Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

вівторок, 21 лютого 2017 р.

Володимир Студінський. Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: магічне слово для сина


Люди вже так запрограмовані, що мріють про власну сім’ю. Як написав Юрко Ґудзь в одному з листів до Петра Сороки: «12 лютого 2001 року… Що ж, сім’я – основа цивілізації, а відчувати себе причетним до основ завше гарно» (Ґудзь Ю. Набережна під скелями. – Житомир, 2012. – С.232). Тому і мріють люди про гармонію в родині, де визначальним елементом її структурної стійкості є діти Жінки у своїй переважній більшості мріють про народження доньки, чоловіки ж, свою чергу, перевагу віддають синові. Мабуть таке розмежування закладається ще на генетичному рівні, коли жінки відчувають головне призначення у народженні дітей, а чоловіки – у продовженні роду-племені і збереженні його сакральності, що прихована в імені-прізвищі…

Юрко Ґудзь не був винятком у цьому ряду, бо він завжди мріяв про сина:

«31.Х.94. Сини завжди старші й мудріші батьків».


Особливою стороною стосунків Юрка Ґудзя і його сина Богдана було створення навколо себе і навіть у собі, казкового простору і світосприйняття. Саме через казку, через образи міфічних творінь і надзвичайних явищ маленькому хлопчикові відкривався світ. Творцями цього світу були обидва Гудзі – маленький і великий:

«24. VIII.93. …нічні казки для Богдана: про крокодила-торпеду і вітрильник піратський (…десь біля четвертої години ранку…) тільки задрімаю, а він вже штовхає, будить мене… Тату, тату, давай розказуй, вже пірати пливуть, давай запускай крокодила…
…І він проковтнув пірата великого і малого, з одним вухом і з оком одним, з ногою одною і однорукого, і третього, і четвертого…»

«29.V.98. четвер. Богдан: «Татусь, я до нашої казки такий неймовірний сюжет придумав… Ти коли до мене приїдеш? А мені такий сон дивний нещодавно снився…Вдома немає нікого…Нема кому розказати…Приїжджай… Ой, вибач… Я ж забув…Баба Катя ключі забрала… А сама на роботу пішла… Й тепер я не зможу двері тобі відкрити…»

Сюжети Юркових та Богданових казок були якісь дивовижні і неймовірні. Власне казка у їх стосунках була певною комунікативною формою, яка виявлялась як в усній розповіді, так і в епістолярному жанрі:

«Богданику! З новим роком тебе, з Різдвом наступаючим! Будь здоровий і веселий! Твій татусь. 5.І.99 р.

Остання таємниця Снігокрила
(продовження)
Те, що сталося в найближчі кілька хвилин, було вочевидь неймовірним, але великого подиву в мені не зворушило… З часу ранкової з’яви сніговита на моєму подвір’ї я інстинктивно почав очікувати якихось дивовиж… Бо ж саме цієї пори довколишніх чудеснє життя, мої особисті справи дійшли вершин зимової безпросвітности… Хоч і знав: моє давнішнє й терпляче сподівання справжніх чудес не є марними, безглуздими, безпідставними… Та потроху моя довіра до тих передчуттів почала гаснути… Й тоді хтось постукав у мою льодяну шибу… В той день у Ягоденському лісі, зрушила з місця несамовита лавина майбутніх пригод, таємниць, несподіваних зустрічей… Отож, мій дорогий читальнику, будь уважним і терплячим: наша історія лише починається…
…Приставлена до лиця сніговита рурка вже почала вібрувати… Її видимий трем, добре чутне гудіння (серед раптової тиші) змусили напасника призупинити свою атаку, втупитися очима у підозрілий предмет…Відчувши якусь незрозумілу загрозу, він спробував задкувати – ближче до своїх… Та було пізно. Я побачив як швидко видозмінюється вся незграбна постать сніговита! За якусь мить вона виросла майже вдвічі, довкруги його плечей, голови з’явилося сріблясте мерехтіння, а з самої рурки вирвався несподівано потужний струмінь білого кольору. Пролетів майже поруч знерухомленого ошелешка, змінив траєкторію лету й закружляв довкола нього несамовитим вихором! Підхопив нападника, відірвав від землі й одним порухом закинув його поміж старих ялин. Це сталося майже блискавично. Двоє гінших шкуродерів навіть оком не встигли кліпнути як зазнали тієї ж долі. Білий вихор, ніби розлючений дракон, закрутив ними, зліпив з двох одну чорну дзиґу, підняв їх над землею… В круговороті, що знялася довкруги, було важко щось розібрати. Чути лише якесь гупання, жалібне ойкання, брязкіт і стукіт металевих бляшанок… Снігова веремія втамувалася так само раптово, як і розпочалася… неподалік, з високого замету, ніби відокремлено від тулоба, стирчала пара ніг у жовтих мештах… Вгорі щось булькало й ображено шморгало носом. Я підняв голову. Поміж двох сосен був затиснутий «мерс»… Нещодавно розкішне авто тепер важко впізнати: зірваний кузов, розплющений бампер (не плутати з памперсом), десь щезло одне з передніх коліс… На задньому сидінні,   зі смугами мастила на лиці, майже навколішки стоїть один з «крутих»… Він перестрашено зирить додолу – ніби голопузе пташеня в розореному гнізді, й не може до тямити, як це його занесло на таку верхотуру…
(далі буде)»…

