Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

понеділок, 27 квітня 2009 р.

Юрко Ґудзь "Маленький концерт для самотнього Хронопа"



















Юрко Гудзь народився 1956 року на Житомирщині. Закінчив Київський педінсти¬тут, працював учителем, науковим співробітником у музеях. Нині — в Житомирській газеті «Голос». Друкувався в альманахах «Вітрила-86», «Зустрічі-88» (Варшава), «Авжеж».

ПЕРША КНИЖКА ПОЕТА
Серія заснована в 1965 році

Юрко Гудзь

МАЛЕНЬКИЙ КОНЦЕРТ ДЛЯ САМОТНЬОГО ХРОНОБА

ПОЕЗІЇ

Київ
Видавництво
ЦК ЛКСМУ (МДС) «Молодь»
1991

Житомирському поетові Юркові Гудзю не чужі формальні пошуки, але більшою мірою він тяжіє до, можливо, не надто яскравого, але глибокого й точного афористичного письма.
Житомирскому поэту Юрку Гудзю не чужды формальные поиски, но в большей степени он тяготеет, может быть, не к слишком яркому, но глубокому и точному афористичному письму.

Редактор О. М. Бригинець
Художнє оформлення
Л. Г. Дегтярьової, С. М. Желєзняк
ISВN 5-7720-0601-0 (отд. кн.)
ISВN 5-7720-0581-2
Юрко Гудзь, 1991



ПОЧАТОК


* * *
надходить вечір і автор тільки що закінченого роману думає ось зараз будинок в якому він поселив своїх героїв має згоріти все вже готово всі розійшлися зустрілися померли народилися повільно збожеволіли від довгої зими вернулися з війни з психіатричної лікарні в державу що так схожа на пожиттєвих табір примусової праці не встигли не встигли

діти кохання й ненависті знайти виправдання для темряви за віконними шибами для мовчання жінок зґвалтованих страхом для теплої темряви розіпнутої на хрестовині дерев'яної рами для голих дерев що ховають собі покалічені душі жах перевтілень для мовчазної розмови поза межами тіла поза межами щастя межами щастя

хоч поспішали нічого не встигли роман уже закінчено а будинок має згоріти пальці тремтять не тримають цигарку зсередини вже чути обережний хрумкіт в червоних щелепах вогню домашній скарб набутий непотрібний ночей твоїх безсонні пожовтілі зшитки свідоцтва днів коли був з вами на відстані німого дотику прощання руки твоєї руки твоєї

з тих пір він хворий на проказу вогнем лікує сторінки та все даремно догорить всіма покинутий будинок а старий ще може встигне пригадати слова останньої молитви й смертельно втомлений забудеться до ранку коли ж розвидниться він побачить молоду жінку в поруділому ватнику й білій під ним полотняній сорочці впізнає в ній свою матір не встигне заплакати коли вон.а доторкнеться до його білої голови візьме за руку й поведе як хлопчика до першого причастя відчуваючи під босими ногами ще теплий попіл минулих і майбутніх згарищ майбутніх згарищ


* * *
Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
безкінечних парадів.
Більше про це не питай.
Ти сам добре знаєш,
як ми живем
і чим доводиться платити
за хліб і молоко,
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивиться
у збайдужілі спини.
Бо ми —
лиш відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів
початкові ноти.
Та треба йти —
дорога мусить жити
і після нас...
Відходить день.
І так повільно
навколо чорної тополі
все ходить, ходить
довга тінь.


ПІСЛЯ ІНТЕРВ'Ю
За вікнами затишної кав'ярні
холодний дощ і пізня осінь.
За столиком навпроти тебе
вгодований розкішний бородань
розводить каламутні теревені
про хронотоп і хеві-метал.
А потім, віднайшовши тему,—
красу таку губити гріх,
з таким-то бюстом і очима
і працювати, пропадати
на фабриці «Хімволокно»?
У мене друг відомий режисер,
ми вас влаштуємо в найкращу фільму…
І перейшовши до заключної частини,
а подумки вернувшись у столицю,
де ждуть його кохані кобилиці,
(звиняй, старий, за недоречну риму),
ліниво так говорить, що свобода —
то тільки наша необхідність...
А ти мовчиш, і намагаєшся прикрити
програмкою рок-фестивалю
понівечений на катушках манікюр,
і думаєш, що завтра в першу зміну,
там цілий день в холодному цеху
машин важке, набридливе гудіння —
за ним не чути зовсім слів...


