Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

вівторок, 26 червня 2012 р.

1 липня 2012 року відбудуться літературні читання «Липневий янгол» у с. Немильня присвячені 56 річниці з дня народження Юрка Ґудзя.

1 липня 2012 року відбудуться літературні читання «Липневий янгол» у с. Немильня присвячені 56 річниці з дня народження відомого українського письменника Юрка Ґудзя.

Місце проведення: с. Немильня Новоград-Волинського р-ну Житомирської обл.
Початок заходу: об 11:00 год.

Програма заходу:
1. Немильнянська школа (місце зустрічі учасників заходу).
2. Відвідини могили письменника:
- панахида (отець Костянтин);
- добре слово про митця (голова братства Юрка Ґудзя Марія Рудак).
3. Немильнянська школа:
- знайомство учасників заходу з життям і творчістю Юрка Ґудзя (ведуча Леся Ґудзь);
- читання поезій та прозових уривків з книг письменника «Postscriptum до мовчання», «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Боротьба з хворим янголом», «Замовляння невидимих крил», «Барикади на Хресті» та з неопублікованого (читають учасники заходу);
- представлення книги про життя і творчість Юрка Ґудзя «Невимовне» (упорядник Олег Левченко).
4. Відвідання культурно-історичних місць с. Немильні:
- хати-садиби письменника;
- церкви Покрови Пресвятої Богородиці;
- дерева-тризуба;
- річки Немильнянки тощо.

Хто бажає відвідати культурно-історичну батьківщину Юрка Ґудзя, яка змальована у вишуканих романах «Не-Ми» та «Ісихія», Міжнародне поетичне братство Юрка Ґудзя запрошує Вас долучитися до спільної поїздки спеціалізованим автобусом.
Місце виїзду: м. Житомир, майдан С.П. Корольова, 1 (орієнтир: ліве крило облдержадміністрації).
Час виїзду: 9:00 год.
Час повернення до Житомира: ~ о 18:00 год.
Транспортні витрати: безкоштовно.

Детальніше про життя і творчість Юрка Ґудзя, запрошуємо відвідати блоґ Міжнародного поетичного братства Юрка Ґудзя http://ygoodz.blogspot.com/

Лист до Людмили Миколайчук (Бигич) від 28.12.1991 року

Відгуки з художньої виставки в Житомирі 1991 року.



Сестри Миколайчук: Людмила Бигич, Надія Сиротюк (прим. упоряд.)

пʼятниця, 8 червня 2012 р.

Ігор Ліберда. Де ж ми стрінемось?

Ігор Ліберда

Де ж ми стрінемось?


     Та треба йти.        Дорога мусить жити       і після нас.                   Юрко Ґудзь

...Навіть блискавки чорні?
Глухо грім зачаївсь.
Крізь проламлені скроні
Рветься Слово увись.
Срібним жайвором Небо,
Ледь обжите, - навстріч.
Звідки впала ж на тебе
Й ким підкинута ніч? -
Наче камінь одутлий, -
Наче глина глевка...
І здригнулась (не ртутна ж!)
Немильнянка-ріка.
Вир над виром - громаддя...
Всім чи перебрести?
- Де ж ми стрінемось, браття?
На якому Хресті?..

понеділок, 4 червня 2012 р.