Дитина якось по-своєму, надзвичайно образно сприймає світ, помічає деякі його сторони через призму казковості, надає цьому світові якостей, що належать лише їй, розуміє його більш тонко, аніж дорослий:

«23.VIII.93. Богдан: …Мені щось таке відчувається…буде вітер сильний цієї ночі…і дощ…»

«29.ІХ. Неділя. В лісі за Святошином – синій дим, сосни, клени…храм осіннього світла. Гілка, що розмовляє з дітьми, нахилилася до них…
Богдан: Це, мабуть, душа баби Віри…»

«25.VI.94.Богдан: Тату, тату, ходи сюди, я тобі розкажу про своїх друзів… Вони приходять до мене вночі, коли дорослі вже сплять – вони невидимі… Вони розмовляють зі мною і охороняють мене. Це кольорові духи: один – червоний, другий – білий, третій – зелений…»

«15.VIII.98. З Богданом прогулянка по зелених джунглях Гончаки…жовта медуниця…хатка діда Оха…постамент для живих скульптур… «Тату, дивись…он хмара…схожа на янгола…»

Дитина живе на межі двох світів…реального і казкового. Можливо, що ці два виміри світу є реальними…. Просто з віком дорослому легше жити у сірій буденності і не переходити за межу яскравого калейдоскопічного світосприйняття, де добро і любов завжди перемагає зло і ненависть, де не повторюються малюнки, що утворюються у цьому калейдоскопі яскравих фарб...

Особливого значення у взаємостосунках Юрка із сином набувають моменти їхніх прогулянок та мандрівок, де вони залишаються удвох, і вже ніщо і ніхто не заважав існуванню їхнього простору спілкування.

«25.VIII.93. Прогулянка з Юрком Турчинським, з Богданом по Гончапці…зруйновані будинки в долині… захований сюжет…куртка моя на блискавці…жовті квіти…дерев’яні східці, запах Божого древка, голос Богдана: «Пішли-и-и! Пішли! Вже звідси!»

28. VIII.93. Вчора-вечір- з Богданом – небо над Татаркою – над дахами будинків і верховіттям чорних дерев-шпиль телевежі…»

«29. VIII.93. Неділя. З Богданом…вид до Дніпра… Тату, ти що, думав, що я такий безпорадний?»

«31. VIII.93. Богдан: «А хто такі бусурмани?»
                               «А хто такі турки?»
«Богдан скочив на білого коня та й поїхав»
«Я знаю, хто ти такий…ти півторакожуха…
А ти – Недайборщ…»
«Напиши мені слово «літо»
- А чому?
- Сьогодні останній день серпня. Завтра вже осінь, дітки в школу підуть.

Записи у щоденнику наступного року:

«19.VI.94.  Зелена неділя в Немильні. Богдан мені шепоче на вухо: «Може ти мене все-таки візьмеш у Київ?»
«Позавчора. 23.VI.94. Четвер. Богдан сидів у кущах – мокрий, заплаканий…тремтячим голосом: «Тату, я тобі три вісті розкажу…нахились до мене…Маша мене за руку вкусила…»

«27.VI.94. Понеділок. Вчора: неділя. Перший літній день, коли Богдан зміг босоніж бігати по дорозі, вбрід перейти Немильнянку».

«29. VI.94. Можеш і мене з собою взяти, якщо хочеш… Купання біля кладки – навпроти Пакуля.»
«30. VI.94.Четвер. Тату, тату, а тобі сьогодні роботи ніякої не задавали?...»

