Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

середа, 29 липня 2009 р.

Юрко Ґудзь. Прокиньтесь, мешканці штанів! Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти

ПРОКИНЬТЕСЬ, МЕШКАНЦІ ШТАНІВ!
Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти


Ось і збулася мрія багатьох шанувальників українського детективу: видавництво "Джерела М" випустило в світ першу книгу талановитого прозаїка Леоніда Кононовича. Його роман "Я, зомбі", що ввійшов до цієї книги, написаний майже десятиліття тому, вперше надрукований в журналі "Сучасність" (ч. 7 за 1993 рік). Схвально зустрінутий критикою і читальниками, тоді ж був відзначений премією "Благовіст" – як кращий роман року... Й лише тепер, опісля тривалого мовчання, автор і його твір, продовжений і доповнений романом "Довга ніч над Сунжею", об'єднаний в одне ціле "джерельно-емівським" виданням, врешті-решт вертаються в простір сучасної літератури.
Сюжет "Я, зомбі" доволі простий: напередодні гекачепістського заколоту московські спецслужби готують у Києві великомасштабну провокацію (це вже після різанин у Баку, Тбілісі, Вільнюсі, санк¬ціонованих "миротворцем" Горбі), – щоб мати привід і підґрунтя для введення на території УРСР надзвичайного стану. Безпосередніми виконавцями кривавої акції мають стати зомбовані пацієнти зі спец-клініки знаменитого екстрасенса Альберта Крижанівського... При-ватно-розшукова агенція "Тартар", її співробітники, а серед них – детектив Оскар, головний герой роману, випадково дізнаються про заплановані теракти й втягуються в цілу низку захоплюючих і небез¬печних пригод... Ось такий сюжет. Але є щось зовсім інше в цій книзі, щось особливе, – те саме, яке виривається за межі їй відведеного жанру й виводить її до свого читача крізь всі бар'єри нинішньої літературної ситуації...
Найпершим серед цих висхідних чинників можна назвати високий художній рівень авторського тексту, його внутрішню інтонацію неспішного проживання власної самоти, всіх зусиль особистого звільнення і впізнавання... По-друге, неймовірно потужний антиімперський, антисовдепівський потенціал – у всіх діях і вчинках колишнього афганця, сина сільської вчительки, який усією шкірою своєю відчуває – щось не так у цьому світі... "Що не так – я не знав, хоч убий. Але передчуттям я вірив. За роки війни в мене з'явилося багато всяких талантів: я міг спати в снігу, жерти дохлятину, витримував багатоденні переходи в горах, поціляв у людину ножем з п'ятдесяти кроків, та найголовніше – я завжди встигав вистрілити першим..." А ось, ніби на відстані простягнутої руки, сидить його ворог – "невисокий, білявий хлопчина з холодним поглядом і нахабно-багряним лицем, й уся його біографія читалася на лобі. "Я вгадав її за якусь частку секунди, поки націлював парабелум... Я знав таких людей – це був типовий комсюк, яких удосталь на кожному підприємстві, в кожному вузі чи технікумі: спочатку вони працюють стукачами, потім – дрібними провокаторами, з тих, що видирають гасла та зав'язують бійки на мітингах та демонстраціях, а далі за комсомольською путівкою та рекомендацією оперативників їх беруть в органи й довіряють зброю. І ось зараз він сидить у кабіні авто й впивається своєю безконтрольністю й безкарністю...
Дія роману розгортається на тлі ранньої зими й нескінченного снігопаду: з неба сиплеться й сиплеться білий, ще теплий попіл, Оскар (це його професійне псевдо, "аскер" – себто воїн, так його звали в Афгані, в племені белуджів, до яких він спершу потрапив у полон, а згодом усе з тими ж белуджами майже сім літ воював проти цілого світу) вертається додому, вилазить з машини й вже на порозі хати йому на плече стрибає важкезна волохата туша – пес Більбонський, єдина тут близька й жива душа, якого наш герой зрідка пригощає коньяком, а собі готує каву, додаючи в чашку краплю ванільної есенції та трохи гашишної олії... Заплющивши очі, він смакує пахучий трунок й поволі згадує свої афганські сновидіння: "Вони снилися мені щоночі, й це було так, наче тобі з механічною впертістю крутять і крутять один і той же фільм. Я бачив чітко й виразно: сірі вишні, стежку між них... Нікого нема – ні на городі, ні на подвір'ї, ні поміж вишнями. Тільки вода біжить у берегах, біжить й біжить, як завше. А я, повиснувши між небом і землею, дивлюсь на все те. Тільки дивлюся. Тільки холону в сивому просторі... Господи, як мені хотілося додому, на Вкраїну!" Згодом він все ж повернеться в своє село, де вже давно його вважають мертвим, у цю країну, де збожеволілий часопростір закручується в спіраль безвихідного лабіринту, до знетямлених щоденним виживанням людей: "Певно, їм було достатньо, що в магазинах можна купити сякого-такого їдла, а на вулицях не смалять з автоматів. Вони просто не тямили, що з них роблять дурнів... не бачили, що життя в цій державі все більше перетворюється на зґвалтування, причому зґвал¬тування масове, безперервне, таке, що ніколи не кінчається".
У другій частині книги, в романі "Довга ніч над Сунжею", приватний детектив Оскар розпочинає свій поєдинок з агентом російської розвідки Глобусом. У цій нелегкій (і як то кажуть – благородній) справі йому допомагає американець Ронні, що теж зовсім невипадково потрапляє до Києва. Й вихор нових пригод закручується ще з більшою силою, й хочеш чи не хочеш, а мусиш долати відчуття тихого відчаю всіх зусиль перемогти самого себе...
А блідий світанок вже ллється поволі крізь шиби до кімнати, й треба знову рушати, треба продовжувати свою самотню реконкісту, хай навіть на тлі загальної апатії це може видатися комусь божевіллям... Та вберегти в собі бодай частку живої душі можна лиш так – через відвойовування втраченого простору, через опритомнення і впізнавання своєї приналежності до спільного тіла роду, своєї сьогосвітньої спромоги почути крізь пошуми хворої крові, крізь всі безпам'ятні десятиліття поклик гордих і непідлеглих будь-якому зневоленню предків. Тоді ще є шанс позбутися і власної зомбованості. Отож, як пише в одному зі своїх віршів близький і давній товариш Кононовича, поет Микола Біденко, – "Повстаньте, мешканці штанів!" Та для початку треба хоча б пробудитися від летаргійного сну.
м. Житомир

Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів! (Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти) // Кур’єр Кривбасу. – №136, березень 2001. – С.176-178.
Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів! (Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти) // Панорама. – №33, 1 листопада 2001. – С.4  

Сергій Бовкун. Літературні читання. Газета "Експрес" за 9 липня 2009 р.



Літературні читання
До маленького села Немильня на Житомирщині завітав чисельний "десант" науковців та письменників з Житомира, Києва і Рівного.
Друзі та колеги талановитого поета й прозаїка Юрка Гудзя з'їхалися сюди, аби згадати свого побратима.
"Щороку в Немильні відбуваються такі пам'ятні заходи, — розповів "Експресу" житомирський поет Олег Левченко. — Ми приїздимо до села в день народження Юрка, відвідуємо його могилу, а потім читаємо його вірші в місцевій школі".
Юрко Ґудзь прожив лише сорок п'ять років. Він народився у Немильні, а в лютому 2002 року трагічно загинув. Залишив по собі три поетичні збірки та книгу прози. Проте творчість Юрка визнано одним із найпомітніших явищ у сучасній українській літературі. Твори майстра перекладено кількома європейськими мовами та відзначено престижними літературними преміями.
Нинішні читання мали назву "Липневий янгол". В актовому залі місцевої школи вірші поета зі сцени читали письменники, музиканти, художники, літературознавці. А на маленькому сільському цвинтарі могилу Юрка прикрасили свіжі квіти — як знак того, що яскрава зірка його таланту не згасла.
Сергій БОВКУН

Бовкун С. Літературні читання // Експрес, 9 липня 2009 р.

пʼятниця, 24 липня 2009 р.

