Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

пʼятницю, 19 січня 2018 р.

Юрко Ґудзь. Замовляння невидимих крил (Книга новел та оповідань, 2001)

Юрко Ґудзь

ЗАМОВЛЯННЯ НЕВИДИМИХ КРИЛ

(новели та оповідання)

Тернопіль
Джура
2001

ББК 84 (4 Укр) 6
Ґ93

Редактор — Петро Сорока

Ґудзь Ю.
Ґ 93 Замовляння невидимих крил. — Тернопіль: Джура 2001. — 160 с.
966-7497-76-3

До нової книги Юрка Ґудзя, лауреата літературної премії ім. Івана Огієнка та двох міжнародних премій увійшли новели й оповідання, написані наприкінці минулого тисячоліття. Болюче і гостре відчуття розірваного часу, його роз'єднаности, що пролягає через людські серця, душі й тіла закоханих, їхні відчайдушні спроби здолати цю розірваність, — це все присутнє майже в кожнім оповіданні, в усіх новелах цієї книги. Сновидіння самотньої жінки, в якому вона зустрічається й розмовляє зі своїми померлими й ненародженими дітьми, розповідь колишнього "афганця" про жахіття окупаційної, грабіжницької війни, з якої навіть живі вертаються з омертвілими душами, невідправлені листи Лук'яна Зазимка до жінки, яка повернеться до нього непритомною, та все ж допоможе йому віднайти втрачену під час сеансів ЕКТ (електро-конвульсивної терапії) пам'ять, самогубство Марининого Грицька, спровоковане чужими намаганнями домислити, доточити його власне життя, спокійний і старечий сум на лиці новонародженого хлопчика — то все ніби окремі стежки, якими автор веде за руку свого читальника — крізь стилістичні й буттєві хащі — до фінальної новели, її епіграфа, що розпочинає й завершує авторський текст:
«Моя душа вертається до лона Твоїх всепам'ятних долонь...»