* * *
Ніч — то величезний чорний
метелик…
Жінка в кімнаті плаче.
Тихо так плаче, щоб не сполохати
сюрчання коників і місячного звіра,
а головне — щоб не збудити
того без назви, без ознак,
що не вміщається і в плачі,
що причаїлось по кутках
напівзабутих лабіринтів...

Долає сон печальні переправи,
і перед тим, як берега допасти,
відчує жінка за плечима
холодний помах крил:
то ніч — величезний чорний
метелик…


* * *
НЕМОВ окраєць хліба,
взяла мене до рук,
поміж долонями зігріла
і піднесла до губ своїх.
Натішившись,
переломила навпіл
та й розкришила під вікном
голодним птахам — білим, чорним,—
їх налетіло безліч
з тих давніх призабутних сновидінь.
А ти все — гулі, гулі,—
скликаєш птахів тих
і посміхаєшся до себе, а вони
докльовують байдуже
останні крихти плоті.
Ось і наїлися...
Знялися, полетіли —
немов і не було...

А ти все кличеш їх!


ВЕРСІЯ
Спочатку Бог зліпив жінку,
а потім чоловіка.
Вони глянули одне на одного,
і засміялись. Згодом
їх відіслали в світ.
Тисячоліття відгули,
всі розійшлись,
лише слова зостались:
...а ще будете разом
у тихій пам'яті Бога.


ЛІТО ДОН ГУАНА
Після немилосердної спеки,
безкінечної вбивчої спеки,
коли розжарені хвилини
кліщами впиваються в скроні
і розбухають,
набравшись затруєної крові,
прокинутись в затхлій кімнатці,
де заплутався час,
і в якій за останнім наказом Командора
заборонили відкривати вікна,
прокинутись в безжалісній кімнаті,
де стіни — обеліски самоти,
прокинутись від шуму зливи,
від шелесту дощу,
і більше вже не спати —
дерева темні покидають сад...


* * *
В.Н.
Сторінка закінчилась,
і він перекреслив
останнє слово
в короткій фразі
«я так боюсь смерті».
Замість нього
він хотів написати...
Та вже не залишилось
місця,—
сторінка закінчилась,
червоно-чорний адмірал
влетів в кімнату...


* * *
Він довго йшов
І помер на березі моря.
В розкритих очах
Світилось кілька піщинок
Зовсім іншого берега.


* * *
Коли вам крізь чоло
проляжуть зморшки —
хай буде то
проекція доріг,
що ви пройшли
чи пройдете колись,
від тіла
звільнившись старого.


* * *
Біль не залишає серце,
розширює його буравчиком —
щоб змогло вмістити
не тільки самого себе,
не тільки нітрогліцерин.

Вибухають, розширюються
невідомі галактики,
на зоряних стерниськах
готується вмістилище
для земного болю...



НА ТЕМУ ПОРОЖНІХ ДОЛОНЬ

* * *
СОНЯЧНИЙ ДЕНЬ
Тінь ліщини у вікно заглядає
Тінь ліщини...
Більше нікого немає...

* * *
о д н о г о р а з у
П
О
С
Е
Р
Е
Д

З
Е
Л
Е
Н
О
Ї

В
У
Л
И
Ц
І
т и д о т о р к н у л а с я —
О с ь о с ь о!
О т у т о!
О г о г о!
НЕСПОДІВАНО!!!
До сих пір
не залишає мене
твоє здивування.


ХО

п р и й ш л а п е р е й ш л а п р о й ш л а
п р и й ш л а

з и м а
в е с н а
о с і н ь
з н о в у з и м а

л і т а н е б у л о з о в с і м

х о х о х о х о

ж и в п е р е ж и в п р о ж и в н е д о ж и в
в і н
т а м
д е с ь
х т о с ь
т і л ь к и м е н е т і л ь к и й о г о
н а з о в с і м


ДІАЛОГ З ФАРАОНОМ
За папірусом Сальє IV
— День п'ятий місяця Фаофі — дуже небезпечний день…
— В моїй імперії сумній безпечних днів немає зовсім…
— Ні в якому разі не виходь в сей день з дому…
— Коли ж тут вийдеш, Боже мій,— без вікон, без дверей будинок…
— Не підходь в сей день ні до якої жінки...
— Сторожа днів вже навіть в сни її до мене не пускає…
— В сей день все відбувається в присутності Бога..
— Все більше й більше з кожним днем в столиці нашій божевільних…
— Усяк народжений в сей день загине, віддаючись коханню…
— Згадай того, хто пам'ятник воздвиг усім загиблим від любові…
— Торкнися слів моїх — вони як дощ в зеленому житі…
— Твої занедбані слова, мої снопи, розірвані вітрами…


