Анонс: 1 липня відбудеться поїздка в Немильню на літературні читання "Липневий янгол"

На фото: Юрко Ґудзь із учнями на ґанку немильнянської школи, травень 1999 р.

Запрошуємо взяти учать у поїздці в Немильню Новоград-Волинського р-ну Житомирської обл. на батьківщину Юрка Ґудзя. У програмі: відвідання могили письменника, літературні читання в приміщенні немильнянської школи де вчився та працював Юрко. Запрошуються усі небайдужі до творчості автора.

Виїзд відбудеться автобусом від Житомирського обласного драмтеарту о 10.00 год.

Попередньо збираються о 9.00 під аркою Житомирської обласної адміністрації (як і в минулі роки).

Учасники поїздки: син Юрка Ґудзя - Богдан, Ніла Зборовська, Михайло Сидоржевський, Марія Рудак, Юрій Камишний, Григорій Мокрицький, Алла Роль, Сергій Дунєв, Вероніка Кавун, Олег Левченко, Богдан Коханевич, Вікторія Дем, Анатолій Шевчук, Ванда Чайковська, Тетяна Шабодей, Марійка Розбіцька, Евеліна Севастянівна, голови райради та сільради тощо.

Преса: обласне телебачення та радіо (Інна Власенко, Сергій Черевко, асистент), "Голос України" (Олексій Кавун), "Житомирщина" (Галина Малин) тощо.

Готується до приїзду видавництво "Джура" (Тернопіль) із новою книгою Юрка Ґудзя "Барикади на Хресті" (передмова Ніли Зборовської).

Організатор - голова Поетичного братства Юрка Ґудзя - Марія Рудак, тел. для довідок: 063-3261859

Юрко Ґудзь. Уривки з "Не-Ми". Немильня, Кикова, Рудня, Тальки на мапі (рос.мовою).

28.VIII.96, середа.
..Сьогодні день і справді неймовірно гарний: сонячний, теплий, і вже без спеки.. Світло прохолодне, глибоке - ніби чиясь невидима рука поволі розкручує, розгортає, розгладжує прозорий (майже невидимий) пергамент блакиті для загального прочитання.. Так відкривається нам хроніка ранньої осени.. В ній записано все, що було, все, що буде.. Лиш читати немає кому..
Сьогодні - Перша Пречиста, храмовий празник у Кикові, на дідовій батьківщині.. Запах грушок-гнилиць на подвір'ї Палажчиної хати, найменшої дідової сестри.. Протяжний голос (вже покійної) тітки Савети, в якому стільки хвилювання, радісного тремтіння - прийшли гості, можна буде про всіх розпитати, про всіх розповісти і в с е буде, як у людей, як і годиться.. Бо найгірше, коли готуєшся, ждеш, а ніхто не приходить. Добре це пам'ятаю, по давній немиленській Покрові (наш празник), одній-єдиній без празникових - і все ж... Батько, мабуть, цього року не піде до киковських родичів.. Болить нога, праве око погано бачить.. "Мати померла, чого мені тепер туди їхати?.. Це ж не мої родичі..."
Може, хоч Толік вирветься.. Бо ж так сумно бачити і відчувати, як помалу (за час нашої відсутности) зійшли нанівець, відійшли разом з найріднішими празниковими, наші найкращі дитячі свята...
Так виразно пам'ятається, як з бабою Софією ходили вдвох на празник киковський, до сестри дідової, як у їхньому дворі я вперше побачив і покуштував, що то за диво таке - шовковиця, як ворушилися в сітці килимні зелені раки, спіймані Йваном, хлопцем з притишеною посмішкою й однією справною рукою.. Ліву руку майже по лікоть відірвало вибухом, коли він, разом з іншими школярами, розбирав знайдений в річковому піску артилерійський снаряд.. Як поверталися крізь призахідне, багряно-присмеркове небо додому, і вже коли переходили Случ (через розхитану кладку), над річкою, над темніючим лісом раптом зависла червона ракета... Чи як з мамою гостювали у Савети, розглядали фотокарточки її дітей - Василя й Марусі... а з покуті (вже на нас) дивилися зосереджені й незворушні лики богів і святих..
На День незалежности вдалося вирватися додому, в Немильню.. Три дні там був - у суботу, якраз на свято, відпасли череду - навпроти Скали, поруч груші старої. Цілий день поміж небом і полем: батько вдома порався, Толік ще з вчора "святкував" безпросвітньо, я один зостався біля череди.. Лежав у траві, спостерігав, як високо-високо пара лелек вчать (останній екзамен) літати своє бусленя, описують над ним широкі охоронні кола, до себе, до неба піднімають.. А ще вище - цілий гурт лелечий кружляє: перед тим, як летіти у вирій, вибудовують на прощання невидиме небесне гніздо - сховище й притулок останній.. Для померлих пращурів? Для нащадків ще ненароджених? Для мого відокремленого на мить од тіла, погляду?
"Небо нас всіх пам'ятає..."

13.IV.96
...Субота: вчора надвечір повернувся в Ір.(ію?): бо треба ж було кудись їхати: Страсної п'ятниці сидіти одному, в кімнаті напівпорожній якось моторошно.. Безліч людей - над коліями залізничними, чекають на потяг.. Всі їдуть додому.. А я мушу вертатися у зворотньому напрямку.. Говірка (поліська) олевських жіночок - у коростенській електричці.. А я - в той Київ, що душу мені повиїв..
Колись твердо знав - на Великдень, хай там гад сичить, хай там що - я мушу бути вдома: навчання, робота, жінки, примусові паради й суботники, відсутність грошей на квиток - все відкидалося, долалося, залишалося, "зайцем" у електричках і дизелях, через Фастів, Житомир, до станції Звягель-другий, звідки - пішки, повз Рудню й Тальки, - ближнії села, переповнені неймовірними пахощами великодніх пасок - додому, в Немильню..
Тепер - стовбичу тут.. Повз мене - переповнена електричка на Коростень. Навіть у тамбурі - не протиснутися.. Якась бабця собі на спину висадила малого (на "барана"), в обох руках клунки тримає, хоче й собі влізти: "..ой, людочки, поступіться хоч трохи, хоч дитину не задушіть - нам до Ушомира треба.."
Всі їдуть додому, я - в Київ.. Ось такої пори й дістає повною мірою непотребне знання - що то значить: жити далеко від найближчих людей і бути поруч з людьми чужими..

Є в тому щось від сучасної джазової імпровізації", – писав у 1996 році відомий культуролог, поет і письменник Юрко Ґудзь.

Слова "тральф" немає в жодній з мов на Землі, бо ця фонема – звуконаслідування випромінюванню Всесвіту у діапазоні, який може почути людське вухо. Чи абревіатура, яка розгортається у "Трансформацію Реальності Артом, Любов’ю, Фантазією". Кажуть, незвичний термін підказала планета Тральфамадор американського фантаста Курта Вонегута – звідти у космосі розповсюдилося все живе.

"Коли вперше знайомишся з живописом тральфреалістів, не полишає відчуття якоїсь дивовижної свободи, граційної легкості, незашореного оперування найскладнішими символами й образами. В їх малярських сюжетах відразу ж впадає в око органічне поєднання елементів різних сакральніх культур, що було б неможливе без підключення до "генераторів" праукраїнського спадку: живопису, мелосу, ритуальної магії. Є в тому щось від сучасної джазової імпровізації", – писав у 1996 році відомий культуролог, поет і письменник Юрко Ґудзь.

Ven Goleiko, Alex Titarenko, known art critic, curator of Ukrainian Project on biennale Venice-2005, and Ta Chebrova. Beatles mania Project, Da Vinci gallery, Kiev, 2008

Джерело: Ta Chebrova. TRALFREALISM AS TRANSPERSONAL ART // http://www.tachebrova.com/tralfrealism.html

Константин Родик. Литпроцесс времен конца света

Одним из самых громких литературных событий в новейшей литературе названа и прошлогодняя антология «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів» (К., «Роккард»), составленная «философским прозаиком» Вячеславом Медвидем. Профессиональные критики сходятся во мнении, что представленный им таким образом рейтинг лучших литераторов младшего поколения (хотя почти всем авторам сборника - за сорок) довольно точно отражает реалии литпроцесса. Поэтому стоит этот список тут привести. Прозаики: Василь Бондар, Василь Габор, Микола Закусило, Валентина Мастерова, сам Вячеслав Медвидь, Евген Пашковский, Юрий Покальчук, Любовь Пономаренко, Василь Портяк, Олесь Ульяненко. Поэты: Юрий Андрухович, Микола Воробьев, Василь Герасимюк, Юрий Гудзь, Виктор Кордун, Сергей Лавренюк, Олег Лишега, Иван Малкович, Виктор Неборак, Игорь Рымарук.