Сергій Козак. Під небом Немильні (стаття)




Як квітка, що потопає у розкоші липневих трав, так і село Немильня втішається розкішшю поліської природи. Віддалена від столиць і „великих шляхів" (від райцентру – 35 км, від автостради Київ Чоп – 17 км.), Немильня від цього тільки виграла. Напоєне ароматами трав повітря, ягідні плантації в навколишніх лісах, річка Немильнянка, що крізь рясні верболози впадає в Случ, лелечі гнізда над обійстями немильчан – все це й без кабмінівського чи бодай облрадівського (а чому б і ні!) рішення сприймається заповідною, рекреаційною зоною. Перебуваючи тут, розумієш, що серед такої – від самого Бога! – природної щедроти не міг не народитися справжній поетичний талант.
Власне, так воно і є: Немильня – батьківщина таланту Юрія Ґудзя (1.VI 1.1956-20.11.2002) – поета, філософа, вчителя, художника, члена Національної спілки письменників України (Житомирське відділення, 1991). Друзі поета згадують, що Юрко багато мандрував, вів аскетичний спосіб життя. Автор книжок „ Postscriptum до мовчання", „Маленький концерт для самотнього Хронопа", „Замовляння невидимих крил", „Боротьба з хворим янголом", романів „Не-Ми" та „Ісихія", поеми „Барикади на Хресті", інших творів, поет відійшов у вічність у сорок п'ять років, причому за трагічних, досі так і нез'ясованих, обставин у Житомирі. Похований на сільському цвинтарі рідної Немильні.
Хоча народився він – про цю деталь мало хто згадує з дослідників творчості поета – в сусідній Миколаївці, та все дитинство минуло тут, у Немильні. Мало того: Немильня – це Юрко Ґудзь, а Юрко Ґудзь – це Немильня. „Він – наш, а ми – його", – кажуть сьогодні про поета в його рідному селі. Цю неподільну духовну спорідненість знову засвідчили поетичні читання „Липневий янгол", присвячені пам'яті Юрія Ґудзя, які 1 липня – якраз у день народження поета – вже вп'яте відбулися тут.
Того дня з Києва я приїхав завчасно. І від цього лише виграв, бо ще до початку літературних читань і приїзду інших учасників свята мав нагоду познайомитися з немильнянами, пройтися стежками Юрія Ґудзя. Вже перші знайомства переконали: Ґудзів у Немильні – півсела. Ів приміщенні школи, яку закінчив свого часу майбутній поет, мене також зустріли Ґудзі. Директор школи – Олена Павлівна Ґудзь, яка свого часу викладала в Юрковому класі хімію, тепло розповідає про свого колишнього учня, знайомить із матеріалами про свого випускника, що дбайливо зберігаються в школі.
Мене супроводжує вчителька Леся Ґудзь. Спершу йдемо до рідної хати поета. Потопаюче у зелені обійстя, скромна, але з привабливими настінними візерунками, хата. По-сусідству з поетовою домівкою – церква, до якої Юрко заходив щоразу, тільки-но приїжджав до рідного села з далеких і близьких мандрів. Від церкви сучасної прямуємо до місця, де колись стояв перший немильнянський храм. Неподалік – з розкішною кроною сосна у вигляді хреста-тризуба, описаного в творах поета. Звідси – усього кілька кроків до ще однієї місцини, де часто бував Юрій – такого мальовничого, між верболозами, берега річки Немильнянки.
– Юрій Петрович завжди знаходив час повести нас, учнів свого класу, до лісу, який він сам дуже любив і нас навчав любити, – розповідає пані Леся. – Пригадую, як він уклав першу рукописну поетичну збірку. А ще збирав фольклор, записав багато пісень, які завдяки йому не стерлись у людській пам'яті, і нас, своїх учнів, заохочував до творчості. Ми віримо, що ім'я нашого земляка й надалі притягуватиме до Немильні людей небайдужих як до творчості Ґудзя, так і взагалі до слова, до літератури.
Вшанування пам'яті Ю.Ґудзя почалося з відвідин сільського кладовища. Лягають квіти на поетову могилу, горить свіча, линуть тихі слова... Потім усі збираються в школі, де звучать спогади про поета, пісні на його слова у виконанні учнів немильнянської школи.
Після цього у приміщенні клубу відбулися літературні читання, а, по суті презентація видань Юрія Ґудзя „Замовляння невидимих крил" і „Postscriptum до мовчання" – презентація, оскільки сам поет не встиг побачити цих своїх книжок. Йшлося також про зведення пам'ятника поетові у Немильні, створення музею, який, можна сказати, вже започатковано тими цінними матеріалами, що зберігаються в бібліотеці Немильнянської школи (голова райдержадміністрації В.Гончарук пообіцяв фінансове сприяння). Серед експонатів цього, поки що шкільного, музею – рукописи віршів, першопублікації творів поета і дослідження про нього, щоденникові записи Юрія Ґудзя періоду навчання в школі, альбом цінних фотознімків тощо.
Того дня до Немильні приїхали гості з Новограда-Волинського, Житомира, Рівного, Києва... У вшануванні пам'яті поета взяли участь голова братства ім. Юрія Ґудзя Марія Рудак, літератори Ніла Зборовська, Наталя Лисенко, Анатолій Сірик, Світлана Штатська, Олег Левченко, викладач школи мистецтв Лариса Бойко, голова Новоград-Волинської райдержадміністрації Віктор Гончарук, голова сільради Любов Желєзняк, друг дитинства поета Олександр Туровець, учениця київської спеціалізованої школи №193 з поглибленим вивченням української мови та літератури Дарина Козак, студенти житомирських вишів, учні та вчителі шкіл Новоград-волинського району, немильняни. За словами начальника Управління культури та туризму облдержадміністрації, відомого поета і прозаїка Василя Врублевського, який багато зробив для становлення житомирського Літературного музею, саме до цієї установи нещодавно надійшли архіви Юрія Ґудзя, опрацювання яких також сприятиме нашому наближенню до творчої і життєвої долі справді чудового письменника.
...Своє земне поет відмандрував... Та наші мандри Ґудзевою творчістю лише починаються. Це мандри його есеями, поезіями, образами, думками, його філософією, а ще – шляхами-дорогами: тими, якими він пройшов, і тими, якими ще маємо пройти ми.
Немильня-Київ

Козак С. Під небом Немильні //Літературна Україна, липень 2009. – С.1-2

Уточнення: У статті некоректно сформульовано "...„Замовляння невидимих крил" і „Postscriptum до мовчання" – презентація, оскільки сам поет не встиг побачити цих своїх книжок." Юрко Ґудзь знав про існування цих книжок! Можливо, автор статті, будучи в згаданому клубі с.Немильня, не перепитав і не уточнив?.. „Замовляння невидимих крил" було видано напередодні загибелі Юрка Ґудзя, а про збірку „Postscriptum до мовчання" видану в Канаді (Торонто, 1990) Юрко Ґудзь дізнався (мав змогу тримати її у своїх руках) лише наприкінці 90-х.
Олег Левченко

середа, 22 липня 2009 р.

Юрко Ґудзь. Світлини з сімейного архіву


1972, Малин, Лісотехнікум


Київ, Геологорозвідувальний технікум


Київ, Геологорозвідувальний технікум


Юрко біля Случі, пр. 1971р.


Київ, Геологорозвідувальний технікум


Київ пр. 1985р.


Немильня, пр. 1987р.


