в ім’я Сонця…» [8; C.278]. Українська Реконкіста є насамперед духовним відродженням великої нації, яка тимчасово дезорієнтувала себе у глобальному цивілізаційному часопросторі, але не втратила себе як націю зі своїи самобутнім духовним світом.
Висновок. Наукове дослідження вимагає відповідного академічного висновку про написане. Проте, автор свідомо відійде від загальноприйнятих правил і норм, оскільки, власне, творчість Юрка Ґудзя не вписується в такі стандартні вимоги. Головним у ній є духовність, що не має меж як у просторі, так і в часі, оскільки світ постійно розвивається, динамізується та удосконалюється. « Світ не завершено, в ньому ще все можливо. В просторі одночасовости всіх подій триває звільнення і впізнавання – не спіть, побудьте зі мною, і я не покину вас…» [2; C.67].

Література:

  1. Врублевський В. Таємниця, яку він забрав із собою…// Вільне слово. – 2005. – № 7.
  2. Ґудзь Ю. Барикади на Хресті. – Тернопіль: Джура, 2009. – 248 с.
  3. Ґудзь Ю. Замовляння невидимих крил. – Тернопіль: Джура, 2001. – 248 с.
  4. Ґудзь Ю. Маленький концерт для самотнього хронопа. – К.: Молодь, 1991.
  5. Ґудзь Ю. Набережна під скелями. – Житомир: Рута, 2012. – 252 с.
  6. Ґудзь Ю. Postscriptum до мовчання. – Торонто: Бескид, 1990. – 88 с.
  7. Даниленко В. Останній мандрівний дяк української літератури // Кур’єр Кривбасу. – 2005. – Липень.
  8. Зборовська Н. Українська реконкіста. – Тернопіль: Джура, 2003. – 304 с.
  9. Кравчина В. Юрко Гудзь: «…Ми лиш відгомін майбутніх партитур…» // Базар. – 2007. – С.46.
  10. Левченко О. Літературний портрет Юрка Ґудзя. – Житомир, 2010. – 97 с.
  11. Прокопів Ю.В. Сучасна українська проза крізь призму християнської традиції (на прикладі творів Степана Процюка, Юрка Гудзя й Миколи Закусила). – Івано-Франківськ, 2002. – 80 с.
  12. Студінський В.А. Сторінками щоденникових записів Юрка Гудзя: пошук тексту // Люблю + Слово. Літературно-художній журнал. – 2013. – № 1. – С. 136-141.



Ключові слова: простір, духовність, макото, ісихазм, летризм, історична пам'ять, Українська Реконкіста.

Анотація. У статті здійснено спробу розглянути один із аспектів творчості українського письменника Юрка Гудзя (1956-2002). Зокрема, це стосується визначення межі простору, де письменник розглядає питання духовності, а також зрозуміти, наскільки це можливо, через призму його творчості параметри кількісного та якісного співвідношення духовності.

Keywords: space, spirituality, Makoto, ìsihazm, letrizm, historical memory, Reconquista Ukranian.
Annotation. An attempt to consider one of aspects of creation of the Ukrainian writer of Y. Gudz (1956-2002) is carried out in the article. In particular, it touches determination of space limit, where a writer examines the question of spirituality, and also to understand, it is possible as far as, through the prism of his creation there are parameters of quantitative and high-quality correlation of spirituality.


Студінський В.А. Простір духовності у творчості Юрка Гудзя // Історія філософії у вітчизняній духовній культурі. Вісник Товариства російської філософії при Українському філософському фонді. – Випуск 11. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2014. – С.635-642.