Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

субота, 31 січня 2009 р.

Григорій Цимбалюк. Післямова

Григорій ЦИМБАЛЮК

ПІСЛЯМОВА
«...поміж усіх слів невимовним
залишається ціле життя...»
Ю. Ґудзь

Невмолимий фатум ненастанно розпорошує миром безпритульні слова сумних прозрінь неприкаяних доль і засіває пам’ять болючими спогадами.
Нагла згуба завше обриває життя найдорожчих нам людей на нашому півслові і тим безжалісніше прирікає на довічні самоосуди за несказане. Найголовніше...
Трунке прокляття небайдужого розмислу населяє беззахисні душі тужливим звучанням ніколи не мовлених слів й щодень крає зболені серця безкінечними стражданнями за втраченими миттєвостями справдешніх проявів духу.
Печаль не в тім, що міняється світ, усі ми маліємо перед лицем вічності, біда в тому, що лишаються безмовні свідки безсонних ночей – спомини.

Юрко Гудзь. ... неділя, ранок:

Ще літо...
.............
.................
(з листа гетьмана Мазепи Мотроні Кочубей )


... неділя, ранок:
відновленя
в нічному, ще сонному, тілі старо-
житнього саундшафту:
густі недільні
дзвони з Хрестовоздвиженської
церкви: розігрітий простір пахтить
і пахне скошеними дзвінницями...
за моєї відстутности - хто розгойдує
Твої важкі перса ? хто вертається
в їхній теплий і перестиглий дзвін ?

- Він - н - н - н ...

- Він - н - н - н ...

- Він - н - н - н ...

Біле віно і чорне віко -
береги й обереги
земної жаги:
поміж чорним і білим
Твого поміжніжжя:
ніжніше тихіше мовчи

Григорій Цимбалюк. Фатум. Ю.Ґ.


Григорій ЦИМБАЛЮК

ФАТУМ
Ю.Ґ.

Він говорив: не нарікай на долю. Тільки в наших оцінках життя буває і жорстоким, і несправедливим.
Не гордуй ніким, усім вділяй увагу. Повсякчас розпорошуйся на дрібниці, в добротворенні немає усталених розцінок, можливо, за зів’яле степір’я колись від надлишку поданої цибулини тебе висмикнуть із мороку небуття. Щире слово, мовлене ближньому в скрутну годину, не пропаде, не вивітриться – піснею відізветься.
Не гнівайся: злоба руйнує душу. Довготерпіння веде до мудрості. І нехай тиха ненависть, невід’ємна супутниця мислі, притлумить світле бачення людей, – ти неодмінно матимеш спокій. Прагнеш щастя – зич гараздів іншим. Любов лікує, любов травмує. Але марнота марнот є все без любові.
Уникай принад цивілізації. Примарне благоденство крикливого затишку збиває високі потуги духу на манівці щоденних щурячих перегонів. Матеріальні статки – панацея вбогих і злиденних. Речі поневолюють. Краса губить.
Дослухайся свого сумління. Совість – неостудний подих Божий, що вселяє надію на освячене буття. Остерігайся зваби зачерствіти серцем, нечулістю згасити жевриво одвічного неспокою. Байдужість – тяжка кара.
Не переймайся марнослав’ям. Лукавство й злуду таїть пиха.
Не мудруй над сенсом. Життя не має ані смислу, ані змісту. Безплідні пошуки мети. Великий поклик долі – нести щоденний хрест. Істина недосяжна і незбагненна. Спасайся вірою. Всі напасті від зневір’я.
Не гордуй. На всі твої удавані успіхи і навіть фальшиві перемоги Господня воля. Ти тільки інструмент, підчас сліпе знаряддя. Май тиху втіху від правдивого доробку і не розпинайся про значимість власної персони.
Готуйся. У певний час твого життя, який тобі не дано знати, але достеменно відомий провидінню, в розквіті сил тебе приб’є зламане буревієм дерево, напівдорозі безтурботного лету вразить блискавиця, на рівнім шляху постане прірва... Пора, пора.
Ніколи не...
Ах, він стільки ще верз! Всього не переслухати. Але ми досхочу тоді, перед його погребом, святкуючи свої безкінечні родини, нареготалися.
Відчайдушно шкірилась весела втіха грядущої земної благодаті.
Споконвічна феєрія...

Обов’язковий пс (Р.S.)
... а потім ми їли і вже не плакали,
пили горілку і вели мову про нетлінне.

Цимбалюк Г. Фатум // Світло спілкування. – Ж.: ЖОГОЛІ, листопад 2005. – С.17

Юрко Ґудзь.Автограф

Галина Малин. «Там дивно, там тихо, там гарно...»

Галина МАЛИН

«ТАМ ДИВНО, ТАМ ТИХО, ТАМ ГАРНО...»

Кілька століть тому з-під Умані на Полісся царська влада переправила три сім’ї бунтівників. Оселилися вони на хуторі Полонському і згодом куток їхній одержав свою назву – Уманці або ще Манці. Серед трьох непокірних тодішній владі родин одна мала прізвище Ґудзь. Із того часу, за переказами, й оселилися Ґудзі на новоград-волинській землі. І всі вони, по суті, – немиленці. «Де Ґудзь – там і Немильня», – ще й досі кажуть у тутешніх селах. А Немильню свою жителі (і Ґудзі теж) називають посвоєму – Немиленці. З наголосом на другому «е», тобто люди, які перебувають у немилості. Але люблять вони його, цей куточок з піщаними землями, соснами і високим небом, так, як ніхто чужий не полюбить.
У цьому переконалися й житомирські літератори, які нещодавно побували тут, у краях де залишилися пракорені роду, який дав Україні та Житомирщині поета й творця з незвичною, складною долею – Юрія Ґудзя. Минає четверте літо від його трагічної смерті, але на вулицях обласного центру, де він жив останні два дні й де його знайшли непритомного, неначе й досі живе дух Поета. Його ім’я шанується особливо в колі молодого літературного племені, яке Юрко виводив свого часу за руку в світ письменства. А в Немильні залишилися, стара хата, в якій писалося йому найкраще, могила поета, батькове й неньчине поховання. Сестра Рая, котра мешкає нині в Канаді, поставила на місці вічного спочинку брата гарний пам’ятник: розгорнута книга, на сторінках якої летять лелеки і ясніють слова: «...будемо разом в тихій пам’яті Бога...», мольберт. З гранітного листка дивиться своїм знаменитим ґудзівським поглядом молодий Юрко.
Житомирські поети Тетяна Шабодей (корені прадідівські якої теж, до речі, з Немильні), Марія Рудак, Наталія Шеремета, літературознавець Ольга Карагедова зустрілися в школі, де вчителював Юрко Ґудзь, із вчителями та учнями. Багато хто з педагогів – Зоя Марчук, Олена Ґудзь та журналістка редакції районної газети Леся Ґудзь – пам’ятають письменника і згадують його щиро, сердечно:
– Коли Юра приїжджав до нас у село, то до глибокої ночі віконце в його хаті світилося. Казали немиленці: «Світиться – Юра вдома, пише».
– За ним діти бігали завжди табунцем. Він викладав історію, а з учнями ще поза уроками займався: вчив їх малювати, книжки їм читав, зацікавлював історією села...
– У нашій школі в бібліотеці, зберігаються ті книги, що він для себе збирав, – з філософії, історії козацтва. Є й стенд, йому присвячений...
– Ще в ті непрості часи Юра нам розповідав, не боячись, про українські святі символи – прапор, тризуб...
В одному з класів, де й знайшовся стенд з творами, біографією і портретом – замислений поет дивиться на земляків, – пройшла імпровізована поетична репрезентація-спогад про нього. На зібрання завітав брат письменника Анатолій, колишній воїн-афганець.
Гості читали поезії, присвячені Юркові, згадували про зустріч з ним, що для них стали своєрідним духовним відкриттям у житті. На завершення декламували свої перші поетичні рядки наймолодші немиленці й серед них – Марійка Шиловець (теж із роду Ґудзів)...
Відвідали житомиряни могилу поета, пом’янули його, зайшли до хати, де народжувалися його твори, де він знаходив спокій і гармонію душевну хоч на якийсь недовгий час; помилувалися церквою, про яку він згадував не раз («До відчинених воріт немиленської церкви...») – і наче почули в тиші, як б’ється серце сина України і Немильні, – таке гаряче, як липневе Сонце над селом... І згадалися його слова: «Крізь померки тіла душа повернеться в Не-ми (тобто в Немильню): там дивно, там тихо, там гарно...».
с.Немильня
Новоград-Волинського району

На знімку далеких сімдесятих років з родинного альбому: Юрій (праворуч) та його брат Анатолій з матір’ю Вірою Костянтинівною.
Малин Г. «Там дивно, там тихо, там гарно...» // Житомирщина, 26 липня 2005.

