Віка Дудченко. Земне життя липневого янгола

Віка ДУДЧЕНКО

Земне життя липневого янгола

Загадковий, ніби постійно чимось засмучений, трохи втомлені очі, вони бачили більше за інших, проникливий погляд… цілком нетутешній, небесний. Здається, що знав він більше, йому постійно боліло. Біль Юрка Ґудзя ще довго і невтомно пектиме в його творах, там біль кричить і на шмаття рветься і душа, і серце…

Сказати, що Юрій Петрович Ґудзь був талановитим письменником – це не сказати майже нічого. Юрій Ґудзь славиться не лише своєї прозою, есе та віршами, під цим ім’ям криється драматург, художник, філософ, талановитий вчитель і, я не побоюсь цього слова, - пророк. Уродженець Новоград-Волинського району, що на Житомирщині, має досить тернистий життєвий шлях. Життя відкрилось йому всією своєю правдою, несправедливістю, жорстокістю. Земний досвід важких буднів, осмислення кожного дня покликали на папір пекучі рядки, вірші, обрамлені правдою, деякою щирістю, що прагнуть донести істину і висловити біль.

Юрко Ґудзь ще за життя залишався постаттю дуже цікавою і загадковою. В його біографії багато про що замовчується, періодично він кудись зникав і про це ні слова нікому, навіть сестрі, ні слова в своїй біографії. Будучи учнем Немильнянської школи, вже тоді Юрко нафантазував собі світ уявних пригод, змалював для себе досяжні та недосяжні речі, що пізніше склали тематичну основу багатьох його оповідань. З Юрком поруч завжди була самотність, він ніби був окремо, сам з собою, наодинці. Свою самотність і відчуженість Юрко топив у лісі. Саме після закінчення школи підліток-Юрко захоплюється лісом, ліс для нього – це його особиста стихія, спілкування з якою дає йому можливість вийти на контакт з власною сутністю. Тому вибір подальшого навчання випав саме на Лісотехнікум, який, до речі, так він і не закінчив, бо захопився романтикою геологічних мандрів. Та все своє життя Юрій був, ніби одне ціле зі світом природи, не раз знаходив відраду у зосередженому спілкуванні з природою, як можливістю відновити внутрішню тишу, можливістю сходження до вершин самопізнання і пізнання Бога. Далі на шляху у молодого письменника навчання у Київському геологорозвідувальному технікумі, а згодом і лави Радянської Армії. Юрку дуже важко давались два роки армійської муштри. Чорні погони краяли вільного духом і серцем романтичного Юрка, ось як він згадує про довгоочікуваний кінець свого катування в армії: «Два роки, а якщо точніше – сімсот тридцять чотири дні на моїх плечах лежали майже невагомі й невблаганно тяжкі чорні крильця з літерами СА... За дерев'яними дверцятами вокзальної вбиральні я зідрав їх з парадного френча й кинув на дно унітазного сідала... Яка це насолода – одним жестом позбутися всіх ознак уставної покори, забути маячню самозгубчого присягання й знову вирватися на волю! Дембель в маю – і все по цимбалах: в синіх джинсах, в червоній футболці з написом "Ante portas", в кросах легких мене жоден патруль не дістане...

Біля виходу з підземелля, на коробці з-під марокканських помаранчів сидів зачуханий бомжик. Я зустрівся з ним поглядом і поклав йому на коліна свою, вже назавжди непотрібну парадку...» Отже, Юрко Ґудзь був людиною далекою від якихось норм і статутів, для нього важливим було не менш за кисень вдихати і вітер свободи, він продовжував служити своєму народу, своїй державі, щоправда в інший спосіб: без форми, вільний, він змінив зброю, на не менш небезпечний спосіб боротьби - слово.