ББК 84 (4 Укр) 6
I5ВN 966-7497-76-3
Ґудзь Ю., Джура, 2001

Замовляння невидимих крил

Наприкінці зими, майже щоночі, Марті починає снитися одне й те ж: хтось поволі копає в її тілі глибоку криницю. Заступ безболісно входить у натруджену плоть, вздовж стінок здичавілих артерій безгучно осипається глинозем... Все глибше, глибше... Волога з'являється спершу як пахощі: так пахне коріння відмерлих на поверхні трав, спраглих ще з осені кущів і дерев. Лише згодом крізь щирець з'являються перші краплі. Але й то ще не вода...
Марта прокидається, якийсь час лежить з розплющеними очима, прислухаючись до шурхотів й шерехів на горищі, до глибокого дихання корови Рузьки в хлівці, — через вузенькі сіни від хати. За хвилю дрімотна втома, — ніби вона сама всю ніч не розгиналася з тим заступом, стулює їй повіки. Й Марта знову вертається в обірване сновидіння...
Вона летить крізь викопаний колодязь, проз неї миготять лиця померлої рідні, чиїсь незнайомі обличчя, — їхні очі, вуха, розтулені в нечутних благаннях роти. Той лет відбувається так стрімко, що жінка не встигає навіть злякатися. Бачить: зі дна, всіяного блискітками слюди, панцирями розчавлених черепашок, б'є струмінь потужного світла. Його потік зупиняє падіння її тіла, легенько торкається чола, лагідною хвилею пробігає по волоссю. Марта зависає в теплій порожнечі. Праворуч од неї, в бічнім закапелку того підземелля стоїть русява дівчинка. Вона посміхається й подає жінці дерев'яного гребінця: " М а р т о,  р о з ч е ш и  м е н і  к о с и " ...
Жінка дивується й приземляється поруч малої. "Таке знайоме личико й ніяк не згадаю, коли ж раніше зустрічала цю дівчинку?"
"Мамо, куди ж це всі поділися? В хаті нема нікого, мені ж тут страшно самій"... Марта дослухається інтонацій спокійного смутку в її голосі й враз, крізь давнішнє знетямлення, впізнає в ній... себе, свої дитячі страховиддя. Вона вертається в той час, коли всі домашні — її брати, сестри, батьки, діди і прадіди хто куди розбігалися зранку, розліталися, поспішали — хто на роботу до землі-годувальниці (бо ж годувати її мусиш завше власним тілом), хто в школу, хто до в'язниці — віднести передачу кревняку, хто на війну — з хозарами, печенігами, москалями, хто — в церкву, затеплити поминальні свічки... А дівчинку залишали вдома одну. Й вітер розхитував під вікном стару грушу, а малій здавалося, що хтось великий і темний заглядає крізь шиби до хати...
Найбільший страх вона пережила, коли померла баба Якилина. До неї раптом дійшло все те, що рано чи пізно спізнає кожна людина: усвідомлення тимчасовості існування найближчих і найрідніших людей.
"Мамо, скажи мені, ти ж не помреш, не покинеш мене? Я не хочу, щоб і тебе засипали землею"...
Жінка пригортає до грудей тремтливе, худе тільце дівчинки, вільною рукою гладить її волосся: "Не плач, не бійся нічого, я буду завжди з тобою. Ось і баба — так любили свою найменшу онуку. А коли любиш, то все продовжується й після смерті"...
Марта раптом ловить себе на думці, що дівчинка чимось дуже схожа на їхню з Василем найпершу й останню дитину, — таке ж, як в нього русяве волосся й вираз тихого здивування на лиці... Як і тоді, під час їхньої першої зустрічі, навесні 43-го...
Не один вже рік палахкотіла війна й, здавалося, кінця-краю не буде всім жахіттям, — убивствам, грабункам, здирствам, яких зазнавали поліщуки і від німців, і від "своїх" поліцаїв, і від різних бандюг, що звали себе партизанами.
А тут чутка пішла селом: не сьогодні-завтра будуть знову забирати людей у рабство, на підневільні роботи в Німеччину. Марті на ту весну саме виповнилось дев'ятнадцять й вона добре знала: доля багатьох дівчат і хлопців, яких ще раніше погнали на чужину, може не обминути і її. Тому й готова була до всього. Коли почула від сусідки, що поліцаї разом з німецькими жандармами зганяють молодь у центр села, до клубу, не роздумувала довго: вхопила перепічку в торбу, накинула якусь куртечину на плечі, обняла матір і кинулася до Ягоденського лісу.
Не вона одна була така мудра... Біля Маркевича, — там, де колись стояла хатина старого лісника, Марта зустріла ще кількох своїх ровесниць. Вирішили пробиратися в Кикову, сусіднє село, де в однієї з них жила рідна тітка. Не встигли ще й відхекатися, ні попити води з лісникової криниці, як зі шляху почулося гурчання мотоциклів, розлючені крики на чужій мові, собачий гавкіт. Певно, хтось виказав німоті, де ховаються втікачі, от і погоня не забарилася...
"Біжимо до Случі, але різними стежками, — крикнула подругам Марта, — бо в гурті нас усіх половлять!"
Знала вона й те, що німці панічно бояться мочар — лісових боліт, прірви яких проковтнули нещодавно кількох самовпевнених чужинців. Ближче до села, вздовж Горбів, тягнулися Білі багна, трохи далі, вглиб лісу, — Жовті... Марта ж знала потаємну стежку крізь Риб'ячі багна, від яких було найближче до кладки через річку Случ. Одного лиш не врахувала дівчина: весна того року була пізня, — лиш наприпочатку квітня розлилася, вийшла ріка з берегів і розбурхана вода ще тиждень тому знесла кладку. Тепер, опісля виснажливого переходу через болото, з роздертими до крові ліктями, з покусаним комарнею лицем стояла Марта навпроти стрімкої, могутньої течії й не знала, що має робити. Плавати вона не вміла. За її спиною з надвечірнього лісу все ближчав, лунав чіткіше й загрозливіше гавкіт німецьких вівчарок. Дівчина голосно й розпачливо почала кликати невідомо кого на допомогу: "Людочки! Поможіть! Врятуйте!.."
Її крик не долинав навіть до середини ріки: дух весняної води підхоплював дівочі волання й перетворював їх на безпритульних птахів. І тоді Марта крізь сльози і відчай, стала пошепки молитися до всіх святих і угодників, до янголів і архангелів, про яких чула колись від баби Якилини, згадувати бабині замовляння і заклинання від сили нечистої і ворогів агарянських: "Молю і прошу я Господа Всевишнього і Сина Його і Святого Духа, чудотворця Миколая, і святого Михаїла, і Пречисту святу, і Твоє святе Вознесіння, і святого Юрія-Змієборця, і Покрову святу, і тебе прошу, ясний місяцю, і тебе прошу, краснеє сонце, і вас прошу, зорі-зорениці, Божі помічниці, і вас, святі архангели і янголи, Михаїл, Гавриїл, Уриїл і Сафанаїл, ізидіте на святу гору і затрубіте во святую трубу, — бо ж не пішком йде мій ворог, а на вовкові їде, жабою осідлався, а гадиною поганявся: не дорогою йде, а здвижжями та болотами!.. Здвижже та болото від них ми пройдем, а на вовка тюкнем, а на жабу плюнем, а гадину вб'єм: щоб так і на ворога нашого весь мир плював і тюкав, і до мене хрещеної, раби Божої, не підпускав"...
І не встигли втихнути останні слова її молитви, як над водою почувся ритмічний плюскіт весел, скрипіння дерев'яних уключин. З вечірньої сутіні й прозорого туману над річкою виринув човен. У ньому сидів незнайомий хлопець і швидко веслував у напрямку дівочих голосінь. Для Миколая-Угодника, — того, хто захищає і рятує всіх погибаючих на водах, він виявився надто молодим і занадто жвавим... У човні дерев'яні поперечки-сідушки були прилаштовані майже поруч. І міцно стулені коліна Марти мимоволі опинилися поміж широко розведених веслярських ніг... Хоч руки його були зайняті але, пальцями своїх босих ніг він раз по раз, ніби випадково, торкався її ступні, й кожен той дотик відлунював у ній теплим струмом. А згодом, ніби у казці про пана Коцького й лисичку, мовив: "Я — Васько Чуб навпроти Церквища живу, а ти хто?.."
"А я Марта з Немильні"... Й ледь втрималася, щоб не додати наступну фразу із все тієї ж казки: "Давай будемо жити разом"...
І знову першим обізвався хлопець. "Чого кричала так?” — запитав співчутливо.
"Від німчури тікаю. Не хочу в Германію, на чужину їхати"...
"Й не боїшся, що впіймають?"
"Ні, тепер вже не боюсь"... — і посміхнулася тихо, помітивши в його очах спалах радісного здивування.
Ось так, на воді, посеред могутнього дихання весняної повені, в старому човні відбулася їхня перша розмова — взаємне впізнавання двох голосів і перехрестя, передчуття спільної долі, що вже невидимо й невідступно, на відстані простягнутої руки, вмостилася поруч з ними. Та розмова продовжувалась біля нічного вогнища, навпроти рибальського куреня, й промовлені слова легко перетворювалися на відблиски полум'я, іскристі жмутки, що злітали й гаснули в зористій височині, на тепло і світло їхнього новонародженого кохання...
З Василевої розповіді Марта дізналася, що його батько і мати, двоє братів і сестра вже десять літ як лежать у землі, на сільському цвинтарі — померли від голоду в тридцять третьому році. Його ж врятував дід Оверко, знаменитий на весь куток чаклун і рибалка. Василя в сорок першому забрали на фронт, восени того ж року він потрапив у німецький полон, утік звідти з концтабору в місті Хелм і повернувся додому. Згідно тогочасних комісарських канонів хлопець мав знову рватися в бій, пробиратися на фронт, у свою військову частину. Та вийшло інакше... Селяни, яких забрали на війну, і Василь разом з ними, вчинили по-своєму: наприкінці літа сорок першого хто сам втік з полону, кого німці відпустили (за домовленістю між командуванням вермахту й керівниками ОУН), хто вибрався з оточення — й всі вернулися до своїх сімейств, до своєї землі. Цього їм не забули, не простили — вже сорок четвертого року, коли прийшли "червоні визволителі".