Володимир Даниленко. Останній мандрівний дяк української літератури

Володимир ДАНИЛЕНКО
ОСТАННІЙ МАНДРІВНИЙ ДЯК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Останнім мандрівним дяком української літератури був Юрко Ґудзь. Продовжуючи велику євро-пейську традицію вагантів та манд-рівних дяків, що все життя тікали від світу, аби не потрапити у його пастки, як це ословив найбільший мандрівний філософ Григорій Ско-ворода, він гідно завершив свій жит-тєвий експеримент пошуком алхімічних істин. Його мандри нагаду-вали обльоти джмеля – з квітки на квітку, з міста в місто, від однієї тусівки до другої. Від лагідного джме-ля мандрівний поет відрізнявся тим, що пергу, якою були для нього кни-жки, картини, фільми та враження від спілкування з людьми, він ніс не додому, а залишав у собі, бо в нього не було дому. Хоча була сільська хата в Немильні між Львовом і Жи-томиром, в якій він не жив через звичку валандатися по світу.
Як тільки в нього з’являлося п’ят-десят гривень, то відразу збирався до Києва, сто – до Львова, двісті – до Парижа. Він довмівався проїхати автостопом, переночувати у випадкового співрозмовника чи в монастирі єзуїтів, а повечеряти на фуршеті якогось художника.
Якби людство освоїло досвід ви-живання Юрка Ґудзя, то не мало б енергетичної кризи і не вигадувало б різні небилиці про боротьбу з те-роризмом, аби відібрати нафту в Хусейна чи винищити під корінь Чечню. Тоді для виживання людям би вистачало крапельки квіткового меду з незабудки і ковтка води.
Одного разу Юрко Ґудзь їздив до Одеси на художню виставку. У ньо-го було сто гривень. «Трохи не вистачає до Парижа, – сказав собі він, – а до Одеси вистачить». При-їхав в Одесу, пішов на художню виставку, на всі гроші купив альбома, на решту почастував кавою шанува-льницю сучасного живопису, з якою довго блукав засміченими одеськи-ми вулицями. А зголоднівши, зупи-нився біля таксофона. І коли повз нього проходили інтелігентного вигляду люди, яких в Одесі не бра-кувало, довірливим голосом запиту-вав:
— У вас не буде монетки на теле-фон?
Назбиравши жменю копійок, ку-пив четвертинку чорного хліба, за-йшов до їдальні, сів за стіл, посипав хліб сіллю, смачно поїв, вийшов на вулицю, напився з колонки води і втішено добрався до залізничного вокзалу, де серед провідниць вибрав найприємніше обличчя, підійшов і сказав:
— У вас такі гарні очі. Довезіть поета до Києва.
Дівчина, яка мала досвід спілку-вання з різними пасажирами, уваж-но його роздивилась, але по тому, як упевнено він тримався, повагав-шись, взяла до себе. Вранці, подарувавши провідниці тоненьку поетич-ну книжечку з кучерявим автогра-фом, де було написано, що до кін-ця своїх днів пам’ятатиме її чари, він подякував і зійшов на київському пероні.
Він був неперевершеним ловела-сом і міг водночас тримати в напрузі десятки жінок. Коли Юрко Ґудзь ішов у гості, знаючи, що там є жін-ка, обов’язково купував дешеві кві-ти, але підносив їх з таким достоїн-ством, ніби це був букет найдорож-чих троянд. Хоча він був не Казано-вою, а радше Дон Жуаном, що не розбивав жіночі серця, а хвилював їх легкими, наче молоде вино, ро-мантичними ілюзіями. І в такому стані умів їх тримати роками. Жін-ки марніли, вкривалися павутинкою зморщок, їм вривався терпець, та Юрко Ґудзь продовжував їм дзво-нити з телефонів різних контор, куди випадково забредав, натякаю-чи на складні обставини, що зава-жають йому приїхати, аби нарешті відкинути всі умовності і, вхопив-шись за руки, помандрувати на Цитеру. З більшістю своїх жінок він підтримував романтичний флірт.
Звиваючи в кожному жіночому серці гніздечко, селив там пташеч-ку сподівання, але не переступав межу, за якою починалися образи, ревнощі, ненависть і весь той ком-плекс почуттів, які спалюють чис-тоту стосунків, підштовхуючи чоло-віка й жінку до нерозважливих вчи-нків. Хоча траплялося в його житті кілька жінок, із якими в нього були серйозніші зв’язки.
Коли я працював у редакції однієї з житомирських газет, Ґудзь привів якось художницю з далекого села Лучин. Від її ходи двигтіли меблі, а всіх чоловіків, що її побачили, ледь не розбив правець. Жінка мала такі стегна, груди і демонічний погляд, що услід їй озирався весь чоловічий склад редакції. «Боже праведний, – думав я, – що з нею робить мелан-холійний Юрко Ґудзь? Невже пус-кається в безконечні богемні балач-ки, хто в кого списував: Коельо в Рівери чи Рівера в Коельо?! І тільки через багато років з його недомо-вок і натяків вдалося уявити, чим закінчилися стосунки з цією лоши-цею, що, на відміну від решти його жінок, не захотіла чекати, доки він визріє до серйознішої, ніж флірт, плавби.
Якось Юрко прибився до неї на ніч, вони повечеряли, запалили сві-чку і він почав їй читати вірші, коли у вікно хтось постукав і обізвався скрадливий чоловічий голос. Та коли жінка вийшла і відправила ні-чного гостя, до неї всю ніч почали їхати автомобілями, мотоциклами, вантажівками, військовими джипа-ми, велосипедами, кіньми, з навко лишніх сіл і з дальніх міст. А жінка виходила в сіни, з кимось шепоті-лася, когось заводила в комору і до-вго там вовтузилася, а когось не пу-скала і, розчервоніла, заходила в хату. До ранку Юрко Ґудзь не знав, куди сховатись, бо як тільки у нього з’являлися якісь наміри, у вікно сопіли, шкреблися, стукали, проси-лись, погрожували. Дочекавшись ранку, він утік з Лучина, зрозумів-ши, до яких драматичних наслідків може призвести переоцінка власно-го темпераменту. В одну з таких ночей до жінки в Лучин прибився дебелий прапорщик, який нарешті її вдовольнив і залишився з нею на-завжди.
Колись ще зовсім молодим Юрко Ґудзь пробував завести сім’ю, але душа митця не витримала сімей-ної рутини. Він все не міг уявити, що таке обов’язки одруженого чо-ловіка.
— Я привіз із села мішок картоплі, – якось зізнався він, – і забез-печив сім’ю на весь рік.
Та дружина і тесть з тещею, у яких жив Юрко, були трохи іншої думки. Збитий з пантелику, поет почав вранці вставати і йти з дому. Весь день він просиджував у бібліо-теці, тусувався на каві, відвідував знайомих, а увечері, коли сім’я вкла-далася спати, тихенько прослизав у помешкання, аби вранці так само непомітно вислизнути. Втім, ця хи-трість недовго тривала. В один із пізніх вечорів його чекало в повно-му складі все сімейство. Після важ-кої сімейної ради Юрко Ґудзь наза-вжди втік із сім’ї. І з того часу жив сам, апелюючи в разі потреби до сі-мейного досвіду Григорія Сковоро-ди, що був обачнішим за нього і втік від жінки до вінця, а не після, загу-бившись серед роззяв і гостей, що прибули на весілля мандрівного філософа.
Не маючи ні домашнього, ні мо-більного телефона, він володів інформацією, що, де, коли має від-бутися в культурному світі. Коли ми зустрічалися, вітаючись, він, іроніч-но здіймав руку в кулаці, наче вете-ран ротфронту, і повідомляв останні культурні новини:
— У Печерській Лаврі завтра бу-дуть показувати останній фільм Антоніоні. Початок о 18.00.
Або:
— В галереї Гельмана проходить виставка художника, який малює жіночі дупи. Справжній концептуал!
Чи:
— В понеділок у Ягеллонському університеті буде наукова конфере-нція про європейський авангард. Початок о 10.00.
Перебуваючи в хворобливому українському літературному середо-вищі, яке об’єктивно не може оці-нити жодного літературного явища, у своїх оцінках він ніколи не лука-вив і завжди казав те, що думав.
— Це літературне шаманство, – говорив про одного українського прозаїка. – Він освоїв техніку пото-ку свідомості і тепер буде гнати кі-лограмові романи під Пруста.
Сповідуючи стиль життя вільно-го художника, він принципово ніде не працював, бо не звик обтяжувати
себе щоденною службовою суєтою. Та наприкінці вісімдесятих влашту-вався мистецтвознавцем у Кмитівському музеї образотворчого мистец-тва під Житомиром, який збудував палкий шанувальник радянського образотворчого мистецтва Буханчук. Підвали і зали музею були забиті погруддями Ілліча, Зой Космодем’янських, Павликів Морозивих. Блукаючи між картин «Ранок стале-вара» і «Ранок доярки», Юрко Ґудзь мріяв перетворити цей паноктикум на музей тоталітарного мистецтва. Директор музею Буханчук був ста-рим радянським патріотом. Не зва-жаючи на свій вік, він любив жінок, хоча багато років жив присмерті. Коли у нього на куточках губ з’явля-лася запечена кров і починали загос-трюватися контури черепа, він когось виганяв із музею. І це давало йому стільки життєвої снаги, що він ожи-вав і продовжував керувати музеєм. Ґудзя Буханчук цінував, але коли зві-льнив з роботи всіх і залишився тіль-ки Юрко Ґудзь, змушений був звільнити і його. Це продовжило його дні ще на рік, а коли не стало кого вига-няти, Буханчук нарешті помер.
Коли за Совдепії я вперше про-читав поезії Ґудзя в польському журналі «Зустрічі», то був уражений їхнім тонким антирадянським пафо-сом. Та ще більше вразила перша зустріч з мандрівним поетом. Він з’явився серед житомирських літе-раторів у обвислому светрі, в мока-синах, джинсах із дорожньою сум-кою. Від нього віяло таким нетуте-шнім духом, що його відразу всі помітили.
На початку дев’яностих Юрко Ґудзь носився з ідеєю грандіозного видавничого проекту «Українська реконкіста», на який його надихнув досвід Іспанії, що після семисотліт-нього арабського іга провела відвоювання своєї території. «Українська реконкіста» передбачала таке ж відвоювання українського простору від російського культурного іга. Але, як завжди буває в подібних випадках, все закінчилося великим пшиком. Видавець, якому патріотично нала-штовані люди вділили кругленьку суму на видання серії, вкрав гроші і нахабно використав їх для своїх три-віальних потреб.
У сучасному українському літе-ратурному мілководді Юрко Ґудзь був найбільш стильною рибою, яку не помічали тільки тому, що, на від-міну від верховодки, враженої хро-нічним нарцисизмом, він завжди тримався глибини, залишаючись стильним у смаках, письмі, побуті. Під час безконечних мандрів у його сумці обов’язково була книжка рі-дкісного автора або якийсь екзоти-чний журнал, виданий в Парижі для вузького кола авангардистів. Він не надавав великого значення побуту. Але де зупинявся, в кімнаті гуртожитку чи в безкоштовно на-даній на деякий час квартирі, всю-ди з’являлися оригінальні видання, фотоальбоми чи буклети маловідо-мих художників. Він не любив ма-сової літератури і постмодернізму, вважаючи його безплідною естети-кою старіючих націй. Ігноруючи вбогий інтер’єр своїх тимчасових помешкань, міг з царською величчю піднести гостю склянку води з крана.
Юрко Ґудзь помер у сорок п’ять років у віці зрілих філософів і про-заїків. Його знайшли з пробитою головою у глухому житомирсько-му дворику. Офіційна версія смер-ті – удар об асфальт під час при-падку. Але в приватній розмові один із лікарів сказав, що так про-валити черепа можна було тільки сильним ударом, залізним предме-том або від падіння головою вниз не нижче третього поверху. Існу-вала здогадка, що його смерть мо-гла бути справою рук когось із ве-теранів афганської авантюри. В житомирській пресі друкували уривки Юркового антивоєнного роману «Ісихія» і це могло когось роздратувати. Але кому був потрі-бний процес над морально скалі-ченими солдатами брежнєвської епохи? Зрештою, його смерть ста-ла загадковою крапкою на недов-гій дорозі його не менш загадко-вого життя.
За відсутності в Україні самобут-ніх філософів і бродіння філософ-ських ідей, які б служили гумусом для нового мистецтва, життя Юрка Ґудзя було таким же авангардом і філософським експериментом, як і все, що він робив і писав. Якось він організував у Житомирі перформенс зі скиданням із постаменту танка «Т-34», вважаючи, що на пос-таментах мають стояти не символи смерті, а створені з бронзи і доро-гого каменю символи любові.
Він ні з ким не конфліктував, бо не зважав на пристрасті буденної суєти і спілкувався з усіма літературними кланами, що принципово ігнорують одне одного. І коли його не стало, в літературному світі утво-рилася порожнеча.
Після смерті Юрко Ґудзь став культовою постаттю серед просу-нутої житомирської молоді. Удень його смерті в міських ка-в’ярнях збирається місцева богема, яка читає його вірші і згадує випа-дки з життя мандрівного поета. Під час одного з таких спогадів хтось сказав, що ключем до його творчості є образ Вави з новели «Навпроти снігу», який уособлює дитинну сутність автора. Цей об-раз вразливого мовчазного хлопчика, зачарованого наближенням снігопаду, згодом був розвинений у найкращому творі письменни-ка – романі «Не-Ми». У своїй не-великій прозовій спадщині він лишився поетом, що хаотично на-низує уривки розмов та побачені образи, ніби відчував подих смерті й поспішав увібгати у приреченість свого самотнього голосу вирвані фрагменти життя. В розірвану по-етичну сповідь його прози впліта-ються голоси людей, які розпові-дають про пережиті біль чи ра-дість, наче підказують, що відпо-віді на найскладніші питання людського буття заховані у фразі по-дорожнього або в очах сільського божевільного.
Удень похоронів Юрка Ґудзя йшов густий лапатий сніг, ніби його велика змерзла душа, прощаючись, тужила за цим світом.

Даниленко В. Останній мандрівний дяк української літератури // Кур’єр Кривбасу, липень 2005.

Олександр Сопронюк. Мене відстріляли (про Юрка Гудзя)

Олександр СОПРОНЮК

МЕНЕ ВІДСТРІЛЯЛИ

Цю світлину з того, неземного, світу передала до нас Зінаїда Лещенко...
Молода вовча розкіш. Незашорений лісовий порух. Німа – аж до могильної – надійність. Цілковита взаємна довіра. Нарешті: красива хижа воля – поруч красивої людини.
Початком третього тисячоліття, у березні Ігор Маленький робив пам’ятний вечір по Іванові Козаченкові. В Центральній Раді. Ми виходили перед люди. Згадували Івана. Читали поезію. Було відкрито, без нашарувань, протокольного «партгоспактиву» і полакованої дешевизни.
Юрко Ґудзь мешкав тоді в Олега Лишеги, на Осокорках, у Княжому Затоні – Олег десь із півроку «блукав» тоді Америкою. Час від часу Ґудзь забирав мене до себе на гостину.
Просвітлені ночі: затишна свічка, плавна воскова аура, ненадумана таїна – в чисту лісову породу (ми з Юрком обоє поліські), крихка дражливість, прозоре безголосся, майже без подиху і жодної зайвини у взаєминах.
Він лаштувався в Житомир. Мав іще зайти до котроїсь із гуманітарних гімназій. За обідом в «Енеї» давав цілі есейні кусники, зрізи з натури, потому телефонував Дм. Стусові в «Книжник R», щось з’ясовував, домагався, знову ж таки в Житомир, до Василя Врублеського...
Пам’ятається, як 93 року, в 9-му числі «Слова» шпальтово лягли його тексти, тоді сталася невелика оказія: замість неординарної – негативом – його світлини дівчата в друкарні, «на монтажну химеру», поклали конкретну «Хіврю». Він не закипів, навіть не образився, позаяк у число пішли речі для нього куди посутніші: глибокі, з літературної критики, тексти про Фолкнера, про так звану незворушну публіцистичність Гончаревого «Собору» – від художнього густого щільного Юркового відчуття. Тільки через 11 років у торішньому 6-му числі «Сучасноті» Тамара Гундорова спокійно зауважила і сконстатувала те, про що без жодних оглядин на тоталітарні системні традиції світлої пам’яти Юрко Ґудзь вільно говорив тоді. Про соціалістичні канони, про офіційну сталінську літературу...
...У березні в каналі радіо «Ера» Дм. Бураго і Володимир Цибулько подавали слухачам журнальний проект «Соты». Квартальник. «Журнал мови оригіналу, не російськомовний»...
Власне, якщо вже до їхнього слова, – то давно не діставав такої насолоди від закинутих на «здичавілу» в занедбаному запіллі публіку екзерсисів.
«Російська література, що не покинула...», «Ліберальний адвокат усього українського». «Громадянську позицію ці люди показують в інших жанрах», «Висока філологізація», «popsизація... – на тлі...», «Зникли певні правила кар’єрності...». «Доплачуємо здоров’ям, нервами», «Тут ходить інша дзвінка монета», «Нам треба такі й такі суми, аби щось заробити», «Українсько-російська строката говірка», «Українсько-російська мова», «Многоязыкая Украина»...
Рикошетом зачепити Вролодимира Яворівського, аби пильнувася. І нарешті: «...як, скажімо, мій добрий товариш Юрко Ґудзь, котрий помер десь років шість тому...»
Принагідно зауважу: минули треті роковини по Юрковій смерті. А тут – знічев’я, і так недбало – про його трагічну кончину. Так собі, одчеплено: йшли дорогою, трапився чоловік, згадали...
Зрозуміти все нетяжко: є «запас мощності», підважуємо певні пласти того, що БУЛО КОЛИСЬ. Бо нині ІНШЕ ЖИТТЯ. І З ІНШИМИ ЛЮДЬМИ. Людьми чужого холоду. Іншої ментальності. Далеких від української природи поглядів.
Звідси й ця інталектуальна безпритульність...
Ой, Володя...
Нещодавно, перебираючи торішні журнальні архіви, надибав жовтневий «Корреспондент». Тематична шпальта: «Мнєніє», «Прізнаніє». Заголовне слово – «Нобель для Ельфріди». Авторство: «Андрий Бондар – писатель».
Цитую: «Народившись у родині чеського іудея, що помер невдовзі в психіатричній лікарні, і консервативної австрійки, котра цілестрямовано виховувала дочку на музичного генія, Єлінєк добре відчула темний бік людських взаємин, їхню психоаналітичну складову. Та що тут говорити – персональний «скелет у шафі» Єлінєк був безжально й відверто змальований у романі «Піаністка».
І далі, насамкінець: «Нобєлєвка для Єлінєк – насамперед приклад для українських письменників, які так і не позбавилися однієї з найосновниших фобій – «боязні говорить правду». Заносить трохи – і треба завважити, регулярно – автора регулярної рубрики «Книжкова лавка» з «Тижневого люстра». Що ж – «усунем недоліки по самі заходи»...
Хай. То не наше.
В’ячеслав Медвідь, Василь Врублевський, Володимир Даниленко, Анатолій Шевчук, Микола Семенюк, Наталя Клименко, Євген Концевич, Валерій Шевчук, Євген Пашковський – житомирська плеяда – направду золота. І смілива. В очі. Юрко Ґудзь – із неї.
І сум за ним, так само – золотий.
Це не відстріляти.
Ніколи.