Юрко і Настя (Ася), моя старша донька, Юркова хрещенниця. Немильня, пр. 1987р. (Раїса Ґудзь)


Юрко і Марійка, моя молодша донька. Немильня, 1987р. (Раїса Ґудзь)


1989р., Севастополь


Севастополь, липень 1990. Юрко з сином Богданом


Крим, Юрко біля воріт печерного міста Чуфут -Кале




Немильня 1993. Юрко з Богданом


Юрко Ґудзь

Ґудзь Анатолій (Толік) - брат Юрка Ґудзя


Толік, тут йому років 9-ть

Толік, років 15

Я у Афган по дурості своїй втрапив... Перших два місяці служив при штабі ТурКВО в Ташкенті. До армії в мене вже був розряд по плаванню й боксу, непогано і зі штангою вправлявся... А відтак я весь курс молодого бійця пройшов на "ура", без якихось труднощів... Тримався там, де інші падали, видихалися... Й діди це зауважили, не припахували мене — любили слухати мої хармани про всілякі амурні пригоди, про чудеса, що творилися на Подолі й Шулявці, про те, як у ресторані "Краків" ми слухали циганський хор і за одним столиком з красунями-чавелами співали "Пару гнєдих"... Та коли з'явився новий сержант-"замок" (на посаді замкомвзводу) й почалися нічні підйоми — виховна робота з "оборзєвшим" молодняком, — я відчув, що пахне смаленим. Той кацапура (десь з-під Пермі родом, Єгоров було його прізвище) на пару зі своїм помічником, теж сержантиком, вже без найменших поблажок взялися за нас... Вишикують роту в коридорі, висмикнуть з шеренги кількох "салат" й починають "отрабатывать" на них прийоми карате — удари ногою по корпусу, в голову... Добре, що я міг виставляти так-сяк захисні блоки. Це навіть подобалося сержантові: тренувальний "снаряд" проявляє здорову ініціативу. Та все ж якось не витримав: замість того, щоб лише захищатися, щосили врізав "помічникові" коліном під живіт, приліпив п'яну харю до підвіконня... Опісля цього випадку за мене взялися всерйоз... Думав — усе, буде мені тут гаплик. Й саме тоді познайомився зі стройбатівцями-земляками. Вони вже мали йти на "дембель", завершували якусь акордну будову... Почали допитуватися, чому весь час ходжу з синцями. Розказав їм про все... Й ветерани "королівських військ" вирішили захистити "зьому"... Однієї суботи взяли мене з собою в "самоволку", на танцплощадці підловили моїх сержантів і вивели їх тихцем до найближчого смітника... Там наказали мені зірвати з них жовті "соплі" — сержантські лички з погонів, а тоді пустили переляканих кацапчуків по колу... Спершу їх гасили руками, не даючи впасти, вже на землі почали місити кованими чобітьми.. Я вже кричу на них, — мужики, що ви робите, ви ж їх на смерть заб'єте, — ледь відтягнув, зупинив своїх, обкурених анашею, захисників... А на ранок Єгорова з проломленим черепом, його напарника з вибитим оком привезли в медсанбат...
А в понеділок, вже надвечір, мене викликав до себе замполіт... Він у Києві народився, все збирався колись вернутися додому... Каже мені: "Завтра матимеш розмову з генерал-штабістом...Вислухай все уважно, добре подумай над його словами... Не хочеться віддавати тебе під трибунал через тих виродків. Один з них зостанеться калікою на все життя... Так що, хлопче, шануйся, слухайся старших... Й бережи власну голову на плечах..."
Наступного дня, в просторому кабінеті, я стояв перед генералом. З подвійним підборіддям, з маленькими очицями, схожий на вгодованого кнурця, він поплескав мене по плечу й запитав: "Ну, что, сынок, хочешь хорошей службы?.. Дадим тебе звание прапорщика, после всего получишь квартиру в Москве..." Я ствердно хитнув головою і сказав: "Да"... А він продовжує: "Будешь в роте охраны — сопровождать спецгрузы с Афгана... Что там увидишь, чем будешь занят — об зтом никому ни слова... Ты меня понял, сынок?.." Й знову я відповів — "да"... Навіть не підозрював, яким пеклом обернеться те слово для мене найближчим часом... (Уривок з оповідання "Афганець")

Батьківська сім’я Юрка Ґудзя: батько - Петро Филимонович, мати - Віра Костянтинівна, брат Анатолій, сестра Раїса. Світлини з сімейного архіву


Cім’я: батько - Ґудзь Петро Филимонович, мати - Рибак Віра Костянтинівна, діти: Анатолій, Юрій, Раїса, знімок приблизно 1962-63 рр.



На цьму знімку Юркові рік-півтора



На фото: Анатолій (Толік), Юрій (Юрко), Раїса (Рая). Приблизно 1962-63 рр.



"Юлко і Лайка - так нас жартома називали тому, що ми не ви
мовляли літеру Р" (Раїса Ґудзь)

Чомусь згадалося, як ще малими, в містечку, що назвою своєю засвідчувало гоноровий чин місцевих пиворізів, удвох з сестрою ми наїлися солодкого клею на вишнях, як глуха в старості баба Ївга шпетила нас за нерозбірливу всеїдність, напувала густим і пахучим ром'янком. Той клей, що виступав з тріщин вишневих дерев, баба називала якимось дивним, неймовірно влучним словом... Бабця померли, а назва забулася й скільки потому не силувався, я не зміг її пригадати. Знайшовся тільки літературний відповідник, гуміарабік, чужий і схолоднілий посеред інших словникових в'язнів...

..Така пустка в хаті, де ми колись всі втрьох - Рая, Толік і я, малими, навпроти вогню, у плиті грілися й слухали дідові "хармани" про Робінзона Крузо, Варвару Великомученицю, Юрія Змієборця.. з хвилюванням і нетерпінням очікували празникових гостей на Покрову, їхніх гостинців... На покуті потемнілі від пилу образи, Асіні квіти з паперу, пришпилені до стіни, над ліжком - пейзаж зі ставком, лебедем і рибалкою, намальований на шматку полотна Ригором Літвінцем, давно щезлим із села немиленцем...

Куди, до кого, посадовивши на колгоспну підводу, запряжену парою коней, мене і мого однокласника, Сашка Т., двох "учительських" дітей, яким і по п'ятнадцять літ ще не сповнилось, відразу ж по закінченні восьмого класу, повезли вчитися - до чужих назавжди міст, од батьків, менших братів і сестер, од людей, у яких влада назавше вбила віру й довіру до рідних місць, - що тут, біля них, можуть і їхні діти жити... й не мучитись так, як вони..

(уривки з роману "Не-Ми")

вівторок, 21 липня 2009 р.

Ґудзь Петро Филимонович (батько Юрка Ґудзя), світлина з сімейного архіву


Батько Юрка Ґудзя (Ґудзь Петро Филимонович, пр. 1953 р.).

Тепер я приходжу сюди до батька, — поміж своїх повернень додому й від'їздів до Києва. У смугастому казенному халаті, схожий на арештанта, він виходить мені назустріч. У відповідь на моє привітання мовчить, а потім, якимсь різким і майже ворожим тоном, запитує: "Ти не пам'ятаєш, як звалася повість, в якій Гендель, Скарлатті і Гайдн приходять на могилу Березовського й розмов-ляють-балакають про нього, про його музику? Не пам'ятаєш?.. Хто автор її — не знаєш?..." Я заперечливо хитаю головою... "Ти все забув, ти все забув, ти не хочеш мені помогти навіть в такій дещиці", — повторює він розпачливо. Що я маю йому відповісти? Так, я бачив колись ту книжку. Шорстка на дотик, червона обкладинка, золотаве мерехтіння відтиснутих на ній літер...
Батько привіз її в чорній валізці, поміж яскравих і легких тканин крепдешину — подарунків для матері. Його тоді саме комісували з війська, за станом здоров'я... Тільки значно пізніше я дізнався, що служив він у Гавані, в підрозділі, зодягненому в позірно цивільну форму. Звідти він і привіз ту книжку: переклад з іспанської на російську, — там, на острові свободи, і надруковану... Спершу, аніж навчитися читати, я любив її нюхати. Густо набраний шрифт, притишено кольорові малюнки пахли чимось незнайомим, смачним і дуже далеким. Саме так, мабуть, і мусили пахнути сторінки, набрані навпроти океану. А ще разом з тими пахощами вливалася в мене ледь усвідомлена тривога: чорно-біла температура майбутнього перевтілення в текст легко і неуникно торкалася мого чола, і я ще не знав, чим доведеться розплачуватися за оте існування на полях й поміж рядків чужого (власного) письма...
Вже темно й холодно, і санітари мовчки заганяють до палат хворих, я прощаюся з батьком і раптом пригадую, що ті композитори з XVIII століття приходили на могилу зовсім не до Березовського, батько все переплутав, але не варто йому говорити про те — знов буде хвилюватися, звинувачувати мене у симпатіях до масонів, не варто... Він стоїть на порозі, біля відчинених у порожнечу коридору дверей, я встигаю ще крикнути: "Концерт Бароко, тату... Та повість звалася "Концерт Бароко!" Він хоче оглянутися до мене, щось сказати, але вже в спину його підштовхує санітар, за ним вже замикають двері... (уривок з оповідання "Станція Віта Поштова")