Складалося якось так, що в силу різних обставин (найімовірніше побутово-буденних) розриви у спілкуванні із сином були тривалими… Богданчику ж так не вистачало присутності батька…

19. VIII.93. Голос Богдана у телефонній слухавці: «В мене температура булла висока. Приїжджай.»…Усвідомлення власної і чужої приреченості – незахищеності…»

1.ІХ.93. Богдан: «Бабуля, попробуй – в мене є температура ?» Нахиляє голову: Катя торкається його чола. Потім і я.

«12.ІХ.94. Богдан: Ти запізнився, мені дуже самотньо за столом порожнім сидіти… Тату, мені такий сон дивний приснився: вітер дерева ламав, як олівці, і хтось намагався втекти від них…од вітру і…дерев.
…заскучало за тобою твоє безпритульне дитяточко…»

Можливо наступні два записи із щоденників, що будуть наведені у тексті й не мають безпосереднього стосунку до Юрка та Богдана. Проте, як в них тонко, майже невидимо, простежується взаємозв’язок самотності і безпорадності батька перед сином…

« 29. VIІ.97.Вівторок – поїздка крізь ліс Ягоденський в Кикову, на пошту…голос Богдана в слухавці…його інтонації…
Вода в Случі – велика, йде поверх розхитаної кладки…хоч і страшно, а люди переходять на цей берег, де за якихось півтораста метрів починається ліс…хоч вдома життя так зручно об лаштоване, та все ж їх тягне сюди до Шуму…
Стояв посеред Дубової посадки, острови зеленого світла поміж дерев, сонце крізь зелену геральдику, спиною притулився до зшерхлого стовбура…заплющив на хвилину очі…відчув себе корпускулою зеленого світу…несподівано на віддалі, де чітко видимість переходить в розмитий глиб зімкнених між собою дерев і кущів, звідти до мене поволі наближалася людська постать…побачив самого себе – восьмикласника-випускника, що йшов і тримав за руку хлопчика-дошкільня…це теж був я…
…відірватись від цивілізації – пірнути в пейзаж…»

«27. V.98.Середа. Сон: розмова зі Жданою, вона дає мені повістку-документ про розлучення…А я тримаю в руках запрошення до шлюбу на красивій поштівці з вензелями. Думаю: чому ж так боляче, щось запитую в неї…вона пояснює…
Сон цієї ночі: походи з Богданом в дитячий кінотеатр.»

 Очевидно, що Юрко Ґудзь  найбільше страждав від того, що він не може постійно бути з сином, присвячувати йому більше часу і задовольнити всі його матеріальні потреби. Така незбалансованість до певної міри гнітила його, але любов до сина в духовному вимірі була безмежною. Якось по-ніжному і щиро описала цей стан Юрка українська письменниця Ніла Зборовська в одному із своїх творів:

«Юрко несе свої і Дзвінчині лижі, вони йдуть попереду і розмовляють… «Мені так хотілося зробити тобі подарунок на це Різдво, Дзвінко… Але ти знаєш, я – вічний бродяга, у мене ніколи не вистачає грошей, навіть на подарунок синові… І я інколи приходжу до сина, як оце до тебе, з пустими руками і кажу: «Богданчику, у мене сьогодні нічого немає, але я можу подарувати тобі – магічне слово…» А він такий щасливий, коли чує про магічне слово…» І каже мені радісно: «Ну, як у тебе нічого немає, то давай хоч магічне слово !..» «Не переживай, - втішає Дзвінка, я у своєму дитинстві також любила вічні подарунки, які не можна взяти в руки…» ( Зборовська Н. Українська Реконкіста. Анти-роман. – Тернопіль: Джура, 2003. – С.179).

 …Юрко Ґудзь пішов із життя не залишивши своєму синові якихось матеріальних благ, проте Богданові дісталось у спадок магічне слово батька, яке завжди поряд з ним. Це слово як янгол-охоронець невидиме, але дуже сильне. Адже слово наповнює енергетикою людський простір, береже його від різних зазіхань і залишається з людиною на все життяі навіть переходить до інших поколінь роду. «18.VI.94. Субота. …енергія краси в слові…хочеш прорватися кудись далі слова, далі власного відчаю, а повертаєшся до самого себе…»



В.Студінський, м. Київ

Немає коментарів:

Дописати коментар