Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

вівторок, 13 лютого 2018 р.

Перший сайт про Юрка Ґудзя www.goodz.iatp.org.ua або як відкрити втрачений сайт десятирічної давнини?

Заходимо на сайт: http://web.archive.org
Набираємо в полі пошук: www.goodz.iatp.org.ua
З'являється: http://web.archive.org/web/*/www.goodz.iatp.org.ua
Тут ми можемо простежити дати змін на сайті
Заходимо на будь-яку сторінку, гортаємо сайт.
Заувага: Не всі сторінки можуть відкриватися. На андроїді та на ноутбуку одні сторінки відкриваються, а інші - ні.



http://web.archive.org/web/20030410032640/http://goodz.iatp.org.ua:80/



http://web.archive.org/web/20050207011504/http://goodz.iatp.org.ua:80/bio.htm



http://web.archive.org/web/20050204055607/http://goodz.iatp.org.ua:80/poetry.htm




Книга Юрка Ґудзя вийшла у Польщі. Відеоінтерв'ю Ольги Степуренко з Андрієм Савенцем


1 вересня 2014 р.
ЖОДТРК. Гаряча лінія. Книга Юрка Ґудзя вийшла у Польщі. Інтерв'ю Ольги Степуренко з Андрієм Савенцем //
https://youtu.be/LF5uPzoIZdU

Радіопередача (текст) з Андрієм Савенцем з нагоди виходу в світ польського перекладу поеми Юрка Ґудзя "Барикади на Хресті"

Транскрипція аудіозапису розмови Аґати Косс-Дибали (журналістка Радіо «Люблін») та Ґжеґожа Жепецького (директор Майстерні культури) з нагоди виходу в світ польського перекладу поеми Юрка Ґудзя «Барикади на Хресті» (Люблін: Майстерня культури, 2014)

Розмова вийшла в ефір Польського Радіо Люблін у неділю 7 вересня 2014 року в рамках передачі «Літературно-музичний вечір» від 21:30 до 22:00.

Авторка передачі: Аґата Косс-Дибала

У передачі використані фрагменти аудіозапису польського перекладу поеми «Барикади на Хресті» у виконанні Ярослава Зоня – журналіста Польського Радіо Люблін, актора, декламатора.


АКД: Юрко Ґудзь – це український поет, прозаїк, критик, перекладач, художник, журналіст. Його було вбито в Житомирі у 2002 році за нез’ясованих обставин. Сьогодні про його поему «Барикади на Хресті» розповість Ґжеґож Жепецький.

ҐЖ: Уся поема написана з дуже особистої, дуже...

АКД: Приватної...

ҐЖ: ...приватної точки зору. Починається прекрасною Інтродукцією, де з’ява цих емоцій поміж жінкою і чоловіком, поміж...

АКД: І ще дитина...

ҐЖ: Поміж – так – пам’яттю і сучасністю насичена несамовитою лірикою. По суті, це заклик про збереження людяності, про збереження гідності в ситуації, яка є жахливою навіть не з тієї причини, що триває війна чи гинуть люди, бо під час війни можна боротися за свою гідність, коли визначеними є сторони: тут вороги, а тут ми. Натомість уся дія поеми відбувається в ситуації ніякій, ніде: де є ворог? де є друг? де є ми самі? Ось що жахає. Для людини з такою вразливістю це був шалено важкий досвід – спостерігати за ситуацією сплетіння, де насправді невідомо, що можна вдіяти, аби зробити крок уперед, проти кого, проти чого і яким чином висловити протест?

ҐЖ: Його немає в живих від 2002 року. Загинув перед Помаранчевою революцією, що є не без значення в контексті саме цієї поеми, «Барикади на Хресті». Загинув за нез’ясованих обставин.

АКД: Застрелений... [Очевидна помилка ведучої – прим. пер.]

ҐЖ: Невідомо чому, невідомо хто це зробив... Але в історії України протягом останніх років після здобуття незалежності це не одиничний випадок. Це доволі часті події упродовж останніх понад двадцяти років – досить подивитися на одну з графічних робіт усередині книжки, де виписані прізвища письменників, поетів, журналістів, акторів, які загинули в нез’ясованих обставинах. [Насправді цей перелік містить передовсім і здебільшого імена постатей української культури, що були жертвами репресій совєтського періоду ­– прим. пер.]

АКД: Він належав до такого специфічного для української новітньої історії покоління...