Джерело: Константин Родик. Литпроцесс времен конца света// Зеркало недели. - № 15 (80) 13 — 19 апреля 1996

До антології української любовної лірики кінця ХІХ — початку ХХІ ст. увійшли вірші 270 поетів. Тема кохання в українській поезії вперше представлена тут у найширшому обсязі. В основу видання лягла антологія «Оріон золотий» в упорядкуванні Володимира Лучука. Значно розширена й доповнена, вона переросла в «Літургію кохання». Добірки розташовані у хронологічному порядку за часом книжкових дебютів авторів.Для широкого загалу читачів

Юрій Ґудзь

«Я видавав себе за хіроманта...»
«До ніг твоїх я падаю згори...»
«Ти пояснювала мені...»
«Немов окраєць хліба...»

Джерело: Літургія кохання: Антологія української любовної лірики кінця ХІХ — початку ХХІ століття // https://www.bohdan-books.com/catalog/book_201_1770/

Коментарі читачів

Коментарі читачів
Бодана 15.01.2009 21:35
А мені гидко... Всі ці андруховичі, їздики, попсв це все. У Жадана може й краще виходить, як у інших з тієї тусовки, але ж все одно. Краще вже покійного Юрка Гудзя читати, чи живого Пашковського, ніж цей словесний силос, піснувато

Джерело: Жадан Сергій. Інвестиційне Різдво // Український тиждень. - № 52 (61) за 26.12.2008 або http://www.ut.net.ua/art/167/0/2004/

Богдан Горобчук. Вірш: 14.чоловік

14. чоловік 

березневий чоловік ішов 
бо навіщо йому стояти 
дивлячись у непривітне небо 
казати йому 
привіт 
посміхаючись 
а за рогом старого будинку 
паслися такі ж рогаті кози 
навіщо вже їм було казати 
привіт 
росли дерева і діти 
росло щастя або незадоволення 
а МР3-плеєр невтомно декламував 
Юрка Гудзя 
голосом Олега Левченка 
росли квіти з грудей покійників 
і плакали пелюстками 
під ноги живим 
повіки мружились 
березневий чоловік ішов 
і дорогою зустрів Бога на скейтборді 

а ще двох майже дорослих школярок

Джерело: Богдан Горобчук. Мі 1 00 і postМі 1 00 (2. Просто вибране. з усього потрохи) // http://soclife.univ.kiev.ua/CREATIVE/HOROBCHUKVERS1/index.html

Олег Чирков. Звукова книга - новітня ділянка на конкурентному полі української культури з російською

Натрапив на цю статтю і згадав, що у Ніли Зборовської є подарований Юрком Ґудзем аудіозапис начитаних поезій із книги "Боротьба з хворим янголом". Свого часу житомирський художник Юрій Камишний, на прохання В.Грабовського фільмував на відео різноманітні житомирські презентації та літзасідання де траплялось бути й Юркові Ґудзю... Такі аудіо- та відеоматеріали мають бути належно зібрані та збережені. Подібний досвід має Юрій Кучерявий, розміщуючи аудіозаписи відомих сучасних авторів на сайті "Дзиґи" (Львів). (Олег Левченко)

ЗВУКОВА КНИГА – НОВІТНЯ ДІЛЯНКА НА КОНКУРЕНТНОМУ ПОЛІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ З РОСІЙСЬКОЮ

Олег ЧИРКОВ, науковий співробітник Науково-дослідного інституту українознавства

Треба гадати, розвиток української звукової книги як явища стимулюватиме написання й постановку п’єс, спонукатиме українських письменників до творення пристосованих до звукової форми творів (можливо, з’явиться більше «малих форм» та романів, які можна прослухати за 1,5–3 години). На мій погляд, і сучасна українська публіцистика може бути органічно представлена у звуковому варіанті (згадайте, який резонанс викликають публіцистичні радіопередачі В. Яворівського, А. Погрібного), а також написані у популярній формі українознавчі історичні праці. Олександр Хоменко, наприклад, мріє, «щоб хтось з видавців аудіо продукції записав Пашковського, Феодосія Рогового (чудового українського романіста, попередника модерної сільської прози, який би в звуковому варіанті звучав би безприкладно), записав би Юрка Гудзя»[18]

[18] Думки висловлені на круглому столі «Звукова книга – новітнє явище української культури» 16 січня 2008 р. в актовій залі НДІУ.

Джерело: Олег Чирков. Звукова книга - новітня ділянка на конкурентному полі української культури з російською // http://rius.kiev.ua/do/chir

Пронкевич О.В. Українська національна ідентичність у дзеркалі іспанської культури (уривок)

Джерело: Пронкевич О.В. Українська національна ідентичність у дзеркалі іспанської культури (уривок) // www.library.ukma.kiev.ua/e-lib/Mahisterium/MAG_ISSUE29_2007_ literaturozn/11_pronkevych_ov.pdf

Сьогодення українських бібліотек: прес-моніторинг газетних публікацій. - Вип. 2. Аналітичний огляд за лютий 2003 р.

ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСТЬ 
ДЕРЖАВНI БIБЛIОТЕКИ: 
ЖИТОМИРСЬКА ДЕРЖАВНА ОУНБ : 
БIБЛIОТЕЧНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ ЧИТАЧIВ : 

№67. Презентация новой книги Михаила Казимиренко "Я - ром", что состоялась 6 февраля в помещении областной библиотеки, собрала более 100 человек почитателей цыганской культуры, друзей, коллег-поэтов, учеников. В этой книге он представил самобытную цыганскую поэзию, которую по достоинству оценили присутствующие. Презентация книги совпадала с 65-летием автора. 

Цыган с "украинским" сердцем // Вечерний Житомир.-13.02.03, №5.-C.2. 

№68. У примiщеннi Житомирської обласної наукової бiблiотеки вiдбувся вечiр пам'ятi члена НСПУ Юрка Гудзя, який рiк тому трагiчно вiдiйшов у засвiти. Вечiр пам'ятi органiзували люди, якi близько знали Юрка Гудзя як творчу особистiсть. Саме вони вирiшили й зiбрати творче надбання Юрка Гудзя (поетичне i прозове, завершене i розпочате) i видати окремою книжкою. [] 

Сидоренко М. Вiдiйшовши зi снiгом // Мiсто.-13.02.03, №7.-C.7

Джерело: Сьогодення українських бібліотек: прес-моніторинг газетних публікацій. - Вип. 2. Аналітичний огляд за лютий 2003 р. або http://www.nbuv.gov.ua/books/2003/preslib/03tnv02.html

Олег Гуцуляк. Моралістична концепція виникнення постмодернізму

Моралістична концепція виникнення постмодернізму

“...постмодернізм виник у Парижі в специфічно лівому, якщо не суто прокомуністичному середовищі. Ліотару й Бодріяру довелося в 70-х роках оголосити себе постмодерністами, щоб скинути з себе ветхе прикриття лівих модерністів 60-х років і виправдати у власних (як і чужих) очах тривіальність своїх захоплень прямим догматичним марксизмом у 50-х... Необхідно було придумати назву для того, що лишилося, для тих, хто залишився без свого рідного комунізму, марксизму, без Сталіна, Мао і Сартра... Себто: той, хто потерпів поразку, описує свій власний крах як всесвітню катастрофу. Чи не тому постмодерністи так люблять говорити про кінець історії, літератури, людства взагалі, прагнучи свою особисту вичерпаність перенести в універсальний вимір?..” (Олександр П’ятигорський). “Контрпостмодерніст” Девід Гірш у праці “Деконструкція літератури” звинувачує постмодернізм та його попередників, лівих модерністів, у сучасному імморалізмі, а український критик Юрій Гудзь наголошує на відносності будь-яких моральних імперативів, на неодмінній “амбівалентності” українського постмодернізму, що проштовхується на широку арену завдяки вмілому маніпулюванню неперетравленими як слід бахтінізмами про сміхове перевертання й взаємне заміщення “високого” і “низького”: “...вся схема т. зв. карнавальної культури лежала в основі саме тоталітарного соціуму, який забудь-яку ціну прагнув позбавити людину реальних орієнтирів на традиційні, усталені цінності, намагався перетворити її внутрішні опори на вихор здичавілих колективних дійств... Бо що є ГУЛАГ, як не величезний кін для здійснення страшного карнавалу? Там і справді абсолютно все позбавлене реального глузду, перекинуте з ніг на голову доконаною, нічим не обмеженою свавільністю нищення людського в людині (...) І саме звідти (...) Михайло Бахтін започаткував свої теоретичні розробки...” (Ю. Гудзь). Антитезою постмодернізму моралістична критика розглядає практику “...вибрати долю загалу, не відвернутися, не сховатися від нещасть більшости, говорити від імені тих, хто приречений на мовчання... Бо ж саме готовність митця розділити в часи лихоліття долю більшости визначалась Альбером Камю як найважливіший чинник збереження власної індивідуальности... Але рано чи пізно світові доведеться усвідомити свою “хутірську” покинутість, спізнати всі безодні своєї хворої душі. Ось тоді... й згодиться шкільний досвід української новелістики. В її початкові класи ще прийдуть учні – досвід боротьби з небуттям, вміння долати абсурдність існування не пропаде марно...” (Ю. Г.). ЛІТЕРАТУРА: Г у д з ь Ю. P. S. – На припочатку ста літ самотности // Кур’єр Кривбасу. – 1997. – Ч. 8. – С. 139–143.

