Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

понеділок, 7 грудня 2015 р.

Хома Брут. Біля Твого престолу. Газета "Голос громадянина", №14, серпень 1990 р.

Біля Твого престолу

(Роздуми після події)

У нашому місті після Преображенської церкви найбільш достойним місцем, як на мене, була лазня на Пушкінській вулиці. Мені здавалося, що після церкви лазня справді єдине місце, де люди ще дійсно по-людськи ставляться одне до одного — без ненависті, зі співчуттям і любов’ю.
Чому ж семе була, а не є?
Наскільки це можливо, спробую розповісти.

В лазні люди не просто змивають з себе бруд, не тільки знімають втому за допомогою віника. Ні, в лазні, як і в церкві, люди рівні перед життям і Богом, однаково голі і беззахисні перед майбутнім і невмолимим часом. Старі й малі, зрілі й зовсім юні, відчувши тиху радість чистого тіла, знявши тією радістю тягар відчуженості душі від тілесної оболонки, стають там добрішими. В лазні я ніколи не чув сварок, лихих слів. Там люди, скинувши з себе запилений радіонуклідами одяг, немов готуються до входження в якесь інше життя — без хвороб, болю, смері, в життя, обіцяне їм ще з самого початку...
Так вважав донедавна, аж поки не став свідком одного випадку, котрий вніс свої невеселі корективи в моє райдужне сприймання феномену лазні, який не дає мені спокою й нині...

Позаминулої п’ятниці, прийшовши до лазні і дочекавшися своєї черги, я вже почав роздягатися біля звільненої кабінки. І тут я побачив старого чоловіка, що саме прийшов з душової, повільно переставляв перед себе чорну палицю і, спираючись на неї, сильно кульгаючи, пересувався по передбаннику. Але не сам він привернув сою увагу. Коли той дід обережно присів на лавку, рожевощокий чоловік, років п’ятдесят, що сидів поряд нього, раптом промовив, ні до кого не звертаючись.
— От старе падло... І не подохне ніяк...
Дід, видно, не розібрав усіх його слів, але вловив їх ворожий для себе зміст і розлючено щось забурмотів, замахав до того чоловіка висохлою рукою.
— Ти ще чимось недовольний? То бери вішайся, я допоможу, — так само повільно протягнув рожевощокий. Дідуган почав кричати голосніше, але про що саме, важко було розібрати, вгадувалися лише окремі слова: “секретар”, “партком”, врагі”, “повєстка”.
З протилежного кутка на діда прикрикнув якийсь молодик:
— Ти, придурок, ану заткнись, бо зараз по сходах голим вниз полетиш!
І ще хтось, третій, кинув дідугану власну словесну каменюку, важку від злості, зневаги...
Я був вражений. Не впізнав звичайно спокійних і лагідних тут людей. Що це з ними коїться сьогодні? Хіба ж так можна зі старою людиною?
Мабуть, ота приголомшеність надто явно проступила на моєму обличчі, бо рожевощокий звернувся раптом саме до мене:
— Ти що, не знаєш, хто він є? — кивнув головою до діда, — слухай тоді. Той чоловік після війни працював податковим агентом в Андрушівському районі. Така гнида... Він людей до петлі доводив, останнє забирав, по світу пускав прошаками. В моєму селі одного дядька так допік, що той, віддавши все, що мав, вивів надвір жінку і дітей та й пожбурив у вікно, в світлицю, де “агент” біля сала сидів, гранату... Не витримав, власну хату зірвав, а сам потім десь загинув на “висилці”. А цей собацюра якось вижив, тільки, бач, як його після цього перекрутило... До війни доноси писав — на всіх невгодних, а за ними людей ночами забирали. Від фронту десь ховався, говорив: “Я був на партєйній роботі”, а потім виліз, вже після війни...
Баба Текля колись таке розповідала. Все, каже, іроду віддала: і молоко, і зерно, і м’ясо, і яйця, і шкуру свинячу, і всі гроші. Тільки по кишках підписку не виконала. Оце, каже, лежу вночі та й заснути не можу від переляку: а що, як прийде той ірод, вб’є мене та почне оті нездані кишки з мене самої мотати?
Тепер сам живе, на пенсії, мій сусіда. Й смерть до нього, до виродка, не приходить...
Чолоків закінчив розповідати, замовк. Думав про своє.

А старий все ще говорив щось сам до себе, скоцюрбившись над лавкою, повільно натягав на худюще, зморщене тіло якесь лахміття. До мене раптом повернулося забуте ще з дитинства відчуття, коли я ще малим разом із бабою Софією їздив з Немильні на ярмарок, у Звягель, і там уперше побачив жебраків. Вони сиділи край дороги, на траві, з простягнутими Христа ради руками. Мені пригадалося нестерпне дитяче відчуття жалості до тих людей, після того, як я чомусь уявив собі їх дітьми, якими вони були колись, дуже давно, якими вони вже ніколи не будуть. І ось тут, зараз, я раптом побачив перед собою не податкового агента, не “партєйного робітника”, не штатного стукача, а малого хлопчика, якого любили батько й мати, який був для них найбільшою втіхою, а тепер на цьому світі немає жодної людини, яка б пам’ятала його таким, іншим, відчувала б до нього щось ще, окрім ненависті й презирливої огиди.

Так, і я за те, щоб, наприклад, імена всіх слідчих-енкаведистів, які допитували, катували, посилали на розстріл, на повільну смерть в концтаборах мільйони ні в чому не винних людей, щоб їхні імена, від першого до останнього, були відомі громаді, щоб ці так звані “ветерани” не могли ховатися за орденськими планками, за розмірами персональних пенсій.
Але поряд з людським осудом, з презирливістю до саме таких “ветеранів”, повинна бути, як мені здається, буденна і звичайна жалість до них, як до колишніх людей, котрі загубили в собі найцінніший Божий рад — свобідну й безсмертну, даровану від народження душу. Бо вона, душа, не може перебувати в омертвілих ще за Життя тілах вбивць і злочинців. Але жалість повинна бути й тут.
Ненависть — то сила, котра руйнує не тільки того, на кого спрямована, а й того, хто генерує її. Бо саме на ненависті — до іншого класу, до іншої партії, до іншої раси — будувалися найстрашніші диктатури в історії людства: комуністична в Росії і фашистська в Німеччині. Саме на ненависті вони збиралися збудувати однаково казарменне світле майбутнє, одні — для обраного класу, другі — для обраної раси. І обов’язково — у всесвітньому масштабі... Та й дотепер багато можновладців зберігають свою закривавлену владу, використовуючи саме ненависть і розбрат між людьми. Бо саме безжальність і ненависть були союзниками всіх тиранів, усіх геніїв — самодурів.

Про все це я думав пізніше. А тоді я бачив перед собою старе, знетямлене, безпомічне в своїй занедбаності тіло, в його страшній самотності — тепер і в майбутньому, коли від того давнього хлопчика не залишиться тут, на землі, навіть імені. І все, що я міг зробити, то підійти до згорбатілого над дерев’яною лавкою старого й подати йому палицю, котру він ніяк не міг дістати з-під лавки, — все, що я міг зробити для нього... А повне воздаяння — лише перед престолом Твоїм, де кожному воздасться по мірі любові його. Бо не мірою ненависті будується світ...

Джерело: Хома Брут. Біля Твого престолу // Голос громадянина, №14, серпень 1990. — С.5




Немає коментарів:

Дописати коментар