ҐЖ: Він належав до покоління, до котрого теж тепер належить нині сущий прекрасний поет Олесь [насправді Олег ­– прим. пер.] Лишега – він, зрештою, з ним товаришував. Обидва були абсолютними аутсайдерами, не належали до жодних літературних груп, реалізували свою – особливо Юрко Ґудзь – реалізували свою окремішню дорогу до літератури, до істини.

АКД: Література Юрка Ґудзя завжди оповідала про дійсність, себто була політично заанґажована?

ҐЖ: Я не знаю, чи це називати «політично» – напевно було заанґажована. Натомість я маю враження, що більше йшлося про такі набагато більш фундаментальні істини, як Добро і Краса. Політика, звичайно ж, з’являється, силою речей мусить з’являтися, натомість вона є одним із елементів світу, на який він не погоджувався. Натомість насправді йшлося про людяність...

АКД: Але в конкретному місці й часі...

ҐЖ: В конкретному місці й часі: в Україні.

АКД: Звідти та моя назва.

ҐЖ: Так, звичайно. У певному сенсі він передбачив усі можливі ситуації – політичні й суспільні, які можуть трапитися в такі знікчемнілі часи, що так нищать основні риси, цноти суспільства, людини.

АКД: Поговорімо про різні простори або різні пласти цієї поеми – поеми «Барикади на Хресті», бо це, як Ти сказав, є водночас боротьба за те, щоб не бути «мешканцем штанів», але також вказування конкретних місць і ледве чи не конкретних людей, чи не так? Може, від такого більш буквального пласту розпочнімо.

ҐЖ: Хрест. Це є дуже конкретне місце – це Київ, це Хрещатик.

АКД: Ця головна артерія...

ҐЖ: Головна артерія, яка веде до Майдану Незалежності. Артерія, на якій через два роки після смерті Ґудзя стався перший Майдан – Помаранчевий Майдан, тільки тоді він пройшов фактично без смертельних жертв. А тепер, на зламі 2013/2014 років, цей Майдан повторився, але вже з трагічними наслідками...

АКД: З Небесною Сотнею...

ҐЖ: З Небесною Сотнею. І це доволі тяжко зрозуміти, як, пишучи про різні конкретні назви, які з’явилися в нашій свідомості лише в цьому році, як я сказав, на зламі 2013/2014 років, він передбачив, які будуть наслідки. Я маю на увазі той фрагмент поеми, де він називає різні загони птаства – «беркути» та інші «пташині» сотні, які атакують людей на барикадах.

АКД: Він – якщо йдеться про конкретні місця – також відсилає до назв населених пунктів, де відбулися великі українські битви, але позначені поразкою, хоча – це такі місця, які можна порівняти з античними Термопілами.

ҐЖ: Так, це дуже сильно зазначені в історії боротьби за незалежність України, ці місця, натомість Термопіли функціонують у свідомості нашій, європейській, натомість усі місця українських поразок функціонують тільки й виключно в свідомості українській, для нас це щось абсолютно невідоме. Питання, яке сьогодні постає: чи та українська свідомість, плекана й дуже пробуджена на заході України, сьогодні також у центрі, чи вона потрапить на ту частину України, яка, переорана совєтською системою, до сьогодні не віднайшла своєї ідентичності? Я думаю, що це теж одне з найважливіших питань.

АКД: Наступним таким образом – і дослівним, і метафоричним, символічним – є образ покоління, його покоління, покоління, котре – тут можна було б використати слова польського класика [Збігнева Герберта – прим. пер.] – «було зраджене на світанку».

ҐЖ: Ну, що ще додати? Що ще додати? Покоління, несене якоюсь надією – іще –в останні роки розпаду совєтської імперії, понесене емоціями, надією здобуття власної ідентичності – суспільної, людської, державної – раптом опинилося в пастці, в ситуації цілком зманіпульованій, у ситуації поміж – я не хотів би нікого ображати, але поміж системою на чверть феодальною і системою бандитською. І воно фактично було зраджене практично наступного дня після здобуття незалежності.

АКД: Так, як ти говориш, уся творчість, але особливо ця поема, про яку ми говоримо, «Барикади на Хресті», показує таку багатоплановість поезії Юрка Ґудзя. Насправді це «тут» і «тепер» описані ним, по суті, дуже яскраво – дуже виразними є образи. Це насправді писання про людину в перспективі дуже метафізичній. Хрест – це не лише страждання, але й воскресіння.