МАНТРА
ПЕРШОГО ЗИМОВОГО ТИЖНЯ

Чорні дерева
Чорні дерева
Чорні дерева

Біла дорога
Біла дорога
Біла дорога

Небо порожнє
Небо порожнє
Небо порожнє

Дорога. Дерева. Небо.
Чорно-біла імперія.
Якби не знав про відтінки
твого кольорового тіла,
якби не знав про відтінки
твого кольорового тіла,
якби не знав про відтінки
твого кольорового тіла,
можливо, дотягнув би до весни…


МОДЕЛЬ ДЛЯ СНОВИДІННЯ
Зима — то білий глек,
наповнений пітьмою...
На дні його живу
і прислухаюсь,
як в теплій порожнечі
зернята-спектри проростають…


* * *
Як таїна,
Хвилює ніч!
І світло місяця —
Зелене перевесло...
Прийшли на берег
Темної ріки.
І сіли в човен,
Позабувши весла.


ЖІНОЧИЙ ПОРТРЕТ (І)
На кого схоже
обличчя річки,
Закуте льодом,
прикрите снігом?
— На сон, що сниться
мені самому
про сон, що снився
мені малому...


НА МЕЖАХ
В теплій темряві
Тихе тіло
Полум'ям рівним
Біля мене горіло.

Літо біле боліло
Крилами вирію...

Лиш божевільні дзиґарі
Мене очікують в кімнаті…


* * *
Застане ніч в дорозі
І стрілами дощу
Пробите тіло скаже:
«Давай мені борщу!»

Душа вже ніц не хоче,
Обмерзла вся, тремтить...
Хоч трохи б десь зігрітись
І крила підсушить!


* * *
Був вечір. Теплий вітер
Крізь запах хвої
Ворушивсь.
Хазяїн бороду приміряв
До днів майбутньої весни
І зажуривсь про щось...
А від зими
Лиш горбик снігу
Біля призьби.


ЛІТО
Сиджу на бруківці
Боричевого узвозу
і ловлю в кулак,
як муху,
жіночий каблучок.


* * *
Я видавав себе за хіроманта,
Щоб знов відчуть твої долоні.
Пророчив щедро радість і удачу,
А зараз тут стою, мовчу і плачу,—
Кленовий лист притих на підвіконні.


НА ТЕМУ ПОРОЖНІХ ДОЛОНЬ
Серпень протягує сліпі золотисті долоні,
наповнені світлом, холодним і чистим,
бо скоро вже вечір і осінь,
і той, хто все прийняв і все давно роздав,
стоїть за селом край дороги,
і протягує гам порожні долоні,
врізані в липовий стовбур,—
сліпі золотисті долоні...
Якщо у вас вистачить часу,
ви зупинитесь і побачите,
як під вітром в порожні долоні
падає листя, червоне і жовте,
а кожен листок до останньої жилки
вечірнім просвітлений сонцем.
І поки ще не впали з розкритої долоні
вони несміливо вам порадять
з собою взяти на дорогу
краплину світла і крихту літнього тепла,
бо їм відомо, а не вам,
куди ви рушили навпроти ночі
і що ховає у своїх пустотах
покинутий ваш дім.
Бо щоб залишитись, коли надходить осінь,
то треба мати сліпі золотисті долоні,
прийняти все і все роздати,
й не виймати іржавих цвяхів
з дерева долонь...



ТОРКАЮЧИСЬ ВУСТАМИ ВСІХ ПОЧАТКІВ


УРОК ІСТОРІЇ,
або
Варіації на тему
«Польоту над гніздом зозулі»

Коли вам скажуть: ви живете
в найкращому з існуючих суспільств,
в найгуманнішій в світі державі,
то знайте: до вас заговорила
СТІНА.

Коли тобі скажуть: все, що діялось
в нашій імперії,
все, що в ній відбувається зараз,
все в ній — для твого блага,
знай: до тебе звертається
СТІНА.

Коли ж тебе підведуть до СТІНИ,
обличчям до холодного каменю,
і навіть якщо замість куль
тобі в потилицю вженуть транквілізатор,
знай: ще можна встигнути
на дно свідомості сховати
окраєць вільної небесної блакиті...


* * *
Коли не буде влади,
насильства і покори,—
не доживем...
То нині хоч
не будьте холуями
у сильних світу —
хоч день один,
одну годину...
З отих врятованих
хвилин
сплетіть колиску для дитини.


* * *
Вже ніч пройшла.
І знову треба жити
І вежу Вавілонську будувать.