(Влітку сорок першого більше чотирьох мільйонів червоноармійців потрапили в полон... Армія вермахту, рвалася до Москви... Німці не знали, що робити з такою кількістю полонених... їх закривали у величезні кошари, виставляли охорону й чекали, коли ті перемруть з голоду... В серпні того ж року Андрій Мельник, один з чільних провідників ОУН, зустрівся з фон Браухічем, — головнокомандуючим вермахту — німецькими сухопутними силами, лужицьким сербом за походженням... Зустрівся і сказав щось приблизно таке: "Яка і кому буде користь від того, що стільки українців, селянських дітей і батьків простягнуть ноги з голоду'хи?.. Хай краще йдуть в село й вирощують хліб — для себе й для рейху..." Фон Браухічу такі резони видалися переконливими... Й він тоді ж наказав: з усіх концтаборів на території, підлеглій вермахту (але не іншим німецьким спецслужбам) усіх вкраїнців відпустити nach Haus... Чоловіки вернулися додому й ще встигли не лише посіяти озимину, виростити й зібрати майбутній хліб, але й зачати ціле майбутнє покоління — засіяти гарячим сіменем лона своїх дружин і наречених... Ті, хто був на війні, знають, який потяг до жінки відчуває чоловік, щойно вирвавшись з обіймів смерті... Вони вернулися додому живими й спраглими... Це ж феноменально — посеред такої жахливої м'ясорубки, як Друга Світова (вкраїнців на цій війні загинуло чи не найбільше з усіх воюючих сторін) на цій землі сорок другого-третього років народилося понад мільйон дітей! Ця тема ще потребує своїх досліджень і уточнень... Бо що сталося з батьками сих дітей, нам добре відомо. "Великі" полководці, маршали-людожери зробили все, щоб ніхто з них не повернувся живим додому... Їм не забули сорок першого року... (Частину цієї страшної правди можна знайти у військових щоденниках Олександра Довженка.) Та їхні діти зосталися жити... На тлі реанімації імперських міфів про "визволення" України варто хоч зрідка згадувати про це...)
"Я не хочу вмирати за Сталіна, за його Родіну, яка по шию стоїть у людській крові, за його голодоморні колгоспи. Він такий само людожер, як і Гітлер", — говорив Василь, і Марта з острахом дослухалася його слів і сумувала подумки: куди ж діватися, де рятунку шукати звичайним людям, що втрапили поміж цих двох великих і страшних пожеж?
Рано-вранці хлопець привів Марту до своєї хати: "Оце, діду, моя наречена"... Сивоголовий і ще досить дужий для своїх літ дідуган прискіпливо з ніг до голови оглянув дівчину й задоволено крякнув: "Ох, ти ж і шибеник... І де ж це, на якого живця такі русявки ловляться? Розкажи, може, і я, грішний, спробував би... Та не червоній, не сердься. Це ж я з радості, що диво таке ще бачу. Заходьте до хати, зараз будемо снідати", — й жестом щедрого і вельможного дарувальника виклав перед ними на лавку здоровенну й зубасту щуку. До смаженої риби знайшлася пляшка калганівки, пучок зеленої цибулі, золотиста яєшня. Перед тим, як сісти до столу, старий Оверко зняв зі стіни невелику й тьмяну ікону Божої Матері, простелив на глиняну долівку полотняного рушника, поставив поруч на коліна молодят і повагом, урочисто благословив їх на майбутній шлюб, на спільне життя, взаємну радість і поміч. І додав тихо: "Бо ж насправді, мої любі, все буде не так, як хочеться, а як Бог дасть", — і першим вихилив чарку гіркого й пахучого трунку.
Десь за тиждень до Трійці в невеличкій, але ошатній, прибраній вишитими рушниками церкві, навпроти ікони Юрія Змієборця, вогню і світла запалених свічок приїжджий священик під супровід притишеного співу кількох жіночок-півчих обвінчав нашу Марту й Василя.
Жінка здивовано дослухається до розповіді про її власне життя: хто там говорить у темряві, називає її своєю, нашою, кому належить той до болю знайомий голос:
"Марто, чому ж ти мовчиш, чому не розказуєш, що ж було потім?.."
Вона оглядається, хоче простягнутими в пітьму руками торкнутися, прихилити до себе кудись щезлу дівчинку. Ніде й нікого. Тиша й глибокий спокій довкруж... Не покидаючи меж сновидіння, Марта згадує раптом, скільки ж літ і довжелезних зим живе одна, далеко від людей, колись найближчих і найрідніших, які пам'ятали й любили її зовсім іншою. Може, то душа їхнього роду, загублена в надрах самотнього й зношеного тіла, озивається тепер до неї, відновлює в сонній пам'яті давноминулі події, поволі завершує свою розповідь?..
Було літо, жнива, горіло їхнє село, підпалене з трьох сторін білого світу. Людей, що не встигли втекти, і тих, що не схотіли втікати (бо ж не могли повірити: як то можна, — за одного вбитого чужими бандюгами пана раптом знищити ціле селище?), — усіх есесмани зігнали в один гурт, вивели на шлях неподалік Попової кринички й наказали копати яму. Чоловіки покірно взялися до роботи. Працювали поперемінно — заступів на всіх не вистачало. Й тоді одна з жінок немиленських, зрозумівши, до чого йдеться, кинулася в ноги німецькому офіцерові, — голосить, показує йому листа й фотознімок своєї дочки, надіслані із Німеччини. До неї приєдналися й інші жінки, чиї діти втрапили до арійського "раю"; плачуть, кричать — за що ж ви нас повбивать хочете, наші ж діти на ваших батьків, на вашій землі батрачать; кому, до кого вони будуть свої листи надсилати, в кого поради просити, коли ж ви нас отут постріляєте?..
Сонце вже ховалося за край-обрій, вечірнє небо кривавилося, мов суцільна відкрита рана, ще тліло чорними димами село й щось ворухнулося в очах знетямленого нібелунга... Він злісно вилаявся, крикнув: "Бек, век!" — і наказав рушати в напрямку Звягеля, посадивши на підводу, поруч забитих свиней, кількох жінок з малими дітьми. Серед тих, що йшли пішки до районної в'язниці, була й Марта. Бо ж саме того дня вона приходила до матері, помагала зносити в клуню снопи. Ще й півтори копи не встигли перенести, як німці оточили село й піднялась стрілянина. Марту схопили на подвір'ї. Вона ще встигла побачити, як мати, поцілена чергою зі шмайсера, впала поміж розкиданих житніх снопів... А ще через тиждень змучених і голодних людей відпустили з тюрми додому.
Сусіди показали Марті, де поховали матір, — неподалік згарища їхньої хати, метрів за п'ятдесят од кам'яного козачого хреста, на Отаманах...
Навіть уві сні Марті боляче згадувати давні розлуки, прощання. Тепер вже з Василем...
За кілька днів до Різдва, на зміну німецькій армії й фашистам, в село ввійшли радянські війська, з ними повернулись комуністи. Всіх чоловіків знову погнали на війну, в пекельний вир боротьби двох біснуватих вождів. Марта й просила, й молила свого коханого, щоб десь заховався, пересидів непевний час. Василь і слухати про те не хотів, щось зрушилось в ньому за останніх півроку. "Я ж не гірший і не кращий за інших. Мушу бути зі всіма... Щоб потім чесно, без страху дивитися людям в очі"... Наостанок вона взяла його долоню й притулила до свого великого й теплого живота, — в ньому вже ворушилася їхня перша дитина...
Мовчання триває цілу вічність. Крізь чорне завіконне молозиво поволі проступають білі відтінки, розвиднюється потроху. В напівсонній свідомості жінки звучить дитячий голос: зі шкільної читанки хтось озвучує короткі речення, старанно вимовляючи кожен склад, оживлюючи своїм диханням літери в мертвих словах:
" В а - с и л ь  п і - ш о в  н а  в і й - н у ,
Б і - л я  х а - т и  з р у - б а - л и  я б - л у н ю.
М а р - т а  н а - р о - д и - л а  д і в - ч и н - к у ".
Та спершу, ніж почути ті речення, Марта бачить їх написаними білою крейдою на чорній дошці:
" В а с и л ь  з а г и н у в  п і д  К е н і г с б е р г о м .
В е с н а  з г о р і л а  н а  о ч а х " .
Жінка пошепки перечитує ті звістки й думає: "Все написане — то неправда. Світ переповнений мертвими книгами, мертвими знаками і законами, мертвими гаслами на червоному ситчику. Все те винайшли, виписали змертвілі ще за життя істоти, що прикидаються людьми, а багатотомними збірнями власних писань лиш прикривають свою мертвечину. Але ж земний світ і світло живі й щоразу болючі. Вони не піддаються записуванню. Ось я читаю найостанніший надпис:
" В з и м і  г о л о д н о г о  4 7 - г о  р о к у  м а л а  Н а с т у н я  п о м е р л а .  М а р т а  з о с т а л а с я  о д н а " .
Так сталося, але так не було насправді. "Ті, кого любимо, не вмирають. Щовесни вони приходять до моєї хати й стоять попід вікнами, поміж цвітіння дерев і янголів молодого саду. Вони вже ніколи не покинуть мене саму". Й спершу, аніж прокинутись та розпочати свій звичний зимовий день, Марті ще сниться: хтось великий і добрий за руку виводить її з хати, нахиляється до неї, щось шепоче на вухо, дівчинка тихо сміється, знімає поношену куфайку, скидає важкезні кирзаки й одягає собі поза плечі білі крила розквітлих вишень...