Ось батько каже мені: "Взавтра треба пшеницю біля Хоми викосити", - й говорить з такою втомою в голосі, з якоюсь приреченою рішучістю в голосі, що це звучить як "завтра треба буде померти..." Й справді з тотальних робіт на землі (жнива, косовиця отави, копання картоплі, сівба) перебуває на межі двох світів, є самодостатньою. Для людей, через яких здійснюються всі ці "труди та дні", вони тeпeр мають більше ритуальний характер, триб неусвідомленого спілкування з невидимим, аніж практичну потребу... Хіба ж нам треба стільки отого зерна, яке немає де змолоти, немає кому з тієї невидимої муки випекти теплого хліба? Все згодується курам, переточиться на горищі мишами. Моя задіяність в цих ритуалах є неминучою. Для письма не зостається ні часу, ні сил. І все ж, є надія що десь під осінь з’явиться просвіток, можливість хоча б зібрати до купи, передрукувати на українізованій "Москві" вже готові розділи "Не-Ми". (уривок з роману "Не-Ми")




Батько із онучкою Настею (донькою Раїси Ґудзь. Немильня 1987.

Рибак Віра Костянтинівна (мати Юрка Ґудзя), світлини з сімейного архіву


Мама Юрка Ґудзя - Віра Костянтинівна Рибак (після закінчення інституту, 1955 р.).

Там, де були мамині грядки - тепер ознаки повного здичавіння.. Зарослі бур'яну на місці її щоденної праці..
Віко вечірньої скрині ще не зачинене зовсім - крізь щілину, через край ллється, густішає низьке світло.. Саме такої пори минулого літа з мамою вдвох ми поливали дві грядки огірків і помідорів.. Я від ставка двома відрами носив воду, а мама, півлітровим слоїком черпаючи з відра, напувала кожну зіллину окремо.. Сонце, вибите дно бочки з червоним медом, повільно ховається за верхів'я притихлих навпроти ночі дерев.. Опісля денної немилосердної спеки важко дихається не тільки людям, але й рослинам.. Вони важко зітхають і охають від несподіванки, потрапивши під потік рятівної вологи.. Вдячність свою видихають пахощами (це так сильно відчутно, коли йдеш поміж зелених рядків), і п'ють, п'ють - відчайдушно вгамовують нестерпно терплячу спрагу.. (уривок з роману "Не-Ми")



Мама з однокурсницями , приблизно 1952-53-й р.

Мені видається інколи, що той світ - це лиш якесь суттєве (сутніснодійсне) відображення нашого земного життя.. Щось схоже на перехід од геометрії трьох вимірів до більш складної системи - може, стереометрії багатовимірностей.. Але щось найхарактерніше, найсуттєвіше з цього світу зберігається й в тамтешньому просторі., Щось залишається без змін.. В ньому мама пояснює комусь, що рай - це місце, де ніколи не гасять світло, не вимикають його, - як в камері безсмертників, а при світлі вона не може заснути, от і приходиться, щоб якось згаяти даровану вічність, писати-переписувати конспекти з історії СРСР, - готувати відкритий урок (для інспектури з підземельного світу), який ніколи вже не відбудеться.. (уривок з роману "Не-Ми")


Мама із онучкою Настею (донькою Раїси Ґудзь). Немильня 1989 р.

Баба Софія (мати мами Юрка Ґудзя), світлини з сімейного архіву



Баба Софія (мати мами Юрка Ґудзя)

Я розплющую очі - ніщо не щезає звідси: ті, хто любив нас, ті, кого ми любили залишаються біля нас набагато ближче, аніж це можна уявити, приходять частіше, аніж це дозволяють закони земного часу й простору.. Тільки б мати ще змогу, попри всю абсурдність, немилосердність ситуацій смертельного виживання, хоча б інколи не проґавити, не змарнувати ось такий вечір, у присмерку, взяти за руки невидимих дітей і старих, вернутися до хати, й всім разом сісти за стіл вечеряти - на дні теплої темряви, де баба Софія пошепки промовляє вечірню молитву... (уривок з роману "Не-Ми")

Баба Килина (мати батька Юрка Ґудзя), світлинa з сімейного архіву


Баба Килина (Киля) - мати батька Юрка Ґудзя

Колись, пізнього вечора, задерши д'горі голову - до нічного неба, я відчув (не як здогад, а достеменну звістку): десь там, на одній із семи видимих зірок Великого Воза, знайшли свій післясмертний притулок Баба Якилина та її дочка (моя хрещена мати) - тітка Олька.. Це сталося позаминулого літа, на подвір'ї Ольчиної хати.. Тепер я думаю: де, на якій з планет, у якому пра-Вирію, дід Кость починає весняне поминання земного життя: запрягає пару коней, гнідого й білого (тих самих, за яких і потрапив на висилку в степ - як одноосібник, що не захотів йти до колгоспу), виїжджає у поле небесне й під спів "Діво Богородице, радуйся!" починає першу весняну оранку, скородить невидиму ріллю й засіває її золотим зерном.. В такий день і земна, грішна людина може відчути себе богорівною.. Тіло - блаженна втома викованого ритуалу.. Без дідового (небесного) виїзду це було б неможливим.. А тепер вже й недосяжним для моєї, хай і спізнілої, вдячности... (уривок з роману "Не-Ми")

Дід Кость (Костянтин Рибак - батько мами Юрка Ґудзя), світлина з сімейного архіву


Дід Кость (батько мами Юрка Ґудзя)

Бо ж часу, як такого, тоді ще не існувало... Часу, про який звично кажуть: "мені малому здавалося, що я ніколи не помру..." в мене ніколи не було... Мабуть, надто рано, в надвечірних померках й літній задусі дідової хати, коли баба Софія пошепки проказувала "Отченаша", а попід вікнами густішав листяний шум темних примар, і в шибу, час од часу, шкрябалися розтривожені передчуттям нічної грози пальці сліпого гілля, - ще тоді, трьохлітнім німаком, притулившись до бабиного ліктя, дослухаючись притишених і озвучених темрявою слів, я вже знав, що баба Софія колись помре, помре дід Кость, вони стануть невидимими і невідомими, й заховаються десь глибоко в моїй пам'яті, й щоб не зрадити їх, не зостатися одному тут, посеред безпам'ятного світу, не відцуратися їхнього непоказного співчуття, я мушу теж відійти, поступитися стежкою, долучитися їхніх, тепер назавше невимовних, молитов і прохань про найзвичніші й найпотаємніші речі земного (домашнього) вжитку... ("Не-Ми")

середа, 15 липня 2009 р.

Оксана Демінцева. Спогади про Юрка Ґудзя


На фото (28 жовтня 2001 р.): Олена Лудченко, Олег Левченко, Оксана Демінцева, Юрко Ґудзь, Тетяна Пишнюк