* * *
На східцях, біля входу в зиму
сидить старий в порваній куфайці.
Коли б його хто пивом пригостив,
він розповів би давню таємницю:
«Он там, під чорним постаментом,
зарили в землю дзвони стоголосі.
А щоб ніхто не зміг їх відкопати,
то зверху присобачили Вождя,—
в каміннім френчі, в чоботях високих.
Одне, мабуть, вони не врахували —
який тут благодатний чорнозем.
Розтане сніг, прогріє сонце кості,
мене покличе жінка до вікна:
«Дивись, старий! За ніч одну,
крізь чорну землю і каміння
зелені дзвони знову проросли...»


* * *
Крізь мене літо
Колесом вогненним
З купальських круч
До темної ріки
Скотилось,
І досі там
В осінній глибині
Моє життя і літо
Спить.


* * *
Мороз калину в камінь обернув,
і треба ждати яр-пори,
щоб зняти чари,
для ворожби сушити корінці
і душу розпорошену збирати
по хащах лісових...
Додому в сутінках прийду,
і запалю вогонь вечірній,—
бо та, що забарилася в дорозі
мене тут може не знайти...


* * *
Нема нікого...
Один лиш вечір кольору індиго,
та змах червоного крила
над чорним небосхилом.
Легкий прозорий дим —
спалили картоплиння,
а лист іще не впав...

Далеко за селом, впритул до лісу —
хата.
Забиті вікна дошками навскіс,
немов страшне узріла в глушині,
серед чащоб, наповнених імлою,
і деревом закрила очі.
Вже стежку від воріт
сховав спориш.
Куди вона вела? Згубилась серед лісу.
І хто ходив по ній?
Немає навіть в кого розпитать...


* * *
НАПРИПОЧАТКУ був вогонь
була вода наприпочатку
дощем пропахло полотно
одним червоним вишита сорочка
ти попросила принести
холодного й п'янкого розмарину
та де його візьмеш посеред ночі
наприпочатку смерті і життя
наприпочатку нашого кохання
торкаючись устами всіх початків


ПОЧАТОК ЗАБУТОЇ КАЗКИ
У темряву осіннього притулку,
в порожню хату біля лісу
я повернувся знов.
Під стріхою знайшовши ключ,
повільно двері відімкнув.
Аж відсахнувсь —
дві чорні тіні кинулись до мене,
холодний помах крил
ударив різко по обличчю...
Я довго-довго тут не був,
чиясь душа чекала тут на мене.


* * *
Очі згубились
в чорному лісі.
Місяць скотився
з небес.
Шурхоти, шерехи
в листі,
Осінь стомилась,
як пес,
і прилягла...


ЖІНОЧИЙ ПОРТРЕТ (II)
Не конкурс
земного буття
зразок її милої пози,
уривки хореїв,
січневої прози,
короткого життя,
розгублені метаморфози...


МАЛЕНЬКИЙ КОНЦЕРТ
ДЛЯ САМОТНЬОГО ХРОНОПА1
весна
на-ес-на
на-а-на
ой-йо-ной
шуга-шуга
вирк
ха-ча

літо
то-лі-то
лі-то-то
у-ю-тю
гатя-гатя
хрщ
ого

осінь
нь-сі-о
сінь-о-ха
пс-пс-ізм
хуша-хуша
капезе

зима
хима-хаза
ма-за-ха-ра
лютя-юті
чичко-чичко
зима

1 Хронопи — герої новел Хуліо Кортосара, про яких відомо тільки те, що вони зелені й вологі.


* * *
повільно вечір переходить в ніч
навколо мене
народжується світ живого неба
галактики в долонях здичавілих
без дотику до тихого не треба
моя безпам'ятна душа
Чумацьким Шляхом
не повернеться до тебе
коли ще маєм нероздільність тіла
давай втечем давай втечем
водою ворожбою протечем
крізь сон крізь сум
крізь ніжність білу