Афганець

"І буде їм сказано:
цей вогонь ви даремно
вважали оманою..."
(Коран. Сура вісімдесят третя, аят сімнадцятий)

"Брате, налий і мені вина, хай і я ще трохи з тобою побуду... Давай вип'ємо — за те, що я звідти живий вернувся... Тіло моє вже тут давно — ходить, їсть, п'є, любить жінок, а душу з нього хтось ніби вийняв... Чи я сам кинув, згубив її на одному з тих перевалів?..
...Не можна, кажеш, вбивати живих людей... А там навіть мертві не мали впокоєння, навіть над ними чинили глум... Вояка один, з Ферганської десантної дивізії, в своєму заплечнику носив цілу колекцію відрізаних вух, мені показував — малі й більші, різного кольору, деякі з ще не вирваними сережками... Вони теж так робили: зрізали з наших убитих офіцерів погони, до них прикладали відчахнуті вуха, як останній доказ своєї "звитяги", можливості обміняти здобуті трофеї на жмут зелених папірців з ликами мерців-президентів... Та й з рядовими не церемонились. Не хочеться навіть згадувати... Але й з пам'яті те все не зітреш назовсім...
От і в Біблії — не вбий, не вкради... Але ж хіба це гріх — убити Того, хто намагається вбити тебе? Вбити першим, щоб самому залишитися живим... Я, певно, до самої могили не зможу забути чотирьох моїх найперших "духів", їхніх лиць, перекошених болем...
Того дня наша автоколона ще зранку втрапила під обстріл... Загорівся передній "камаз", за ним спалахнув той, що замикав колону, офіцери сховалися під скелю, звідти кричать до нас: "Обходи их! Быстрее, вперед, обходи!.." Ми довго повзли, як вужі... Двоє хлопців з нашої роти загинули на замінованій стежці, а мені поталанило: видряпався нагору, виглянув, — нижче по схилу четверо душманів окопалися, поливають вогнем автоколону... Я зручно сперся об високий валун... Не хотілося стріляти їм в спину, щось крикнув до них...
Яка то була страшна насолода: бачити, як свинець з мого ручного кулемета вириває з їхніх тіл шматки м'яса, розпотрошує на клапті рудої вати їхні поношені халати... Як вони корчились, вимахували руками, ніби зі смертю своєю танцювали... всіх чотирьох я зняв однією чергою... Той, що встиг оглянутися — високий, старий, з білою бородою, в сірій чалмі... Він впав останнім, на зовсім молодого "духа", немов обійняв і затулив його собою...
Я у Афган по дурості своїй втрапив... Перших два місяці служив при штабі ТурКВО в Ташкенті. До армії в мене вже був розряд по плаванню й боксу, непогано і зі штангою вправлявся... А відтак я весь курс молодого бійця пройшов на "ура", без якихось труднощів... Тримався там, де інші падали, видихалися... Й діди це зауважили, не припахували мене — любили слухати мої хармани про всілякі амурні пригоди, про чудеса, що творилися на Подолі й Шулявці, про те, як у ресторані "Краків" ми слухали циганський хор і за одним столиком з красунями-чавелами співали "Пару гнєдих"... Та коли з'явився новий сержант-"замок" (на посаді замкомвзводу) й почалися нічні підйоми — виховна робота з "оборзєвшим" молодняком, — я відчув, що пахне смаленим. Той кацапура (десь з-під Пермі родом, Єгоров було його прізвище) на пару зі своїм помічником, теж сержантиком, вже без найменших поблажок взялися за нас... Вишикують роту в коридорі, висмикнуть з шеренги кількох "салат" й починають "отрабатывать" на них прийоми карате — удари ногою по корпусу, в голову... Добре, що я міг виставляти так-сяк захисні блоки. Це навіть подобалося сержантові: тренувальний "снаряд" проявляє здорову ініціативу. Та все ж якось не витримав: замість того, щоб лише захищатися, щосили врізав "помічникові" коліном під живіт, приліпив п'яну харю до підвіконня... Опісля цього випадку за мене взялися всерйоз... Думав — усе, буде мені тут гаплик. Й саме тоді познайомився зі стройбатівцями-земляками. Вони вже мали йти на "дембель", завершували якусь акордну будову... Почали допитуватися, чому весь час ходжу з синцями. Розказав їм про все... Й ветерани "королівських військ" вирішили захистити "зьому"... Однієї суботи взяли мене з собою в "самоволку", на танцплощадці підловили моїх сержантів і вивели їх тихцем до найближчого смітника... Там наказали мені зірвати з них жовті "соплі" — сержантські лички з погонів, а тоді пустили переляканих кацапчуків по колу... Спершу їх гасили руками, не даючи впасти, вже на землі почали місити кованими чобітьми.. Я вже кричу на них, — мужики, що ви робите, ви ж їх на смерть заб'єте, — ледь відтягнув, зупинив своїх, обкурених анашею, захисників... А на ранок Єгорова з проломленим черепом, його напарника з вибитим оком привезли в медсанбат...
А в понеділок, вже надвечір, мене викликав до себе замполіт... Він у Києві народився, все збирався колись вернутися додому... Каже мені: "Завтра матимеш розмову з генерал-штабістом...Вислухай все уважно, добре подумай над його словами... Не хочеться віддавати тебе під трибунал через тих виродків. Один з них зостанеться калікою на все життя... Так що, хлопче, шануйся, слухайся старших... Й бережи власну голову на плечах..."
Наступного дня, в просторому кабінеті, я стояв перед генералом. З подвійним підборіддям, з маленькими очицями, схожий на вгодованого кнурця, він поплескав мене по плечу й запитав: "Ну, что, сынок, хочешь хорошей службы?.. Дадим тебе звание прапорщика, после всего получишь квартиру в Москве..." Я ствердно хитнув головою і сказав: "Да"... А він продовжує: "Будешь в роте охраны — сопровождать спецгрузы с Афгана... Что там увидишь, чем будешь занят — об зтом никому ни слова... Ты меня понял, сынок?.." Й знову я відповів — "да"... Навіть не підозрював, яким пеклом обернеться те слово для мене найближчим часом...
Опісля штабної бесіди з генералом, вже наступного ранку мене перевели в "судимый стройбат". Але там, я був лише записаний, тільки на ніч приходив туди і падав, часто не роздягаючись, на свою койку біля вікна. Насправді ж у складі спецпідрозділу нас цілими днями дресирували для майбутніх рейдів... Чортове колесо мого нового життя крутилося не зупиняючись...
Приходить вранці інструктор, їдемо в поле, а тоді перед нами за принципом "роби, як я", він з двох рук, з двох автоматів, навстоячки, валить в один ряд виставлені мішені... Й днів три-чотири займаємося лише на стрільбищі... Згодом з'являється інший наставник — вузькоокий, чорнявий, майстер з бойового самбо. Й кілька днів під його керівництвом вивчаємо, відпрацьовуємо прийоми рукопашного бою. А ще прийдуть специ по встановленню й знешкодженню мін, по виживанню в надзвичайних умовах, з інструктором по нічних парашутних стрибках нас погрузять в транспортний "АН"... Й поруч всього — фізпідготовка на всю катушку: тобі на плечі сідає боєць, встаєш, притискаєш його ноги своїми ліктями і марш, бігом, у спеку за сорок градусів...
Здавалося, нас готують як диверсантів, хоча все було значно простіше... Велика здобич вимагала надійного прикриття... Рядові вояки знімали з убитих електронні годинники, цупили з розбитих дувалів японські "шарпи", при нагоді громили навіть невеликі пересувні магазинчики-дукани, й вимітали з них геть усе... Високі ж чини організовували свій грабунок професійно, з розмахом — відповідно до тих можливостей, що відкривалися на їхніх посадах... Це вже я згодом зрозумів, який довжелезний ланцюг поетапного дерибану* тягнувся через Кабул, Кушку, Ташкент — і аж до Москви...
*дерибан (жарг) — розподіл награбованого

Того разу звичне забезпечення супроводу автоколони було підсилене особливо... До наших двох БМП-ешок додали ще одну БМД (бойову машину десанту), а за тими, хто вантажив у кузови машин чорні контейнери, пильно наглядали незнайомі офіцери... Попереду нас, з відривом у кілька годин, пустили вдвоє більшу, з півтора десятка машин, колону з термезького автобату... Вони рушили ще у вранішніх сутінках... Капітан, що стояв поруч, каже мені: "Дивись, Толян, повз нас їдуть майбутні гроби..." Спершу я не второпав, про що саме йдеться... Й лише тоді, коли позаду зостався перевал, коли вже виїхали на долину, я побачив, як страшно здійснилися почуті від капітана слова... Вздовж дороги палахкотіли перекинуті вантажівки, з їхніх кабін, крізь розбиті віконця, виривалися язики чорного полум'я, неподалік валялися обгорілі трупи солдатів... Отож, їх невипадково пустили першими, свідомо підставили душманській засаді цих нещасних... І тільки для того, щоб невеликі чорні скриньки без перешкод потрапили до мародерів у генеральських мундирах... На той день я не знав, що саме так ретельно ховається в металевих контейнерах.. Вже згодом таки ж дізнався, на свою голову... Під час обстрілу кулеметна черга продірявила один з тих ящиків... Я переносив його на вцілілу машину... Крізь отвір у стінці мені в долоню випало кілька невеликих камінців. їхня тверда поверхня так гарно виблискувала, що закортіло з ними трохи побавитись, розглянути ближче... Та до мене вже біг старлей, щось люто вигукував, розмахував руками... Заки-поки в мене забрали той ящик і сонячні цяцьки зі жмені, все ж я встиг один з тих камінців сховати в рукав своєї хабешки... Ось так відбулося моє перше знайомство з алмазами Паншерської долини, так я дізнався заради чого нас підставляли під кулі... Розплата за те знання не змусила себе довго чекати...
Через якийсь місяць нашого капітана в Термезі "зняли" пострілом у потилицю... Невідомо куди щезло кілька офіцерів, що супроводжували колону... Невдовзі добралися й до рядових... Та я вже ні з чого не дивувався, все сприймав як належне, навіть страху за власну шкуру вже не було... Йшлося не тільки про генеральську контрабанду, чиїсь спроби заховати всі кінці... Чужа смерть поволі вбиває твоє власне бажання жити...
Ось дивись — на мені й по сей день солдатський ремінь, а на ньому десятка з півтора зарубок... Думаєш, то місяці служби підраховані, щоб знати, скільки до весняного "дембеля" зосталося? Ні хрена подібного... То кількість мною грохнутих "духів". Вже не прибавити, ні відняти... Але, клянусь тобі — жінок і дітей я не вбивав... Хоча на власні очі бачив, як це робили інші... Досить і того... Як все було насправді? — Йде бій... Моджахеди помалу відходять в гори... їхні селища залишаються без прикриття. Тоді в небо піднімаються "вертушки" — військові гелікоптери МІ-8, луплять по глиняних хижах з кулеметів — по людях і тваринах... По всьому, що рухається, що намагається вижити серед вогню... Й тільки після цього до зруйнованого аулу входить спецпідрозділ для зачистки... Грабують, ґвалтують збожеволілих од страху жінок, убивають їхніх дітей... Наша колона проходила через ці селища — порожні, чорні, з неприбраними трупами вздовж шляху... То вже згодом "героїв" цієї порожнечі нагородять медалями "От благодарного афганского народа", й ті, хто посилав їх на смерть, на вбивство, збудують чужими руками помпезні меморіали... Бо добре знають: найкращий спосіб забути про загиблих — це поставити їм спільний пам'ятник, перетворити живих колись хлопців на бронзових упирів, що вилазять з-під землі й сліпнуть від сяйва лаврських куполів навпроти... Мій друг, Ольшевський Генка, загинув безглуздо, — саме на свій день народження... Не було в нього ні медалів, ні жодної лички на чорних погонах... Ось уяви собі: кілька годин суцільна стрілянина — з обох сторін, голову не підняти... Раптом — пронизливий крик, і з окопчика вискакує до нестями обкурений "дух", без будь-якої зброї в руках викликає когось із "шураві" на поєдинок... І ніхто вже не стріляє, всі ждуть "зрєліща", бажаного навіть сильніше, ніж відвальна доза чарсу*...
* чарс (жарг.) — гашиш