Потім Юрко відправився до Києва здобувати освіту у стінах НПУ ім. Драгоманова на історичному факультеті. Юрій продовжив династію вчителів-істориків у своїй родині, щоб "писати-переписувати конспекти з історії СРСР, – готувати відкритий урок (для інспектури з підземельного світу), який ніколи вже не відбудеться.." Чи справді вабило Юрка Ґудзя вивчати зашорену радянською ідеологією історію, судити важко. Юрко у своїх текстах ніде не пояснює цей свій вибір. Але залишається фактом, що Юрко завжди душею тяжів до матері, яка була вчителько історії та географії, та і сам Юрко ніколи не був байдужим до своєї історії. Сестра Раїса у відповідь на питання про те, що цікавило Юрка, коли він обрав шлях вчителя історії, написала: "Важко сказати, що більше приваблювало Юрка педагогіка чи історія. Мабуть, і те і інше. Мама була вчителькою історії. З дитинства ми були оточені книгами з картинками про древній Єгипет, античну Грецію, первісний світ... Був період, коли, не без впливу Юрка, я вважала, що зрозуміти сенс життя окремої людини без знання історії людства неможливо". Викладаючи в своїй сільський школі, Юрій Ґудзь висвітлював історію не такою, як тоді хотіли бачити її владні кола. Розповідав своїм учням так, як воно було, а не так, як наказують говорити. За «не таку» історію Юрій добряче натерпівся і його майже змусили «Гоги і Магогоми райосвіти» (так саркастично він називав педагогів і вчителів, що служили радянській системі) піти. Та головне, що діти чули ЙОГО. Любили. Певно, тому в шкільному повітрі – висока повага і шана. Добра ненадумана, незаплямована пам’ять про нього.

Вже тоді молодий історик ніяк не хотів миритися з тим, що відбувається і в його житті, і в його країні, жити і боротись за правду, справедливість, в ньому вже тоді, здається, кипіла непримиренність з єством, підростав дух революціонера, пророка. Ще довгий час життя його кидало зі сторони в сторону. Він уникав будь-яких колективів, що, на його думку, поглинали кожну нову окрему якість, тому й шукав якоїсь посади за межами будь-яких дружніх колективів: сторожа, наприклад, чи двірника. І знову Юрко самотній…

Все ж, усвідомлення себе як письменника відбулося саме в роки вчителювання, бо далі Юрко описує своє життя так: "Два роки пропрацювавши у своєму селі вчителем історії й географії, я втік до Києва, щоб мати змогу в історичній бібліотеці (у відділі рідкісних книг) читати Рамачараку, вірші й поеми Ахматової, забороненого тоді Набокова й "Воронежські зошити" О.М., – щоб мати змогу бачитися й розмовляти про те все з цікавими людьми, з таємничо-красивими жінками. Тоді вже й почався творчий шлях Юрія Ґудзя. Звичайно, спочатку були безкінечні пошуки тієї «сродної праці», оббивання порогів всіляких установ і видавництв. Та намагання його не пройшли марно і у 1986 році в альманахові "Вітрила-86" опубліковано першу підбірку поезій автора: "Зимовий ранок…", "Пасу з дідом череду…", "Я жінку знав з очима пійманого птаха…", "Жіночий портрет", "Застане ніч в дорозі…", "З глибокої криниці…". Далі Юрій розривається між своїм рідним селом Немильнею та перспективним Києвом. Для нього весь час поставав вибір, де залишитись. І хоча чимало років Юрій провів саме в Києві, все ж джерелом його літературного натхнення залишається рідне село Немильня, саме в тому рідному клаптику житомирської землі письменник черпав нові образи, там на нього чекала його муза.

Варто сказати, що спочатку Юрко Ґудзь ішов до читача як поет, але в той же час творилось оповідання "Скажи нам про любов…" , з яким автор і дебютував як прозаїк. Далі ж автор продовжує розвиватися в двох літературних жанрах: прозі та поезії.

Щодо особистого життя, то Юрко був одружений, у нього залишився син Богдан. Та подружнє життя з Жанною Хоменко тривало недовго. Юрко не витримав сімейної рутини і знову обирає самотність…

Залишившись знову один, поет вкотре повертається до Києва і вже остаточно вирішує реалізовувати свої творчі ідеї. Так з’являться добірка Юркових віршів у журналі "Авжеж!", а згодом, почавши працювати в музеї, поет-Юрко почав малювати. Юркові картини були не менш поетичними, не менш романтичними за його твори. Ось як описують одне з Юрієвих полотен: "Одна з намальованих олією картин Юрія Петровича запам’яталася особливо. На ній було зображено дівчину на гойдалці, що трималася на гірляндах з яскравих різнобарвних квітів. Від цієї поетичної картини наче віяло весняним теплом, якоюсь світлою радістю». Так потроху життя Юрка Ґудзя обертається в мистецько-поетичному вимірі. Скуштувавши перед цим вчительського хліба та попрацювавши мистецтвознавцем (робота в музеях), він береться за роботу літературного редактора, і згодом вона стає його єдиною "сродною працею". Починає Юрко Ґудзь з посади заступника редактора журналу "Авжеж!" й у Всеукраїнській газеті "Голос громадянина" (біографічна довідка збірки "Маленький концерт для самотнього хронопа" подає це як роботу в газеті "Голос"), що виходила в Житомирі, а також в газетах "Житомирський вісник", "Вільне слово", став членом Національної спілки письменників України, а там вже пішло-поїхало… Виходять багацько робіт і критичних матеріалів з-під його пера, та не всіх їх Юрко бажав підписувати власним прізвищем. Він підписувався псевдонімами: Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома Брус. Чому? Можливо, не хотів аби про нього говорили і знали, можливо, чогось боявся…