ЗМІСТ
ПОЧАТОК
«Надходить вечір і автор...»....... З
«Ти запитуєш мене...»......... 5
Після інтерв'ю............ 6
«Ніч — то величезний чорний метелик...» …7
«Немов окраєць хліба...»........ 8
Версія............... 9
«Літо Дон Гуана».......... 9
«Сторінка закінчилась...»........ 10
«Він довго йшов і помер...».......10
«Коли вам крізь чоло...»........ 11
«Біль не залишає серце...»....... 11
НА ТЕМУ ПОРОЖНІХ ДОЛОНЬ
Сонячний день............ 12
«Одного разу...»............ 13
ХО ................ 14
Діалог з Фараоном. За папірусом Сальв IV 15
Мантра першого зимового тижня...» .... 16
Модель для сновидіння........ 17
«Як таїна хвилює ніч...»........ 17
Жіночий портрет (1)......... 18
На межах.............. 18
«Застане ніч в дорозі...»........ 19
«Був вечір. Теплий вітер...»....... 19
Літо................ 20
«Я видавав себе за хіроманта...»..... 20
На тему порожніх долонь........ 21
ТОРКАЮЧИСЬ УСТАМИ ВСІХ ПОЧАТКІВ
Урок історії............. 22
«Коли не буде влади...»........ 23
«Вже ніч пройшла...»......... 23
«На східцях біля входу в зиму...» .... 21
«Крізь мене літо...».......... 25
«Мороз калину в камінь обернув...» ... 25
«Нема нікого...»........... 26
«Наприпочатку був вогонь...»...... 27
Початок забутої казки......... 27
«Очі згубились в чорному лісі..... 28
Жіночий портрет (II)......... 28
Маленький концерт для самотнього хронопа 29
«Повільно вечір переходить в ніч...» ... 30


Гудзь Ю. П.
Г 93 Маленький концерт для самотнього хронопа: Поезії.— К.: Молодь, 1991. 32 с.— (Перша кн. поета).
ISВN 5-7720-0601-0 (отд. кн.)
ISВN 5-7720-0581-2
Житомирському поетові Юркові Гудзю не чужі фор¬мальні пошуки, але більшою мірою він тяжіє до, мож¬ливо, не надто яскравого, але глибокого й точного афо¬ристичного письма.
ББК 84Ук7
Литературно-художественное издание
ПЕРВАЯ КНИГА ПОЭТА
Серия основана в 1965 году
Девятая поэтическая кассета «Молоди»
В комплекте 6 книг

ГУДЗЬ ЮРИЙ ПЕТРОВИЧ
МАЛЕНЬКИЙ КОНЦЕРТ ДЛЯ ОДИНОКОГО ХРОНОПА
Стихотворения
Киев, издательство ЦК ЛКСМУ (МДС) «Молодь»
На украинском языке
Художній редактор П. А. Крисаченко
Технічний редактор В. Е. Мариняк
Коректор К. П. Пасічна
ИБ № 4663
Здано до набору 15.08.1990. Підписано до друку 27.11.90
Формат 70Х90'/32. Папір друкарський № 1. Гарнітура літературна. Друк високий. Умови, друк. арк. 1,17. Умови, фарбовідб. 1,46. Обл.-вид. арк. 0,83. Тираж 4000 пр. Зам. 0—452. Ціна 20 к.
Ордена «Знак Пошани» видавництво ЦК ЛКСМУ (МДС «Молодь». Поліграфкомбінат ЦК ЛКСМ України (МДС) «Молодь» ордена Трудового Червоного Прапора видавни¬чо-поліграфічного об'єднання ЦК В ЛКСМ «Молода гвардия». Адреса видавництва та поліграфкомбі»ату: 252119, Київ-119, вул. Пархоменка, 38—44.

субота, 25 квітня 2009 р.

Печальна подія: помер брат Юрка Ґудзя - Анатолій


Рівно тиждень тому - на Великдень - вночі з 18 на 19 квітня помер Анатолій Ґудзь - рідний брат Юрка. Анатолій пройшовши пекло Афгану, став прототипом головного героя оповідння Юрка Ґудзя "Афганець" та роману "Ісихія".

Згадується уривок Юрка з "Афганець" про "Петруху-ключника":
"...Бачиш, як вони не вмирали там, але тєльник на грудях встигали розірвати, - щоб не дістався ні моджахедам, ні їхнім найманим інструкторам... Я не хочу, щоб там, на небі, їм було за нас соромно... Бо десь звідти, час од часу, мені кричить Генка Ольшевський: "Колян, наши души в тельняшках! По голубым полоскам нас узнает Петруха-ключник и отворит для нас врата рая!.." (увесь текст "Афганець": http://maysterni.com/publication.php?id=32302)

"Священник сказав, що люди, які помирають на Великдень - вибрані. Вони покидають землю і приєднується до Царства Божого легко і без перешкод. Доля у Толіка була нелегкою. Болючою. Хай у Царстві Небесному йому буде легко і світло." Сестра Раїса (з листа)

субота, 18 квітня 2009 р.