Головний редактор газети «Слово»

***
...Мене відстріляли – і я
Розумію траву...
Ні болю, ні рани...
Для чого ж, мій Боже,
Так дивно живу, –
Так дивно, так довго,
Так гарно?..
Бачиш: кров рідняків –
Навіть в схонах зими –
Свій порух не стратить
Намарне...
Крізь померки тіла душа повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там гарно...
Юрко Ґудзь

Сопронюк О. Мене відстріляли // Літературна Україна, 9 червень 2005. – С.
Люди «Слова». Мене відстріляли // Слово. – №1, 2006. – С.1

Анонс 24.02.2000 р. Зустрінемося в раю

Врублевський В. Таємниця, яку він забрав із собою…


Василь ВРУБЛЕВСЬКИЙ
ТАЄМНИЦЯ, ЯКУ ВІН ЗАБРАВ ІЗ СОБОЮ…

Післязавтра, 20 лютого, минає три роки, від дня трагічного відходу Юрка Ґудзя. Відтоді так ніхто й не спромігся пролити світло на таємни-цю: чи то був фатальний збіг обставин, чи таки чийсь злочинний умисел...
Покинув цей світ у розквіті сил, у висо-кості творчого злету. За рік перед тим став лауреатом премії ім. Івана Огієнка за по-етичну творчість. За два тижні до того не-дільного ранку, коли його понівечене тіло знайшли у дворі міськвійськкомату, у тер-нопільському видавництві «Джура» вийш-ла довгоочікувана перша його прозова книжка «Замовляння невидимих крил». За два дні перед тим їздив до Вінниці, де мав низку творчих справ. Упереддень трагічно-го ранку заходив до «Вільного слова», ви-читував своє інтерв’ю... Виявилося – ос-таннє...
Його відспівували у Михайлівському соборі в Житомирі, а поховали у рідній Немильні, що в Новоград-Волинському районі. І це символічно, і закономірно: хоч був Юрко мандрівником по духу, хоч осідлості, здається, ніколи й не прагнув, але де б не був, на яких би орбітах не обертався, – ні-ні та й повертався у рідне село: перепо-чити, перебути лиховіст, набратися сил для нових мандрів... На жаль, це останнє повернення вже остаточне. Не помандрує Юрко звідси вже нікуди й ніколи...

Врублевський В. Таємниця, яку він забрав із собою… // Вільне слово. – №7, 18-23 лютого 2005.

Шеремета Г. Крило янгола з автографом Юрка Ґудзя привезли житомирські поети у гості до Будинку письменників

Галина ШЕРЕМЕТА

КРИЛО ЯНГОЛА
з автографом Юрка Ґудзя привезли житомирські поети у гості до Будинку письменників
м. Житомир

Зал зі старовинним ліпленням, з тінями й нечутними голосами майстрів, що колись у ньому були, читали, сміялися, жартували й журилися, – цей зал приймав того вечора молоді, потужні струмені літературної вкраїнської ріки. Житомиряни приїхали не самі, вони немовби привезли із собою, окрім крижок, складнів, блокнотів із творами, ще й незримий дух творчості тих великих, що їх надихали на таїнство словотворення: у їхніх юних рядах немовби тихо усміхався Юрко Ґудзь – їхній навчитель і порадник, прихилився до чорного крила рояля мудрий Борис Тен; височів гінкою постаттю Анатолій Журавський...
Поезія з юних вуст лилася терпка, п’янка – як молоде вино.
Провінційність у поліських поетичних і прозових текстах «і не ночувала», тут якимось чином розквітала перед очима присутніх таїна образів урбаністично-притягально-заворожуючих. Їх слухати хотілося хоч і весь вечір, і всю ніч – під таку ж несамовито-чарівну музику композитора-поета з натхненно палаючим поглядом юного Байрона.
Це відбулося нещодавно у Будинку письменників, що на Банковій, де кияни, небайдужі до мистецтва, були свідками неабиякої гуртової імпрези молодих житомирян-житичів, яких презентував член президії НСПУ, лауреат Огієнківської премії, заслужений працівник культури Олексій Опанасюк.
Символічним є те, що рівно два роки тому Мистецька ґільдія «Nеабищо» представляла у цьому ж залі поетичний театр «Ми не самотні в світі – просто перші...»
Цього разу кияни розкошували в атмосфері вишуканої поезії, яку створював театр одного актора «Nеабищо the best» за участю Олега Левченка. Це була вистава «Барикади на Хресті» за творами незабутнього Юрка Ґудзя, лауреата премії імені Івана Огієнка, члена Національної Спілки письменників України, художника і поета в усьому, чого торкалася його неспокійна душа.

«На тлі призахіднього неба
Труба його стає крилом
Обтріпаного янгола – з видінь
І одкровень Івана Богослова...»

Тому байдужих у залі не було. Усіх вразило почуте настільки, що декілька хвилин по виставі панувала тиша.
Окрім моновистави кияни запам’ятали поетів, що читали власні твори – Любов Годлевську, Іллю Стронґовського, Тетяну Шабодей, Наталю Шеремету, упорядника альманаху «Перевесло» Галину Малин. Виступали голова київської філії «Nеабищо» Богдан Горобчук, Марія Рудак, яка представляє вестарбайтерів з Мілана (Італія), а також Богдан Коханевич від обласного літературного об’єднання імені Бориса Тена та Наталя Лаптик, Олексій Хабаров, Катерина Радушинська від житомирської студії «Оксія».
Сергій Мельничук, поет-композитор, що має дві поетичні збірки, член асоціації композиторів України, викладач Житомирського училища культури і мистецтв, обрамляв поезію і прозу своєю музикою.
Як уже згадувалося, ця поетична вистава не перша у доробку ґільдійців. Шанувальники мали змогу оцінити творчість Вероніки Кавун – за її поетичною збіркою «Зимні інтеґрали» було створено виставу, яку найпершими побачили учні 23-ї гуманітарної гімназії, де вчилася юна поетка. Вона вже має три збірки поезії (презентації їх також мали вигляд вистав), а тепер готує до друку четверту.
Цього літа у Житомирському музеї космонавтики відбулася вистава-презентація «Поезія – планета людей» за творами Наталі Шеремети – автори збірки «Банальності на синтепоні».
Має дві поетичні книжки – «Біла кава» і «Снідощ» Галина Малин. Богдан Горобчук видав збірку «Книга дослідів», до того ж Богдан є гарним художником-графістом і оформлює не лише власні книжки, а й збірки своїх друзів.
Майже всі ґільдійці мають хоча б одну видану книжку, та найбільше Олег Левченко.
Гостей з Житомира сердечно вітали заступник голови Київської організації НСПУ. Голова об’єднання драматургів Василь Фольварочний, молоді кияни.

Шеремета Г. Крило янгола з автографом Юрка Ґудзя привезли житомирські поети у гості до Будинку письменників // Літературна Україна, 2004.

Наталя Міжигурська. Барикади на Хресті. Вистава за мотивами творів житомирського письменника Юрка Ґудзя

Наталя МІЖИГУРСЬКА

БАРИКАДИ НА ХРЕСТІ
Вистава за мотивами творів житомирського письменника Юрка Ґудзя

Вистава театру одного актора «Nеабищо the best» під назвою «Барикади на Хресті» відбулася у понеділок в актовій залі наукової універсальної бібліотеки. Молодий режисер і актор Олег Левченко запропонував глядачам переглянути свою роботу, поставлену за творами житомирського письменника Юрка Ґудзя, життя якого трагічно обірвалося взимку 2002 року. Шанувальники творчості письменника, якому 1 липня виповнилося б 48 років, прочитали разом з автором спектаклю сторінки маловідомих творів митця.
У передмові до вистави Олег Левченко зауважив, що поезія Юрка Ґудзя (або як він сам називав її – сіленціографія) – це тексти-тихотворіння, де поряд зі словом не меншу роль відіграють паузи між словами, зони мовчання в самому слові, його ритмопорухи, організовані в певний хронотоп (часопростір), в якому засобом вислову стають знаки мовчання, мовні маргіналії: крапки, коми, апострофи, титли, дво- і трикрапки. Вражаючими є філософські виміри матерії у цих творах, які сприймаються не тільки тими людьми, котрі добре знали Юрка Ґудзя, але й тими випадковими глядачами, які вперше почули його викарбувані фрази. «Дивлюсь і слухаю крізь оречевленне мовчання», «ми тільки відгомін майбутніх партитур, німих оркестрів початкові ноти», «без тебе я прожив ціле життя, подовжене на безпритульному вічність», «страшніше прижиттєво вмерти», «дзеркало великого холодного вікна», «кожного разу після твого від’їзду мені заново приходиться вчитися жити» та багато інших.
Однак, найцікавішим є те, що Олег Левченко, який є представником покоління молодих поетів, зміг осмислити глибину творчості Юрка Ґудзя, щоб гідно донести її до слухачів і глядачів. Цікаво, що вистава закінчилася, але вдячна публіка не бажала розходитися. Склалося таке враження, що люди так само уважно прослухали б цю поетичну виставу безліч разів, мабуть, кожного разу знаходячи в ній для себе щось нове й цінне.
Міжигурська Н. Барикади на Хресті // Інтерес. – №26, липень 2004.

Микола Васильченко. Пам’яті Юрка Ґудзя

Микола ВАСИЛЬЧЕНКО

ПАМ’ЯТІ ЮРКА ҐУДЗЯ

Першого липня йому виповнилося б 48. Ориґінальний митець, який однозначно не вкладався у традиційне «прокрустове ложе» поезії, Юрко Ґудзь пішов із життя 20 лютого 2002 року. Покинув його несподівано, як нерідко це буває, на жаль, з тими глибокими особистостями, для яких творчість – понад усе. Залишивши нам солідну і, як не прикро, ще й досі достатньо не проаналізовану поетично-духовну спадщину.
Його поезія, яку він називав «сіленціографією», складається з унікальних текстів – «тихотворінь», у яких поруч зі звичним словом органічно живуть собі пауза й ритм, поєднані у своєрідну «зону мовчання», у певний часопростір. Юрко прагнув розширити хрестоматійну, звичну зону віршування – і зумів-таки досягти несподіваних вершин. Відповідно, і в житті він тримався з особливою гідністю, нізащо не йдучи на компроміси із власною совістю, грішми й речами, за які цупко тримається довколишній світ. Через те дехто вважав його диваком, такою собі «білою вороною», навіть не підозрюючи внутрішнього душевного розмаху поета.
5 липня його спом’янули друзі. В обласній науковій бібліотеці за творами Юрка Ґудзя пройшла вистава одного актора «Nеабищо the best» у талановитому виконанні Олега Левченка. Прозвучали щемливі рядки з Юркової поеми «Барикади на хресті...», інші поезії. У тому числі пронизливе:

«...вожді, засліплені
міражами влади,
влада, засліплена
міражами держави,
держава, засліплена
міражами вождів...»