Страшно, коли помирає поет. Ще страшніше, коли помирає поет, якого добре знав, з яким розмовляв за кілька днів до його трагічної загибелі. І дуже боляче, коли з життя йдуть люди, які творили добро.
Юрко Ґудзь був (надзвичайно важко говорити це слово в минулому часі!) дуже обдарованою інтелігентною, вихованою, порядною і щирою людиною. Його душа була сповнена сонця, світла, тепла. Говорив завжди притишено, виважено, добираючи кожне слово. Завжди був приязним, товариським. Мав тісні взаємини з творчою інтелігенцією м. Житомира. зокрема, підтримував дружні стосунки з місцевими літераторами: Є.Концевичем, А.Сіриком, О.Карагедовою, Г.Руссу та ін., художниками, фольклористами (А.М.Шевчуком), етнографами, музикантами. Був особисто знайомий із сином В.Стуса Дмитром. Друзі жартома називали його «ґудзиком» за спокійну вдачу та врівноважений характер. Так, Юрко був дуже скромним і толерантним. Єдине, у чому він був непохитним, – любов до України.
Поет був справжнім патріотом своєї країни, відстоював українську мову, культуру, боровся з «русифікацією» наших міст. Переконаний ідеаліст, на підтримку своїх світоглядних міркувань він інколи був схильний до епатажних вчинків (перейменування пам’ятника радянського танку в центрі Житомира в пам’ятник жанру японської поезії – танка, оскільки «танка» звучить не так агресивно, як «танк».
Вперше ми познайомилися на засіданні літоб’єднання ім. Бориса Тена. Власне, то було історичне засідання – воно було останнім. У той день я, як інші місцеві поети, читала свої поезії. Пригадую, як після засідання Юрко підійшов до мене. Ми познайомилися, і він подарував мені свою збірку «Postscriptum до мовчання». У кутку він написав посвяту і під своїм підписом намалював маленького равлика, який повзе вгору, до сонця. Малювати равликів і янголів було його хобі. Юрко малював їх скрізь, де було вільне місце на папері. Можливо, саме це захоплення спонукало назвати книгу прозових творів «Замовляння невидимих крил», адже між рядками оповідань, вміщених у неї, наче відчувається шурхотіння янгольських крил. Потрібно зауважити, що образ янгола наскрізь проходить через усю творчість Юрка Ґудзя. Дуже часто цей образ зустрічається в його віршах. Окремо хочеться сказати, що Юрко дуже захоплювався верлібром, білим віршем. Мабуть, саме така форма була найбільш прийнятною для вираження його художнього світосприймання. Можливо, це був вплив лірики Поля Верлена та Артюра Рембо – улюблених поетів Ю.Ґудзя.
Шлях Юрка Ґудзя до поетичного Парнасу був нелегким, устеленим колючими тернами. Доля наче навмисно випробувала його. Раптова смерть матері, душевна хвороба брата (наслідок участі в Афганістанській війні) завдали поету чи не найбільшого удару. Образ стежини та обійстя, порослих споришем, взятий з автобіографії. Можна тільки уявити, як боляче Юрій переживав втрату матері, яка доглядала за хатиною. Після її смерті рідна домівка стала чужою, перетворилася на пустку, зарослу бур’янами. Поет постійно недоїдав і недосипав. Усі свої мізерні заощадження він витрачав на книги. Юрій мав ні власної домівки, ні пристойного одягу чи взуття, часто потерпав від голоду й від холоду, однак він мав те, чого не мали інші – дивовижний талант, тонке відчуття художнього слова. Як це не парадоксально, але чим більше життя випробувало Ю.Ґудзя, тим сильнішою, яскравішою, самобутнішою ставала його творчість. Можливо, з часом його непересічний талант дав би геніальні плоди, особливо у жанрі художньої прози. Однак усьому завадила трагічна загибель. Чиясь жорстока рука відібрала в України поета. На жаль, обставини його смерті ще досі невідомі.
Незадовго до загибелі Юрій ніби передчував нещастя. Якось він показав мені свої картини на склі. Техніка їх виконання була напрочуд цікавою (на скло наносилися різнокольоровими фарбами окремі мазки, потім це скло притискалося іншим, і барви, під тиском скла, розпливалися, створюючи модерністську картину). Так от, на одній із цих картин у центрі була зображена свіча, відбитки полум’я від якої заповнили собою решту картини. Я була здивована і вражена: як випадкове поєднання барв могло створити такий живий реальний образ? Це віщувало щось недобре. Невдовзі після того Юрія не стало...
Так, серце поета зупинилось назавжди, але він не вмер. Його образ оживає в рядках його віршів та оповідань. Він, наче янгол, дивиться на нас з високості, надсилаючи рostscriptum’и до мовчання, і чекає, коли ж, нарешті, розпочнеться українська реконкіста, щоб наш народ, оновлений, вільний, змужнілий зміг побудувати собі щасливе майбуття.

Оксана Демінцева
2006 р.

Олександр Туровець (однокласник Юрка Ґудзя). Спогади про учнівські роки Юрка Ґудзя


Фотографія. Останній дзвінок у Немильнянській школі 25 років тому. Вадим Раїси Павлівни несе дзвінок, сповіщаючи дзенькотом, що вже скінчилось дитинство і починається похід у світ надій і ілюзій у самостійне життя, в якому вже разом зустрітись не доведеться ніколи.

**
В школі Юрко сидів на задній парті під грубкою. У витівках порушників дисципліни не приймав, не сковзався по намащеній тракторним маслом підлозі. За це його не дуже поважали, а ще, мабуть, за те, що був вчительським синком де його мати Віра Костянтинівна вчила історії та географії. Він сам багато читав. І його шкільні твори з літератури були найкращими і не по-дитячому зрілими.

**
А ще був оркестр. Дійсний, духовий з мідними трубами, велетенським барабаном, з під якого ледве було видно Мішку Парія. І військовий диригент з прізвищем Бандура, з таким же великим животом, який нависав над головами трубачів.
– До-о-о возьми, – гримів його голос рокотом грому десь під стелею старого клубу і пальці в страху шукали потрібну клавішу на трубі.
Старі стіни клубу з дерева церкви, які чули співи псалмів тепер здригались від звуків труб і басів.
Мелодії старинних маршів і вальсів («На Сопках Манжурії») медовим голосом здіймались до неба, розтікались понад лісом, річкою до Случі, сповіщаючи про весілля, чи похід чийсь у небуття на похоронах.
Десь за рік ми добре грали навіть на конкурсі в Житомирі.

**
Ми часто ходили до лісу на екскурсії, або просто так. І від цього була неймовірна радість і щастя, яке буває лиш в дитинстві.
Ліс. Це його первозданна таємничість здатна народжувати в уяві художників і поетів безсмертні образи Мавки.
Мабуть, потаємні думки про мандри засніженою тайгою повели Юрка до Малинського лісотехнікуму, де він провчився рік, покинув його і пішов вчитись на геолога в Київ.
Київ – це той самий Париж для художників і поетів, який необхідно було підкорити або пропасти для слабодухих.
Вже після армії він поїде туди знову, вступить на історичний факультет. Потім буде робота в школах, музеях і так ціле життя.
Ми рідко бачились з ним. Інколи присилав листи. Вже десь пізніше книжки.
Про що говорили? Час зжер в пам’яті теми розмов. Він не вихвалявся літературними захопленнями, не читав своїх віршів. І взагалі не був схильним до балакучості.

**
P.S. не для друку.
Для пошуку відповіді – чому так сталось, що він став письменником доцільно прочитати, присвячені цій темі:
1. Ірвінг Стоун.
1.2 «Моряк в седле» про Дж. Лондона
1.3 «Жажда жизни» про Поля Сезана
1.4 «Боль и камень» про Мікеланджело
2. Андре Моруа: «Литературные портреты»
3. Стефан Цвейг «Життя Оноре де Бальзака»
4. Ййеш Д. (Лайо Іеш) «Шандор Петефи»
5. Ян Парандовський «Алхімія слова»

Олександр Туровець
c. Немильня

вівторок, 14 липня 2009 р.

Поет і Художниця. Листи Юрка Ґудзя до Надії Миколайчук


Джерело: Поет і Художниця (листи Юрка Ґудзя до Надії Миколайчук) // Літературна Україна, 18 червня 2009 р. - С.8

Формуляр Юрка Ґудзя Житомирської обласної бібліотеки (краєзнавчий відділ)

Поетичному братству Юрка Ґудзя передали формуляр автора, який був заведений краєзнавчим віддлом Житомирської обласної універсальної наукової бібліотеки. У формулярі один запис датований за місяць до загибелі Юрка Ґудзя. Маємо адресу де проживав автор (за цією адресою прописаним Юрко Ґудзь був раніше 2001 р. - останніх двох квартирних змін проживання в Житомирі). Книжка, якою цікавився автор: Леся Українка "Стародавня історія східних народів". Перевидання такої книжки було здійснено лише в 2008 році (Українка Леся. Стародавня історія східних народів. Репринтне видання. - ВАТ "Волинська обласна друкарня", 2008. - 256 с. + ХLVIII с.: 16 іл.). Зазначене видання нам не вдалося знайти (це мало б бути раритетом!). Нагадуємо, що Юрко Ґудзь свого часу, напочатку 90-х, хотів перевидати "Абетку Лесі Українки". З іншого боку, згадане видання говорить дослідникам про широкий світогляд Лесі Українки, який був сформований вже у 18 років, що, припускаємо, і цікавило Юрка Ґудзя.



