Юрко Ґудзь: липня 2010

Братство Юрка Ґудзя – це не лише конкретні прізвища, за якими стоять відомі люди, що не тільки через літературу та мистецтво причетні до Юрка - це всі ті, хто не забуває і зберігає, примножує та різнобічно культивує пам’ять про нього. Керівник блоґу: Олег Левченко oleg_levchenko@ukr.net

четвер, 15 липня 2010 р.

Петро Білоус. Прозаїки житомирського кола

Рецензії

Петро БІЛОУС

ПРОЗАЇКИ ЖИТОМИРСЬКОГО КОЛА

(Житомирський феномен / Голов. ред. і упорядник
Г. Цимбалюк. – Житомир, 2007. – 416 с.)

Визначення «житомирська прозова школа» почало вживатися з
легкої руки Володимира Даниленка, котрий упорядкував антологію
«Вечеря на дванадцять персон» (1997 р.), до якої увійшли твори
дванадцяти письменників, серед яких досить знані (Валерій
Шевчук, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський), а також проза як
старшої (Євген Концевич, Анатолій Шевчук, Геннадій Шкляр), так
і молодшої генерації (Микола Закусило, Василь Врублевський,
Григорій Цимбалюк). Можна було б скептично оцінити це на позір
штучне літературне визначення, але місцевий молодий дослідник і
поет Андрій Савенець ще сім років тому заповзявся у
дисертаційній формі дослідити це явище (а значить – утвердити,
легітимізувати), проте академічні мужі з Інституту літератури НАН
України не затвердили теми цього дослідження і порадили вивчати
якісь певніші у літературному сенсі явища. Але, як кажуть, слово
було кинуте, означення «житомирська прозова школа» вислизнуло
в літературний побут, і тепер хто б що не говорив, а таке поняття є.
Термін «літературна школа» не фіксується навіть у
найновішому виданні «Літературознавчого словника-довідника»
(2006), відтак він не з’ясований теоретично, хоч і функціонує в
літературній критиці на позначення літературних груп з певними
естетичними засадами. Спробу розібратися із цим «блукаючим»
терміном здійснив був уже згадуваний Андрій Савенець (стаття
надрукована у журналі «Слово і час» у 2000 році, № 4), проте ні
визначення, ні наукового опису літературної школи він не подав, а
лише поставив проблему, яка потребує пильнішого вивчення та
обгрунтованого тлумачення. Ігнорування строгою наукою цього
терміну ще не заперечує саме явище, яке має місце в літературі. А
от щодо означення «житомирська прозова школа» виникає чимало
сумнівів – аж до безапеляційного: «Немає такої!»
Через десять років після антології
«Вечеря на дванадцять персон» у Житомирі
з’явилася друком наступна багатосторінкова
антологія під назвою «Житомирський
феномен», що засвідчило принаймні те, що «житомирська прозова
школа живе та збагачується новими художніми творами, що вона
розростається, маніфестує своє літературне кредо, має резонанс і,
головне, вже осмислюється у літературній критиці. Представлені в
антології нові прозові твори, як і раніше, не дають підстав
звужувати літературний феномен житомирської школи до певних
географічних, тематичних чи «іменних» рамок. Якщо школа – то
які її естетичні засади? Тим більше, що в антології зібралися
письменники досить різні за своєю літературною манерою та
уподобаннями, котрі, на перший погляд, за вектором своїх творчих
пошуків не плюсуються в поняття «школа».
І все ж – така школа існує. Тут слід кинути погляд на
особливості літературного життя Житомира принаймні за останні
півстоліття. І досі над Житомиром витає дух Бориса Тена,
книжника, інтелігента, провідника світових класичних традицій,
тонкого стиліста і мовознавця. Власне, якщо говорити про
естетичні підвалини житомирської школи прозаїків, дошукуватися
художньої генези їх творчості, то вона – у тяглості класичних
традицій, які по-своєму трансформував, інтерпретував і
популяризував Борис Тен, по суті своїй – модерніст 20-х, котрий
під впливом Зерова і Рильського перейшов на неокласичні позиції.
Можливо, тут варто шукати джерела інтелектуальної прози Валерія
Шевчука, котрий уміє навіть у зовні побутово-приземлену фабулу
вкласти філософську мисль та метафорично закодувати образ. Його