Джерело: Олег Гуцуляк. Моралістична концепція виникнення постмодернізму // http://proza.com.ua/enc/index.php?sym=&p=26

У статті "Творчість Олександра Вільчинського" йдеться про Юрка Ґудзя (уривок)

Хтось може заперечити, що добра книжка потрібна завжди. Це правда. Але я про те, що справжні високохудожні твори у тому хаосі, що досі панує в літературі, ще просто не помічають. Найяскравіший приклад – остання прижиттєва книга одного з кращих прозаїків нашого часу Юрка Гудзя „Замовляння невидимих крил". Ця книга – явище у нашій літературі, а її вперто не помічають, наклад не розходиться, резонанс нульовий...
Та будемо вірити: тому й не помічають, що в таких книг попереду нескінченно довге життя. Прийде час і ця книжка стане раритетом, за нею полюватимуть бібліофіли і всі справжні поціновувачі художнього слова.
Маю стале переконання, що так полюватимуть колись і за прозою Олександра Вільчинського.

Джерело: Творчість Олександра Вільчинського // http://www.ukrlit.vn.ua/article/84.html

або: http://www.tspu.edu.ua/subjects/81/0/

Ілля Стронґовський. Форум: погляд. 2001 р.

[...] На стенді „Джури” купую Юрка Ґудзя „Замовляння невидимих крил”. В Житомирі її нема, як, втім, і будь-якої иншої української книжки (шкільні підручники енд посібники не враховуються). Книжка буде віддана на розпізнавання Левченку, а потім піде на сайт Юрка, котрий, каюсь, третій рік не можу довести до пристойного стану. Якщо знайдуться охочі допомогти, буду вдячний. Про піратство пропоную поговорити иншим разом, гаразд?

Ще раз наголошую – всі висловлені тут думки є виключно моєю позицією і не висловлюють позиції всього „Nеабищо”. І якщо ви з чимось (не)погоджуєтесь – діліться. Ну і множтесь, звісно:).

Житомир – Бердичів – Львів – Коростень –Житомир 18-21.09.04

Ілля Стронговський
 © 2001 літературно-мистецька газета Крейда.

Джерело: Стронговський І. Форум: погляд // Літературно-мистецька газета "Крейда", 2001 або http://krejda.ukrwest.net/print.php?part=1&newsid=275

Юрко Ґудзь. Вечірні варіації на теми ранкової світлини. Вірші, що не були друкованими в збірках Юрка Ґудзя

Вірші, що були опубліковані на сайті "Сот" ніде в офіційно виданих збірках не публікувались: "А. сніжини-мурашини із розворушених ...",  "Спершу...",  "Колись, в тій кімнаті, в тім домі...,  Фрески чужого дитинства, Східці вглиб падолисту, окрім віршу "Які небеса цього літа...". Зберігаємо і примножуємо пам’ять!!! (Олег Левченко)

ВЕЧІРНІ ВАРІАЦІЇ НА ТЕМИ РАНКОВОЇ СВІТЛИНИ

* * *
епіграф з А.П.Ч.:
"сад цвіте білий-білий,
а за вікном падає сніг…"
А. сніжини-мурашини із розворушених
глибин --
пожива глиняної пташки
В. мурашки світла -- обрис Тіла
й моя жага-мурахоїд
С. і світло розвидняє смерть
і наосонні -- теплі нори --
таємний дотик сон-трави
D. і тіло -- тло для того світу
моя душа -- на острів-епідерміс
Твого (ого!)леного ліктя
Е. … моя душа -- на тепле підвоконня ліктя
Тобі (доба ще третього тисячоніччя)
крилом зотлілого метелика
присяде
"Ніч осипається… На пальцях --
сіль і кмин…"

P. S. …А за вікном небесний попіл
так безшелесно і невпинно
витворює невидимий собор двох тіл --
ще нероз’єднаних, хоча й згорілих…
* * *

Спершу
літери-дотики-відбитки, від(печатки)
пташиних кігтів на білій поверхні
сторінки,
вирваної зі шкільного зошита
нашого спільного часу;
гієрогліфи невидимого звуку
відлуння голосу, збережені
каліграфічно,
ранковий туск ще теплого тиску.
А згодом -- щось схоже на дитячий малюнок: високий будинок, чомусь без жодного вікна, ледь прочинені двері й надпис: "Дім у которому живе щастя" Вгорі над ним чиясь не зовсім тверда рука у-віко-вічнила
(увікопомнила?)
миттєвий дотик вологого Равлика
до крила Птахи.

А ще вище -- назва невидимої країни,
В якій замість літери "ї" -- часопростір
означений крапками, візуальна цитація
мого улюбленого (колись)
рядка із янгола (Целана):
"Тепер іде, мамо, сніг на Україні…"
* * *

Колись, в тій кімнаті, в тім домі,
в тій країні, засипаній білим попелом
теплого снігу
ми прокинемось рано-вранці… Але
ще треба встигнути
впустити в той малюнок
пошуми крил
і туркотінням голодних (на кохання?) птахів
й моє прохання до Тебе:

не розплющуй очей,
не рознімай повік: чуєш,
як вуста, вже відокремлені од мого тіла,
Твоїх торкаються вологих і тремких
пелюсток
і проникають вглиб
таємно-темних лабіринтів,
щоб десь на злеті вибухніти Світлом,

й за мить до щезнення
всього малюнка
почути тихий голос
за стіною:

"Якщо йти схилом до Гори тієї,
то врешті-решт побачиш море…"
ФРЕСКИ ЧУЖОГО ДИТИНСТВА


вода
вода
вода
вата
вата
вата
вона
вона
вона
…
сніг
вогонь

…Н е в е л и к а х а т н я р о с л и н а,
щ о к в і т н е б і л и м ц в і т о м -- Н Е Т Р О Н Ь,
П А Х Н О Ч О К…

латка
латка
латка
лататтє
лататтє
сон
…
сльози

… Ж і н к а, я к а р о з л у ч и л а с я
з ч о л о в і к о м, -- Б Е З И М Е Н К А…

СХІДЦІ ВГЛИБ ПАДОЛИСТУ

ранок мокрої осені
ай
продірявлена чаша тепла
зменшення зтоншення
світла твого

ранок ранами заростає
у кімнаті прощань
марні пошуки втілення
тіні
без світла твого

ранок плямами крові
плямкає
на холодних раменах
кровотечами з горла
на перервах
шкільних

білий хлопчик
серце суцільне без слів
бавиться листям
з чорних долонь
з ваших облич
облетілим

ранок лейкозної осені
край
збожеволілих свідків
без слів
в ньому діти
мої
храми білої крові
* * *

ЯКІ НЕБЕСА ЦЬОГО ЛІТА: г о р і л и, л е т і л и,
в о л а л и, п а л а л и, з г а с а л и, д и м і л и . . .
ТАК. О с е н ь ї х щ е з л а. І я з а б у в, ЩО
я з а б у в. І т и з а б у л а, щ о Я з а б у в . . .
Т і л ь к и н е б о н а с н е з а б у л о. Тільки
г о л о с (без тіла) малої Л о л і т и к р і з ь ВУХО
с т а р о г о г л с о л а л і й н и к а в с е п о в --
т о р ю є, з у б р и т ь н а п а м’ я т ь
д о м а ш н є з а в д а н н я з е м н о г о Т І Л А :
я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і
н е б е с а
ц ь о г о
л і т а . . .