Республіканське кобзарювання Олександра Хоменка

Республіканське кобзарювання Олександра Хоменка
http://bukvoid.com.ua/img/00106012012.jpg
Як це часто буває, публіцистичні тексти окремого автора, зібрані «під одним дахом», раптом постають перед нами в зовсім іншому світлі, по-новому розкриваючи нам і особистість письменника, і особливості його стилю, й цікаву картину внутрішнього і зовнішнього світу, репрезентованого автором.   Це ще раз підтвердила нова книжка вибраних матеріалів Олександра Хоменка із химерною назвою «Есеї республіканської осені», яка нещодавно побачила світ у тернопільському видавництві «Джура». Власне, «химерний» - це перше, що спадає на думку при спробі охарактеризувати стиль Олександра Хоменка. Це - своєрідне плетиво барокового пишномовства із характерними лише автору словами та зворотами на кшталт «овиди», «скрипти», «архетипічний», «рісорджіменто», «Реконкіста», «взорувати», «випрозоритися» і обов´язковою формою "липнем 2003-го», «серпнем 2006-го» (власне, в книжці зібрані есеї, написані за період з 2003-го по 2010-й рік). І тут же поряд - знижена, народна лексика, крізь яку місцями проступає й емоційний сучасний сленг: «всьо путьом, як і належить спецпідрозділу», «наказ «гасити» вони виконали б», «ану, вражино, зайди», «оспівана по-повній», «звездить», «понтуватий пан доктор», «косить» під мецената». А поряд - розкішні, просто поетичні пасажі: «жерці, охоронці, письмаки й «інтелектуали» радісно очікують на пайку розфасованого свята», «і якщо тов. Ленін на той час остаточно накрився Мавзолеєм», «цій чортівні протистояла усього лише старосвітська звичаєвість людей, які змалечку знали, куди треба плюнути і як перехреститися, щоб рогатий відступив». До письма Олександра Хоменка треба звикнути. Для тих, хто звик читати щось легеньке в перервах між станціями метро, він може видатися громіздким і незрозумілим - не так просто не загубитися в лабіринтах думок, коли одне речення може розростися на півтора абзаци. Але для вдумливого читача, який налаштується на хвилю авторської оповіді, відкриваються глибокі й парадоксальні картини як нашої історії, так і сьогодення: «Ввірені статусному істеблішменту (олігархам, депутатам, чиновникам, топ-менеджерам) та пригодованій ними обслузі, перші два світи як їм і належиться, крокують переможно телеекранами і шпальтами таблоїдів, планують стратегії досконалого шопінгу, обирають відпочинок VIP-класу - натомість світ третій, озираючись приреченим поглядом селянки з довкола київського села, тицяє в шуйцю тов. сержанту - аби дозволив побіля метро з пучечком моркви постояти - гривні із зіжмаканими подобизнами князів та гетьманів. Усе достоту як за старожитньою думою про трьох братів азовських». Хто ж є «героями нашого часу» для Олександра Хоменка? Ці постаті не надто актуалізовані в нашому сьогоденні (а, можливо, іще просто не відчуті, не прочитані, не відкриті), але для автора вони є своєрідними моральними (і художніми) авторитетами. Продовжуючи традицію, започатковану збірці біографічних есеїв «Українські вісники», автор виводить цілий шерег портретів покоління, які форматно не увійшли до згаданої збірки. Тут і Грицько Чубай, і Григорій Тютюнник, і Юрко Ґудзь, і Раїса Лиша, й Олександр Сопронюк, і Володимир Чемерис, і Валерій Ілля, і засновник української фольклористики Зоріан Доленга-Ходаківський, і, безперечно, Тарас Шевченко, «Честь і гідність» якого він відстоює на всіх теренах. З іншого боку - в книзі окремим розділом вміщена низка розкішних біографій латиноамериканських та європейських філософів, письменників та революціонерів, від субкоманданте Маркоса та Че Гевари до Пабло Неруди та Жана-Поля Сартра. А ще (і це чи не найголовніший герой усіх есеїв автора) - простий чоловік, що продає на вулиці гумові іграшки, які йому видали на зарплату (йдеться не про 90-ті, а про середину минулого десятиліття), Андрій - «культова постать культової кав´ярні на Пушкінській», мільйони тих, хто нині покояться по всій Україні під невеличкими горбочками без хрестів («А чого вони без хрестів?», запитую в якогось літнього діда. «А, це ті, що в голодовку померли. Хто ж їх тоді переписував»). За химерним плетивом думок автора проступає, можливо, де в чому категорична, але непохитна позиція: лише народ, прості селяни, трударі, та ще священики (оті, що від Бога, які здавна були в Україні справжньою елітою: багато відомих людей - і Соломія Крушельницька, і Іван Нечуй-Левицький, і Павло Тичина - були вихідцями із духовенства) є справжніми носіями української традиції, а відтак - і джерелом пасіонарної енергії усіх революцій, шансом на відродження як категорій моралі, честі, гідності як у наших душах, так і в суспільстві. Під цим кутом зору якось інакше читається і наша історія, і наша культура, яку нині різні ток-шоу так старанно намагаються «модернізувати», «просвітити», як у Шевченка, «современними очима». А українська душа таки глибоко вкорінена у свою землю, і руйнування цих зв´язків смерті подібно - те, що твориться з нашим селом, наочний тому приклад. А, значить, треба щось змінювати. Систему, наприклад, як казав у відомому анекдоті сантехнік. Книга есеїв Олександра Хоменка чимось нагадала давніх кобзарів, які ходили від села до села розповідати величну історію та навчати народної мудрості. І люди до їхнього приходу намагалися завершити усі справи, вдягалися святочно, щоб у спокої, несуєтно, послухати мудрих людей і налаштувати струни своєї душі на камертон Справжнього. Схоже відчуття виникає і після прочитання «Есеїв республіканської осені». От тільки приступати до книги треба і направду тихо і несуєтно.