Хтось із наших обов'язково вийде — не менш обкурений, не менш знетямлений... Відкине вбік свого "акаема" й розпочнеться гладіаторська вистава... Того разу першим не витримав Генка: щось закричав страшне, встав на повен зріст і попер на душманські позиції... Звідти вже не стріляли... Та до рукопашної не дійшло, зупинили свої — хтось з його командирів смалянув Генці в спину...
Брате, не спи, побудь трохи зі мною... Мені ще ж на Правий берег треба добиратися, а звідти, зі Святошина — в Немильню... Й хочу встигнути тобі розповісти... Бо хтозна, коли знову побачимось.. Окрім тебе я нікому цього не розказував... Не хочеться те все ворушити, але й забути його мені одному не під силу.. Може, в тебе це вийде краще... Й тоді ти допоможеш мені...
Восени весь наш підрозділ, який супроводжував таємні спецгрузи з Афгану, було розформовано... Кого в окопи під Кандагар відправили, кого ще далі — за межу цього світу, ближче до херувимів, а мене запроторили в ташкентську "дев'ятку" — військову психлікарню... Хто там був, кого там я бачив, за що і як вони туди втрапили — це окрема історія. Шансів звідти вирватися при пам'яті й здоровому глузді майже не було: кололи мало не до смерті — сіркою, аміназином... Ледь випростаєшся, до тями прийдеш, як знову впечуть конячу дозу, й все тіло судоми скрутять, мізки затуманяться так, що забудеш як і звали тебе колись... Допомогла мені жінка — молода лікарка з тієї "дев'ятки"... Зібрала необхідні документи, вписала "правильний" діагноз, із начальством своїм якось домовилась й наприпочатку зими мене перевели в київську лікарню, з вікнами навпроти зелених бань Кирилівської церкви... І лише навесні мене почали випускати на короткі прогулянки...
Десь в кінці квітня в палату зайшов прилизаний гебіст, назвав мені своє звання та прізвище, розіклав на стільчику якісь папірці з синьої теки... Почав делікатно розпитувати як мене тут лікують-годують, від кого я почув слово "комуняки", яким постійно, в поєднанні з нецензурними додатками, ображаю передовий "отряд" всього людства, чи навідується до мене хтось з однокурсників, родичів, що думаю робити після виписки з лікарні... Дивлюсь на нього, слухаю, щось відповідаю, нас тільки двоє в палаті (всіх інших "дурнів" санітари витурили в коридор) й ледь втримуюся від спокуси рубонути йому по горлянці, зламати карк й рвонути звідси — в його костюмчику, з його посвідченням, з туго напханим вчорашньою зарплатою портмоне... Якось Бог милував, не кинув мене на нього, вберіг од прощального "армагеддону"... Під кінець нашої бесіди я підписався в кутку службової "бумаги", що не буду лаяти комунавтів, верзти всілякі глупства, на зразок того, що в Афгані більшість солдатів готова повернути зброю в протилежний бік, що їм бракує лише небоягузливих командирів, й буду мовчати про все, що бачив і чув там... Через тиждень після тієї розмови мене привезли додому... Й так хитро, гниди, зробили — ніде жодного слова, що я був у Афгані, не написано. В білеті воєнному — тільки номери ташкентських в/ч... І все. Дали, правда, групу інвалідності й пенсію в кільканадцять дерев'яників, а згодом на медкомісії я й від них одхрестився. Світ не зійшовся клином на їхніх подачках, щось заробимо й самотужки... Мене лиш дратують ці ситі базікання про "воїнів-інтернаціоналістів", про їхні героїчні подвиги... Самі "афганці" мовчать, за них просторікують чинушні рилачі, вгодовані на чужій крові, — ті, хто й нині готовий кинути вчорашніх школярів на каліцтво і смерть в яку-небудь Сербію — захищати чужі марення про "всесловянское единство"... Колись ветерани війни у В'єтнамі зривали з себе військові нагороди й кидали їх на східці Капітолію... Наші ж тихенько сидять по своїх пільгових офісах і з вдячністю приймають все, що їм кинуть на чергову "річницю", — від все тієї ж влади... Та хай живуть, як знають, не мені їх судити...
Й останнє — з моїх обіцяних колись "неразглашений"... Розкажу, братуха, як ми наприкінці олімпійського літа здибалися в горах із "дикими гусьми", — найманцями, що злетілися в Афган воювати з нами...
Того разу нас двічі за один день обстріляли... А тут ще під вечір "афганець" задув — сухий палючий вітер... Таку пилюгу здійняв, — за п'ять кроків нічого не видно... Ніби якась звірюка на тебе дихає чорним полум'ям...
От і довелося автоколоні заночувати на перевалі, не встигли дійти до Мазарі-Шарифа... Вітер потроху вщух, офіцери виставили вартових, добряче повечеряли, курнули анаші й відкинулись з виряченими, вже невидющими очима... А нам, хто в караул не потрапив, що робити? Теж хочеться розслабитися, відтягнутись хоч трохи... Й нема ніякої наркоти під рукою, і весь спирт ще під обстрілом, ховаючись за колесами беемдешок, вицмулили... Взяли ми свої автомати, боєкомплекти — до найближчого кишлака вирішили прогулятися... Бо знали: у "духів" за наші припаси до "акаемів" можна виміняти чого душа забажає... Кілька доз чарсу нам вистачило б на всю ніч...
Пішли вчотирьох, з собою взяли пристрій нічного бачення, — його танкісти нам подарували, хлопці зі "школи гладіаторів", — танкової учебки в Кушці... Що ж, треба спускатися вниз, у долину... Йдемо собі помалу, злі й тверезі... Раптом, з гори чийсь голос: "Ей, руськие! Не стреляйте!.." Ми, як підкошені, рухнули на землю... А той голос (з сильним акцентом) ще раз до нас звертається: "Не стреляйте, русские! Ми хотим с вами поговорить..." Вмикаємо свій пристрій, бачимо — над нами, на гребені гори, четверо високих постатей... Стоять на повен зріст, не ховаючись... Вони нас першими засікли, вже давно могли переколошматити... Але не захотіли...
"Русские, не бойтесь... Давайте помахаемся... Один на один..." Й крайній з них виходить вперед, відкидає вбік, свій кинжал... і жестами підкликає когось із нас... Вийшов хлопець, його з Черчика в армію забрали — накачаний, бритоголовий... Вірив у Будду, ходив у Бурятію, десь з півроку жив у одному з тамтешніх монастирів... Ці двоє красиво билися, показували все, що могли і вміли... Як у кіно, весь арсенал рукопашної "мочилки"... Бачимо: "гамериканець" більше блокує чужі удари, аніж б'є сам... Згодом йому, видно, набридла ця показуха... Зімітував падіння, тоді різко підскочив угору й легко торкнувся ногою горла нашого вояки... Той захитався, з рота в нього потекла кров... їхній старший наказав припинити бій... Ми сіли разом, американці пустили по колу великий термос з гарячим вином... У того, що бився з нашим хлопцем, була на передпліччі розідрана футболка. Звідти виглядала кольорова наколка. Він помітив мій погляд, ледь скривив губи в посмішці й одним порухом відірвав весь рукав... Я побачив на його руці майстерно виконану багатоповерхову татуїровку: вгорі птах із розкинутими сірими крильми, під ним — якісь ініціали, нижче — розкритий парашут, червоно-чорний череп, а поруч — розіпнутий на хресті Йсус і надпис латинськими літерами: "Аgо tе absolvо"...*
* "Відпускаю гріхи твої..." — (лат.).