Джерело: Ґудзь Ю. "А. сніжини-мурашини із розворушених ...",  "Спершу...",  "Колись, в тій кімнаті, в тім домі...,  Фрески чужого дитинства, Східці вглиб падолисту,  "Які небеса цього літа..." // http://www.sotyjornal.narod.ru/soty3/lit/gudz.html#2

Сергій Шестаков. Уривок: "Огляд перекладів за перше півріччя 2004 року" www.poezia.ru "Наследники Лозинского"

Сергей Шестаков

Время идёт, жизнь продолжается... 

Несмотря на некоторое затишье, переводческая деятельность на сайте не утихает. Публикуются интересные статьи, появляются замечательные переводы и, главное, приходят новые авторы, решившие попробовать себя в труднейшем и увлекательнейшем деле поэтического перевода. И что особенно отрадно отметить, - переводят сегодня не только с английского языка. Появились весьма интересные переводы с немецкого, французского, португальского, иврита, польского и украинского, азербайджанского и армянского… 
Наряду с известными и много переводимыми авторами, такими как Уильям Шекспир, Иоганн Вольфганг Гёте, Райнер Мария Рильке, широко представлены и малоизвестные русскому читателю представители различных, в том числе авангардных течений в литературе (Джордж Герберт, Роберт Геррик, Эл Жолинас, Эдвард Филд, Нат Скаммакка, Юрий Гудзь...). В общем, поэтическая карта сайта на редкость пестра и разноязычна.

Наибольшее впечатление произвели на меня переводы Татьяной Чебровой потрясающего украинского поэта Юрия Гудзя (1956-2002). Переводы почти дословные, но, видимо, из-за некоторых ритмических сдвигов названные Татьяной «По мотивам…». Я в полном восторге взахлёб читал всё подряд. Уверен, что и вы не ограничитесь двумя небольшими стихотворениями, которые я скопировал для вас со странички Татьяны Чебровой. Прикоснитесь к настоящей, истинной Поэзии: 

ИСИХИЯ-1 (По мотивам Юрия Гудзя) 
ПРИЛОЖЕНИЕ АПОКРИФИЧЕСКОЕ 

Твой голос: "Отпусти свои пальцы на волю" 

"смотри, я уже не плачу… 
А сожму Твои ладони - 
И потечет виноградная кровь - густая, душистая…" 

Хочешь, я подарю Тебе непрочитанную еще никем 
Книгу Счастья, написанную 
на моей коже Твоими пальцами?... 

…стеклянные прозрачные кормушки 
для зимних птиц - 
наших поцелуев под снегом - и 
крошками белого пепла 
их кормят небожители 
греются возле костра 
нашей первой ночи 

КАСАНЬЕ 

Сквозь тело незаписанных стихов 
и влажный Твой, и милосердный свет, 
сквозь черные прогалины земли 
между стерни взошла теперь отава - 
корнями держится за пропасть неба, 
а линия вечерних облаков 
гориста, как Твоя кардиограмма. 
Идут-бредут мои катахумены - 
немые удивленные прогульщики земных уроков. 

Проходит осень, 
и душа все жмется к телу, 
но так болит то тихое касанье! 

Есть, наверное, какая-то несправедливость в том, что Поэты уходят так рано… Но, к счастью, и умирая, они продолжают жить в своих строчках.

Джерело: Сергій Шестаков. "Огляд перекладів за перше півріччя 2004 року" //http://www.poezia.ru/nasperson.php?sid=7

Володимир Даниленко. Два есе про Юрка Ґудзя "Янгол блакитного блюзу" та "Останній мандрівний дяк української літератури"

Книжка Володимира Даниленка "Лісоруб у пустелі" вміщує два есе про Юрка Ґудзя: "Янгол блакитного блюзу" та "Останній мандрівний дяк української літератури"

Джерело: Даниленко В. Г. Лісоруб у пустелі. - К: 2008. - 352 стор.

Анна Алконост. Уривок: "Лаборатория прозы: размышления у «Западной околицы»"

[...] Пытливому читателю, вероятно, уже знакомы антология современной украинской новеллистики «Квіти в темній кімнаті» и антология украинской сатиры, юмора и иронии «Опудало», вышедшие в издательстве «Генеза» на стыке 1997-98 гг.
Увидела свет третья книга совместного литературного проекта «Студии «1+1» и издательства «Генеза» - «Вечеря на дванадцять персон. Житомирська прозова школа» (составитель - канд. филологических наук Вл.Даниленко).
Житомирская школа прозы - это экспериментальная лаборатория современной украинской прозы, где созревают идеи, призванные сохранить целостность традиционных достижений национальной литературы, опираясь на высокие эстетические образцы мировой классики и синтезируя духовные ориентиры восточного интуитивизма и западного экзистенциализма. Феномен житомирской школы прозы заключается в том, что она не является сугубо региональным явлением, а имеет скорее общенациональное значение.
Владимир Даниленко взял на себя смелость впервые упорядочить и репрезентовать широким кругам ключевой ряд представителей житомирской школы прозы, насчитывающий двенадцать персоналий (вероятно, непосредственно возникнет ассоциация с двенадцатью апостолами и тайной вечерей, подтекст которой и содержит в себе данная антология).
Дискуссия о роли житомирской школы прозы в современном национальном литературном процессе ведется с середины 1980-х годов, поэтому появление антологии «Вечеря на дванадцять персон», возможно, позволит правильно расставить акценты в ней.
Основоположником житомирской школы прозы можно безоговорочно назвать Валерия Шевчука (хотя сама эстетическая аура, создавшая предпосылки для рождения школы, сформировалась в Житомире благодаря плодотворной деятельности переводчика и поэта, священника автокефальной церкви Бориса Тена. Просветитель и популяризатор античной литературы, мастер перевода Борис Тен (М.Хомичевский) /1897-1983/ оставил после себя заметный след в сознании выступившей на арену в60-х годах генерации писателей-диссидентов).

Именно Валерий Шевчук, его брат Анатолий Шевчук и Евгений Концевич, прозаики-шестидесятники, своими творческими экспериментами наметили путь развития общенациональной школы прозы, ориентирующейся на высокие эстетические образцы минувшего и непреходящие ценности вечного, вне зависимости от скоротечных модных веяний, которые сегодня культивируют представители галицкой литературной школы: Юрий Андрухович, Владимир Мулик, группа «Нова дегенерація» (Иван Андрусяк, Иван Ципердюк, Степан Процюк), Юрий Винничук.

[...] Во фрейдистском ключе прочитываются рассказы «Проти снігу» Юрка Гудзя и «Ромашки» Владимира Янчука.
Как можно убедиться, писатели житомирской школы, в отличие от представителей западнического направления, по традиции продолжают развивать вечные темы, используя для этого лучшие достижения как отечественной, так и мировой литературы.
Целью создания данной антологии явилась идея показать, что современная украинская литература обречена (не замыкаясь от всего мира) разобраться в душе современного человека, а не калькировать чужие эстетические принципы или пытаться поспеть за последними модными веяниями, тем более что эстетика Запада сегодня переживает критический момент и интенсивно ищет оживляющие течения среди литератур третьего мира.
В этом плане представителям житомирской школы прозы есть что продемонстрировать. Пафос школы органично соединяет духовные ориентиры человека Запада и Востока, показывая миру душу человека, выжившего на распутье между Европой и Азией.