Марія Рудак. Декілька штрихів з життя Поетичного братства Юрка Ґудзя


Поетичне братство Юрка Ґудзя було засноване в жовтні 2005 року. Юрка не було вже три роки, але більшість із нас (творча молодь, його колишні знайомі та друзі), ніяк не могли змиритися з великою втратою. Ми часто на літературних засіданнях згадували Юрка Ґудзя як друга, обговорювали його творчість. І ось під час чергового проведення Мистецькою ґільдією «Nеабищо» літературного засіданя, було прийняте рішення створити Поетичне братство Юрка Ґудзя. Поняття «братство» нам заімпонувало з контексту слів поета Сергія Дунєва коли він, незадовго до нашого засідання, мав слово на вечорі-пам’яті житомирського російськомовного автора Ігоря Живагіна. Ми ж у визначенні «братство» побачили більший і глибший зміст: багато хто з нас, навіть будучи заочно знайомим із творчістю Юрка Ґудзя, готовий назвати його своїм братом по серцю, духу, світовідчуттю, складаючи собою один дружній, братній колектив.
Юрко в суботу, фактично напередодні трагедії, заходив до мене дуже стурбований і сумний, мабуть, передчуваючи біду. Наша остання зустріч відбилась на споминах у той час, коли я перебувала на заробітках в Італії з 2002 по 2004 р. Читаючи в іншомовній країні дві Юркові книги «Замовляння невидимих крил» та «Postscriptum до мовчання», щоразу відчувала, як Юрко допомагав мені пережити ностальгію: я чула живий Юрків голос, у поодиноких чоловічих постатях, що проходили повз мене, вбачала мимовільну схожість із Юрком. Пам’ять незгасна…
Того жовтневого літературного засідання 2005 року, коли ми вкотре згадували Юрка Ґудзя, за пропозицією голови Мистецької ґільдії «Nеабищо» – Олега Левченка, було вирішено обрати мене керівником поетичного братства. Я лишень подякувала за таку довіру, бо дійсно ця втрата для всіх нас і донині болюча. Олег Левченко особисто характеризує нас, як братство, яке «складається не з конкретних прізвищ, що не тільки через літературу та мистецтво причетні до Юрка – це всі ті, хто не забуває і зберігає, примножує та різнобічно культивує пам’ять про нього». 22 лютого 2004 р. в Житомирській обласні науковій бібліотеці (в залі мистецтв) було вперше ініційоване нашою організацією вшанування видатного українського реконкіста: поета, прозаїка, художника, філософа, мистецтвознавця, нашого товариша та земляка Юрія Петровича Ґудзя. На цьому вшануванні наш сум і біль розділили з півтора десятка людей, але всі ті люди, що прийшли, варті півтори сотні звичної зали. Ніхто з нас не зміг змиритися з втратою поета, не готові змиритися із забуттям його творів. Коли я вперше запропонувала відвідати малу батьківщину Юрка та його могилу, то знову ж таки без вагань рушили зі мною – Галина Малин, Вікторія Дем, Світлана Штатська, Ольга Карагедова, Валентина Могила, Тетяна Шабодей зі своєю мамою Антоніною, Любов Годлевська, Евеліна Кучеренко.

Фото: 1 липня 2006 р.
Треба додати, що до того, як ми розпочали організовувати дні пам’яті Юрка Ґудзя, до 2004 р. проводились інші літературні, театральні та інтернет-презентаційні вечори за ініціатив літоб’єднання імені Бориса Тена, Мистецької ґільдії «Nеабищо», СТМУ «Liga ArtiS», Тетяни Павлінчук, Олега Левченка тощо.
Зазвичай, 1 липня – пора відпусток у вчителів та канікул у дітей. Та все ж знайшлися небайдужі люди – немильнянці, які відчинили школу, де вчився і працював Юрко Ґудзь, вислухали нас, розповіли маловідоме про автора, відповівши взаємністю на нашу турботу про Юркову пам’ять. Наприкінці лютого 2006 року, у тій же Житомирській обласній науковій бібліотеці, у актовому залі, було проведено нашим братством доволі помітний захід, про який було висвітлено в «Літературній Україні», а згодом й у авторській книжці «Туга за свободою» – Михайлом Сидоржевським. Були гості з Києва, та наша творча інтеліґенція. Юрко дивився на нас із портрета, перед яким горіла свіча. А перед сценою на двох столах, на вишитому рушнику лежали з газет та журналів копії Юркових статей та про нього, пару книг, що встигли побачити світ ще за життя автора. Не було казенного слова, не було пафосу, а був тихий сум, читання його творів, світлі спогади та незмиренність втрати. А ось восени 2007 р., ми були запрошені у Київ, де проходили читання під назвою «Цей знаний та ще незнаний Юрко Ґудзь». Того вечора Олег Левченко – режисер і актор – представив моно-виставу за творами письменника «Барикади на Хресті». А інші читали твори присвячені поетові та другові. У 1 липня 2007 р. в Немильнянській школі, де відбувався захід, було оголошено про щорічні літературні читання «Липневий янгол» у с. Немильня. Отже, 2008 р. поетичне братство Юрка Ґудзя провело в рамках цього нового проекту перший такий захід. У всеукраїнській пресі ця подія досить широко була висвітлена головним редактором газети «Слово» Олександром Сопронюком.
Фото: 1 липня 2007 р.
Фото: 1 липня 2008 р.
Поетичне братство Юрка Ґудзя існує п’ять років. Мета братства полягає в тому, щоб з кожним роком все більше людей приїжджали на батьківщину Юрка Ґудзя – у с. Немильню, на поетичні читання «Липневий янгол». Щоб не тільки зберігали пам’ять про земляка-поета, а також знайомилися з його неабиякою творчістю. Щоб все більше читачів приєднувалися до його спадщини. А також, по можливості, видати всі твори, які були ним написані, грамотно дослідити архів автора, який передав Житомирському літературному музею Василь Врублевський.

Фото: 1 липня 2009 р.
Під час організації та проведення «Липневого янгола – 2009» вже в цьому році нарешті стали співучасниками збереження та вшанування пам’яті поета-земляка Юрка Ґудзя представники влади: голова районної ради п. Гончарук Віктор Васильович та міський голова Желізняк Любов Іванівна, які разом з нами взяли активну участь у заході. Приємно, що влада у вирішенні питань організації «Липневий янгол – 2009» з молодечою силою, енергійно та небайдуже зробила (і робить) все заради відродження та процвітання України. Дай Боже світові більше таких прекрасних людей. Дякуємо науковцям та письменникам з інших куточків України: доктору філологічних наук, професору Нілі Зборовській, працівникові «Слово і час» та Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Наталі Єржиківській (Лисенко), а також гостям із Рівненського державного гуманітарного університету – Вадиму Кравцю та Раїсі Тхорук, а також тернопільському видавництву «Джура» – Василю Ванчурі та його дружині Уляні. Добру справу роблять, цьогоріч видаючи книгу «Барикади на Хресті» у яку входитимуть однойменна поема та два романи «Не-Ми» та «Ісихія». Не омину увагою й інших представників братства: Григорія Цимбалюка, який редагує житомирський журнал «Світло спілкування», який надав набраний варіант згаданої майбутньої книги, Вероніку Кавун, яка трудилась над макетом видання, а ще дякую Олегові Левченку за його велику працю – збирання всієї спадщини нашого Юрка Ґудзя, за налагодження ним постійного зв’язку із сестрою Юрка Ґудзя – Раїсою, що мешкає в Канаді, а також за підтримання блоґу Юрка Ґудзя: www.ygoodz.blogspot.com. Хотілося б незабути про «Незалежний центр мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся», який очолює Анатолій М. Шевчук та його дружину Ванду Чайковську, які теж беруть активну участь у популяризації та поширенні творчості поета. Вони підготували до випуску поему «Барикади на Хресті» ілюстровану графікою Миколи Соболівського, що має побачити світ окремим виданням. На літературознавчій ниві творчість Юрка Ґудзя почали досліджувати Ольга Карагедова та Олег Левченко. Духовну і творчу підтримку надає бібліотекар обласної дитячої бібліотеки Ельвіра Радченко. Почесними представниками нашого поетичного братства поправу вважаємо відомого письменника Євгена Концевича, журналістку Тетяну Гошу, київську письменницю Тетяну Пишнюк, публіциста й поета з Києва Олександра Сопронюка, тернопільського науковця і прозаїка Петра Сороку, сестру Раїсу, а також сподіваємось, що до нас невдовзі приєднається син Юрія Ґудзя – 20-річний студент Богдан Ґудзь.
Юрко дуже любив свою сільську затишну та невеличку церкву Святої Богородиці Покрови. Коли приїжджав додому, то обов’язково заходив у свою церкву. Запалював свічку і хрестився, після чого довго мовчки молився. Напевно, в першу чергу за здоров’я та благополуччя свого сина Богдана, а також, щоб Бог змилостивився над їхньої родиною, посилаючи здоров’я та хоч крихту щастя та вдачі, чи хоч би спокою їхнім зболілим душам. Поряд зі церквою стоїть його хата. Хата дитинства та його батьків. А на початку Немильні стоїть його, Юркова хата, яку йому подарувала його хрещена. Він час від часу повертався сюди, щоб побути на самоті й до рання писати свої твори.