ҐЖ: Хрест є символом, звичайно, також надії, і попри те, що ця поема є страшенно похмурою – все одно це дає таку спокійну впевненість у тому, що наступить світанок – незважаючи ні на що, незважаючи на ситуацію, яка могла б здаватися безнадійною тоді, коли він писав цю поему. Через усю поему – на мою думку – пробивається саме така спокійна надія на те, що десь колись з’являться промені надії для наступних поколінь.

АКД: Такою постаттю, також дуже проникливою, є постать особливця ­– таке альтер еґо ліричного суб’єкта, фігура причинного самітника... – навіть немає таких слів...

ҐЖ: Юродивого...

АКД: Ну так, юродивий, це гарне слово – який показує, куди треба йти.

ҐЖ: Він виконує роль пророка, котрий закликає пробудитися, струсити з себе цю пелену безнадії. Це дуже красива постать – це і є той промінь надії, але він виступає самотньо. Він один. Коли Юрко писав цю поему, то цей пророк, цей юродивий, цей особливець був одним-єдиним праведником серед натовпу, який ішов, протікав, проходив повз із байдужістю. Не знаю, чи це вже цей час, коли можна сказати, що зараз таких юродивих, цих особливців є стільки в українському суспільстві – не мені про це говорити – але вони не проходять повз. Останні події – не знаю, чиможна сказати «останні» в контексті настільки динамічних змін політичної ситуації в Україні – доводять, що все-таки весь час це суспільство пробуджується, дедалі більше свідоме своєї людяності, своїх прагнень, своїх потреб. Уже недостатнім є задоволення таких основних потреб, які попередні [владні] команди давали на базовому рівні, бо все-таки людина потребує чогось більшого.

АКД: Уся ця поема є, по суті, такою вказівкою, доведенням того, що людина – це істота, збудована з цінностей більшою мірою, ніж із крові й тіла. Дуже християнська ця поема, в ґрунті речей.

ҐЖ: Так.

АКД: Христос теж був єдиним праведником серед натовпу. Там є багато – не тільки Хрест – відсилань до християнської традиції...

ҐЖ: До християнської традиції ­– так. Ну, я абсолютно заворожений цією поемою. Коли я прочитав її вперше – у перекладі, бо все-таки моє знання української мови не є настільки добрим, щоб відчути всі пласти, не тільки інтелектуальні, але й емоційні, що містяться в ній – я був прибитий, абсолютно. Не тільки тому, що це перегукувалося з подіями в Україні, але також глибиною і багатоплановістю того, що він умістив усередині.

АКД: І звідти ідея видати книжку?

ҐЖ: Звідти ідея видати книжку – трохи карколомна і не знаю, чи не божевільна. Бо видання поеми поета, якого нема в живих уже 12 років, у країні, де він ніколи не заіснував – щоправда, двома мовами – це річ абсолютно карколомна і не знаю, чи розумна. Юрко важливий для України. Але, може, також трохи буде важливий для поляків.


З польської переклав Андрій Савенець

Світлана Антонишин. Смішно, панове? Значить, будем жити!

Смішно, панове? Значить, будем жити!

Незважаючи на "крутий час". А можливо, якраз і завдяки йому...

Світлана АНТОНИШИН

Часи бувають різними. Трагічними, драматичними, чорними, трохи світлішими, кризовими, переломними... Тепер ось – за визначенням письменника Романа Дідули – переживаємо круті часи. Може, колись настануть і щасливі. Та до них ще дожити-додибати треба. А судячи з погоди за вікном, котра, як відомо, теж буває різною: політичною, економічною, суспільно-психологічною й водночас, на диво, несприятливою, дибати чи то пак – жити доведеться довгенько.

Рецептів, як забезпечити собі та ближнім довголіття, на відміну від часів і погод, не так уже й багато. Один із найуніверсальніших і найбезпечніших приписів – сміх.

Для літератора сприймати й оцінювати людей і сьогоденні життєві реалії саме так, а не інакше, тобто крізь призму добродушного гумору і здорового філософського скепсису, і писати про це саме так, а не по-іншому (сиріч, весело!) – це природно, як дихати. Зрештою, бути природним або інакше – самим собою, то неписаний закон для будь-якого поважного письменника. Поважного не в розумінні нахмареного чола.

Хоча... Чи не забагато серйозності в нашій серйозній прозі? Трагізму – до надриву і безпросвітності, ускладненості – до закодованості, психологізму – до божевілля?