Джерело: Анна Алконост. Лаборатория прозы: размышления у «Западной околицы» // Зеркало недели. - № 24 (193) 13 — 19 июня 1998

Дагмара Турчин-Дувірак. Уривок: "Де пролягає межа між українською радянською літературою і літературою незалежної України"

У романі “Око прірви” видатного українського прозаїка старшого покоління Валерія Шевчука, виданому також у 1996 р., знаходимо той же мотив смерті і відродження. Як і в Андруховича, герой здійснює мандрівку на “кінець світу” (чи то у потойбічне царство), що тут репрезентоване далеким островом у болотах Полісся XVI століття. М. Стех вважає, що у втіленні ідеї переродження Шевчук є більш послідовним: його герой, ілюстратор Біблії Михайло Василевич, повертаючись з мандрівки, обирає інше творче покликання. Однак і тут, робить висновок літературознавець, зміна ідентичности є скоріше штучною, а тому не цілком переконує. Під цим оглядом роман Шевчука відображає психіку тієї частини українських інтелігентів, що свідомо обрали нову ідентичність згідно з їхніми політичними та моральними засадами, однак їхня адаптація на глибинно емоційному рівні викликає сумнів.
Врешті, прикладами справжнього переродження, на думку М. Стеха, можуть служити два експериментальні літературні тексти представників нового покоління українського письменництва – “Воццек” Юрія Іздрика та “Не – Ми” Юрка Гудзя. Власне, ці твори засвідчують, що автентичні фундаментальні зміни як в індивідуальному, так і колективному сенсі ідентичности таки насправді відбулися в Україні у середині 1990-х. Ці твори певною мірою надихнули два важливі напрями у сучасній українській прозі вже XXI століття: представники одного, продовжуючи мовні експерименти Іздрика, шукають свій власний неповторний “голос” шляхом асиміляції та трансформації європейських моделей; репрезентанти іншого, відштовхуючись від пронизаної фольклорними мотивами поетичної прози Гудзя, формують нову ідентичність нації, ревіталізуючи багаті джерела української національної традиції.
Доповідь д-ра Марка Стеха не лише викликала велике зацікавлення у слухачів, а й спричинила досить бурхливу та гарячу дискусію, головно щодо оцінки окремих авторів та їх творів. Це ще раз засвідчило, що, з одного боку, в особі М. Стеха літературознавство у Канаді має глибокого і оригінального мислителя, а з іншого, що українська література сьогодні є явищем живим, динамічним та напрочуд цікавим, котре не залишає байдужими сучасних читачів.  

Дагмара Турчин-Дувірак. Де пролягає межа між українською радянською літературою і літературою незалежної України // http://www.infoukes.com/newpathway/24-2008_Page-11-1.html

Марія Хрестоцвіт. Уривок: "Як народити танцюючу зірку..."

Сьогодні й незрячий побачить: український світ катастрофічно звужується, український світ потонув у зневірі. Проте «рятівні» «колективні творчі навприсядки» (як свого часу влучно висловився світлої пам’яті поет і художник Юрій Гудзь) на порозі самознищення, як і констатація «етнічної деформації», що межує із садо-мазо, не прийнятні для Анатолія Марчука. «Блаженні лагідні, бо землю успадкують вони» — це про нього. І доки є такі «блаженні, лагідні», доти є просвіток для Надії — навіть за нинішньої ситуації, коли все поставлено з ніг на голову.

Джерело: Марія Хрестоцвіт. Як народити танцюючу зірку... //Персонал плюс. - № 17 (220) 16 - 22 травня 2007 року

Надія Степула.“Сама з собою бореться Вкраїна…”

"Якщо вогонь не знищує пам’ять, то що її знищує? Який вірус безпам’ятства? І хто спалив музей Затуливітра? Хто спалив вінки й портрет на місці вбивства 2002 року іншого письменника – молодого прозаїка, есеїста й художника Юрка Гудзя?"

Надія Степула, м. Київ

Насправді портрет, який повісила Марія Рудак, був зірваний. (Уточнення до статті Олега Левченка).

Джерело: Надія Степула.“Сама з собою бореться Вкраїна…” // Львівська газета,  26 березня, 2009 року, № 13 (505)

або: Радіо "Свобода" http://www.radiosvoboda.org/content/Article/1513428.html

Іван Андрусяк. Уривок: "Українська поезія «в іншому світлі»"

«В іншому світлі. In the different light. Антологія української літератури в англомовних перекладах Вірляни Ткач і Ванди Фиппс та в театральних дійствах мистецької групи «Яра». Хоча вона й побачила світ у Львові у видавництві «Срібне слово», та наклад поширюється таки на Заході, насамперед у США, – на жаль, наразі мізерний, але краще вже бодай щось…
Видання, скажемо одразу, доволі специфічне – як специфічна й мета, з якою виконувалися ці переклади. Річ у тому, що художній текст для перекладачів у цьому випадку відпочатково є не так самодостатнім явищем, як насамперед матеріалом. Саме так: матеріалом для зовсім іншого виду мистецтва, з принципово іншими виражальними засобами – театрального, в контексті якого він виконує з-поміж інших функцію прикладну. Відповідно, й ставлення перекладачів до тексту, – а отже, й сам добір текстів для перекладу – випливає не так із самої природи твору, як із… режисерського задуму. Себто, первинний для Вірляни Ткач і Ванди Фиппс театр – а література покликана його «обслуговувати». У висліді часом виходять речі, з погляду літератури, відверто дивні. Скажімо, в рамцях проекту «А так – серця: Українська любовна поезія» перекладачі поєднують тексти Василя Стефаника, Василя Голобородька, Юрка Позаяка, Оксани Забужко й Аттили Могильного. Для читача, котрий знається на українській поезії, такий «мікс», м’яко кажучи, неадекватний; особливо присутність тут «Приходьте до мене завтра, я розкажу вам правду» Юрка Позаяка – тексту чудового, але відчитується він як соціальний, а зовсім не любовний…
Це, ясна річ, зовсім не означає, що я хочу дорікнути перекладачам. Навпаки, я лише констатую, що підхід у Вірляни Ткач і Ванди Фиппс відрізняється від загальноприйнятого – і це річ радше позитивна, бо дає змогу по-новому глянути на речі звичні. Нам… А іноземного глядача-слухача-читача, сподіваюся, мусило б зацікавити принаймні тим, що в далекій і «екзотичній» для нього Україні є тексти, які залюбки надаються до аванґардних театральних експериментів. Бо ж, як вказувала режисер-засновник нью-йоркського експериментального театру «Ля МаМа» (саме його «підрозділом» є мистецька група «Яра») Елен Стюарт, «звучання поезії надає іншого виміру людському буттю. Це – частинка, що залишилася від першоатома, коли він пройшов крізь трильйони різних видів матерії. Врешті вона увійшла у людину. Тож кожна людина має в собі цю частинку першоатома. В театрі ми прагнемо відкрити її, щоб могли спілкуватися з цілим світом». 
Ці слова перекладачі виносять епіграфом до антології – і вочевидь недарма. Бо, попри всю наголошену «театральність», ці переклади, як виявляється, можуть жити і цілком самостійним літературним життям. Скажімо, упорядник книжки, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка Ольга Лучук у своїй передмові наголошує, що виконані Вірляною Ткач і Вандою Фиппс переклади української поезії з успіхом друкуються в американській літературно-мистецькій періодиці та в антологійних виданнях, а їхня інтерпретація поеми Наталки Білоцерківець «Травень» навіть була визнана найкращою публікацією 1991-го року в авторитетному літературному часописі «Agni» (його, щоправда, редаґує американський письменник, але українець з походження Аскольд Мельничук).

Хай там як, а їхня праця справді вражає – майже восьмисотсторінкова антологія містить паралельно з ориґінальними текстами англомовні інтерпретації низки українських народних замовлянь, пісень і дум, кількох поезій Тараса Шевченка, повністю «Лісову пісню Лесі Українки, окремі твори як класиків, так і сучасних поетів – Володимира Свідзінського, Богдана-Ігоря Антонича, Павла Тичини, Олега Лишеги, Юрія Андруховича, Юрка Ґудзя, Миколи Воробйова, Ігоря Римарука, Сергія Жадана та ін.

Джерело: Андрусяк І. Українська поезія «в іншому світлі» // Народне слово, 24 липня 2008 року

або: Андрусяк І. Поезія крізь призму театру //Нація і держава, 29 липня 2008 року або http://nacija.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=2039&Itemid=13

Юрко Ґудзь. Афоризм

 І хором вже молились цвіркуни, 
щоб їхня смерть була нам воскресінням... 