Коли допили вино, нам сипонули кожному на долоню білого порошку... Занюхали ми той кокаїновий дар, і нещодавній страх смерті кудись щез, вивітрився, захотілося сміятися й плакати водночас... Найманці помітили нашу розімлілість... Старший примружив очі й повільно процідив крізь зуби: "Вы щенки... Вас пожалели, не убили... Но помните: это не вы, русские, а мы, мы — боги войны...". Й раптом своєю лапищею зідрав у мене з грудей, (разом зі шматком хабешки) значок — гвардійський прапор... Я підскочив, хапнувся за штик-ніж... і мої корефани до мене кинулись. Та куди там! У груди нам вперлися стволи автоматів... До речі, ті "гусаки" були озброєні саме "акаемами" й один із них признався тоді, що дав би золоту медаль тому, хто винайшов таку безвідмовну зброю...
"Снимайте ваши майки!" — коротко скомандував їхній вожак... Ну, все, думаю, зараз нас будуть катувати: виріжуть на спинах п'ятикутні зірки й зачнуть посипати сіллю... Та ні, щось не схоже, щоб нас брали на муки... Янкі вже натягли наші смугасті тєльники, нам кинули свої зелені футболки... В кожного з них на грудях висів металевий блискучий медальйон, певно — казенний номерний талісман, запаяний так, що зняти його можна лише з головою... Й було видно, — найманці задоволені своїми трофеями надзвичайно... Здоровенні такі амбали, руки волохаті — як у ведмедів, і всім — десь літ під сорок... А кожному з моїх напарників ледь по дев'ятнадцять виповнилось... Я на рік був старший за них, до армії встиг закінчити будівельний технікум...
Прощаючись, вони тицьнули нам у руки кілька красивих пачок сигарет "данхіл", якісь ручки-самописки, білі пластинки, схожі на жвачку — для вгамування спраги, й коли їхній "старшина" ще раз повторив (звук "ща" він виговорював на свій лад, з глухим присвистом): "Живите, щенки!", мені почулося він мовив "синки"... А ще за хвилю їхні постаті проковтнула темрява безпритульної ночі...
Ти гарно слухаєш, мовчки... Тільки не пиши ніде, що ми їм віддали свої тєльники... Бо мені западло тоді буде... Знаєш, чому ті "лосі" забрали саме тєльняшки? Для них — то найкраща здобич, їм непотрібні ні наші боєкомплекти, ні гранати-ердегешки, ні автомати... Бо в Афгані було так заведено: десантура з Вітебської й Ферганської дивізій навіть перед смертю не віддавала свої тєльники: рвали їх, різали ножами — вже в останню мить, з розпанаханим кулею животом, з кишками, виваленими назовні... Бачиш, як вони не вмирали там, але тєльник на грудях встигали розірвати, — щоб не дістався ні моджахедам, ні їхнім найманим інструкторам... Я не хочу, щоб там, на небі, їм було за нас соромно... Бо десь звідти, час од часу, мені кричить Генка Ольшевський: "Толян, наши души в тельняшках! По голубым полоскам нас узнает Петруха-ключник й отворит для нас врата рая!.."
Хай буде так, бо ж у пеклі, ще за життя, ми набулися вдосталь...
Й ще таке... Юрко, ти написав, що "гамериканці" щезли в темряві... Насправді ж, ми з ними до самого ранку сиділи... Один з їхніх воїнів (той, що мовчав увесь час) зняв зі своїх грудей цейсівського бінокля й рукою показав у бік сусіднього пагорба... Мовляв, глянь туди, салага... Я приклав до очей той пристрій й завмер від здивування... В долині, біля підніжжя гори, над водою піднімалося біле марево, ледь підфарбоване в рожевий колір... Крізь нього в арик, обережно торкаючи ногою поверхню води, входила молоденька й зовсім гола "звірючка" (так наші звали афганських жінок)... Вона поспішала скупатися ще до схід сонця, в тихій і теплій воді, поки знову не почалася стрілянина... Мовчун зауважив мій подив, штовхнув мене ліктем і неголосно запитав: "Шерше ля фам, камераде?" Я не зрозумів його слів, але вловив їхню інтонацію... Й хитнув головою — на знак обопільної чоловічої згоди..."


Скажи нам про любов...