Марія Рудак, голова Поетичного братства Юрка Ґудзя
м. Житомир

8 липня 2009 р.

четвер, 9 липня 2009 р.

Радіопередача. Літературні читання "Липневий янгол - 2009", с.Немильня. Радіожурналіст: Сергій Черевко


Радіопередача. Літературні читання "Липневий янгол - 2009", с.Немильня. Радіожурналіст: Сергій Черевко

Радіопередача. Літературні читання "Липневий янгол - 2007", с.Немильня. Радіожурналіст: Інна Власенко


Автор: Інна Власенко (Житомирське обласне радіо)


Джерело: http://www.podst.ru/?area=posts&id=3037

РАДІОПЕРЕДАЧА З НАГОДИ 51-ОЇ РІЧНИЦІ
З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРКА ҐУДЗЯ

Вед. Доброго і лагідного вечора всім слухачам. В ефірі обласного радіо програма «Рідні обрії». В студії звукооператор Тетяна Мулик та редактор Інна Власенко. П’ятдесят один рік від дня народження виповнився б першого липня нашому землякові поету, письменнику, художнику, лауреату двох міжнародних премій та Огієнківської премії в Україні Юркові Ґудзю. Цього липневого дня друзі колеги, поети, письменники та журналісти приїхали на батьківщину Юрка Ґудзя, до мальовничого села Немильня Новоград-Волинського району. Вшанування пам’яті митця-земляка почалося з відвидин його могили на якій скромний пам’ятник з чорного поліського каменю у вигляді розкритої книги. Вирізьблений у камені портрет глянув на нас притишеним поглядом ніби промовляючи: «…а ще будемо разом у тихій пам’яті Бога». Літературна зустріч проходила у сільській школі де колись працював славний земляк. Вела зустріч Марія Рудак, голова Житомирського поетичного братства імені Юрка Ґудзя.
Марія Рудак. Сьогодні така дата… день народження, якби був живий, було б п’ятдесят один рік. Ми не можемо забути, не можемо змиритися, що немає людини. Прийшли ще раз у цей клас, у цю школу, у це село, щоб, можливо, через людей, через природу, через те, що бачили його зіниці, трошки зануритись сюди. Хочемо ще раз почитати, згадати. Я так вважаю, що люди повинні бути горді за те, що у цій школі працював, у цій школі вчився, що така людина знайшлася не на одне село, а на район, на область і на Україну. Поки що мало його знають, тому що біднота не давала можливості своєчасно випускати свої твори, виходити на люди: презентації робити. Але сприймався він, повірте, людьми, які творчі, дуже славно, й оцінювали дуже високо, з ним рахувалися, він часто поради давав. Як друг, як людина був завжди порядним, до цього часу нам дуже його не вистачає.
Вед. Слово перекладачу, історику мистецтва, викладачу Житомирського агроекологічного університету Анатолію Шевчуку.
Анатолій Шевчук. Тут не дуже так багато зібралося вчителів Немильного, але хочу сказати, що коли ми під’їжджали в це село, то мені здавалося, що ця земля з Божим одкровенням. Кожна садиба має таку доленосну і таку возвеличену благодать, тому цілком закономірно, що і на цій землі і в цьому селі народився такий письменник, такий трудяга на терені українського слова, на терені української мислі. Юрко Ґудзь – це явище, яке ще не розгадане. Юрко Ґудзь – це явище, яке може бути розгаданим тільки з нашими зусиллями, з нашими бажаннями донести його філософську думку і наблизити її як до маленьких діточок і так до дівчат, парубків і разом з тим до нашого покоління і набагато старших. Пані директор дуже хвилювалася, що немає ошатності на цвинтарі – є ошатність на цвинтарі, тому що ошатність оберігають дерева, які ростуть на піску, ошатність оберігає коров’як скептральний, який цвів на цвинтарі і навколо цвинтаря і те клечене зілля, звіробій, який дівчата понаривали на згадку про Юрка Ґудзя і те цвіркотіння жайворонка, який сьогодні божественно співав. Я геть пішов туди в той куток, щоб подивитися чи то жайворонок чи не жайворонок, бо як правило, жайворонки співають не в такий час, і не в таку пору, вони на весні, та він чомусь співав і високо-високо літав. І я завдячую часу, що побудував таку школу, що можна зайти і можна прихлюбитись до творчості Юрка Ґудзя, як художника. Зізнаюся, що в мене багато статей, про житомирських і про нежитомирських художників, але я ще не можу навіть близько підійти до Юрка, хоча я знаю, що це треба зробити, бо це мій земляк, але я боюся скривдити його пляму, боюся скривдити його пластичне мислення, я боюся скривдити те, що він подавав у кольорі, що він подавав у лінії, що він подавав у сюжетній канві. Але я думаю, що ось-ось настане час і щось може і виплисне з моєї голови, моє інтерпретування і моє бачення Юрка Ґудзя, як художника. Його виклади у слові, вони мають магічну силу, мені здається, мають таку енергетику, такий духовний під’йом і через те він весь час ангелом літає не тільки над Немильнею, але він, мені здається, ангелом літає над всією Житомирщиною і над всією Україною. Він любив Україну божественно і ось чому: ті слова, які написані на пам’ятнику – це його істина, і ми повинні до цих рядків, хоч трохи, хоч міні-крок зробити. Я думаю, що Немильня буде дуже довго підніматися із неспокою, із руїн… Але ви розумієте, українці мають унікальну енергетику неоромантичності. І я гадаю, ще цей романтичний дух дасть можливість засіяти вулиці шумовинням дітей, заповнити поля хлібом, або іншими рослинами і разом з тим окреслити те, чим тримається душа українця. Я дуже щасливий, що я нарешті був у Немильні, я думаю, що буду у цій царині не один день не один тиждень, і не один місяць перебувати. Я дякую вам всім, що ви зібралися отут, у бібліотеці сільської школи села Немильня.
Марія Рудак. Я ще хочу передати велике вітання від Григорія Цимбалюка, який дуже гарно відгукується, який дуже багато присвятив різних статей Юрі, вивченню, друкуванню його творів, поширенню, що не маємо право забувати. А також Євген Концевич, який багато років лежить непорушно у своїй колясці, при чому творить, пише, являється для нас усіх прикладом, один із перших хто заснував Спілку письменників на Україні. Теж дуже співчуває і передає, що теж не змиряється із тим що це таке трапилось і не вірить у те, що це випадковість… Дуже великий уклін передав. І Сергій Бабич, який двадцять сім років сидів за свої ідеали, свої переконання. Можливо я когось забула. Передавав В.Радчук, редактор газети «Місто», що як їздив у Київ, казав: як дізналися, що він із Житомира, ловили мало не за руки, просили, що там нового, може які книжки, може якесь перевидання іде, може хто щось чув. Яка наша ціль зараз. Наша ціль, щоб більше людей знали, як про Юрка так і його твори. Щоб ця доріжка переросла в дорогу до його не тільки могили, а цей край, як на «Романівську весну» їдуть із читаннями гарними. Щоб були засновані якісь фестивалі, якась вулиця названа, щоб був прикладом, бо ця людина варта того, щоб бути прикладом. Я зараз хочу надати слово Ользі Георгіївні Карагедовій, вона дуже багато приклала праці…
Ольга Карагедова. Я хочу прочитати вірш, який присвятила пам’яті Юрка Ґудзя. Цей вірш є центоном, тобто, це вірш, який складається з деяких рядків самого Юрка:
Перечитую знову і знову
«Замовляння невидимих крил».
Як зворушує відданість Слову
І життя невимовного стиль!