 Юрко ГУДЗЬ

Джерело: Афоризми про смерть

Олександр Сопронюк. Уривок "Дорога мусить жити після нас...". Спогади

... Уже на завершення нашого денного вечора нагодилася д–р філології Ніла Зборовська, з жовтими трояндами і зболеною душею... Пані Ніла згадувала київські і тернопільські мистецькі вечори, де мала радість спілкуватися з Гудзем. Свою літературну драму. 2000 року у видавництві Леоніда Фількенштейна «Факт» вийшла її книжка — «Пришестя вічности. Моя Соломія Павличко». Десь із тиждень вона була на книжкових розпологах, потому її вилучили і спалили. Юрко перейнявся цим недобрим чином. Надав йому розголосу — у радіо, пресі. В «Кур’єрі Кривбасу» вийшов його есей «Слідами знищеної книги, або втрачений ритуал (рай і вирій розіпнутих крил)». Пам’ятається, 92–го року минулого століття Юрко так само, спільно з прозаїком Леонідом Кононовичем, поставив і мені плечі. По газеті, політично, в мене йшла третя слідчо–прокурорна справа. Літератори публічно заявили: якщо головному редакторові часопису «Слово» Олександрові Сопронюку буде призначений тюремний реченець, то Леонід Кононович і Юрко Гудзь беруться за нього відбути термін ув’язнення. Отакий–от був ЖЕСТ–ПОРУХ.

Джерело: Олександр Сопронюк. Дорога мусить жити після нас... // Україна молода. - №141 за 01.08.2008

Пройде час і "неабищівці" сформуються в якесь серйозне літературне об'єднання на кшталт житомирської прозової школи...

Професор філології Петро Білоус вважає, що говорити про поезію - це завжди справа невдячна, вона сама за себе скаже. Єдине можна констатувати, за його словами, що автори збірки - люди небуденні, які шукають способів самовираження, хочуть бути і собою, і іншими. Їхню творчість Петро Васильович порівнює з молодим вином, яке ще не перебродило. А Людмила Журавська гадає, що пройде час і "неабищівці" сформуються в якесь серйозне літературне об'єднання на кшталт житомирської прозової школи 90-х років, з якої вийшли письменники Валерій Врублевський, Валерій Шевчук, В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Юрко Гудзь. Тоді вони теж експериментували словом, а сьогодні їхня творчість добре відома українському читачеві. 

Джерело: Презентація поезій збірки "НЕАБИЩО"в Житомирі // http://neabyshcho.blogspot.com/

Авторник. Литературная жизнь Москвы. Июнь 2001. Хроника

26.06.2001. Авторник. Закрытие сезона: альманах "Текущие тексты". Вечер открылся выступлением нечастого гостя московской литературной сцены - Андрея Левкина, прочитавшего рассказ "Рай - это красный колышек" [...]. Николай Винник, вернувшийся из поездки по Украине, представил стихи харьковских поэтов Нины Виноградовой и Владимира Старикова и малую прозу Евгения Проворного из Николаева, а также свои переводы молодой украинской поэзии (Дмитрий Лазуткин, Юрко Гудзь, Катерина Калитко). 

Джерело: Вавилон. Литературная жизнь Москвы. Июнь 2001. Хроника // http://www.vavilon.ru/lit/jun01.html

Олександр Хоменко. ЛУ. 26 травня 2005.

Анатолій Щербатюк і Юрко Ґудзь, Валентина Мастерова і Любов Пономаренко, Василь Портяк і Петро Сорока – про їхні книги не заведено писати, їх не рекламують. Про них просто оглушливо мовчать. Бо ці книги не для швидкого читання, їх не можна „проковтнути” за декілька поїздок у метро. Вони спонукують читача до внутрішньої роботи, випрозорюють, як сказав би Стус, його душу..” 

Олександр Хоменко. ЛУ. 26 травня 2005.

Джерело: Петро Сорока. Денники

Ігор Бондар-Терещенко. Уривок: "Ситуація остмодерну"

Не можна сказати, що усвідомлення незнаного “остмодерну” не муляло нашим “постмодерністським” авторам. Ні, його відчували, боячись визнати за ознаку власної вторинності, непрогресивності, другосортності. “А все, що є, – прозрівав у своїй “Останній території” Ю.Андрухович, – це «майже», суцільна територія постмодернізму. Який, здається, жодним чином не стосується Ліотара, Дерріди чи Саїда”. Звісно, завдяки спокусливим іменам, привабливим обгорткам та екзотичним теоріям, “остмодерн” в Україні лише скидався на подобу оригінального напрямку, щосили мімікруючи під західний архетип. “Юрко вважає, що це постмодернізм, який дає можливість безкінечних цитат, – сумнівався вже напочатку 90-их В.Неборак щодо “Московіади” Ю.Андруховича. – Натомість для мене тут постає інше питання: якщо зняти ті всі шари розповіді і пробитися до справжньої дійсності, – то чи справді відкривається якась нова реальність?” Насправді ж “нова реальність”, якщо й відкривалася, то виявлялася маловтішною, українською і зовсім не постмодерною. “Я видел, что у прекрасной женщины Революции под красной шляпой вместо лица – рыло свиньи”, – писав з подібного приводу Роман Гуль задовго до “Свині” М.Хвильового. Цій реальності зазвичай пасувала філософія “проклятого народу”, оспівана не Жаком Деррідою, а Сергієм Квітом, і художньо змальована не Томасом Пінчоном і Морісом Бланшо, а Євгеном Пашковським, Юрком Ґудзем або тим-таки Степаном Процюком.

Джерело: Ситуація остмодерну // http://proza.com.ua/print/?1631

Андрій Савенець. Уривок: "Українська літературна школа ХХ століття: міфи й маніпуляції"

[...] можна згадати поняття „Лаврської школи”, під яким його автор, Юрко Ґудзь об’єднав поезію Олега Лишеги, Івана Семененка, Миколи Воробйова на спільному поетичному вечорі і згодом – у публікації в альманасі „Артанія”. „Лаврська” – бо авторам у різний час доводилося працювати на території Києво-Печерської лаври, але зрозуміло, що основним об’єднуючим чинником виступило не це – а насамперед особливості поетики, поетичної вразливості, моральний імператив, свого роду „сковородинство” – усіх цих авторів Юрко Ґудзь назвав „щезниками”. Все ж, поняття „лаврської школи” певною мірою оказіональне [...].

Джерело: Українська літературна школа ХХ століття: міфи й маніпуляції // http://www.ekpu.lublin.pl/centrum/archivdoc/savenets_litshkola.html

Юрко Ґудзь про творчість художниці-тральфреалістки Тетяни Чебрової

'Когда впервые знакомишься с живописью тральфреалистов, не оставляет ощущение какой-то удивительной свободы, грациозной легкости, незашоренного оперирования сложнейшими символами и образами. В живописных сюжетах бросается в глаза органичное соединение элементов разных сакральных культур', – писал в 1996 году известный культуролог, поэт и писатель Юрко Гудзь.

 Джерело: 'ТВОЙ БРАТ САД' 

Богдан-Олег Горобчук. Уривок: "про Житомирський постфутуризм/про “Nеаби64о”"

[...] Це був 2002 рiк. Власне, заснування гiльдii вiдбулось у 2000 роцi. Я прийшов у кiнцi 2001 – початку 2002 р. Прийшов не з поезiею, а з такими собi песами у стилi Iонеску (якого ше не читав), Подервянського (якого не любив)... Обмеженiсть гiльдii була у тому, що вона не виходила за межi одного мiста, максимум областi, бо Житомир i Житомирська область мало чим вiдрiзняються в сприйняттi. Коли ми розробляли це все, ми просто не розраховували, що потрiбно буде боротися проти чогось глобального чи й навiть всеукраiнського. Ми боролись проти локального шароварництва... у нас було прагнення епатажного досягнення власноi мети. Чому саме футуризм? Випадок. Це мiг бути iмажинiзм. Це мiг бути сюрреалiзм. Але iмажинiсти були надто класичними для нас, а сюрреалiсти – надто недосяжними на той час. Ми не орiентувалися на неофутуризм. Ми ставили перед собою недосяжнi цiлi, до яких йшли банальними засобами епатажу. Але лiтературна цiннiсть тих речей була висока. Дуже великий вплив на “Неабищо” на початку його створення мав генiальний поет Юрко Гудзь, що загинув у 2002 роцi при незясованих обставинах. Вiн бачив у нас iдею...

Джерело: про Житомирський постфутуризм/про “Nеаби64о”

Олександр Хоменко. Згадуючи Юрка Ґудзя...