Коли я дивлюся на його строгий чорно-білий фотопортрет, чомусь щоразу стає моторошно. Здається, Юрко донині глядить, наче випробовує поглядом, зі свого високого Хреста. Чи причалимо до цієї висоти?

Васильченко М. Пам’яті Юрка Ґудзя // Вільне слово. – №28, 09 липень 2004.

Олексій Кавун. Барикади слова і думки

Олексій КАВУН

БАРИКАДИ СЛОВА І ДУМКИ

«Не бійтеся загинуть молодими! Сташніше – прижиттєво вмерти...» – ці слова з поеми Юрка Ґудзя «Барикади на Хресті» могли б слугувати епіграфом до вистави театру одного актора, що відбулася в актовому залі Житомирської обласної наукової бібліотеки. Поставив її керівник Мистецької ґільдії «Неабищо» Олег Левченко, використавши також вірші із збірки «Боротьба з хворим янголом». Цей захід члени молодіжного об’єднання приурочили до 48-го дня народження поета, прозаїка, есеїста, який трагічно пішов із життя взимку 2002 року. Видали вони й саму поему, використавши вже звичну для ґільдії форму – складень, адже грошей для друкування книг нема. «Хрест» (київський сленг) – це Хрещатик, а твори Юрка Ґудзя – то болючі роздуми мандрівного філософа наших днів про те, хто ж насправді божевільний у цьому світі, де «...вожді, засліплені міражами влади, влада, засліплена міражами держави, держава, засліплена міражами вождів...» Але, хоч «Ми тільки відгомін майбутніх партитур німих оркестрів» – «треба йти, дорога мусить жити і після нас». Свою поезію Юрко Ґудзь називав сіленціографією, бо це – тексти-тихотворіння, де поряд зі словами не меншу роль відіграють паузи, зони мовчання.
Житомир

Кавун О. Барикади слова і думки // Голос України, 23 липня 2004.

Михайло Янушевич. Зустрінемось на «Барикадах»

Михайло ЯНУШЕВИЧ

ЗУСТРІНЕМОСЬ НА «БАРИКАДАХ»

У Житомирі народився ще один театр. У ньому лише один актор і назву він має незвичну – «Неабищо the best». Цими днями в актовому залі обласної наукової бібліотеки новонароджений театр і його режисер-актор Олег Левченко репрезентували літературно-мистецьку виставу «Барикади на Хресті».
Присвячене дійство було пам’-яті й 48-літтю з дня народження відомого українського й житомирського поета Юрка Ґудзя. Молодий режисер і теж поет Олег Левченко створив щемно-емоційне видовище-монолог, із якого постає душа письменника «янголом з одним крилом». Маловідомі твори Юрка Ґудзя в «Ба-рикадах» злилися в єдиний пісенноболючоукраїнський простір, де «засобом вислову стають знаки мовчання, мовні маргіналії: крапки, коми, апострофи, титли...»
Переповісти враження від вис-тави і гри режисера-актора не-можливо – це потрібно бачити! Глядачі прем’єри довго не роз-ходилися після її закінчення, пе-речитували ще й ще раз Юркові поезії (збірочка роздавалася під час вистави), згадували письмен-ника, його непросте життя й тра-гічну смерть... Юрко теж був тут присутній – на фотопортреті.
З виставою «Барикади на Хресті» мають ще познайомити-ся студенти училища культури, а, можливо, й київська публіка.

Янушевич М. Зустрінемось на «Барикадах» // Житомирщина. – №77, 17 липня 2004

Юрко Ґудзь. ( 3 + 3 + 1 )



( 3 + 3 + 1 )

білий світ -- чорний хліб -- теплий хлів
німина тихо сіно жує
тихе світло у світ прибує
чорний хлів святим місцем
стає
тихим святом стає білий
світ
чорний хліб -- моє тіло й Твоє
білих крил тихоліт, теплосніг
над Малим, до Маріїних
ніг...

Леся Ґудзь. Творчість поєднав з долею

Леся ҐУДЗЬ

ТВОРЧІСТЬ ПОЄДНАВ З ДОЛЕЮ

Коли з’явилися рядки,
я ще не знав –
треба для того, щоб вони вирисли,
поєднати їх з власною долею...

Ці рядки належать незвичайній людині – Юрку Ґудзю. Хто ж він? І у чому його незвичайність, запитаєте ви. Як не дивно, відповідь на ці нескладні, здавалося б, запитання буде знайти нелегко.
Юрка знають як поета: з-під його пера народилися і побачили світ поетичні збірки, кожна з яких має власне обличчя, і декілька книжок прози, і навіть п’єси. Видано їх як в Україні, так і за рубежем – в Італії, Канаді.
Неодноразова поява Ґудзя на сторінках різножанрової преси свідчить про те, що тематика його творчості далеко перешла вже межі якихось класичних жанрів, виросла з них у мереживо абстаркцій, часто поєднаних з візуальною поезією. Його вірші не назвеш спрямованими на широкий загал читачів. Проте кожен, хто бере до рук його збірку, знаходять для себе те, найбільш властиве стану власної душі. Новели вражають глибинами і водночас простотою. Настільки проникнути у суть простого сільського дядька, або писати з захопленням про напівблаженного односельчанина Зінька... Автор смакує кожне слово, фантазійно поєнує їх у прекрасну оду Селу, яке проросло в його серці багатовіковим корінням пращурів...
Картини художника Юрка Ґудзя не встигли об’єднатися і утворити вернісаж, проте від того вони не втратили своєї оригінальності: химерне плетиво ліній, несподівана гра світла і тіні створюють відповідний настрій у глядача, змушують його зазирнути вглиб зображеного, відшукати в ньому другий, а то й третій план... і спробувати віднайти оті зображені в поезії образи на полотні. Сучаснику ж лишилося тільки гадати, через скільки часу картини Художника набудуть статусу музейної рідкості.
Люди села знають Юрія, як залюблену у свою малу батьківщину людину. Сама ця любов керувала його пошуками історичної правди про походження колишнього хутірця Полонського, про його історію життя і, особливо, про мешканців нинішньої Немильні. Люди віддячували йому тим же, жодна людина Немильні не тримала на нього зла. Однаково рівний у поводженні з усіма, до кожного в нього знаходилися привітне слово та приязна усмішка. Таким його пам’ятають.
Юрко Ґудзь став напівлегендою у літературних колах. Де не з’явився, люди приходили, щоб «подивитися, який він є», – поспілкуватися, обговорити напрями розвитку сучасної літератури, яку творять своїми руками такі неординарні особистості, як Юрко.
Вражало в Юрієві завидне одне: ця людина нікого і нічого не затавровувала, не чіпляла ярликів, а сприймала всі реалії життя по-філософськи мудро, по-мудрецівському зріло. Тому що прагнення зрозуміти, «приміряти» до себе внутрішній світ і вчинки людей поглинало найменшу хвилю осуду або заперечення. Так відбувалося всепрощення, оте біблійне «возлюби ближнього, як само себе». Хто нині може похвалитися подібними властивостями свого «я»?
І, поряд з незвичною вселюбов’ю, якимось дивним чином уживалася вічна Юркова боротьба за незалежність. Ще з дитинства прагнення простору послало малолітнього Юрка в мандри з дідом Рибаком «у його заплічному мішку» (є свідки, які ще пам’ятають, як з-за дідового плеча визирала світла дитяча голівка, що вбирала оченятами цілий світ навколо). Будь-які рамки ранили творчу натуру і змушували шукати все нових і нових шляхів, подолання того гніту чотирьох стін, замкнутого суспільства. Задихаючись від різного роду обмежень, Юрко шукає порятунку – в лісі, якого так багато біля Немильні; у нестримному хаосі великих міст (спочатку його прихистив Житомир, далі Київ): у власноруч створеній аванґардній поезії та у безперервних щоденниках. Гортаю сторінки книг його власної бібліотеки і зачудовуюся: на полях кожної з них рукою зроблені стільки записів, що між рядками читаєш ще одну нескінченну повість, зіткану з тих записів.
Таким знають його вчителі і учні шкіл Немильні, київщини, Житомира. Історик за фахом, філософ у житті, поет душею і художник світоглядом, Юрій Петрович передав усі барви самого себе учням, які вважали за щастя мати такого наставника.
Світ зловив його несподівано, коли творчість набирала високого злету, а надчутлива до болю душа знайшла, було, прихисток між людського тепла. І знає лише одна чорна ніч страшні подробиці убивства. Бо ж ранок знайшов його уже закривавленим і непритомним, а далі невблаганний час підхопив його і весняною мжичкою відніс у небуття. Хто?.. За що?.. навіщо?..
Життя великих надто не подібне на буденне, тому ще не одне покоління запитуватиме про нього у вищих сил, хоча ніхто й не знатиме достеменної правди. Юрко Ґудзь міцно поєднав зі своєю долею поезію, скріпивши те з’єднання кров’ю і віддавши за те надто дорого. Залишаючись при тому цілим світом, який не стомлюєшся читати, відкривати, шукати в ньому мову Книги Буття, відповіді на одвічне «Чому»?

Ґудзь Л. Творчість поєднав з долею // Лесин край. – №59, 31 липня 2004, С. 4.

Олександр Хоменко. Десять років довкола озера [уривок]

Олександр ХОМЕНКО

ДЕСЯТЬ РОКІВ ДОВКОЛА ОЗЕРА
Огляд українського літпроцесу в 1993-2003 р.р.

Новожахів і реконкіста

[…] «Але рано чи пізно світові доведеться усвідомити свою «хутірську» покинутість, спізнати всі безодні своєї хворої душі. Ось тоді... й згодиться шкільний досвід української новелістики. В її початкові класи ще прийдуть учні – досвід боротьби з небуттям, вміння долати абсурдність не пропаде марно», – ствердження непроминальної українського вибору й шляху було для Юрка Ґудзя ще одного письменника з когорти традиціоналістів своєрідним горизонтом сподівань, візією збулості мовленнєвого досвіду письма. На відміну від Пашковського, який схильний перебільшувати значення учительства й проповіді, Ґудзь лишався найперше оповідачем – історій про дивних людей дивної землі. Після його трагічної загибелі говоритимуть, що він писав тяжко – як косив чи орав. І підсумкова збірка його прози «Замовляння невидимих крил» несе на собі виразний відбиток цієї, як висловився М. Куліш, української журби. А разом з тим – яким би парадоксальним подібне поєднання не видавалося на перший погляд – заледве чи бодай ще в одній книзі минулого десятиріччя читач мав нагоду зустрітися віч-на-віч з таким рівнем осягнутої метафізичної піднесеності письма. З «онімбленістю» (Є. Концевич) больового спалаху іншого життя, нехай це будуть історії про сільського муляра в забутому людьми і долею селі, для якого сенсом існування стало читання віднайдених в напіврозваленому колгоспному клюбі книги Марко Поло або колишнього бійця батальйону «Нахтігаль», що вишукує посеред вокзального юрмища свої спогади про найближчих людей. […]

Хоменко О. Десять років довкола озера [уривок] // (Інтернет-видання «Зміна», 2 червня 2004 р.) http://dyskurs.narod.ru/Homenko.htm

Петро Сорока. Уривки з "Денників" про Юрка Ґудзя

Петро СОРОКА

Уривки з денників про Юрка Ґудзя: «Голос із притвору», «Денники 2004-2005 років»

-*-
Минає рік, як відійшов у вічність Юрко Ґудзь. І що ж? Резонанс його творчості нульовий. У пресі, в часописах жодних згадок. «Україна так і не збагнула, якого рівня письменника втратила», – пише Євген Концевич. І я не зробив нічого для його пам’яті. Не можу писати про Юрка як мертвого. Ще потрібен час.
Він любив жартувати: «Сорока живе, як удільний князь». Звісно, у порівнянні з ним, безпритульним, безхатьком, я видався йому князем.
с.Петрики на Тернопільщині

Сорока П. Приборкання намальованого вітру. Літературний денник // Київ. – №6, 2004. – с.131-147
Сорока П. Голос із притвору. Денники-нічники 2003 року. – Тернопіль: Джура, 2004. – 148 с.