Безпритульність душі, самота
І розладнаність світу – боліли.
До початків торкались уста,
Час і простір з’єднати воліли,

Викривали ганебність доби,
Що карала за Честь і Сумління,
Що топтала святі кольори
І калічила Юнь і Коріння.

Крила янголів не вберегли
Від пророчих постскриптумів Долі,
Повернувся до Лона Не-Ми,
Де не знав роз’єднання ніколи.

Білий аркуш зимового поля
Мов життя недовершений текст.
Хто? Чия найжорстокіша воля
З чорних літер накреслила хрест?

Між зірок, в тихій пам’яті Бога
Днів облуду забула Душа.
І присутність її воскреша
Дивовижного слова Дорога.

Цей вірш я написала цього року до дня трагічної смерті Юрка Ґудзя, а вчора я була у Євгена Концевича і він передав мені, знаючи, що ми будемо на батьківщині Юрка Ґудзя, свої спогади про про нього. І я попросила б Олега Левченка прочитати ці спогади:

Олег Левченко (зачитує спогади Євгена Концевича).
(…)

Марія Рудак. Поетичне братство імені Юрка Ґудзя хоче віднині щорічно заснувати поетичні читання, як будуть проходити в Немильні, які будуть називатися «Липневий Янгол» і присвячуватимуться нашому другові. Тому, будемо дуже раді, як нас почують, коли до нас будуть приїжджати люди, які будуть Юркове читати, своє, що присвячують, або, хоч би слухати, вникати, вивчати його, щоб не забували, тому що вартий кращого.
Вед. Молоді поети з Мистецької ґільдії «Неабищо» читали твори Юрка Ґудзя та власні вірші. Фраґмент з моноспектаклю за творами Юрка Ґудзя виконав учасник цього літературно-мистецького об’єднання Олег Левченко.
Олег Левченко. (Зачитує моно-виставу «Барикади на Хресті»)

Марія Рудак. Хочу подякувати людям, які сьогодні зібралися, хочу подякувати за теплі слова, подякувати за їхню пам’ять, хочу мати надію, що сьогоднішнім днем не закінчиться це гарне дійство, яке відбивається, зберігаючись у пам’яті, збергаючи все те, що Юрко написав. Я думаю, що з кожним роком будемо знати все більше, будуть друкуватися його листи, його не видані ще твори, найдуться ще ті друзі, які десь загубилися, які сьогодні не змогли приїхати, а, саме наголовніше, що, можливо, юнь полюбить його ще більше і будуть приходити ще на ці читання. Зараз я хочу лишити оці книжки в подарунок шкільній бібліотеці.
Кор. Говорить директор немильнянської школи Олена Ґудзь. Я хочу всім сказати особисто, від усіх присутніх і неприсутніх, що для такого села, далекого і взагалі маленького, це взагалі велика і важлива подія, бо ж вона не одна з приємних, було б добре святкувати день народження і проводити свята з Юрою разом, і все було б у других тонах, у других красках, почуття другі. І ми б тут були з вами веселіші. А то кожному душа і серце огорнене сумом. Але для такого села меленького, забутого Богом і людьми, як то кажуть, це – надзвичайна подія, адже у нас є в сусідніх селах середні школи, більше населення, знаній, на трасах, і в них немає таких людей. А взагалі, наше село, мабуть, дійсно, як ви говорите, наші дорогі гості, його розміщення, його природа і його тишина така – Господня тишина звичайно. В нас дуже тихо, в нас дуже славно, в нас чуються спів птахів та жаби кумкають і, мабуть, це сприяє тому тому, що у нас є люди, які пишуть твори, які пишуть вірші, в яких пробуджується ця любов до слова, ця поетичність. Він був сам нам всім сусідом. Одна була у нього така риса, що наші всі художники і писаки пишуть про відомих людей, хто одержував ордени, хто при владі, хто має велику керівну посаду, хто має гроші, хто має великі прибутки, а Юра, наприклад, відмітив такого непомітного, такого немічного і нещасного чоловіка, як Зіньком в нас був, він інвалід, з армії прийшов інвалідом, нещісним все життя ходів, в галошах зимою, і босим весь час літом, і така куфайка стара, хоч сонце пекло і він ходив по воду до криничок-джерелець, і Юрко про нього написав так цікаво, він знайшов мову, його душа була відкрита для таких людей, і ті люди до нього теж горнулися. Згадав він такого чоловіка, він вмів вікна робити, двері, такий майстер був, теж він і про нього написав, він писав про таких людей, які були його душі близькі, він заслуговує за це повагу. Він з малечку був схильним до віри, у вищий світ, духовність, буває мама така – вона небагатослівна, скромна, трудяга, ніколи вона нікого не обідила, всі її любили. А ще у нього був дід про якого він не пише, Кость, але у нього це пішло від діда, він був улюбленцем діда, він його носив весь час, і такі люди старі його теж поважали і він теж поважав. Зайде в церкву, поставить свічку, завжди він приходив… Всі ми його любили, але, як то кажуть, багато можна говорить і ми ціним тільки тоді це, коли його немає. Насправді, людина серед нас була така… Він мій учень, я була піонервожатою сім років, потім вчителькою, потім директором школи… Взагалі все минає. Ми ціним лише тоді, коли ми справді відчуваєм цінність і духовність, і всі ті риси. Коли людини вже немає, дуже шкода, але ми дуже вдячні, що ви його пам’ятаєте. Для такого маленького села, як наше, ви для нас великі люди…
Марія Рудак. Ще хочу сказати одне, дзвонив Петро Сорока, сказав, що він цього дня у Тернополі проведе день пам’яті Юрка Ґудзя.
Вед. Він не був красномовним революціонером, він не був статечно-святенницьким героєм, але щось впевненно рішуче було в його погляді з-під лоба і щось янгольське у всепрощаючому ставленні людей, адже, як писав він: «…а ми ще будемо разом у тихій пам’яті Бога».
В глибинах всесвіту занедбана душа
ніяк не знайде вічного притулку,
вже біль і смуток вже не поспіша
нести комусь,
шукати порятунку вже не потрібно їй,
збулося все,
життя земне потроху відболіло
і всі страждання світлом стали. Юрко Ґудзь.

Вед. Ви слухали програму «Рідні обрії», яка сьогодні була присвячена світлій пам’яті Юрка Ґудзя, письменника, поета, художника, нашого з вами земляка.
В студії працювали звукооператор Тетяна Мулик та редактор Інна Власенко.
На все добре!

Власенко І. Радіопередача з нагоди 51-ої річниці з дня народження Юрка Ґудзя // Житомирське обласне радіо, липень 2007 р.

вівторок, 7 липня 2009 р.

Радіовистава. Поема Юрка Ґудзя "Барикади на Хресті". Читає Олег Левченко



Поема Юрка Ґудзя "Барикади на Хресті". Читає Олег Левченко
Запис: Житомирське обласне радіо, журналіст: Сергій Черевко

Джерело: http://www.podst.ru/?area=posts&id=3036

Дорога на Немильню. Д/З: Барвинівка - 5 км. Немильня - 12 км.

З Житомира до Немильні (в сторону Новоград-Волинська) півтори години часу. Знак с.Барвинівка (на трасі Житомир - Н.-Волинськ) - поворот вліво, за п’ять хвилин дороги - подвійний знак Барвинівка - 5 км. Немильня - 12 км. - й знову поворот вліво...

Сосна у формі тризуба. Біля цього символічного дерева полюбляв бувати Юрко Ґудзь





Наталя Єржиківська (Лисенко), Ніла Зборовська, Любов Желізняк

Олег Левченко, Ніла Зборовська, вишитий портрет Юрка Ґудзя