Мав рацію покійний Юрко Гудзь, коли стверджував: закінчиться цей постмодерний карнавал великим концтабором. І першу ластівку, у траєкторії польоту якої вгадуються обриси майбутніх вишок з кулеметами, вже маємо: у своєму матеріалі С. Матвієнко фактично пропонує ввести цензуру. Для початку — Шевченкових текстів. Бо як іще вільно потрактовувати її рекомендацію вилучити з шкільних програм його твори. Що буде далі — зрозуміло: позбавлені Шевченка, і не лише його (ентузіасти школи Григорія Грабовича віддавна пропонують «викреслити зі списку» також Павла Грабовського, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного — вони, бачте, занадто соціальні) навчальні програми перетворяться на звичайні прес-форми для серійного виробництва дешевої робсили для потреб нового правлячого класу, потенційних аграрних рабів чи безсловесної обслуги в «макдональдсах». Твердження ж про те, що дитині (читай — українському народові) треба дозволити «самій долучитися до Шевченка, коли матиме на те потребу», взагалі, як висловлюються росіяни, уміляєт. Вже хто-хто, а Система та її ідеологічно-мистецька обслуга потурбуються, аби потенційні гвинтики для транснаціональних корпорацій не дісталися ні до Тараса Шевченка, ні до Кена Кізі, Герберта Маркузе, Архипа Тесленка чи Гі Дебора. Ринкова економіка запропонує їм Поплавського й Марініну або ще якусь одиницю масової культури, а потім «процес піде», стане майже незворотнім. Ось тільки наприкінці цього шляху на мандрівника очікує не вільна зустріч із текстом, у чому переконана п. Матвієнко, а зустріч із наглядачем.

Джерело: Любити по-Гарвардськи: технологія процесу Молода Україна. - #3 , Вересень 2003. Автор: Хоменко Олександр. Навздогін полеміці довкола статті Світлани Матвієнко «Любити Шевченка: демонтаж риторизму». —
«Дзеркало тижня», № 21 (446) Субота, 7—13 червня 2003 р.)

Юрко Ґудзь. Афоризм

 Поезія - то є (одночасно) досвід повернення додому й усвідомлення неможливості туди повернутись. Бо ж дім поета існує лише в його пам'яті, в його мові, звідки час від часу він змушений йти у вигнання. 
 Юрко ГУДЗЬ

Джерело: Афоризми на букву "П"

Юрко Ґудзь. Переклад на російську Ольги Бурової "Змови" ("Сговоры")

Сговоры. Юрий Гудзь
Ольга Бурова
I 

он: я видел ящерицу, я любил Марию 
я жил в чужих городах 
она: чтоб сохранить увиденное, надо было умереть 

он: кто ж я теперь? Свидетель немой одичалости пейзажа? 
она: снег – это многоточие 
между слов, перемолотых в пепел 

он: изгнанники из Рая, ученики зимней темноты, 
мои дети и родители одновременно 
она: во сне я прикоснулась щекой к его руке 

он: ты была там маленькой: вода несла свет 
бесприютного удивления 
она: мгновение - это яйцо птицы и змеи, 
кем-то в ухе моем забытое 
он: совпадения безмолвия твоего тела 
с безмолвием теплой ночи 

Ты уснула, а пальцы моих рук все еще дрожат 

II 

он: утро буквы "А" 
еще не родившийся (Я?) 
в частицах пепла в темноте заоконной
око белого ящура 
побежденного иконоборца
истощенного безумным остатком 
забитой (незабытой) шелесто-, шерохо- 
шестикрылой добычи 
она: обязанность жить од "А" до "Я"? 
сиротство букв тайного алфавита... 
он: тела Твоего белая сдоба 
светится-крошится 
на столе самоделящегося хроноса-людоеда 
чьи-то следы на утреннем сновидении снега ведут 
к обледеневшей Реке 
напротив жестов, движений суетливых 
паромщика-перевозчика 
чья-то Душа возвращается домой 
из тайника когда-то разломанного пополам тела 
и сомневается, так как нечем заплатить 
перекупщику молодого света 
всех щедрых появлений из детских закромов забытья 
почерневших на морозе яблок 

она: пойдем отсюда – вдруг, успеем 
до ночи перейти босиком по воде замерзшей 
к лаврской Горе 
и теплым звонам. 
 

З М О В И

I 

він: я бачив ящірку я любив Марію 
я жив по чужих містах 
вона: щоб зберегти побачене треба було померти 

він: хто ж я тепер? свідок німий здичавіння пейзажу? 
вона: сніг - це багато крапок 
поміж слів, перетворених в попіл 

він: вигнанці з Раю, учні зимової темряви, 
мої діти й батьки одночасно 
вона: увісні я притулилася щокою до його руки 

він: ти була там мала: вода волокла світло 
безпритульного подиву 
вона: мить - це яйце птаха й змії, 
кимось у вусі моєму забуте 
він: співпадіння безмовності Твого тіла 
з безмовністю теплої ночі 

Ти заснула, а пальці моїх рук все ще тремтять 

II 

він: ранок літери "А" 
ще ненароджений (Я?) 
в шибах попілу в темряві завіконній 
око білого ящура 
побореного іконоборця 
знетямленоого божевільним надлишком 
забитої (незабутої) шелесто-, шерехо- 
шестикрильної здобичі 
вона: примус жити від "А" до "Я"? 
сирітство літер потаємної абетки... 
він: тіла Твого біла здоба 
світиться-кришиться 
на столі самосійного хроноса-людожера 
чиїсь сліди на вранішнім сновидді снігу ведуть 
до зкрижанілої Ріки 
навпроти жестів, рухів метушливих 
харончика-перевізника 
чиясь Душа вертається додому 
зі сховища колись розламаного навпіл тіла 
й вагається, бо нічим заплатить 
пере-куп-нику молодого світла 
всіх щедрих з'явлень з дитячих схронів забуття 
зчорнілих на морозі яблук 

вона: ходімо звітси - мо' встигнемо 
до ночі перейти босоніж по воді замерзлій 
до лаврської Гори 
і теплих дзвонів 

© Copyright: Ольга Бурова, 2006

Пробуждение. Юрий Гудзь
Ольга Бурова

Когда-то в той комнате, в том доме
в той стране, засыпанной белым пеплом
теплого снега
мы проснемся рано утром… Но
еще нужно впустить в тот рисунок
шелест крыльев
и гомон голодных (на любовь?) птиц
и мою просьбу к Тебе:

не открывай глаз,
не разнимай век: слышишь,
как губы, уже отделенные от моего тела,
прикасаются к Твоим влажным и дрожащим 
лепесткам,
и проникают вглубь
тайно-темных лабиринтов,
чтобы где-то на взлете взорваться Светом,

и за миг до исчезновения
всего рисунка
услышать тихий голос
за стеной:

«Если идти по склону к той Горе,
то в конце концов увидишь море…».


* * *

Колись, в тій кімнаті, в тім домі,
в тій країні, засипаній білим попелом
теплого снігу
ми прокинемось рано-вранці… Але
ще треба встигнути
впустити в той малюнок
пошуми крил
І туркотінням голодних (на кохання?) птахів
й моє прохання до Тебе:

не розплющуй очей,
не рознімай повік: чуєш,
як вуста, вже відокремлені од мого тіла,
Твоїх торкаються вологих і тремких
пелюсток
і проникають вглиб
таємно-темних лабіринтів,
щоб десь на злеті вибухнути Світлом,

й за мить до щезнення
всього малюнка
почути тихий голос
за стіною:

"Якщо йти схилом до Гори тієї,
то врешті-решт побачиш море…"

Ксенія Харченко. Час "нового саміздата". У статті згадуються житомирські видання в яких публікувася Юрко Ґудзь

В 1990 году в Житомире вышел сделанный Василием Врублевским журнал «Авжеж!». Там печатались Юрко Гудзь, Владимир Цибулько и др. Кроме того, в 1989 году в Житомире Василий Врублевский вместе с Владимиром Даниленко и Ярославом Зайко издавали литературно-публицистический альманах «Житній ринок».

Время «нового самиздата»: реанимация, рекреация и релаксация

Ксения Харченко, "Зеркало недели" (№ 13, 3-9 апреля 2004)

Надія Миколайчук. Юрко Ґудзь про картини художниці

Моя Душа у вирій скоро відліта...