16
Найбільші зміни відбува-ються несподівано.
Вранці біжу на роботу, усмі-хаюся сонцю і деревам, милую-ся розвеснілим світом і не маю жодних поганих передчуттів. І враз (найбільші зміни в житті відбуваються саме так) відчу-ваю запаморочення, втрачаю координацію і падаю, як п’яний.
Але думка працює і я ще контролюю свої відчуття. У пам’яті спливає остання фра-за Юрка Ґудзя, почута від нього при прощанні: «Колись ітиму, як ми зараз, упаду – і помру».
Ось так, виявляється, уми-рають.
Але з утіхою відзначаю, що страху не відчуваю, навпаки – відчуваю, що було б навіть доб-ре ось так легко і майже безбо-лісно відійти. Жаль тільки Галі, а більше нікому на світі я уже не потрібен. Та саме оця від-сутність страху поступово по-чинає насторожувати мене, а потім і лякати, бо в екстре-мальних ситуаціях у мене зав-жди пропадав ляк, а це означа-ло, що мене жде щось справді непросте і важке. Уже не раз пересвідчувався: мій янгол-охоронець звільняє мене від страху, коли попереду серйозні випробування. Значить, подумалося, ця втрата координації – серйозна справа.
Пригадую, що за тиждень – Великдень і стає жаль, що не дотягую ці кілька днів, коли відкриті небеса.

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 48 с.

-*-
Вийшов минулорічний ден-ник «Голос із притвору» з при-святою Юркові Ґудзю. Зда-ється, там немає жодної згад-ки про Юрка, але чомусь ме-ні здалося, що ця присвята повинна стояти. Вона ніби са-ма упала з неба, ніби не моєю рукою виведена. Можливо, це ще не той текст, який гідний високої пам’яти майбутнього хрестоматійного автора, але це найбільш викінчений сти-лістично мій текст і хтозна, чи я напишу ще таку світлу християнську книжку.
«Як добре ти відбатожив де-кого на сторінках цього денника-нічника, – каже Люда Литвинчук. – Але мало хто в цьому світі може і себе самого так від-батожити привселюдно, як це робиш ти. Все-таки тобі треба було стати монахом. А ти ним не став – через це і страждаєш все життя.»
«Голос із притвору» – це ве-ликий прорив твоєї свідомости до вищої сходинки буття. Це пе-ремога (але не остаточна) над собою і над натовпом... Вважаю, що тільки тепер ти починаєш приносити найбільшу користь нашій літературі.... Письменник повинен бути таким відчайдуш-но-сміливим, ходити з випрямле-ним хребтом (а не скрадаючись, впригинки, як дехто це робить і сьогодні), вдихаючи прану на повні легені... А ще «Голос» – це книжка-присвята, книжка-гимн людській дружбі...»

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 184 с.

-*-
– Якби нині знову почали будувати Вавілонську вежу, то чи прилучився б ти до цього бу-дівництва? – якось запитав я напівжартома у Юрка Ґудзя, коли ми верталися з Почаєва.
– Мусів би, – відповів він одразу ж, – бо колись написав про це «вже ніч пройшла і зно-ву треба жити і вежу Ваві-лонську будувати.»

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 293 с.

-*-
Скільки талановитих пись-менників відійшло в позасвіття за останні кілька років: Іван Іов, Юрко Ґудзь, Іван Царинний, Віктор Соколов, Іван Ко-заченко, Галина Гордасевич, Володимир Затуливітер, Антон Морговський...
Усі першокласні таланти, незаперечні класики, непов-торні за рівнем обдарування, тональністю голосу. Та чи бу-дуть вони канонізовані, введені у хрестоматійний ряд? Чи не загубляться їх імена в часі пік, як загубилися десятків інших? Незбагненна і примхлива доля залишає з сотні два-три імена. Не більше. Іноді не найкращих. Прижиттєва доля здебільшого несправедлива. Але посмертна теж. Від кого залежить це? Нев-же усе віддано на волю сліпого жеребу, певного збігу обставин?
Сьогодні багато говорять і пишуть про літературу для ря-дового і естетично підготовле-ного читача. Але, як на мене, література або є, або її немає.
[…]
Вибудовую для себе високий і безсмертний ряд українських епіків другої половини XX сто-ліття: Василь Барка, Василь Зе-мляк, Юрко Ґудзь, Галина Пагутяк, Роман Андріяшик, Василь Захарченко, Іван Чендей, Віктор Міняйло...

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 299-300 с.

-*-
У літературі є цікаві опові-дачі, навіть неймовірно захо-плюючі, а є стилісти.
Справжніх вишуканих сти-лістів одиниці.
Це голос, що дається від на-родження, його можна вдоско-налювати, але виробити не-можливо.
В українській літературі дру-гої половини XX століття я знаю тільки вісім справді вели-ких стилістів (хоча, звісно, їх більше): Григір Тютюнник, Ро-ман Андріяшик, Василь Земляк, феодосій Роговий, Віктор Мі-няйло, Іван Чендей, Юрко Ґуд-зь, Андрій Содомора.

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 326 с.

-*-
Яке мистецтво сьогодні ак-тивно пропагується, підтриму-ється, подається як вище дося-гнення культури?
Звісно, космополітичне.
Тільки його підживлюють грантами, відзначають престиж-ними преміями, втягують в сфе-ру різних дискусій і відгукуються десятками платних рецензій...
А мистецтво глибоко націо-нальне відтискається на задвір-ки, замовчується, навіть осмію-ється. А між тим, чи може бути справжнє мистецтво без націо-нального коріння?
Найвищі досягнення у прозі сьогодні, на мою думку, пов’яза-ні з іменами Віктора Міняйла, Галини Пагутяк, Валентини Мастєрової, Юрка Ґудзя, Андрія Содомори, Галини Тарасюк, але розкручуються не ці імена.
Те саме можна сказати і про живопис та музику.

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 334 с.

-*-
Не треба сердитися чи рем-ствувати, що хтось наслідує твій творчий метод. Треба прагнути виробити такий стиль, який повторити неможливо. Нехай спробує хтось повторити Юрка Ґудзя, Андрія Кондратюка, Світлану Антонишин чи Га-лю Пагутяк...

Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – 344 с.

Татьяна Чеброва. E-mail до засновника сайту


Татьяна ЧЕБРОВА
E-mail до засновника сайту www.goodz.iatp.org.ua

Здравствуйте. К сожалению, не знаю, как обратиться к Вам по имени. Я – Татьяна Чеброва, журналист, поэт, художник, близкий друг Юры Гудзя, адресат многих его стихов начиная с 1995 года, рассказов, «Исихии» и так и не написаного нами в две руки романа «Сердце Мангупа». И писем, конечно. Их много, часть из них – готовые новеллы. И его стихи, которые не публиковались. К сожалению, меня не было в Украине ни когда он погиб, ни в этом году – в день годовщины его ухода. Пожалуйста, сообщите адрес Юрыного сайта – по запросу в Интернете я не нашла его – только информацию о чате памяти... Я должна была выйти на Вас раньше, но боль – плохой стимул в работе. В каком виде можно было бы передать материалы, в электронном? И еще – есть множество стихов – целая книга «От Княжьего Затона до Царских врат» – тоже в две руки – Гудзь и Чеброва. То, что она на двух языках, не делает ее менее органичной.
С уважением и признательностью за Вашу работу и память. Юрко просто молчит. Светлее и чище человека я не знала.

Сергій Черевко. Радіопередача «Потреба у правді» (стенограма)

Сергій ЧЕРЕВКО

Радіопередача «ПОТРЕБА У ПРАВДІ»
(стенограма)