http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/01/06/111751.html

Сопронюк Олександр Петрович (цитата із Вікіпедії)

Того ж таки, 1992 року, в Києві, Олександр Сопронюк з друзями — Сергієм Набокою, Олександром Кривенком, Миколою Княжицьким, Юрком Лукановим, Олексою Степурою, Володимиром Рубаном, Марією Старожицькою, іншими знаними журналістами створюють National press club (Національний пресовий клуб)… Водночас на редакційному ґрунті постає Асоціація «Нова література" - президент Володимир Цибулько, віце-президент Сергій Квіт... На шпальтах часопису — Євген Пашковський, Євген Пащенко, Ярослав Орос, Михайло Григорів, Василь Рубан, Сергій Квіт, Володимир Цибулько, Сергій Лавренюк, Станіслав Вишенський, Вікторія Стах, Дмитро Клочко, Анатолій Щербатюк, Ігор Бондар-Терещенко, Іван Царинний, Юрко Ґудзь, Іван Козаченко, Василь Івашко, Андрій Данченко, Михайло Саченко, Олесь Ульяненко, В'ячеслав Медвідь, Микола Воробйов, Віктор Шакула, Петро Галич, Володимир Даниленко, Тарас Кінько, Михайло Бриних, Валерій Ілля…

http://uk.wikipedia.org/wiki/Сопронюк_Олександр_Петрович

неділя, 3 червня 2012 р.

Поетичний вечір пам'яті письменника-земляка Юрка Ґудзя «Мій білий світ захований в сніги»

Лущиков Є. Вечір пам'яті Юрка Ґудзя  


Поетичний вечір пам'яті письменника-земляка Юрка Ґудзя «Мій білий світ захований в сніги»

22 лютого 2012 р. в актовій залі бібліотеки відбувся поетичний вечір пам’яті письменника-земляка Юрка Ґудзя «Мій білий світ захований в сніги» до 10-річчя від дня його смерті.

Ведучі вечора - Марія Рудак, землячка поета, та житомирський поет Олег Левченко.



Зі спогадами про Юрка Ґудзя виступили: поетеса Тетяна Тишнюк, поет Сергій Юхимчук, письменник, директор обласної бібліотеки В.Врублевський та інші.



Пісні на вірші Ю.Ґудзя виконали учні школи села Немильня Новоград-Волинського району, де поет працював після закінчення вузу.
Звучала музика у виконанні викладачів музучилища.







Творчість поета, матеріали про його життя, спогади про Ю.Ґудзя були предсталені на книжковій виставці «На земний жертовник весни покладу своє серце», підготовленій відділом краєзнавчої літератури бібліотеки.


Анна Данюк-Черкашина. На жертовник весни поклав своє серце...

На жертовник весни поклав своє серце...

Він у сорок п'ять років за трагічних і нез'ясованих обставин покинув цей світ. Але у своїй творчості, у пам'яті друзів та рідних поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник та філософ Юрко Ґудзь буде жити.
Удень ушанування світлої пам'яті Юрка актова зала обласної універсальної наукової бібліотеки ряснілалюдьми, серед яких були представники поетичного братства, друзі митця та чимало молоді. Особливими гостями стали учні Немильнянської школи Новоград-Волинського району, в якій свого часу вчився та працював Юрко Ґудзь. Лунали проза, поезія, пісні й теплі спогади про земляка.
За словами голови міжнародного поетичного братства ім. Юрка Ґудзя Марії Рудак, важливо, що пам'ять про Юрка живе, що слово Ґудзя-поета не лишає нікого байдужим.

Анна Данюк-Черкашина.  На жертовник весни поклав своє серце... // Житомирщина, 13 березня 2012. - С.9

Михайло Лєцкін. Далі я став вихоплювати деталі (уривок)

ДАЛІ Я СТАВ ВИХОПЛЮВАТИ ДЕТАЛІ
(уривок)