і належить вважати фундатором сучасної житомирської прози, що
первинно озвалася в ньому на тлі творчості шістдесятників, чий
естетичний багаж вмістив у собі як кращі традиції психологічної
прози кінця ХІХ ст., так і «недотворені» літературні алюзії 20-х
років та світовий набуток модерністичної прози, який тоді лише
просочувався у нашу літературу крізь щільні перепони, розставлені
ідеологічними сторожами. Власне, думки Валерія Шевчука з цього
приводу викладені в інтерв’ю, вміщеному в антології.
На прикладі творчості братів Шевчуків видно, якими шляхами
згодом розвивалася та проза: з одного боку, заглиблення у власну
«античність» (давня література, фольклор), з якої черпалися як
класичні взірці автохтонної системи, так і її новаторські відхилення
(передусім – барокова естетика); з другого боку – побутовізм, світ
«маленької людини», який піддається психоаналізу з виходом на
роздуми про сутність людського буття (Анатолій Шевчук, Євген
Концевич).
Поступ житомирської прози 60-х через ідеологічні обставини
не був на виду (писалося переважно в шухляду), більше того – її
заступали штучно модельовані під соцреалізм, псевдороматичні і
натужно публіцистичні прозові опуси з помітним нальотом
провінційності. Житомирська школа не захиріла – вона збиралася з
силами.
Кінець 80-х – початок 90-х років позначений сплеском у царині
прозової творчості, але цей сплеск не був потужним та осяйним –
він більше скидався на мутняву воду, яка ринула крізь прорвану
греблю. Думається, Володимир Даниленко, котрий і сам причетний
до того сплеску, намагався відібрати ще до першої антології не
стільки краще з доробку молодшої генерації прозаїків, скільки –
характерніше. І йому вдалося це зробити. В усякому разі, за
представленими в обох антологіях творами можна скласти думку
про нові барви в естетичній палітрі житомирської прозової школи.
Цілком природно, що в естетиці прозаїків часом досить
химерно переплітаються традиціоналізм з модерном, причому
останній не завжди становить органічну іпостась їхньої творчості.
Тут доречно було б сказати про прозу Євгена Пашковського. Довгі
стилістичні ряди, імпресивна мозаїка, асоціативна метафоричність,
поєднання різноликої інформації в почленованих на синтагми
довжелезних реченнях – все це, з одного боку, туго може даватися
непідготовленому до такої прози (по суті, способу мислення)
читачеві, а з іншого боку – літературно освіченому читачеві може
нагадати «стильовий потік», «потік свідомості», вже давно
опредмечені у світовому письменстві. Не думаю, що проза Євгена
Пашковського дає підстави говорити про наслідування
маловідомих у нас літературних зразків. Є серйозні аргументи
мовити про синтетичну прозу, яка вбирає у себе множинний світ і
творить його цілісний образ, що не має початку й кінця, що
розпадається миттєво і вмить організується в нові форми. Прозу
Євгена Пашковського можна розпочинати читати в будь-якому
місці, і не буде складатися враження, ніби щось пропущене, бо
сюжетність розмита, часопросторові параметри не мають
особливого значення, а весь світ постає як безодня, що втягує іншу
безодню – людську душу, і в такому сенсі розділові знаки (тим паче
– крапка як знак доконечності) непотрібні, їх роль знецінена, і вони
беруть на себе в тексті хіба що функцію певних орієнтирів для
читача. Ця проза – не роман (чи якесь інше жанроутворення), а
текст як вивільнений словесний потік, котрий, однак,
характеризується образною вишуканістю, поетичним пафосом і
романзитованою тональністю, схвильованим і хвилюючим ритмом.
Цю прозу можна назвати синтетичною ще й тому, що вона синтезує
в собі деякі естетичні і стильові традиції, які йдуть від
ненормативного мистецтва (романтизм, бароко, модерн), де досить
розвинуте суб’єктивне начало.
Привертають увагу в «Житомирському феномені» твори, у яких
вбачається нарочите приземлення («наближення до життя»?) у
зображенні світу людей. Можливо, тут вгадується симптом