Stop! А чи не хочете ви, шановна, аби автор трагічного світобачення (Олесь Ульяненко, скажімо) бавив читача веселими історійками, Євген Пашковський писав короткими реченнями і чіткими абзацами, а Юрко Ґудзь, замість заглиблюватися у підсвідоме, продукував забійні детективи? Крий, Боже! Я усім своїм читацьким єством “за” хороших і різних...

Отже, “Крутий час”. Місце дії: село Кривче-Золоте, тота дивовижна точка на планеті, “де місто (мабуть, Львів —С.А.) хотіло змести село з лиця землі, але через кризу не змело і, певно, уже не змете, натомість із різницею між селом і містом тут повний порядок, нема жодної різниці, навіть межі нема...” Час дії відомо який: наші, рідненькі, круті – дев’яності. Головні персонажі, ну, звісно ж, жителі Кривчого-Золотого, а це: мер міста, чиновник-приватизатор пан Маліочка, дуже активний партійний діяч Гобко, гість із далекого карпатського колгоспу, тепер КСП, голова Бобеляк, у якого “так нема, шоб хтось не випив”, але якого ще ніхто не перепив. Окрім того, просимо вітати: вуйка з Америки, вуйка з Австралії, цьотку з Франції, доцента інституту Долежальського, який з усіма “в дошку свій”, і ще багато всякого народу. Та не просто народу, а по-своєму знакових постатей тих самих крутих дев’яностих.

Роман вельми густонаселений. Комусь може видатися навіть перенаселеним. Бо, хочемо цього чи не хочемо, але нам, “крутим”, “закрученим” і геть “викрученим”, разом варитися в одному казані.

Отже, письменник Роман Дідула про себе, свій час і про су-час-ників. Про своїх сусідів-односельців і сусідів у висотному будинку, а висотний будинок, де мешкає-працює автор, “одиноко стоїть край села і край міста”. Ота “межа” – не тільки дуже зручний для митця “спостережний пункт”, а й своєрідний символ “перехідної доби”, де люди пристосовуються до ринково-базарних умов життя і кожен по-своєму сприймає кризово-костоломну епоху. І найперше, цікаво, як цю епоху сприймає він, Роман Дідула, письменник, громадянин і, без сумніву, головна дійова особа роману.

За рівнем авторської присутності роман “Крутий час” сміливо можна вважати автобіографічним або своєрідними мемуарами про сьогодення. Письменник відкрито присутній скрізь. Передовсім, природно, у своїх небайдужих роздумах про політику і політиків, закон і беззаконня, про занапащену економіку і кризу в мізках... Так, це публіцистичні відступи. Але вони дотепні, сповнені тонких спостережень і несподіваних, часто парадоксальних висновків. А ще ці відступи, як звичайно, не просто роздуми, а вишукані сатиричні алегорії. (Хочете переконатись? Прочитайте розділ “Політика любить політиків”).Тому вони аж ніяк не псують добротної художньої тканини роману. Навпаки, ще й зміцнюють, увиразнюють її фактуру й уяскравлюють барви.

Отже, письменник роздумує, сперечається, оповідає. Ні, не оповідає. Він просто живе. Ходить на прийом до мера міста, оббиває пороги райадміністрації, і особисто пана Маліочки, бо ж йому треба приватизувати вуйкову квартиру, на жаль, вуйко не вічний... Організовує, за прозорим натяком того ж Маліочки, грандіозний виїзд на природу з усіма належними щодо вуйкової квартири наслідками. Із дивовижною, ну просто-таки геніальною легкістю автор потрапляє у всілякі історії, ситуації, халепи, вперто виплутується з них, щоб завтра неодмінно потрапити в нову історію. І розповісти про це абсолютно відверто, із зворушливою щирістю.

Вочевидь, на переконання Романа Дідули, це той спосіб самоусвідомлення і самовираження, що викликає у читача граничну довіру до Слова. Адже автор – не деміург, не щасливий володар тоги, він просто один із нас. Він живе “в часі” (хтось би сказав – “у матеріалі”), він тією чи іншою мірою “дружить” зі своїми героями, тобто щоденноспілкується з ними, бо це люди його долі, а від долі, відомо, далеко не втечеш...

І, якщо ви знайдете часинку, аби прочитати роман, думаю, не пошкодуєте. Знаєте, воно інколи корисно зазирнути до дзеркала, тим більше, що в цьому дзеркалі ми всі разом: і круті, і закручені, і навіть господар “кімнати сміху”.

POSTUP - ПОСТУП
№194 (638),
25 ЛИСТОПАДА 2000 року