Як казав мій друг сердечний Юрко Гудзь " поет, що уже пішов з життя" у " Пейзажі недовтіленному в птаха" - присвяченному мені художниці аматорці Надії Миколайчук (Сиротюк)... і " сьогодні ",- я раптом зрозумів: мені приснилася любов, останній день, і звільнення, і смерть... і я ще встиг до твого доторкнутися обличчя.(Із книги "Знаки білої крові"). Так і я вже встигла прожити весну свого життя, і літо,а вже і осінь на моїм обличчі спочиває... Душа ж моя з картинами моїми вже зрослася, а картини крила відростили. Я хочу любов свою, що до рідної неньки України душа моя плекає, і з вами люди розділити. Юрко Гудзь так і назвав свій вірш : "Картини Надії Миколайчук".
**
Насіння сонне сноведінь осінніх
У літо темряву сліпого лона,
Щоб проросло твоє спасіння
у кольорах самотньо-синіх
Не поспішай обітниці давати,
Що будеш жити так, як треба:
Кохання з ночі не впускати,
З обіймів вириватись в небо!
Душа повернеться до птахів,
До квітів і сумних ворожок,
А ти все будеш цілу зиму
Її вже з вирію чекати...
Насіння сонне сноведінь осінніх
У літо темряву сліпого лона,
Щоб проросло твоє спасіння
У кольорах самотньо - синіх...

Миколайчук Надія. 2009 рік

Тетянич Юрій (псевдонім Юрка Ґудзя). Про творчість Надії Миколайчук, Людмили Миколайчук (Бигич) // Україна. – №38, грудень 1992 року. – С.12 13

Інтернет видання "Українське життя в Севастополі" (Бібліотека ім. Марії Фішер-Слиж) презентує творчість авторів під рубрикою "Еротична поезія українською". Серед представлених авторів присутня поезія Юрка Ґудзя:

* * *
Немов окраєць хліба,
взяла мене до рук,
поміж долонями зігріла
і піднесла до губ своїх.

Натішившись,
переломила навпіл
та й розкришила під вікном
голодним птахам - білим, чорним,
їх налетіло безліч
з тих давніх призабутих сновидінь.

А ти все - гулі, гулі,-
скликаєш птахів тих
і посміхаєшся до себе,
а вони
докльовують байдуже
останні крихти плоті.

Ось і наїлися
Знялися, полетіли -
немов і не було
А ти все кличеш їх!

Джерело

Сергій Черевко, Житомирське обласне радіо. “Мистецька Вітальня”, 2004

Юрко Ґудзь
© Сергій Черевко, Житомирське обласне радіо

ВЕД: Доброго вечора слухачам “Мистецької Вітальні” бажають її автор Сергій Черевко, звукооператор Людмила Дзюбенко та я, ведучий Леонід Ярмоченко, в ефірі програма “Потреба у правді”.

Микола Шмигін. Талант сільського поета Юрка Ґудзя визнали в Італії

Микола Шмигін

ТАЛАНТ СІЛЬСЬКОГО ПОЕТА ЮРКА ҐУДЗЯ ВИЗНАЛИ В ІТАЛІЇ

СМЕРТЬ І ДОСІ ВКРИТА МОРОКОМ ТАЄМНИЧОСТІ
П'ять років тому зимового холодного ранку в одному з глухих дворів Житомира знайшли чоловіка і проломленим черепом. Коли з'ясували його особу, виявилося, що то письменник-філософ, поет, прозаїк, есеїст, маляр, український Дон Кіхот Юрко Ґудзь, якого а мистецьких колах ще називали останнім мандрівним дяком української літератури. Він народився у селі Немильня, що у Новоград-Волинському районі, і похований тут, на сільському цвинтарі. Його розумні очі промовляють ще не забутим голосом: "Не бійтеся загинуть молодими! Страшніше — прижиттєво вмерти... "

Їздив автостопом по Європі
Юрко (він волів, щоб саме так його називали) народився 1956 року в сім'ї вчительки та сільського робітника, закінчив школу, потім - Київський педінститут, повернувся в Немильню й трохи повчителював. Згодом через творчу непосидючість і у пошуках роботи доля кидала його і до Києва, і до Житомира, і до Одеси. Ось як розповідає його близький знайомий письменник Володимир Даниленко: "Як тільки у нього з'являлося п'ятдесят гривень, то одразу збирався до Києва, сто - до Львова, двісті - до Парижа. Він міг проїхати автостопом, переночувати у випадкового співрозмовника чи в монастирі єзуїтів, а повечеряти на фуршеті якогось художника". Але де б не мандрував, завжди повертався в Немильню, де був, якщо висловлюватися по-морському, його "порт приписки" - батьківська, а потім власна хатинка, що дісталася йому у спадок від хрещеної матері.
Зрозуміло, не мандрами, нехай і мистецькими, Юрко Ґудзь примусив заговорити про себе. Передусім глибоко філософською поезією, затим подібної струни прозою. Офіційна критика, себто підвладна (а трубадуром будь-якої влади Ґудзь ніколи не був), ясна річ, його ігнорувала, влада преміями та нагородами не відзначала (якщо не навпаки). Та лаври Юрка все ж не минули - відзначили на Міжнародному поетичному конкурсі в місті Тріуджіо (Італія). З прозових творів свою нішу в українській літературі посів його роман "Не-Ми".

З коми так і не вийшов
Ми у Немильнянській загально-освітній школі І-ІІ ступеня. Директорує у ній ще з часу, коли там працював Юрко, Олена Павлівна Ґудзь, Вона не родичка письменника, прізвище в селі поширене. З Юркових близьких у Немильні зостався лише молодший брат Анатолій: батьки померли, сестра виїхала в Канаду.
Олена Павлівна показує нам щоденники Юрка, його свтлини та кілька малярських робіт.
Це все, що зосталось після його смерті, - коментує. - Решту повезла сестра за океан... Ми хочемо у школі створити музей, сподіваємося на підтримку з району...
Та чи потрібен Юрко Ґудзь районній владі? Судячи з велелюдного похорону, на який поприїжджали люди з Житомира, Києва, а з райдержадміністрації лише якийсь дрібний чиновник, - не дуже. Не знають, чи вдають, що не знають, ким він був?
- Яким запам'ятався Вам Юрко? - запитуємо Олену Павлівну.
- В українській вишитій сорочці - дуже любив її носити. Любив своє село, річечку Немильнянку, яка текла за городами. Його там часто можна було зустріти - задуманого, поглинутого, очевидно, творчими планами. А ще біля улюбленого дерева, яке росло біля клубу, - сосни у формі тризуба... Вона й досі там є, і в селі її називають Юрковою.
Олена Павлівна повела нас на сільській цвинтар, де на могилі письменника - стела з портретом і рядком з його вірша замість епітафії, показала Юркову хату, у якій тепер живе опікун його брата-інваліда Анатолія. До речі, Немильнянці підозрюють, що, власне, трагедія його життя і призвела до смерті старшого брата, котрий хотів докопатися до правди, пишучи антивоєнний роман "Ісихія", уривки з якого друкувала житомирська преса. Річ у тім, що Анатолій служив в Афганістані й повернувся зі служби психічно хворим. Він супроводжував з війни на рідну землю тіла загиблих солдатів у цинкових домовинах. І от одного разу на його очах одна труна нібито випадково відкрилась, і з неї посипалися... коштовності. Мимовільного свідка ділки в погонах піддали "обробці", щоб мовчав. Так це було чи ні, але Анатолій прибув додому інвалідом і про свою військову службу нічого розповісти не може.
Не з'ясованою зостається і загибель Ґудзя-старшого. З проломленим черепом 17 лютого 2002 року його доправили в лікарню й намагалися врятувати, але пробувши три доби в комі, він помер, не промовив й слова. Тоді ще живого, але дуже хворого Юркового батька викликали в Житомир, щоб підписав посвідку про смерть, причиною якої буцімто було падіння під час нападу. Вищезгаданий Володимир Даниленко стверджує, що мав приватну розмову з лікарем, який оглядав Юркове тіло. "Так провалити черепа, - сказав той, - можна тільки сильним ударом залізним предметом або впавши головою вниз не нижче третього поверху".
У липні, в день Юркових іменин, до Немильні з'їжджаються його друзі, літератори, художники і просто шанувальники непересічного таланту поліського філософа. Щороку все більше приходить на ці урочистості і місцевого люду.
- Бачачи, які непересічні люди приїжджають відвідати могилу їхнього земляка, - зауважує Олена Павлівна, - немильнянці стали розуміти, що їхній Юрко - видатна особа, гідна уваги і вшанування.
Микола ШМИГІН,
Житомирська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

Шмигін М. Талант сільського поета Юрка Ґудзя визнали в Італії // Луцьк: Вісник і К. – №20, 14 травня 2009. – С.12