дегуманізації людини і суспільства, що для ХХ віку з його війнами,
жахами та соціальними експериментами – закономірно. То в
одному, то в іншому прозовому малюнку (А. Шевчук, Є. Концевич,
Г. Шкляр, Г. Цимбалюк, В. Врублевський, Ю.Гудзь) виринає
вихолощена, спустошена душа, лягає відбиток заплутаних і
переплутаних людських стосунків, гротескно-алегорична мутація
моральних та етичних орієнтирів. Усе це – складові смислової
моделі зображуваного у творах, де навіть насмішка над природою
«кугутства» раптом починає блякнути на тлі тотальної самотності
людини серед людей.
Поряд з цим оповідання Володимира Даниленка – як
просвітлення, що вабить високою культурою слова,
опоетизованістю, якимсь щемливим ліризмом, котрий оповиває
зображуване сумовитим відблиском краси. Все-таки сумовитим, бо
жіноча самотність, що генетично постає із високих, проте
нездійсненних бажань, власне, не прикрашає, а руйнує красу. Тим
привабливіший порив жіночої душі до досконалості, що в
реальності їй замінює гра, якою жінка впивається охочіше – на
противагу грубій і примітивній дійсності. Тонке психологічне
письмо, яким володіє Володимир Даниленко, здатне давати саме
художній текст – кількарівневий, образний, ритмічно заданий, з
широким діапазоном підтексту.
Характерною прикметою житомирської прози є «мовний
реалізм»: письменники обсервують «природну» мову аборигенів
(чи це коднянська або поліська говірка, чи це сумнозвісний
суржик), роблячи її чинником образотворення. Але в тому інтересі
до мови бачиться не лише намагання надати персонажам і
авторській мові певного колориту (таке було в літературі і раніше).
Мовний «натуралізм» - це і полеміка з псевдоліризмом та мовно-
літературною стерильністю попередньої традиції в прозі, і спроба
заглибитися у «мовний код» особистості, і відпущення на волю
власного мовного потоку.
Десять літ тому «Вечеря на дванадцять персон» виявилася
своєрідним заголовком, колоритним оприявненням явища, котре
стало ні пам’ятником, ні мертвою спорудою у літературному
процесі, а дало поштовх до подальшого розвитку, до розмаїтих
шляхів художнього пошуку. Уже по виході антології з’явилися нові
романи та есеї Валерія Шевчука, шевченківськими лавреатами
стали В’ячеслав Медвідь («Кров на соломі») та Євген Пашковський
(«Щоденний жезл»), що сприймається не тільки як гучне визнання
доробку цих письменників, а й визнання естетики житомирської
прозової школи. До читача прийшли нові книги Євгена Концевича
(«Вона йшла усміхнена…», «Тутешня кава»), Володимира
Даниленка («Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа»), Григорія
Цимбалюка («Ціна печалі», «Прелюдія фіналу»), Василя
Врублевського («Нардепка»), Миколи Закусила («Книга плачів»),
Геннадія Шкляра («Під трьома стовпами»), журнальні публікації
Юрка Гудзя та ін. Все це свідчить, що «школярі» примножують та
урізноманітнюють літературні надбання, які мають не містечковий
розголос, а – всеукраїнський.
Названі видання в цілому дають сьогодні уявлення про образ
сучасної української прози. На жаль, через суто економічні
причини ці книги надруковано малим тиражем, тож знайдуть вони
небагатьох читачів, принаймні тих, кого віднесемо до культурної
еліти. Зрозуміле і прагнення «приміряти» цю прозу до
загальноевропейських зразків. Це треба робити не лише з мотивів
позбавитися соцреалізмівського комплексу, а й для того, щоб вийти
з хуторянсько-провінційних уявлень про власні культурні набутки,
з якими не соромно явитися і на світові обшири.
До цього спонукає і щойно виданий «Житомирський феномен»,
завдання якого бачиться не лише в тому, щоб переконати читача у
«невмирущості» прози житомирського кола, а й у тому, щоб
донести у спектр нинішніх художніх пошуків в українській
літературі яскравий штрих, неповторний голос, певний естетичний
смак. Настільки «феноменальною» є представлена в антології
школа, розсудить літературна історія. А міф про житомирську
прозову школу уже живе понад десятиліття, і сумнівів у живому
існуванні такої школи все меншає.