Прославилися літературні шедеври Юрка не тільки на теренах України. Талант українського письменника оцінили далеко за кордоном. В Італії на Міжнародному конкурсі м. Тріуджіо він отримує ІІІ премію. Ось що писали про українського переможця: “Італійці, що прочитали у перекладі його поезію, назвали її діамантом української сучасної літератури, видали збірку”. За океаном також знали про нашого майстра-слова. Яра Мистецька група експериментального театру Ля Мама в Нью-Йорку театралізовувала творчість Юрка Ґудзя. Поеми були вибрані як приклади творчого розквітаючого хаосу України, зі слів Юрія українці в Америці черпали правду про ситуацію в їхній країні, йому вдалося описати це якнайточніше, якнайкраще… його читали, йому вірили. Далі творчість Юрія виливається прозою, частіше пишуться повісті та романи: «Ісихія. Книга щастя» (сюжет створений зі спогадів рідного брата Анатолія, який пройшов війну в Афганістані), "Не-ми. Книга видінь і щезнень".

Переймався Юрко долею України, весь час йому болів той московський тиск та русифікація, що віками обтяжує плечі нашої держави. На початку дев’яностих Юрко Ґудзь носився з просвітницькою ідеєю грандіозного видавничого проекту “Українська реконкіста”, на який його надихнув досвід Іспанії, що після семисотлітнього арабського іга провела відвоювання своєї території. “Українська реконкіста” передбачала таке ж відвоювання українського простору від російського культурного іга. Але, як завжди буває в подібних випадках, все закінчилося великим пшиком. Видавець, якому патріотично налаштовані люди виділили кругленьку суму на видання серії, вкрав гроші і нахабно використав їх для своїх тривіальних потреб.

Не останню роль в постаті цього таємничого митця відіграє поема "Барикади на Хресті" (в перекладі з київського сленгу - на Хрещатику), в якій він і напророчив нам майдан, революцію і все те, що спіткатиме долю України вже через рік. Пам’ятаючи з дитинства історичні факти та спогади односельчан про винищення вщент рідного села Немильні в часи Другої Світової війни, маючи погляд історика на долю нації і кожної людини в умовах тоталітарного режиму та в часи великих суспільних змін, Юрко Ґудзь часто звертався до суспільно-політичної тематики в поезії, експериментальній драматургії, прозі, мистецьких роботах протягом всього свого життя. Але кожного разу ці громадсько-політичні теми наче в призмі заломлювалися в душі автора, в образах його спогадів, дитинства, близьких йому людей. Напевно, багато що не встиг написати Юрко. В цьогорічний перший липневий день нашому митцеві мало б виповнитись 53 літа… та не судилось. В 2002 році в глухому Житомирському дворику життя від Юрка забрали, йому було тоді повних 45 років, коли він от-от стояв на олімпі своїх можливостей, коли ще так багато було про що написати…

Офіційна версія смерті – удар об асфальт під час припадку епілепсії. Але в приватній розмові один із лікарів сказав, що так провалити черепа можна було тільки сильним ударом. Особисто я не вірю в такі нещасливі випадки… Існує також здогадка, що його смерть могла бути справою рук когось із ветеранів афганської авантюри. В житомирській пресі друкували уривки Юркового антивоєнного роману "Ісихія" і це могло когось роздратувати. Так як і саме життя нашого липневого янгола (Юрко Ґудзь народився 1 липня), так і його смерть залишається для нас все ж загадковою…

Юрко Ґудзь закарбувався в українській літературі як один з найтаємничіших найзагадковіших постатей. Про нашого липневого поета ще довго будуть говорити, ще не один міф йому буде присвячено, до його рядків ще повертатимуться…Український Дон Кіхот, який боровся за правду, за неї ж і постраждав.

Віка Дудченко. Земне життя липневого янгола (Про Юрка Ґудзя). - Київ, 2009 р.