Лук’янчук Галина. «Барикади» в музеї

Галина ЛУК’ЯНЧУК
«БАРИКАДИ» В МУЗЕЇ

Вечір спогадів про Юрія Ґудзя — письменника, ла¬уреата Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка — пройшов у Жито¬мирському музеї космо¬навтики. Життя і творчість поета були по¬в'язані з Житомиром і Поліським краєм, звідки він родом. Літературна спадщина Юрія Ґудзя ще не вивчена повністю, як і його картини. Тож про ширшу популяризацію творів письменника вели мову головний редактор журналу «Артанія» Алла Маричевська, історик і письменник-перекладач Анатолій Шевчук, голова поетичного братства імені Юрія Ґудзя Марія Рудак, музеєзнавець Людмила Журавська.
Поезії, присвячені на¬ставнику молоді, читали учасники першого фести¬валю молодих поетів «Клекотень осені — 2008» пам'яті Юрія Ґудзя Дарина Ткаченко, Віталій Правдицький, Олександр Трохимчук, Лариса Лікар. А моно-виставу за по¬емою письменника «Ба¬рикади на хресті» представив молодий режисер і актор Олег Левченко.

Лук’янчук Г. «Барикади» в музеї // Житомирщина, 11 квітня 2009. – С.7

четвер, 16 квітня 2009 р.

Трокоз Оксана. «Творчістю Юрка Ґудзя треба захоплюватись тихо»


Оксана ТРОКОЗ

«ТВОРЧІСТЮ ЮРКА ГУДЗЯ ТРЕБА ЗАХОПЛЮВАТИСЬ ТИХО»
Вечір пам'яті житомирського письменника Юрка Ґудзя пройшов минулого тижня у Музеї космонавтики.

Тут зібралося багато друзів письменника, його учні та прихильники творчості
- Він був наш. Він швидко згорів і відійшов туди, де не вистачає нас. А на нашій землі не вистачає таких потужних людей слова, яким був Юрко Ґудзь, - розпочав зустріч Анатолій Шевчук, фундатор незалежного Центру мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся
- Юрко Ґудзь є тією людиною, творчістю якої потрібно захоплюватись тихо. - Зазначив студент ЖДУ ім. Франка, Олександр Трохимчук. - Тут не потрібно якихось гучних слів, переконань, зойків. Одна його творчість є високим мистецтвом, яке і є над переконанням.
На літературному вечорі про Юрка Ґудзя згадувалось не лише, як про письменника, але й як про художника, літературознавця і вчителя: - Ми відшукали лише 20 його картин, продовжив Анатолій Шевчук. - Дві з них зберігалися у нині покійного Ярослава Гончара, чотири - у школі с. Немильня, п'ять картин у Євгена Концевича, а решта у Юркової сестри Раїси. Думаю, що з часом їх зберуть у фонді Літературного музею, або у будь-якому іншому потужному музеї Житомира.

Трокоз О. «Творчістю Юрка Ґудзя треба захоплюватись тихо» // 20 хвилин, 9 квітня 2009. – С.56

Джерело: http://20minut.ua/news/146907.html

gu00

4 квітня у Житомирському музеї космонавтики ім.С.П.Корольова відбувся вечір спогадів про відомого українського письменника Юрка Гудзя. Прозаїк, поет, літературний критик Юрко Гудзь – помітна і непересічна постать у сучасній українській літературі. За своє коротке життя (1956 – 2002) він встиг стати лауреатом міжнародних премій та всеукраїнської премії імені Івана Огієнка. Оригінальна особистість, безмежно віддана творчості (відомий письменник і літературний критик Володимир Даниленко назвав його останнім мандрівним дяком в українській літературі) Юрко Гудзь залишив про себе велику і ще далеко не повністю оцінену спадщину. Його блискучий літературний талант, треба сподіватись, знайде багатьох вдячних читачів.

gu01 Про творчість поета, проблеми, пов’язані з виданням його творів, про саму його неповторну індивідуальність і йшлось на вечорі. Про Юрка Гудзя говорили мистецтвознавець Анатолій Шевчук,

gu02

редактор журналу «Артанія» Алла Маричевська,

gu03

музейний працівник Людмила Журавська,

gu09

поетеса Марія Рудак, студенти Житомирського державного університету ім.І.Франка.

gu06

Звучали фортепіанні твори у виконанні Ірини Павлоцької і її доньки Любові, слухачів зачарував вокал Людмили Покотило.

gu12

Поет Олег Левченко запропонував слухачам уривки з моно вистави, у якій була озвучена поема Ю.Гудзя «Барикади на Хресті».

Джерело: http://blog.cosmosmuseum.info/2009/04/08/ або: http://goo.gl/O3xig




Здорик Роман. «Смерті на світі нема - я повернусь за тобою...»