ВЕД: Доброго вечора слухачам «Мистецької Вітальні» бажають її автор Сергій Черевко, звукооператор Людмила Дзюбенко та я, ведучий Леонід Ярмоченко, в ефірі програма «Потреба у правді».
(на музиці)
КОР: Скоро холодна зима
губи зведе німотою.
смерті на світі нема,
я повернусь за тобою.
Ці поетичні рядки належать перу Юрка Ґудзя, якого, на превеликий жаль, уже півтора року немає на цій землі. Але дуже хочеться, щоб Юрко час від часу повертався до тих, хто його знав.
(музвідбивка)
КОР: Юрко Ґудзь народився першого липня 1956-го року в селі Немильня Новоград-Волинського району. Закінчив Києвський педагогічний інститут, учителював у рідному селі, був науковим співробітником музеїв, заступником редактора журналів «АВЖЕЖ!» та «Слово і час». Юрко Ґудзь залишив по собі поетичні книги: «Постскриптум до мовчання», «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Боротьба з хворим янголом», книгу прози «Замовляння невидимих крил», роман «Не-Ми». Його твори перекладено італійською, французькою, німецькою, англійською мовами. Літературний доробок Юрка Ґудзя відзначено двома міжнародними преміями та Всеукраїнською премією імені Івана Огієнка. Життя Юрка Ґудзя було нелегким і цікавим водночас. Ось як він говорив про себе за кілька днів до смерті на Днях Івана Огієнка у Вінниці:
ҐУДЗЬ: (читає вірш)
(музвідбивка)
КОР: Його знайшли в неділю, 17-го лютого 2002-го року, близько одинадцятої години тридцяти хвилин у дворі на вулиці Київській. Юрко лежав посеред навскісної асфальтової доріжки, що прорізує по периметру скверик перед центральним входом військкомату... Кажуть, він ще підвівся, в безпам’ятстві розкинувши руки, пройшов із десяток кроків до наріжного стовпа в лівому куті скверика і, уткнувшись долонями в цементне древко, поволі опустився на коліна... Може, тієї миті Юркові здавалося, що пальці його дотикаються не до шерхавого і холодно-нікчемного цементованого боввана, – можливо, в останньому спалахові свідомості, немилосердно понівеченої шматуючим незагойним болем, йому явився Хрест...
(музвідбивка)
КОР: Три доби лікарі боролися за Юркове життя. І дорікнути їм немає у чому. Вони робили все, що могли. З першої до останньої хвилини... три доби глибокої коми... три доби сподівання на диво... Три доби надії, якій збутися не судилося. 20-го лютого 2002 року Юрка не стало.
(музвідбивка)
КОР: Давати інтерв’ю про Юрка, це як упокорюватися якомусь канону чи схемі, а Юрко був поза канонами і схемами, поза тим, що ми зараз називаємо маніпуляцією громадянином, людиною з боку суспільства, держави, фундаментально вільним від умовностей, які накидає суспільство. Таку думку висловив друг Юрка Ґудзя – випускник філологічного факультету Житомирського педагогічного університету Ярослав Гончар.
ГОНЧАР: В Юрка була дивна властивість облагороджувати той простір, в якому він мешкав, а мешкав він у багатьох місцях, переселявся з місця на місце. Я називав його, ще коли він був живий, мабуть, чи не єдиною людиною в другій половині 20-го століття в українській літературі, в українському мистецтві, яка, незважаючи на жодний тиск суспільства, необхідність там регулярного якогось заробляння грошей і так далі, він, незважаючи на це, вів фундаментально сковородинський спосіб життя. Юрко міг олюднювати простір, в якому він не тільки живе, в якому він спілкується, він вносив щось нове. Я відвідував його в тих місцях, де він мешкав. Як правило, це були досить аскетичні помешкання, акуратні, але дуже аскетичні, схожі на якісь чернечі келії і водночасно на художні майстерні, тобто там було і богемне, і таке щось підвищене. Таке враження, що воно було відкрите простору не через вікно і двері, а через небо. Мені чомусь згадується один особливо яскравий момент, коли ми їхали електричкою години три до Києва. Я говорив Юрку свої якісь думки про наше суспільство, про те, яка повинна бути етика існування в цьому суспільстві, на мою думку. Ми говорили про мертвих, про живих і ненароджених, про якийсь наш моральний обов’язок перед ними. Ішов за вікном дрібний сніг і спускався на чорну землю, непокриту снігом. Таке враження було, що сіллю посипаний родючий коровай землі, сіллю землі був посипаний. Навпроти мене сиділа людина, яка була отією дрібкою із тієї «солі землі». А «сіллю землі» ми звемо митців, мандрівних кобзарів, монахів, святих. І от ми сиділи, і в Юрка було десь сто грамів сільського самогону. Ми випили по цих 50 грамів цього самогону і чомусь згадали вірш Леоніда Кисельова про сільські поминки, і згадали порівняння, що самогон чимось схожий на сльози згорьованих від радянського комуністичного рабства селян, сльози, в яких вони топили свої сльози. Цей спогад чомусь закарбувався, хоча було ще багато дуже розмов, багато дуже різних думок. Я хочу сказати, що я Юркові зобов’язаний в першу чергу розумінням мистецтва як мистецтва, а не мистецтва як «відображення дійсності», а як мистецтва як чогось, яке йде з гори, з вище. Юрко був відкритий світовій культурі дуже сильно. Він навіть переміг в одному із конкурсів на олюднення пам’ятників тоталітарного мистецтва, на зразок величезних скульптур радянської епохи. Навіть міг поїхати на деякий час за кордон, як один із тих, хто виграли це змагання, але це мабуть порушило б його сковородинівський спосіб існування. Свого часу я переїхав до Києва, і було дуже багато якихось несистемних заробітків, але я дуже потребував на той час якоїсь постійної праці за своїм фахом. Юркові була можливість здобути працю редактора в одній із інституцій, і платня була на той час доволі непогана, це десь 140 доларів в еквіваленті було сім років тому, і Юрко, не дивлячись на свій дуже важкий на той час матеріальний стан, все ж таки подзвонив мені і поступився чомусь мені цим місцем. Ця людина найнеобхідніше і все, що в нього було в душі, віддавав іншим.
(музвідбивка)
КОР: Із письменником Василем Врублевським єднала Юрка не лише спільна праця у журналі «АВЖЕЖ!», а й міцна особиста дружба.
ВРУБЛЕВСЬКИЙ: Скільки я його знав – він був у постійному пошуку. Починав як поет, потім у нього було захоплення живописом, потім прийшла проза. Книга новел та оповідань «Замовляння невидимих крил», яка вийшла друком за кілька тижнів до трагічного Юркового відходу, засвідчила однозначно: наша література збагатилася на ще одного серйозного, вдумливого, зрілого майстра. Розбираючи його архіви, я бачу, що він стояв на порозі написання справді великої речі, речі, яка згодом би стала осібним, навіть наріжним явищем в українській літературі. У нотатках і начерках, розкиданих по різних зошитах, на полях книг і блокнотів, трапляються просто фантастичні, неймовірно фантастичні за конструкцією, за думкою, за ідеєю, за рівнем таланту шматки. Якщо вдасться видати навіть оті незакінчені, недовершені фрагменти – вони для багатьох будуть одкровенням, прообразом того письменника, яким, на жаль, Юрко міг стати, але не став.
КОР: Фрази з нотаток Юрка Ґудзя для нашої передачі люб’язно надав той же Василь Врублевський. Ось кілька Юркових думок:
— Постійний страх (навіть прихований, що відчув[ається] лиш як страждання) – це хвороба. Це напівпараліч душі.
— Безпека – це основна потреба душі. Безпека означає, що душа не пригнічена страхом чи боязню, за винятком випадкового збігу обставин, що трапляється рідко і триває недовго.
— Потреба у правді – священніша за будь-яку іншу. Проте про неї ніколи не згадують. Стає страшно читати, коли раптом усвідомиш кількість і безмежність брехні, яка безсоромно розсипана навіть у книгах найвишуканіших авторів…
(музвідбивка)
КОР: Трагічна загибель Юрка Ґудзя глибоко схвилювала весь мистецький Житомир. Після його відходу було написано багато віршів, присвячених його пам’яті. Відомий український письменник, наш земляк Євген Концевич має власну думку щодо цієї прикрої події. На його думку:
«Мудрі кажуть: у цьому світі випадкових речей не буває, все має свою причину і свою пружину, все відбувається закономірно, навіть і ті неймовірні, дикі й жахливі випадки, що їх не сприймає і не може збагнути ні людська свідомість ні людське серце. На моєму віку за логікою таких страшних випадків пішли з життя дуже близькі мені, прекрасні люди: Алла Горська, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл... І ось трагедія нашого незабутнього Юрка Ґудзя. Буквально за кілька днів до смерті, збираючись на огієнківську конференцію до Вінниці, він завітав до мене з Валерієм Шевчуком, Олексієм Опанасюком і Григорієм Цимбалюком. 46-річний вродливий чоловік у розквіті сил енергійний, осяйний, повний колосальних задумів і планів на майбутнє, якими ділився невимушено й вільно. Україна ще не встигла відчути й збагнути, кого вона втратила. Доля щедро наділила його талантами. Він поет, прозаїк, художник і – усе це з Божої ласки, і все за найвищими рівнями та вимогами. А відомо ж бо: талановитий завжди небезпечний, небезпечний і заздріснику, і бездарі, і просто злочинцю. Юрко Ґудзь шанував правду, не уникав гострих життєвих кутів і ситуацій, як публіцист не боявся зачіпати й ворушити найнебезпечніші теми, а в наш час це марно не минається. Тому я ніколи не можу сприйняти й повірити, що його смерть – це сліпий, ніким не керований випадок. Тепер у нашому житті занадто багато таких випадків, щоб повірити у їхню некерованість.»
(музвідбивка)
КОР: Ми завітали на Другий Шевченківський провулок в оселю письменника і прямо у дворі, звідки через важку хворобу ось уже понад 50 років не виїздить Євген Концевич, попросили поділитися враженнями від творчості Юрка Ґудзя.
КОНЦЕВИЧ: Уперше я зустрівся з іменем Юрка Ґудзя саме як поетом. Мене вразили його поетичні речі, які я читав. Це, очевидно, мабуть, оте прагнення його вловити невловиме. Поетична стихія Юрка – то якась рокована часом закодованість між «вже» і «ще», пливти між магічним «лівим» і «правим», між берегами, саме на півдорозі між ними. Непідвладним і скореним чорною темрявою і ріжучим блиском, глухим шелестом і вибухом, невловимим дотиком і нестерпним болем, невимовним і чітко визначеним. А проза Юрка – це теж якесь споріднене з його поезією, та взагалі, проза будь-якого поета завжди вирізняється своєю заглибленістю в метафізику слова. Та навіть поміж усього і всіх проза поета Юрка Ґудзя має своє окремішне місце в сучасній літературі, має свої, тільки їй властиві інтонації, що впізнаються вже з перших рядків. Це проза осяяна (точніше б сказати, онімблена) таким болем і радістю, піднесена на такий рівень пошуку невимовного, потаємного, їхнього, бодай часткового, відображення у власному тексті, що диву даєшся, як автору вдається органічно поєднувати це поезійне сяйво з жорсткою (я б сказав навіть жорстокою) реальністю з’явленого письма, його закоріненістю в глибини світла й темряви людського буття.
(музвідбивка)
КОР: Юрко Ґудзь писав у своїх щоденниках: Справжня поезія не належить літературі… Це щось схоже на те, коли раптом виходиш із дрімучого лісу й перед очима відкривається широчезний простір, наповнений повітрям, небом, ритмічним диханням… Й відчуваєш: тобі дарується (невідомо за що) не осколок, не уламок, не фрагмент, а якась дивовижно висвітлена, неймовірно переповнена тим світлом цілісність… Викладач кафедри української літератури Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка Володимир Білобровць.
БІЛОБРОВЕЦЬ: Попри все те, що роблять літературознавці, мистецтвознавці, досліджуючи ту чи іншу творчість, побутує думка, що більше, ніж митець сказав своєю творчістю, навряд чи хто може сказати про нього. Про що ж ми тоді говоримо? Мабуть в кожному із поетів ми шукаємо щось привабливе для себе і, говорячи про когось, розкриваємо таким чином самого себе, розкриваємо для себе той світ, який відкрив нам художник, світ часом адекватний нашому сприйняттю, а часом, може, химерний, несподіваний, але близький і привабливий для нас. І, можливо, не стільки говоримо про художника, не стільки говоримо про поета, скільки – з приводу поета. Те ж саме відбувається, коли ми оцінюємо Юрка Ґудзя, тому що те, що він відкрив для нас, надзвичайно цікавий, багатомірний світ – це, явище абсолютно непересічне. Юрко Ґудзь належав і належить до тих, хто створює для нас інші виміри, а знайомитись з іншими вимірами завжди цікаво і завжди захоплююче.
(на музиці)
КОР: Ті, кого любимо, не вмирають. Щовесни приходять вони до моєї хати і стоять по-під вікнами, поміж цвітіння дерев і янголів молодого саду. Вони вже ніколи не залишать мене. Так писав Юрко. І хочеться сподіватися, що вдячна пам’ять нащадків завжди триматиме його, він повертатиметься до нас своїми творами, спогадами про нього. Як говорив Євген Концевич, Україна ще не встигла збагнути, кого вона втратила. І слава Богу, що це усвідомлення, здається, вже прийшло до нас, земляків Юрка Ґудзя. Нехай буде пухом Юркові рідна земля, котру він так любив, а всім нам жити у мирі і при здоров’ї і згадувати своїх достойних земляків.
Над програмою «Потреба у правді» працювали: автор Сергій Черевко, ведучий Леонід Ярмоченко, звукооператор Людмила Дзюбенко. Шануймося.

Черевко С. Радіопередача «Потреба у правді» (стенограма) // Житомирське радіо, 2003. // http://www.tochka.org.ua/view.php?uid=&view=text&id=892

Віктор Герант. Згадай і… помовчи

Віктор ГЕРАНТ

ЗГАДАЙ І… ПОМОВЧИ

Поринь у спогади, у міжпланетні далі.
Побачиш там на пам’яті скрижалях
сліди присутності Юркової душі...

Роковини смерті Юрка Ґудзя зібрали його друзів, прихильників його творчості у Житомирському краєзнав-чому музеї, де 21 лютого пройшов вечір пам’яті письменника, лауреата Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та кількох міжнародних премій. Того ж таки 21 лютого започаткова-но сайт, присвячений творчості Юрка Ґудзя, а з сімнадцятої до дев’ятнад-цятої години у веб-просторі прохо-дила Internet-конференція, в якій бра-ли участь знайомі, друзі, колеги, вузівські однокашники загиблого минулої зими письменника, поета, худож-ника.
Смерть неординарної особистості чомусь завжди стає своєрідним ката-лізатором уваги да його життя, творінь, пошуків, устремлінь. Юркових надбань це стосується у найповнішій мірі. Його побутова непомітність, йото життєва сором’язливість часто затуляли увагу до його не пересічних і досі далеко не осягнутих творінь. Його твори, можли-во, привернуть увагу чималої кількості критиків, художників, філософів, які намагатимуться осягнути глибину епохи. Ту глибину, у яку часто поринав у своїх творах Юрко Ґудзь. Власне, як і ту ви-сочінь, куди він ще частіше злітав ра-зом зі своїми вишукано інтимними ду-мами, переживаннями, болями і одкро-веннями. Юрко був доволі окремішною особистістю навіть серед літераторів, серед митців, серед знаменитостей. Хоча сам себе ні в чому знаменитим не вважав. Власне, знаменитість – це не для нього. Знаючи Юрка, можна сто-відсотково стверджувати, що вона, зай-ва відомість, мабуть-таки заважала б його мандрам межи своїх улюблених планет. Певний час Ю. Ґудзь достат-ньо чітко окреслювався в колі авторів житомирської прозової школи. Зреш-тою, як такої, «школи» зараз ніби й не існує. Та й Юрко більше полюбляє мандрувати поміж, рифами літератур-них уподобань самостійно, утаємниче-но, інтимно. В тому була сила його бачення невідповідностей та дисгар-монії буття, в тому була сила його намагання передати жахіття людської недосконалості. Юрко досяг у пошуці «невимовного і потаємного» такого поезійного сяйва, такої сили і пере-конливості, він настільки занурювався в глибини світла й темряви, що іноді його талант можна було (і треба буде) ототожнювати з роллю посланця ви-щих, неземних сил, які наділені особ-ливою здатністю сприймати наше з вами сьогодення.
Роман Ю. Ґудзя «Не-Ми», його збірки поезій «Postscriptum до мовчання», «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Боротьба з хво-рим янголом», нарешті – остання збірка новел та оповідань «Замовлян-ня невидимих крил», що вийшла за калька місяців до Юркової загибелі – все це має стати об’єктом вивчення, причетності, співпереживань сучасно-го та майбутнього читача, якому доля визначить щасливу нагоду долучати-ся до високих устремлінь і пошуків гарної і теплої, напрочуд приємної душі незабутнього Юрка Ґудзя.

Герант В. Згадай і… помовчи // Субота. – №9, 27 лютого 2003.