Ім'я Євгена Концевича нерозривно зв'язане з поняттям житомирської прозової школи в сучасній українській літературі - як ім'я одного з її зачинателів і яскравих представників; та й за віком він у цій когорті, досить умовно представленій в антології "Вечеря на дванадцять персон" (1997 р.), є найстаршим - можна сказати, патріархом. У цьому контексті варто кинути бодай побіжний погляд на феномен житомирської прозової школи. Найбільш ґрунтовною спробою її осмислення є вступна стаття "Золота жила української прози" В.Даниленка до згаданої антології, що характеризує цю школу як "лабораторію сучасної української прози, де ведуться експерименти для протидії чужим культурним агресіям". І якщо вперше словосполучення "житомирська прозова школа" було вжито критиком Наталкою Білоцерківець дещо іронічно, якщо деякий час спеціалістам вбачався "міф про житомирську прозову школу", то нині згадане словосполучення перетворилося в термін і свідчить про явище, яке стає звичним у вжитку літературознавців.
Про це говорять такі об'єктивні фахівці, як учасники семінарів під орудою І.Лисяка-Рудницького при Києво-Могилянській академії ("...в епіцентрі сучасної української прози опинилися дві опозиційні літературні школи, які змагаються за вплив на літературний процес, - це житомирська і галицька...") чи ведучий телеканалу "1+1" К.Родик ("...житомирська прозова школа насьогодні має не регіональне, а загальнонаціональне значення...").
Житомирська проза як літературний феномен твориться нині не обов'язково на Житомирщині: серед її представників поруч із житомирянами (в обласному розумінні) Євгеном Концевичем, Анатолієм Шевчуком, Геннадієм Шкляром, Юрком Ґудзем, Василем Врублевським, Григорієм Цимбалюком є й кияни Валерій Шевчук, В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Микола Закусило, й одесит Володимир Янчук. Але, безумовно, ця школа не могла б виникнути, якби її витоки не були заземлені тут, на добродійному древлянському ґрунті, де виколисували свої таланти такі прозаїки, як Михайло Косач, Касян Гранат, Василь Земляк, Василь Кучер, Михайло Рубашов, Олександр Гученко, Михайло Степанюк, Наум Тихий, Павло Шпита, Микола Колесник, Анатолій Журавський... Без цього коріння, як і без "інтелектуальної тусовки" Бориса Тена (який, не будучи сам прозаїком, зумів згуртувати навколо себе братів Шевчуків і Є.Концевича й плекати їхні здібності за несприятливих умов), без творчості нині працюючих житомирських прозаїків Олексія Опанасюка, Миколи Ярмолюка та інших - без усього цього не пішло б у ріст пагіння житомирської прозової школи й не дало б такої найновішої бруньки, як Олександр Кулеш.

Михайло Лєцкін. Далі я став вихоплювати деталі // Михайло Лєцкін. Пройтися по лезу часу (Житомирщина в письменницькому вимірі). – Житомир: Видавництво ЖДУ ім. Івана Франка, 2010. – С.94-95

Михайло Лєцкін. Як я був літературним редактором «Голосу громадянина» (Житомирська політична весна)

Михайло ЛЄЦКІН
ЯК Я БУВ ЛІТЕРАТУРНИМ РЕДАКТОРОМ «Голосу громадянина» (Житомирська політична весна)
(уривок)

Співпраця в "Голосі громадянина" дозволила мені в 1990-1992 роках познайомитися і зблизитися з деякими цікавими людьми, а то й знаковими постатями. До них належить Юрко Ґудзь, який часто бував у редакції, не маЕочи постійного місця праці; ми з ним прониклися таємною симпатією і часто розмовляли на літературно-мистецькі теми. Працівником редакції був доволі відомий і досить скандальний літератор (нині покійний) Микола Мещеряк. Він головним чином заробляв на життя розповсюдженням газети й оригінально її рекламував; помер, у якому йшлося про популярну тоді уринотерапію, він продавав під вигуки: "Не їдьте в Саки - пийте сцяки!". Звісно, час від часу редакцію відвідували співголови І ромадянського фронту, народні депутати України Олександр Сугоняко та Віталій Мельничук, а також і нардепка СРСР Алла Ярошинська. В нас інколи бували й, говорячи сучасною мовою, корпоративні вечірки, на яких панувала невимушена атмосфера спілкування. Бували в нас і журналіст Михайло Сидоржевський (пізніше - головний редактор газети "Літературна Україна", видавець "Української літературної газети"), і один із керівників І Іародного руху України на Житомирщині Олег Ігамбердиєв...

Михайло Лєцкін. Як я був літературним редактором «Голосу громадянина» (Житомирська політична весна) // Михайло Лєцкін. Пройтися по лезу часу (Житомирщина в письменницькому вимірі). – Житомир: Видавництво ЖДУ ім. Івана Франка, 2010. – С.21