Роман ЗДОРИК

«Смерті на світі нема - я повернусь за тобою...»

Такими словами закінчується один із останніх віршів поета, прозаїка, драматурга, лауреата двох міжнародних премій і найімовірнішого кандидата (при житті) на Шевченківську премію Юрія Ґудзя.
Причини та версії загадкової загибелі Юрія 20 лютого 2002 року не озвучував, мабуть, тільки ледачий. Проте митець, який при житті завжди слугував своєрідним «мостом» між двома поколіннями - молодою та амбітною авангардною молоддю та більш класичним старим поколінням. Останніх ми, молоді, називали чомусь весь час не інакше, аніж «старперами».
Юрко, - а ми, попри те, що були як мінімум вдвічі молодшими за нього, інакше його не називали, - вів аскетичний, майже сковородинський тип життя. Малював картини. Саме серед своїх друзів - художників, поетів, прозаїків і знаходив прихисток. Часто-густо, згадують його близькі друзі, Юрій, оскільки на життя заробляв переважно творами, не мав що їсти і в цьому випадку його виручали друзі та колеги по перу.
Напередодні своєї загибелі, 19 лютого, Юрко прийшов у редакцію, де ми з колегою тоді працювали. Ми готували інтерв'ю з ним у свіжий номер газети. Говорили щиро, жартували. Юрій був, як завжди, філософськи налаштований. Це була наша перша і остання з ним тривала розмо¬ва по душах. До цього зустрічалися переважно на сходах обласної бібліотеки, перекидувалися кількома словами та на літературних збіговиськах. Юрко пішов з редакції пізно. Вже після інтерв'ю ми довго спілкувалися на тему літератури і філософії.
Про напад на Юрка ми з товаришем дізналися наступного ранку. Зайшовши до редакції, застали шефа - нині начальника управління культури і туризму Житомирської ОДА - Василя Врублевського. Тільки одного погляду на нього вистачило, щоб зрозуміти - стало щось лихе. Фраза «Юрка побили. Стан його надзвичайно тяжкий» з його вуст пролунала для нас із колегою як грім серед ясного неба. Не знаю, чому саме так ми сприйняли його слова. Навряд чи нас можна було назвати Юрковими друзями, але... Далі - боротьба за Юркове життя і... звістка про смерть.
Попередня версія смерті - напали за старим військкоматом, побили до смерті. Дехто припускав смерть від епілепсії, хоча друзі та рідні Юрка кричали в один голос: епілептиком Юрій не був.
Смерть Юрка відкинула на задній план наше протистояння зі Спілкою письменників, яка була для нас до того моменту чимось злим, і нічим не потрібним, ми вважали до того це яки¬мось атавізмом. І саме загибель Юрія Ґудзя при нез'ясованих обставинах примирила нас зі Спілкою письменників. Пригадую, тоді рвалися з моїм товаришем проводити своє журналістське розслідування, щоб з’ясувати справжню причину Юркової загибелі. Але Василь Марцельович, дізнавшись про наші наміри, по-батьківськи сказав: «Не лізьте, хлопці, бо, чого доброго, голови повідривають». Так і відмовив нас від того.
Ми, молоді, до самого поховання Юрка супроводжували його скрізь. Якось вразила, врізалася ця смерть в наші юні душі. Сиділи у Михайлівській церкві поряд із уже мертвим Юрком, бо ранком мала відбутися служба та тіло нашого загиблого колеги-поета мало рушити туди, де, як кажуть, похований «родинний пуп».
Поховали Юрка в рідній Немильні Новоград-Волинського району. По сьогоднішній день причина його смерті лишається невстановленою.

Здорик Р. «Смерті на світі нема - я повернусь за тобою...» // 20 хвилин, 9 квітня 2009. – С.56

Сопронюк Олександр. «Чорним небом вертався додому Господь...» + вірші учасників конкурсу ім. Юрка Ґудзя "Клекотень осені - 2008"




Олександр СОПРОНЮК
«Чорним небом вертався додому Господь...»