Марія Сидоренко. Відійшовши зі снігом

Марія СИДОРЕНКО

ВІДІЙШОВШИ ЗІ СНІГОМ

У приміщенні Житомирської обласної наукової бібліотеки відбувся вечір пам’яті члена НСПУ Юрка Ґудзя, який рік тому трагічно відійшов у засвіти.
Зібрання відкрив голова Жи-томирської обласної письмен-ницької організації О.Є. Опанасюк, сказавши, що, здається, зовсім нещодавно у цьому залі вів академію літоб’єднання сам Юрко Ґудзь на засадах голови об’єднання творчої молоді. Він був дуже порядною і скромною людиною, віруючою в Бозі, яка знаходилася у всякденному пошу-ку Правди та Істини.
Вечір пам’яті організували люди, які близько знали Юрка Ґудзя як творчу особистість – викла-дач Житомирського педагогічно-го університету Володимир Білобровець та прозаїк Василь Врублевський. Саме вони вирішили й зібрати творче надбання Юрка Ґудзя (поетичне і прозо-ве, завершене і розпочате) і видати окремою книж-кою.
Адже не так багато людей в Житомирі, ска-жімо, навіть у його мис-тецьких колах, знають про цього житомирсько-го поета і прозаїка, який одним, що спілкувалися з ним, імпонував, а іншим був незрозумілим до категоричного несприйняття. Але незаперечним абсо-лютно для всіх – хто знав, хто іще познайомиться з глибоким і точним афори-стичним світосприйман-ням Юрка Ґудзя в його творах, є і залишиться те, що він повністю не відбувся.
Очевидно, поезія – то була лише прелюдія до таланови-тої прози, якій, на жаль, не дано було у повному обсязі мислень і видань дійти до свого спраглого читача.
Справді, одним із улюблених образів Юрка Ґудзя був – відійти зі снігом. Отак, рік тому, його тіло відспівали у Михайлівській церкві м.Житомира, поруч всю ніч сиді-ли близькі знайомі. Разом з ним відійшов і той уявний світ, який створив собі за життя, і втручати-ся в який – хай й інтелігентно, нерізко – але не дозволяв Юрко Ґудзь нікому.
Ще одним його улюбленим словом у творчій спадщині може бути «щезнення». Це щось менш категоричне, аніж «смерть», хоча й смерть це, погодьмося, лише переміна буття, а не остаточна його зупинка.
Юрко Ґудзь прожив лише да-леко не повні 50 років. Родом він з Немильні Новоград-Волинського району; принагідно зауважу, що саме на його малій батьківщині як про письменника про нього нічо-го не знають.
У київському видавництві ЦК ЛКСМУ(МДС) «Молодь» 1991 року у серії «Перша книжка поета» вийшла невеличка збірочка «Маленький концерт для самотнього хронопа», яка, як і вважав сам її ав-тор натоді, стала першопочатком його творчої долі. Проте, як стало відомо пізніше, у Торонто 1990 р. вже була опублікована його пер-ша книжка, про що й сам автор не відав.
Перечитуючи все те, що зали-шилося в архівах Юрка Ґудзя, його укладники заз-начили: поза сумнівом, письмен-ник стояв на порозі написання того прозового твору, який став би наріжним для нашої доби, справжнім одкровенням світу.
Зі згадками про незвичайну людину і перспективного митця виступили письменники І.Редчиць (він прочитав зворушливий вінок сонетів, присвячений Юр-кові Ґудзю), Василь Ярмолюк, викладач Житомирського педуніверситету В.Т. Чайковська, а та-кож члени літературного об’єд-нання.
... Так чомусь найчастіше трапляється в житті, що про об-даровану особистість з належною увагою говорять лише після її смерті. Це, очевидно, теж отакий традиційний фраг-мент з нашого буття, яке було прикрашене непересічним письменником, що далеко не все явив читачам і який інколи, даруючи книжечки свої, в авто-графі зазначав: «Ю.Ґудзь (Хома Брут)».

Сидоренко М. Відійшовши зі снігом // Місто. – №7, 13 лютого 2003

Олександра Вербицька. Живе слово Ю.Ґудзя

Олександра ВЕРБИЦЬКА

ЖИВЕ СЛОВО Ю.ҐУДЗЯ

Ніколи... Є щось фатальне у цьому слові, усвідомлення втрати, неможливість повернення. Ніколи... Нескінченна безодня, анало-гічна вічності, слово, звучання якого має магічну силу. Він ніколи не писатиме, він ніколи не повернеться до нас.
Минув рік з дня загибелі Юрка Ґудзя, на-шого земляка, поета, письменника, філосо-фа. Дивною й для багатьох незбагненною філософією пронизана уся його творчість, доторкнувшись до якої, відкривається бага-товимірний простір світосприйняття автора. Йому було відкрите щось всевишнє, незем-не, мабуть, ті одвічні символи, що існують поза простором і часом. Про це говорили друзі й ті, хто знав Ю.Ґудзя, на вечорі, присвяченому його пам’яті.
Ніколи він не розкаже нам, чому сталася та трагедія, що забрала його із світу живих. Ніколи...Так, його пам’ятатимемо, про нього згадуватимемо, читатимемо й перечитувати-мемо його поезію й прозу, але все те є лише наші дії, а не він і не його неповторний світ...
Спогади, слова, пам’ять. Чи то в світі так ведеться, що поетові від Бога належить вми-рати молодим? Італійці, що прочитали у пе-рекладі (!) його поезію, назвали її діамантом української сучасної літератури, видали збірку.
У 1990 році у Торонто вийшла збірка його поезій «Postscriptum до мовчання», канадцям творчість Ю.Ґудзя стала близькою й зрозумі-лою там, за океаном, але не тут. «Замовляння невидимих крил» – під такою назвою в од-ному з видавництв Тернополя через 12 років побачила світ збірка його новел та оповідань, це було справжнє свято для Юрка. Його друг, мистецтвознавець Анатолій Шевчук розповів, з яким трепетом він ділився своєю радістю. Мабуть, сподівався, що вона стане першим містком до українського читача. Так, місток є – читають Ю.Ґудзя, він є подією в українській літературі, його слово залишилось з нами, і справжні відкриття перлин його творчості ще попереду, його невідомі досі рукописи готу-ють до публікації.
Хвилюючий момент вечора – звучить маг-нітофонний запис уривків прози у виконанні автора. Безперечно, творчість Ю.Ґудзя має зву-чати, бо вона жива, бо написана про вічне, про те, що не вмирає.

Вербицька О. Живе слово Ю.Ґудзя // Правда Житомирщини. – №9, 2003.

Віктор Радчук. "Замовляння невидимих крил"

Віктор РАДЧУК

«ЗАМОВЛЯННЯ НЕВИДИМИХ КРИЛ»

«Ніхто не відає, що то є жити, ніхто не знає, що то є бути, як його вижити...»
Ю.Ґудзь

Тему роковин смерті Юрка Ґудзя не дуже хотілося б ви-носити на шпальти газет. Над-то інтимним, делікатним, витончено фантастичним і болю-чим було Юркове сприймання, переживання, творіння. Усі плани його літературних мар-шрутів і посягань дивовижно чисті і світлі, аби згадувати про них поряд з нашими буденностями, мерзенностями, сіротою та убогістю сьогодення.
Про мертвих або не гово-рять нічого, або говорять прав-ду, так, здається, заведено у статетичних і поважних англійців. Про Юрка зараз го-ворити багато не хочеться. Хочеться згадати і... помовчати. Користуючись ним же знайде-ним імперативом, що «поміж усіх слів невимовним зали-шається ціле життя». Життя Юрія Ґудзя пролягло через звивисті, навіть чудернацько незбагненні шляхи, на яких розум і душу літератора охре-стили дивовижні траєкторії творіння, переживання, болю, співучасті. Відчуваючи певну катаст-рофічність, розладнаність дисгармо-нією часу-епохи, Юрко напрочуд реалістично, але одночасно пропускаючи світовідчуття через своє серце, а від нього – через душі і серця своїх героїв, сусідів, родичів, земляків, мабуть таки зумів збагнути, з’ясувати, прожити щось таке, чого не змогли зробити більшість з нас, хто жив з ним ніби поруч, але він був у іншому вимірі. Доля і Всевишній визначила хлопчи-ну з вічномолодим філософським ім’ям (Юрко) для торування шляху, який чомусь не змогли пройти інші люди: його предки, сучасники, нащадки.Той шлях був світлим, могутнім і величним. Порухи його душі, болі його серця, крила його творчого пориву і надриву створили небачені для бага-тьох виміри та конструкції сутності буття. Творець, по достоїнству оцінив-ши величність Юркових устремлінь, пошуків і мандрів, чомусь не дозволив дивовижному талантові блукати зем-ними манівцями. Відтак, Юрко Ґудзь поринув у вічність. Залишивши тут, у суєті буднів, безліч загадок, починань, дивовижних та магічних роздумів, міркувань та висновків.
Смерть неординарної людини зав-жди є каталізатором пам’яті про неї. Так само сталося з долею Юрка. За життя здавалося, що ось він, є і ще довго буде. Від його таланту чекали нових злетів, поринань, звершень. Коли його не стало, особливої ваги і значимості набрало все те, що літе-ратор, поет і художник встиг зробити. Нам варто не раз і не два повернути-ся до Юркових книг, новел, малюнків, поезій, оповідань. Потужний роман «Не-Ми», надрукований у 1998 році в журналі «Кур’єр Кривбасу», читатимуть не одне покоління дослідників, аби збагнути величну драму, в якій жив Юрко Ґудзь зі своїми героями. До ши-рокого загалу ще не дійшли «Замов-лення невидимих крил» – остання збірка виданих прижиттєво Ґудзевих новел та оповідань. Можливо поба-чить світ і кіносценарій, який Юрко підготував (чи готував) у 2000-2001 рр. для участі у конкурсі «Коронація слова». Чекають дослідників та упо-рядників кілька мішків рукописів Ю.Ґудзя – автор, переїхавши за кілька днів до своєї смерті до чергового помешкання, так до них і не по-вернувся, не розпакував, не встиг…
21 лютого Юрка Ґудзя поми-нали друзі, знайомі, прихильни-ки його таланту і творчості. У Житомирському краєзнавчому музеї відбувся вечір пам’яті письменника. У виконанні аспі-рантки педуніверситету Тетяни Павлінчук пролунав «Postscriptum до мовчання» – моноспектакль за творами Ю.Ґудзя. Друзі та учні Ю.Ґудзя (Юрко був і шкільним вчителем, але значну увагу приділяв жи-томирській творчій молоді) створили сайт в Interneti, при-свячений творчості неординар-ного митця.
А сам Юрко гуляє по світах. Тепер вже зовсім вільний від усіляких земних умовностей, яким завжди приділяв якнай-менше уваги. З нами тепер він спілкується через свої твори, які ще довго спонукатимуть кожного, хто до них доторкнеть-ся, замислиться над метамор-фозами навколишнього світу.

Радчук В. «Замовляння невидимих крил» // Панорама, №7, 27 лютого 2003. – С.2

Останні новини ІАТР. 21.02.2003



Новини за 2003 рік
Останні новини ІАТР

21.02.2003

ІАТР – Житомир не залишився осторонь від цілої серії громадських заходів, що були проведені в Житомирі 20-21 лютого на вшанування памяті Юрія Ґудзя – поета, прозаїка, художника, лауреата Державної літературної премії ім. І. Огієнка та двох міжнародних премій в галузі літератури. Сайт, створений Гільдією молодих поетів «Неабищо», спочатку був представлений на літературному вечорі в краєзнавчому музеї, після чого в ІАТР – центрі учасники вечора ознайомились з електронною версією сайта goodz.iatp.org.ua та разом з друзями Ю.Ґудзя, шанувальниками його творчості з Запоріжжя, Києва, Полтави взяли участь в чаті. Всі гості чату висловили готовність надати авторам сайту посильну допомогу в його змістовому наповненні, з переконанням в тому, що така допомога стане належним внеском в скарбницю памяті Юрія Ґудзя та інших українських митців, які довчасно пішли з життя, відстоюючи ідеали незалежності.
****************************************
«Коли не буде влади насильства і покори, – не доживем...
То нині хоч не будьте холуями у сильних світу – хоч день один, одну годину...
З отих врятованих хвилин сплетіть колиску для дитини.»
Ю.Ґудзь

Останні новини ІАТР. 2102.2003 // http://www.iatp.org.ua/_zhy/news2003_ukr.html

Тетяна Павлінчук. «Поміж усіх слів невимовним залишається ціле життя»


Тетяна ПАВЛІНЧУК

«ПОМІЖ УСІХ СЛІВ НЕВИМОВНИМ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЦІЛЕ ЖИТТЯ»

Рік тому – 20 лютого 2002 року не стало нашого земляка, чудово-го поета, прозаїка, художника Юрка Ґудзя.
Юрко Ґудзь народився 1 липня 1956 року в с. Немильня Новоград-Волинського району. Закінчив Київський педінститут. Працював учи-телем у рідному селі, науковим співробітником музеїв, заступником редактора в журналах «Слово і час» та «Авжеж!». Проживав у Немильні, Києві, Житомирі.
Юрко Ґудзь – автор поетичних книг «Рostscriptum до мовчання», «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Боротьба з хворим ян-голом», книги прози «Замовляння невидимих крил», роману «Не-Ми», численних публікацій у вітчизняній та зарубіжній літературній періодиці. Твори перекладалися італійською, французькою, німецькою, англійською мовами. Лауреат двох міжнародних літературних премій та Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка. Був претендентом на премію «Благовіст». Страшне нещастя обірвало низку задумів і сподівань поета.
Вечори пам’яті Юрка Ґудзя відбулися у Житомирському педа-гогічному університеті імені Івана Франка та училищі культури і мис-тецтв імені Івана Огієнка.
Концепція вечора реалізовувалась у моноспектаклі. Це був діалог Вічності із жінкою, яка втілювала образи Матері, Коханої, Землі, Поезії, Пам’яті. Магнітофонний запис, що відтворював живий голос Юрка, зворушував, надавав значущості мовленому. Вечір мав синтезо-ваний характер: поезія і проза органічно перепліталися з музикою, гля-дачі мали також можливість ознайомитися з живопи-сом Юрка Ґудзя.
У вечорі висвітлено ряд аспектів багатогранної творчості поета: від самоусвідомлення через призму навколишнього (бо ж колись «рівнею була навіть тра-ва вздовж стежки-межі», де й сам «був малим безсмертником»); від святого образу жінки-коханої, жінки-Матері; спізнання батьківства із відкриттям «втомленого спокою дорослої людини на обличчі си-на» до впізнання себе у ньому, маленькому хлопчикові із виразом «отого безпричинного туску на обличчі, по-чуттям самоти й невлаштованості серед людей і світу». В останньому інтерв’ю Юрко зазначив, що «більшість людей ... зберігає в душах невтримний по-тяг до майбутнього Преображення – перетворення втомленої й зношеної матерії у незнищиме й всепам’ятне світло...» Серед цих людей був і сам Ґудзь. Його творчість сповнена чистого світла, що дозволяє читачеві відволіктися від буденного й лихого, із крап-линами невольної печалі чистого спокою зануритись у себе, повернутися до чесного, справжнього, малого і мудрого.
Юрко залишає віру у можливість того повернен-ня – Преображення. Вечір пам’яті ще раз підтвердив, що такою ж світлою і вічною буде пам’ять про поета!