www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vg/2009_18/19_18.pdf

М.Матвійчук. День народження поета, прозаїка, драматурга, критика, мистецтвознавця, філософа і художника, нашого земляка Юрка Ґудзя

Юрко Ґудзь - поет, прозаїк, драматург, публіцист, критик, мистецтвознавець, художник, філософ і наш земляк з Немильні.

Щороку в село Немильня приїжджають шановані гості з Києва, Житомира, Тернополя, Рівного та інших міст України - письменники, літератори, художники, композитори, друзі і шанувальники творчості нашого талановитого земляка.

Цього року делегація шанувальників його творчості 1 липня, в день його народження прибула на Новоград-Волинщину, на його малу батьківщину. Після відвідування місця його останнього спочинку в селі Немильня шановані гості прибули на літературні читання , які проходили в районній бібліотеці ім. Лесі Українки.

На літературних читаннях були присутні представники районної влади, творча інтелігенція міста і району, працівники сільських бібліотек. В теплій атмосфері звучали твори Ю.Гудзя, та твори гостей, присвячені його особистості, пісні на його вірші.

Спогадами про нашого земляка поділились його друзі - письменники Анатолій Шевчук, Михайло Пасічник, Ніла Зборовська, Марія Рудак.

Відділ культури і туризму райдержадміністрації вдячний за надання спонсорської допомоги Брониківському сільському голові Страдецькій В.В., Киківському сільському голові Желєзняк Л.І., ПП Харитинюк С.В.

Директор районної бібліотеки
для дорослих ім..Л.Українки
М.Матвійчук

Джерело: http://novograd.com.ua/rayon/index.php/component/content/article/1-novini-rajonu/710-den-narodzhennja-poeta-prozayika-dramaturga-kritika-mistetstvoznavtsja-filosofa-i-hudozhnika-nashogo-zemljaka-jurka-gudzja

середу, 14 липня 2010 р.

Сергій Бовкун. "Липневий янгол"

У маленьке поліське село Немильня з'їхалися літературознавці, прозаїки й поети з різних куточків України.
Вони приїхали на батьківщину талановитого митця Юрка Ґудзя, аби вшанувати його пам'ять. Юркові Ґудзю доля відвела лише 46 років. За своє життя він встиг видати кілька збірок поезії, два романи, книгу прози, створити десятки оригінальних художніх полотен. Митець був відзначений престижними літературними преміями, входив до складу творчих спілок. Проте друзі й знайомі знали Юрка ще й як справжнього філософа-аскета, який підтверджував свою літературну позицію власним способом життя.
"Життя Юрка Ґудзя трагічно обірвалося в Житомирі взимку 2002 року, — розповів "Експресу" дослідник творчості поета Олег Левченко. — А з 2006 року у Немильні проводяться літературні читання "Липневий янгол" — у пам'ять про талановитого митця".
Гості, що прибули до села, передовсім йдуть на могилу поета на місцевому маленькому цвинтарі, відвідують його хату. А у райцентрі Новограді-Волинському відбувся велелюдний вечір, де про Майстра згадували його друзі та колеги, а зі сцени звучали твори Юрка Ґудзя.

Джерело: Бокун С. “Липневий янгол” // Експрес. – №72, 8-15 липня 2010. – С.12

вівторок, 13 липня 2010 р.

В.Кравчина. «…Ми – лиш відгомін майбутніх партитур…»

Юрко Ґудзь: «… Ми – лиш відгомін
майбутніх партитур…»

Кожна особистість є неповторною і оригінальною. Поетична натура до того ж є ще доволі багатогранною, складною, не завжди зрозумілою для пересічних громадян. Тому часто визнання до таких людей приходить запізно, бо справжній письменник випереджає свій час.

Юрко Ґудзь народився не лише під поетичною зорею, а й на поетичній звягельській землі, яка оспівана Лесею Українкою. Він любив свою малу батьківщину, завжди черпав у росі ранкових трав рідної Немильні, у теплій, як парне молоко, воді в’юнкої Случі життєву енергію. Любив і своїх земляків, які надихали його у справах і давали силу-силенну літературних портретів. Та й по життю у Юрія Ґудзя вистачало різноманітних вражень: служив у рядах Радянської армії, їздив у геологічні експедиції, студіював історію в Київському педінституті, вчителював у сільській школі, працював у музеї… Він постійно шукав себе, досліджував світ і писав…
«…німих оркестрів
початкові ноти.»

Юрко Ґудзь творив у площині сілентивної поезії – різновиді трансавангардизму, що спирається на традиції атональної музики. Його тексти – тихотворіння, в яких не меншу роль поруч зі словами відіграють паузи. «Тут: кожен жест, кожен порух, кожен дотик до поверхні письма, залишає свій слід – ідентифікат, відповідно до реально здійсненого (невидимого) в часопросторі друкованої сторінки зусилля…»
Проза Юрка Ґудзя настільки серйозна, що кожне слово його новел та оповідань змушує читача замислюватись і поринати у глибину людської душі, щоб зрозуміти суть прочитаного. Вкраплення релігійних сюжетів, якби, розширює межу людського буття, відриває його від сірої буденності і спонукає до думки, що людина по своїй суті створена для чогось Великого і Світлого.
Саме людина в творчості письменника займає центральне місце. Адже навколо людини плине час, змінюються історичні епохи, трансформуються погляди, вирують пристрасті, формується світ. Людина є творцем цього світу, творцем долі і, зрештою, творцем наступного Життя.

Він залишив цей світ одного прохолодного лютневого дня 2002 року якось несподівано і трагічно, відкривши Вічність.
«Та треба йти –
дорога мусить жити
і після нас…»