Знаєш, старий, поезія - то найреальніша річ у цьому тлінному житті», - якось сказав мені Василь Герасим'юк. Живий літературний класик, що вже позбирав - і то цілком заслужено - всі, мислимі й немислимі, поетичні премії...
13 вересня 2008 року Житомир значив День міста - 1124 річни¬цю од часу заснування. Під цю високу подію покладено - аж на увесь Тетерів! — ціле море різноманітних акцій. Із-поміж них — Перший обласний літературний конкурс молодих поетів «Клекотень осені - 2008» імені Юрка Ґудзя, вельми різнобічного літе¬ратора, що трагічно, маючи сорок і п'ять літ, покинув сей світ. Доля подарувала мені неперейдену радість головувати в журі, чути незамулені юнацькі голоси, водночас принагід¬но чітко відчуваючи й висновуючи: цій стражденній, одначе неполаманій-невгнутій Україні - ЖИТИ. Бо є ці діти. Що без жодної пози і показушної дешевизни стануть за неї і не від¬ступлять, не віддадуть...
Погода була не вельми: холодило - а поетичне дійство від¬бувалося просто неба - відкрита сцена перед фільмовим те¬атром «Жовтень» на майдані імені українського генія Сергія Корольова. Проте, достойно вбрані, хлопці й дівчата виходили перед багату числом громаду і давали у всесвіт СЛОВО. Воно світилося, мало колір - непідроблене, незалаковане, своє. Не¬підкупна щирість, коли ти перед людською увагою і поважним судом, означувала молоді голоси певним зворушливим знаком, де направду була природна ненадумана чистота. І мені мимо¬волі пригадалися Василеві, Герасим'юкові, сентенції у стосунку до життєвих поетичних реалій. Я не сходив із дива: скільки довкруж телевізійної і побутової «чорнухи», здебілізованого кітчу, рорs-ової макулатури, відвертого - під мистецтво - сміт¬тя, тупого несмаку, а тут — без бруду, без вакси, «невиваляна» душа... Коли всихає-висихає дерево - болить! У товариша-друга - народний: чесна радість! Годі говорити-розводитись про те, хто з цієї юні («юнак», до речі, у первісному сенсі зна¬чить витязь-воїн-герой, безстрашний) здобудеться на ті чи ті літературні лаври. Життя розкаже і розсудить: не з нас починалося - не на нас і закінчиться. Але те, що цей, бодай і нетрив¬кий, безпосередній доторк до ПИСЬМА зоставить поважний знаковий слід у долі кожного — то по суті і беззаперечно. Насамкінець зауважу, що до цього світлого чину долучилися науковці з Житомирського педагогічного університету імені Івана Франка Ванда Чайковська, доцент кафедри українсько¬го літературознавства та компаративістики, і Марія Масловська, заступник директора Інституту філології та журналіс¬тики вищезгаданого університету, а також літературознавець, поет-перекладач Ольга Караґедова та голова поетичного братства імені Юрка Ґудзя Марія Рудак. Окрім цього серце і розум молодим даруванням поклав, власне, заініціювавши цей захід, мистецтвознавець, історик українського образотворчо¬го мистецтва, письменник-перекладач, фундатор незалежно¬го Центру мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся Анатолій М.Шевчук. Ідею підтрима¬ла громадська організація «Українська платформа», що нею опікується народний депутат України Павло Жебрівський. Наразі - слово молодим поетам. На побажання - наснаги їм творити й покладатися на свого Бога, який кволим і ницим духом не помагає.

Сопронюк О. «Чорним небом вертався додому Господь...» // Артанія. – №4, 2008. – С.34


неділя, 5 квітня 2009 р.

Відбувся вечір спогадів "Мандри Юрка Ґудзя"


Незалежний центр мистецтвознавчих та етногорафічних досліджень Житомирського Полісся та за сприяння Поетичного братства Юрка Ґудзя провели вечір спогадів "Мандри Юрка Ґудзя".


Вів вечір Анатолій Мефодійович Шевчук


Фотреп’янні твори виконувала Ірина Паволоцька


Прозвучали пісні у виконанні Людмили Покотило


Ділилися спогадами про Юрка:

Алла Маричевська, головний редактор журналу "Артанія"


Людмила Журавська, працівник музею В.Короленка, дружина Анатолія Журавського, житомирського поета, свого часу - редактора газети "Лікар України". Зачитала вірш свого чоловіка присвячений Юркові Ґудзю, нагадавши, що цього дня пан Анатлій міг би відзначити чергову річницю свого народження.


Переможці конкурсу імені Юрка Ґудзя "Клекотень-2008"



Марія Рудак розповіла про поетичне братство Юрка Ґудзя



Олег Левченко зачитав уривок з поеми Юрка Ґудзя "Барикади на Хресті"




Сиґнальний примірник книжки "Барикади на Хресті" підготовлений Анатолієм Шевчуком . Графічне оформлення Миколи Соболівського.










Глядацька зала налічувала понад сорок чоловік












Валентина Могила, Ольга Карагедова, Володимир Лісовський обговорюють творчість Юрка Ґудзя