Павлінчук Т. Юрко Ґудзь // Українська мова й літературва в сер.шк., гімназіях. – №1. – 2003. – С.72

Ганна Івченко. Стаття

Ганна Івченко. Пророчий пензель митця

Ганна ІВЧЕНКО, мистецтвознавець

ПРОРОЧИЙ ПЕНЗЕЛЬ МИТЦЯ

А ви пішли, не знаючи причини.
Пішли в небесний Вічний Колізей.
Мабуть, хотіли своїм духом вільним
Навіки повернутися в музей, –
так написала у вірші на трагічну смерть Юрка Ґудзя наукова співробітниця літературного музею Любов Годлевська. А мені все не давала спокою думка, що всі публікації про Юрка розповідають про нього як про непересічного поета і прозаїка, але ніхто не згадує Ґудзя-художника.
Якщо поезія Ґудзя була емоційною, напруженою, на сплеску гострих чуттів («розхристаний вітер»), то на противагу їй Юрковий живопис – це тихе відкриття таїнства душі, потаємні переливи спокійних відтінків, пастельних тонів, форм без контрастів, ніжний подовжений мазок, глибокий символізм. А ще – ретельна продуманість композиційності сюжету і тонка емоційна сфера авторського стилю. Він писав полотна непоспіхом, «смакуючи» кожен мазок і виписуючи його порухом серця.
Пастельні тони млявого від спеки зеленого поля, де вдалині – поодиноке дерево. Воно, наче самітня душа, в рамці іншого виміру, паралельного світу, а обабіч – приціл. Відчуття, що приціл рухається до цілі – самотнього дерева – людини – в іншому (духовному?) світі... Я згадала, як ця гаряча млявість запалювала думки, як ми обговорювали сюжет цієї картини з Григорієм Цимбалюком та Євгеном Концевичем.
Почасти Юрко вписував у полотна вірші. Та, крім того, і назви картинам давав поетичні. Наприклад, на день народження Євгену Концевичу подарував картину, на якій зображені три глиняні горщики з кімнатними рослинами. Звичайний художник називав би це також звичайно – натюрморт. У Юрка ж читаємо: «Невідомий художник початку третього тисячоліття. Розмови мешканців глиняних веж зі світлом, вогнем і повітрям (2001). З найкращими побажаннями і 40 дощами». У Концевича зберігається ще одна картина Юрка – «Володар осінніх перельотів», що належить до більш раннього періоду творчості художника.
Повнокровним художником Ґудзь відчув себе у 90-ті роки, коли в обласній біліотеці його картини разом з творами інших молодих художників були виставлені на суд глядачів. Експозиція отримала схвальні відгуки.
Ми, члени літаратурного об’єднання, що ніжно прозивали Юрка Ґудзиком, усе допитувались, коли вже буде «персональний Ґудзик». Звичайно ж, Юрко хотів би зробити свою персональну виставку. Але за життя не склалося...
Тепер я маю за честь взяти на себе клопоти по організації персональної виставки творів Ґудзя. І, користуючись нагодою, звертаюсь до усіх причетних допомогти у цій справі.
Художня колекція його робіт розпорошена, розмита по всіх усюдах. А хотілось би, щоб перед очима земляків відкрилась і ця самобутня грань Юркового таланту, щоб Ґудзь «своїм духом вільним навіки повернувся у музей» – розмовлятиме з нами мовою пензлів і фарб.

Івченко Г. Пророчий пензель митця // Вільне слово. – №33, 21 серпня 2002. – С.5.

«На земний жертовник весни покладу своє серце…» Юрко Ґудзь

«НА ЗЕМНИЙ ЖЕРТОВНИК ВЕСНИ ПОКЛАДУ СВОЄ СЕРЦЕ…»


2 квітня буде 40 днів, як за кілька кроків до весни невідомий злочинець обірвав життя нашого друга, талановитого українсь-кого письменника Юрка Ґудзя.
Ми не забули його, не перестали любити. У написаних ним рядках знаходимо суть життя. Юрко залишив помітний слід і пре-світлу пам’ять про себе. У споминах про гарну талановиту людину, вірного друга з’являються вірші. Це не всі рядки, що присвя-чені Юркові. Ще не всі слова знайдені, щоб висловити свій сум, ще не всі сльози виплакані за погубленим нелюдом талантом.


ЭПИТАФИЯ КРЫЛЬЯМ
Памяти Ю. Гудзя, украинского поэта

Как жутко, дико и нелепо
Лежать с пробитой головой
И истекать в седьмое небо,
Асфальт кровавя под собой.
Как ядовито, беспросветно,
Взасос – до трупной синевы –
Умеет мир любить поэта
Любить любовью по крови.
Но истина – суровый воин,
Ей ли кокетничать, как блядь...
Кто стихотворца упокоил, –
Тому покоя не видать.
Сергей ШИП.


ЮРКОВІ
Сьогодні
в очах твоїх
не знайшла себе
очі закрились навічно
навіщо
моя печаль
припадатиме
до свічок церковних
вони тріщатимуть
від болю мого
довго
Тетяна ПИШНЮК.


ПАМ’ЯТІ ЮРІЯ ҐУДЗЯ
Житомир. Неділя. Зима.
Зненацька звістка жахлива:
«В лікарні... Надії нема...
Немає надії й на диво...»

Не сталося дива... До зір,
У Всесвіт душа відлетіла.
Знайшла там небесний папір,
Замовлені янголом крила.

Задуманих віршів рядки
Напишуться вже в Потойбіччі.
І Вічності ясні зірки
Повернуть знайоме обличчя.

Житомир. Немильня. Гіркі
Прощання болючі хвилини.
Приховані сльози людські
За вбитим Поетом Вкраїни.
9-12.03.2002 р.
Ольга КАРАГЕДОВА.


І НЕБО НАД НЕМИЛЬНЕЮ ПРЕЧИСТЕ...
Пам’яті Юрка Ґудзя

Як рано стала домом домовина,
І олівця не втримала рука...
Вдивитися не встигла Україна
У лицаря свого і вояка –
В ніяково усміхненого сина,
В безстрашного і ніжного Юрка.
Не буде ні комедій, ні містерій.
Минуле не загляне в майбуття.
Ти дав життя героям на папері –
Вони ж тебе – позбавили життя.
От путь і проторована остання
До цвинтаря й прабатьківських могил.
Хто має слух, той чує замовляння
Невидимих, але відчутних крил.
І небо над Немильнею пречисте.
Й світанки батько сам уже стріча.
...Тобою розпочата Реконкіста
Не випускає із руки меча.
Михайло ЛЄЦКІН.

«На земний жертовник весни покладу своє серце…» [підбірка віршів Ю.Ґудзю: Эпитафия крыльям – Сергей Шип; Юркові – Тетяна Пишнюк; Пам’яті Юрія Ґудзя – Ольга Карагедова; І небо над Немильнею пречисте... – Михайло Лєцкін] //Орієнтир 6+1. – №16, 28 березня 2002 р.

«На земний жертовник весни покладу своє серце…» Юрко Ґудзь

Василь Врублевський. Про нас... (Сорок днів)

Василь ВРУБЛЕВСЬКИЙ

ПРО НАС…
(Сорок днів)

Якось у цьому плині (чи захарещеності?) буднів зовсім негадано і несподівано пройшла (чи промайнула?) непоміченою сумна дата.
Сорок днів по смерті Юрка Ґудзя.
Сорок днів… Сорок…
Просто сорок днів… І, на жаль, було б нещирістю сказати: На жаль, не розривається!..
Нудне і корисливе буття засмоктує, затягує, – і кожен прожитий без Юрка день (на жаль!) не загострює відчуття непоправної втрати, а навпаки: гоїть рану…
І запитуєш себе: а чи була рана? Чи того дня, чи тієї миті, коли дісталася до тебе страшна звістка, – чи здригнулося твоє серце, чи запаморочилося в голові від усвідомлення, що вже ніколи більше ти не зустрінеш Юрка, не перемовишся з ним бодай незначущим словом?
І маєш чесно собі відповісти: ні, не здригнулося… ні, не запаморочилося… черствію. Сорок днів очерствіння…
Тільки Юркові черствість уже не загрожує. Бо там, у сирій землі, де нині тіло його, – не черствіють.
…однак хочеться сподіватися, що ліпше йому було б тут. Серед нас. На Михайлівській. Пити каву. Розбалакувати про мистецтво. Про людей. І про наші з вами сорок днів…
Бо не Юрко для нас помер! Це ми померли для нього.

Врублевський В. Про нас… // Вільне слово, 2 квітня 2002.

Валентин Грабовський. Живе тепло. Юрію Гудзю


Валентин ГРАБОВСЬКИЙ

ЖИВЕ ТЕПЛО
Юрію Ґудзю

Отак він жив. Чи голий, а чи босий,
Та найбагатший із братів-співців,
Зате, немов Сковорода-філософ,
Він мандрував, коли й куди хотів.

Немильня лісова йому спочинком буде,
Де матері могила й неба вись.
Ми мерзлої землі йому на груди
Насипали і гірко розійшлись.

Метуть сніги. Дарма, що на вікні
В теплі розквітла гілочка черешні.
Удвох ми мріяли про дні прийдешні,
Та Смерть-змія сказала владно: «Ні!

Твій друг навік залишиться в землі,
А ти іди собі, поки ще цілий!..».
А друг мій був із тих, хто жито сіє
І вруном зеленіть з-під снігу вмів.

А друг мій родом був із деревлян,
Де взимку в сосон ніжно-юна глиця.
Піду в сосновий бір – він теж у сніговиці
О, як тут легко дишеться у рань!..

Я назбираю сушняку без слів
І розпалю на пагорбі багаття.
Приходьте всі – тепла живого взяти –
Мій друг його нікому не жалів.

Грабовський В. Живе тепло [Юрію Ґудзю] // У кн.: Солов’їне серце. – Житомир: Полісся, 2003, С.90.

Галина Руссу. Пам’ять вічності

Галина РУССУ

ПАМ’ЯТЬ ВІЧНОСТІ

Поета вбили підло і нахабно,
Хоч дехто заявляє: «Вбився сам!»
У плямах крові біле простирадло...
Хтось покриває безлад і «бедлам»
Пробачте, люди, за слова вульгарні.
(Не можна підібрати інших слів).
Хтось завитки закрутить в перукарні,
А хтось від жаху раптом занімів…
Завмерло все... Байдужість лицеміра.
Лиш слово правди ріже без ножа .
Зненацька в серці гине світла віра!
Поета смерть – ось вірі тій межа.
Хтось не сприймає слів правдивих, чистих,
Вишукує причини протиріч,
Поета вбили. Поглядом вогнистим
Він дивиться на нас із потойбіч.
В очах поета докір і надія:
Очиститься від скверни майбуття!?
Тисячоліття бореться Месія
Щоби удосконалити життя.
Людина досі вкрай недосконала.
Наука в цьому не допомага!
Дратують посередніх ідеали –
Невіглас виграє, перемага!?
Поета вбили, та не вбили слова!
Відлунюють оті живі слова.
Невіглас, вбивця – все це тимчасово,
А добра пам’ять Вічності жива!
Підтримає хтось інший естафету –
І справедливість множиться в ділах.
А добра слава про співця-поета
В людських серцях і в пам’яті,
В його палких словах !

На сороковини з дня смерті Ю.Ґудзя
З1.03.2002 р.

Руссу Г. Пам’ять вічності // Мовчання... [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді України «Liga ArtiS» (складень), 2002