Чутка, що Грицько Маринин вже третій тиждень не злазить з горища, нікого до себе не пускає, навіть жінку свою, особливого здивування в селі не викликала, — не злазить, отже, має на те свою причину, не пускає до себе жінку, то, може, відкопав за хлівом схованого бутля і наодинці з ним, не поспішаючи, розводить на горищі зелених і хвостатих антипків.
І ще була одна обставина, яка мимоволі допомогла такому несподіваному, наприкінці доживання п'ятого десятка, усамітненню.
Мабуть, кожна третя нова хата в Немильні мала під собою фундамент, закладений його руками, стіни, зведені і оштукатурені ним. Зроблені ним вікна надавали будинку вигляду розумної і живої істоти з поглядом, зверненим на дорогу. Та в селі вже років шість ніхто не починав будуватись. На його околицях, ближче до лісу, ставало все більше порожніх хат, нашвидкуруч осліплених прибитими на вікна дошками. Тому ніхто не рвався спускати Грицька на землю — нагальної потреби в його талантах муляра і столяра не було.
Надходила зима, і цілорічна втома, приглушена смердючою бурячихою, робила людей байдужими до всього, навіть до власного життя. А глуха пізня осінь довершувала шелестом тягучих дощів одноманітний плин забуття. Ця непевність у зміні природних літургій породжувала тривогу, недобрі передчуття.
Вже потім, з розповіді брата, я дізнався, що все почалося значно раніше. У тій бригаді, яка наприкінці літа розвалювала старий клуб, був і Грицько Маринин. Ламали швидко і вміло. Скинули прогнилий шифер, надвечір розбили крокви.
Без даху будинок набув здивованого, отетерілого виразу, схожого на обличчя людини, з голови якої щойно зірвали капелюха, не забувши при цьому ще й плюнути межи очі.
— Завтра почнем стіни валити, — мовив втомлено, ні до кого не звертаючись, Гриць, ніби у відповідь своїм вечірнім думкам. Він думав про те, що в селі тільки старі люди ще пам'ятають, скільки дубових дилів у ці стіни взято з поваленої сільської церкви Святої Покрови, скільки страхів було тоді на селі — ранньої осени тридцять п'ятого року. Навіть відчайдушні активісти боялись лізти на бані, скидати з них хрести. І коли уповноважений з піною на губах почав кричати щось незрозуміло люте до людей, хапаючись правою рукою за бік, де нижче кишені висів колись маузер, тоді з натовпу вийшов німий Захар і ще двоє. Обв'язавшись вірьовками, полізли вгору. І не було на їхні голови ні блискавки, ні грому. Мовчали люди, мовчали собі високі небеса. Тільки десь в глибині натовпу приглушено голосила жінка...
Тієї осені йому виповнилося п'ять років. Піднявши до неба голову (долоня біля очей, щоб не сліпило сонце), він дивився, як летіли донизу хрести, як лежали потім в запиленій траві, оберігаючи в своїй позолоті тріпотіння тонких павутинок бабиного літа...
Люди ще довго не наважувались танцювати в колишній церкві, перетвореній на клуб. І справді, страшнувато якось вибивати закаблука там, де раніше відправляли померлих, вінчали молодих, хрестили дітей, і бачити на місці вівтаря трибуну, обтягнуту червоним ситцем.
Пізніше призвичаїлись. Колгосп набирав силу, і люди мусили звикатися ще й не з таким. Було вже не до танців, та й музики сільські пропали — їх вислали з села як одноосібників.
Коли через рік помер німий Захар — раптово і невідомо від чого, а трохи згодом на цвинтарі закопали одного з його підручних, — на селі подейкували, що тут не обійшлося без втручання нечистої сили. На відновлення справедливості Богом вже мало хто надіявся. До того ж пригадали: церкву починали будувати козаки, вислані сюди, — на піски, в ліси царицею Катериною, а серед них, напевно, були характерники, які можуть і з того світу вступитись за спаплюжений храм...
Дід Славець розповідав, що саме ті вигнанці, прибувши не з власної волі на нове місце, перш ніж ставити для себе хатини, почали зводити оселю для душі. Для стін возили сосни і дуби, а на підвали притягли такого величезного дуба, що, дивлячись на нього, може, хто й догадувався, чому їхні пращури не будували храмів: біля кожного такого дерева можна було творити молитву і сподіватись, що вона дійде до суворих лісових богів. Пізніше цього стало замало. З часом в людях все більше вкорінювалось прагнення до єдності — не тільки з самим собою і з ближнім своїм, а з цілим світом, всупереч кривавій безглуздості нескінченних воєн, наперекір різним геніям-душогубам...
Переселенці ще до першого снігу докінчили будову, і приїжджий священик батюшка Хрисанф освятив її, і дістала церква ім'я Пречистої Покрови. Біла і світла, немов наречена, стояла вона поміж землею і небом, і всі страшні десятиліття, що проносились над нею, не могли збавити того тихого світіння. І все ж...
Сплюндрована церква простояла недовго. Восени сорок третього німці спалили село, і вціліле від пожежі дерево розтягли люди. Те, що залишилось, пішло на поставлений вже після війни новий клуб. Тепер прийшла і його, старого, черга. Завтра почнемо валити стіни. А поки що можна перевести дух, відчути заспокійливий дотик вечірньої прохолоди. Навпроти нього запилені шиби вбирали багряний потік призахідного сонця, і тіні віконних хрестовин на стінах нагадували червоні китайські печаті з глибоко врізаним ієрогліфом повноти буття. Ніхто з втомлених людей цього не бачив. Прихилившись плечем до причинених дверей, Гриць дістав з кишені зім'яту пачку "прими", запалив цигарку. Крім зали, де крутили кіно і проводили збори, клуб мав ще дві кімнати. В одній із них була бібліотека, а в іншій, навпроти, колись проводили репетиції шкільного духового оркестру. Саме там незабутній капельдудка Петро Сергійович Бандура кричав веселим, напівтверезим голосом: "Тягни "до"! "До" тягни, дурню!" — і, розмахнувшись, бив по наших пальцях дерев'яним стеком — він слугував йому за диригентську паличку. Потім, зморений, сидів на лавці біля високого розквітлого куща бузку, витирав носовичком піт з чола, посміхався і розповідав нам про свої пригоди в загонах СМЕРШу...
Двері в цю кімнату були також відчинені. Грицько заглянув туди і побачив біля вікна купу книг, звалених прямо на підлогу, засипаних упалою зі стелі глиною. Більшість із тих книг було вже списано за давністю, частина потрапила сюди за індексом забороненої літератури — після від'їзду авторів за "бугор", а решту бібліотекарка просто забула під час переселення до нового Будинку культури.
Йому раптом стало сумно — стільки книг занехаяно, нікому не потрібно. За все своє життя він не прочитав і десятої частки тих книжок, що валялись тут, на підлозі. Взяв одну з них, здмухнув пил. Назви прочитати не встиг. Знадвору почулися голоси хлопців з бригади, знервовані, нетерплячі...
— Гриша, де ти там? Давай скоріше, а то Грубер магазин закриє. Сьогодні ж пиво свіже завезли...
Книжку він поклав на підвіконня, щільно причинив за собою двері.
— Та підождіть!.. Вже йду...
Вночі довго не міг заснути. За вікнами час від часу чулося глухе гупання — падали яблука. В листі дерев шумів вітер, і так само незатишно було на серці. Обережно, намагаючись не розбудити жінку, почав пробиратися до дверей. І все ж почула! У нього за спиною почувся приглушений темрявою голос:
— Носить тебе нечистий... Звечора надудлиться, а потім шелепає по хаті всю ніч, лазить, як мара... Щоб ти смоли гарячої напився!
Останнього побажання він вже не почув. Зачинив за собою двері і на повні груди вдихнув прохолоду вересневої ночі. Пахло зів'ялим картоплинням, житньою соломою. В клуні знайшов мішка і понад ставом попрямував до клубу.
Темний, без даху будинок насторожено впустив його в себе. Навпомацки знайшов двері в кімнату, де лежали книги, відчинив... Світло сірника розширило замкнутий простір, і Грицько побачив, як по стінах метнулись чорні тіні крил. Крізь широкий отвір на місці колишнього вікна в нічну темряву вищезла пара кажанів...
Сірник погас, але вогню Гриць більше не запалював. Швидко накидав повний мішок книг, звалив його на плечі і вже вдома витяг свою здобич на горище.
Обережно беручи до рук кожну книжку, складав їх у стару дерев'яну скриню. Наступного дня, опісля роботи, зайшов в сільмаг і викупив собі кишенькового ліхтарика, кілька батарейок до нього. Вдома сказав жінці, що спатиме на горищі, бо в хаті душно. На сіні примостив кожуха, увімкнув ліхтарика і підняв віко скрині...
Першою до його рук потрапила книжка, назву якої він не встиг прочитати тоді, перед походом на пиво. Гриць впізнав її по м'якому дотику зеленої обкладинки. Видно, хтось давно, рятуючи книгу від руйнування, а може, сподіваючись врятувати самого себе, старанно і з любов'ю поновив обкладинку, підклеїв сторінки. На одній із них промінь ліхтарика вихопив з темряви малюнок, оживив його, підняв з чорних глибин загубленого часу.
У вузькій затоці погойдувався на хвилях кораблик. На берег сходили люди, обережно ступаючи по землі, за собою вели чудернацьких двогорбих істот. На палубі, звісивши голову, стояв білий слоник. Він був зовсім невеликий, менший за верблюдів і нижчий від людей. Піднятий хобот, насторожені вуха жадібно вбирали запахи і звуки невідомої землі. Мабуть, йому також обридла морська одноманітність. А вгорі, розіпнуте на дерев'яному перехресті, над людьми і тваринами тріпотіло вітрило, таке ж біле, як слоненя біля нього.
Пришельці стояли перед мурами міста — зубчаті кам'яні стіни, вежі з вузькими бійницями, їм назустріч крізь відчинені ворота виходило двоє сивобородих старців. Один із них, вдивляючись в гостя, що стояв попереду інших, вказував на нього рукою, безмовно запитуючи: "Хто ви і звідки, люди добрі?", а той, приклавши праву руку до серця, відповідав йому покірним і чомусь трохи сумним поглядом.
Обличчя і жести людей, голови тварин за їхніми спинами, дерево на березі затоки, трава під ним — усе було сповнене почуття дивної урочистості, настроєм тихого свята.
А весь малюнок об'єднувало темно-синє небо, донизу воно світлішало, зливалося з кольором морських хвиль, і вже не можна було розрізнити, де кінчається море, а де починається небесний простір.
Гриць подумав, що колись і сам знав той давній святковий настрій, але з тих пір проминуло стільки невблаганного часу, заповненого важкою безкінечною працею, що все забулось.
Він перегорнув ще одну сторінку і прочитав назву: Марко Поло, "Книга про розмаїття світу". За хвилину перед тим, як непереборний сон склепив йому повіки, ще встиг прочитати: "Царі й імператори, королі, герцоги і маркізи, лицарі і громадяни, і всі, кому хочеться дізнатися про різні народи, про розмаїття країн світу, візьміть цю книгу і почніть читати: ви знайдете тут незвичайні дивовижі... А щоб книга наша була правдива, істинна, без будь-якої омани, про бачене говоритимемо в ній як про бачене, а почуте виповімо як почуте; кожний, хто цю книгу прочитає чи послухає, повірить їй, бо все тут правда".
Днів зо три Грицько нагору не піднімався. Приходив з роботи пізно ввечері і такий втомлений, що на читання вже не ставало сил. Ковтав кілька теплих картоплин з молоком і падав у провалля важкого сну. Тими днями вони саме почали закладати фундамент під новий корівник, а після всього треба було йти мурувати льох до агронома — причепився, не відмовиш. Коли випадав вільний час і змога подумати над прочитаними словами, він раптом пригадував, що вже і чув колись про книгу, в якій була вся правда... Дід, коли ще був живий, показував йому, малому, товстезну, в чорній шкіряній оправі книжку. Він привіз її з японської війни, взявши як дар від важкопораненого уральського козака, старовіра Мар'яна Осипчука. Дід розповідав, що саме від нього він вперше почув про Біловоди, царство правди, яке Мар'ян і з ним ще двоє станичників марно шукали цілих три роки по всьому білому світу. Завдяки йому дід навчився читати, міг розуміти й старослов'янське письмо. В книжці говорилось про те, як живуть люди в Біловодах, далекому царстві правди, які в них там порядки і звичаї.
Читав її дід тільки на великі свята: на Різдво, Великдень, Трійцю... Повільно водив пальцем по сторінці, урочисто вимовляв кожне слово. В буденні дні, замотану в полотняний рушник, зберігав її за образами, відповідно до пори року. За Спасом вона була всю зиму і початок весни, до Великодня; Варвара Великомучениця мала книжку протягом літа, а Миколай Чудотворець охороняв її починаючи з ранньої осені і до першого снігу. А там життя виходило на новий круг. Здавалося, що всі зміни навколишнього світу залежать від переміщення книги по колу трьох ікон, і якби дід забув перекласти її на нове місце, то час би зупинився, за вікнами була б вічна зима чи безкінечна задушлива спека і життя втратило б принаду оновлення, бентежного очікування змін...
Ту книгу він так і не встиг прочитати. Восени сорок третього року, перед Покровою, німці спалили все село.
За годину до приходу карателів немиленці, тягнучи за собою переляканих корів, страхаючись загубити в суцільному шарварку дітей, втекли до лісу, і разом з ними дід виніс замотану в білий рушник книжку. Вона пропала десь пізніше, коли довелося зимувати по чужих селах, у поспіх виритих землянках. В самій Немильні від хат лишились тільки печі, і, поки не вдарили морози, люди жили біля них, тулилися до цих останніх осередків тепла. І Гриць подумав, що, може, в тій, з горища, книжці, крім обіцяної з самого початку правди баченого і почутого, є хоч згадка про Біловоди, царство вічної правди, про ті краї, куди все збирався піти дід, в якого на одне оте збирання пішло майже все життя, а коли нарешті трохи вивільнився від клопотів і роботи, було вже пізно: в головах стояла смерть...
Вибравши вільну хвилину, Грицько в обід знову піднявся на гору і побачив, що кілька книг зі скрині мають погризені обкладинки. Взяв їх, відклав окремо і тут виявилось — це не просто погризені книжки, а твори Йосипа Сталіна. В бібліотеці їх давно списали, зняли з полиць, але, дотримуючись неофіційних інструкцій, не викидали, зберігаючи до чорного дня, — так само, як розповідав мій знайомий завгосп, на районному складі, загорнутий у промаслений папір, оббитий дошками, очікує свого часу бронзовий пам'ятник біснуватому Прапороносцю.
Однакового розміру, однакового рудого кольору, з однаковими рудими портретами вождя на обкладинках, вони чимось нагадували йому пацюків. Останні, мабуть, також відчули цю спорідненість і так гарно підвечеряли ними. На одному з портретів у Йосипа бракувало вуха, на іншому замість носа він мав білу пляму, а під нею безнадійно чорнів (рудів?) самотній невідгризений вус...
Вже треба було йти на роботу, і один рудий томик Грицько взяв з собою вниз. Викинув погризену обкладинку, а середину почепив на цвях у нужнику. Тепер щоразу, розім'явши в руках відірваний аркуш, повільно читав про якихось пігмеїв, про людей, котрих Йосип вперто обзивав шайкою вбивць і шпійонів, про те, що половину нашої землі треба засіяти, а половину заасфальтувати і, дивуючись такій мудрості, не поспішаючи, використовував аркуш за потребою...
Гриць надто добре пам'ятав почуті від діда приказки: "На сільраді серп і молот, а у хаті смерть і голод", "Ні корови, ні свині — тільки Сталін на стіні", "У коморі один куль, і то кажуть, що куркуль..." Крім них, в тій пам'яті ще зберігалися набагато страшніші свідчення...
...І ще проминув один тиждень. Вечорами, а часом до самого ранку він читав Марка Поло. На роботу більше не ходив — ненароком розрубав сокирою руку, рана була неглибока, то вдень сяк-так допомагав жінці копати картоплю, а ночі проводив на горищі...
Йому подобалося жити передчуттям незнайомих країв, де він ніколи не був і ніколи не буде і куди його так просто приводив Марко Поло, дивуючись і радіючи разом з ним розмаїттю життя, новим людям, дивовижним землям, а потім довірливо, як давньому знайомому, говорив йому: "А тепер ходімо далі..."
Одного ранку, прокинувшись, він пригадав щойно бачений сон, пригадав з пронизливо знайомими подробицями, обличчями, звуками, напівзабутим почуттям невагомості власного тіла. І тут до нього дійшло, що вже багато років йому нічого не снилося. Раніше він цього не знав, не думав про це, а тепер повернення здатності бачити сновидіння здивувало його своєю запізнілою щедрістю.
Майже щоночі перед ним проходили чорно-білі видіння, в які час від часу хтось вставляв різноколірні шиби, просвічені низьким золотистим світлом. Інколи від снів на ранок в пам'яті лишалося тільки відчуття баченого, і, проживши тихо і вдячно кілька хвилин в розбудженій свідомості, воно щезало, вивітрювалось...
Рука помалу загоїлась, картоплю викопали, і, незважаючи на вмовляння жінки, на її спроби штурмом і криком взяти горище, Грицько звідти не спускався й вдень...
Якось між сторінками розповідей Марка Поло він знайшов пожовтілий складений вдвоє аркуш, з обох сторін списаний дрібним округлим почерком. Присвітивши ліхтариком, розгорнув той аркуш і повільно прочитав перші слова, написані чужою рукою. Щось давнє і знайоме відчувалося в них. Здавалося, їхня ненадокучлива щирість звернена саме до нього, до його життя...
Розповідалося про людину на ймення Аль-Мустафа. Багато років він чекав у місті Орфалесі на корабель, що повинен був повернутися за ним і відвезти на рідний острів:

"І на дванадцятий рік чекання, сьомого дня місяця жнив він піднявся на пагорб за стінами міста, подивився на море і далеко на обрії побачив вітрило.
Тоді ворота його серця відчинилися навстіж і радість його летіла над морем. Заплющивши очі, він тихо молився в безмовності своєї душі.
Та коли спускався з пагорба, сум пройняв його серце. І подумав Аль-Мустафа:
"Як піти мені спокійним і без горя? Бо з душею пораненою буду покидати це місто. Довгими були дні печалі, які пережив поміж його стін, і довгими були ночі самотності, і хто зможе без жалю покинути свій біль і свою самоту? Надто багато я залишаю на цих вулицях, і надто багато моїх безпритульних надій блукає поміж цих пагорбів... Не лише зношену одіж свою кидаю я сьогодні, але своїми руками рву шкіру на собі і залишаю тут тільки думку свою і серце, осліплене голодом і спрагою. І вже не можна запізнитися. Море, яке кличе до себе все і всіх, покликало і мене. Я повинен зійти на корабель... Бо вітер запалює свічада, що підганяють час, і залишитись — означає загинути, перетворитися в шматок твердого, але мертвого кришталю. Я був би радий взяти звідси з собою все. Але як це зробити? Язик і уста не можуть нести голос, якому колись дали крила, який сам виносить себе в небо, бо один, без гнізда, Підлітає сокіл за сонцем..."
Він йшов і бачив здалеку, як люди кидають свої поля і виноградники і поспішають до воріт міста. Він чув, як сумно і тривожно звучить на вустах людей його ім'я, як перегукуються вони звісткою про прибуття корабля.
І мовив до себе:
"Хіба день від'їзду повинен бути днем зборища? І що я можу дати тому, хто залишив свій плуг на половині борозни, чи тому, хто зупинив колесо жорен? Хіба ж мої мрії б'ють джерелом, щоб я міг наповнити їхні чаші? Що я знайшов в країні тиші, щоб з довір'ям істини роздати вам? Якщо сьогодні день моїх жнив, то хто засіяв це поле? Якщо це дійсно година, коли мені судилося підняти свою лампаду, то полум'я, що буде в ній горіти, не моє... Порожньою і темною буде вона, підніму її, і сторожа ночі наповнить її і запалить... Ось і я, краплина літнього дощу, вертаюсь в твоє безмежжя, море... безмежжя, що повертає волю і мир найменшим струмкам і рікам..."
Це сказав словами. Але багато невимовного лишилося в серці. Бо сам він не знав, як краще висловити таємні глибини свої...
І коли він наблизився до міських воріт, люди вийшли йому назустріч і мовчки стояли навпроти нього."

Грицько підняв голову й перевів світло ліхтарика в глиб горища. Там, поруч останньої крокви, стояв незнайомий чоловік у білій чалмі, з ледь помітною усмішкою дивився на Гриця... Той посміхнувся і собі, у відповідь незнайомцю, й знову пірнув у неспішний плин слів, збережених на тих аркушах, у відлуння далеких, але чомусь зовсім не чужих голосів...

"Старійшини мовили першими:
 — Не йди ще від нас. Ти був ранком у наших темнотах, і твоя юність давала нам силу для мрій.
Ти був поміж нас не гостем, а нашим сином, і ми любили тебе. Не поспішай покинути нас, ще не кличуть тебе, постривай, щоб наші очі звикли до болю, коли не бачитимуть твоє обличчя.
І сказали йому священики:
— Не дай, щоб хвилі морські змили і роки, які прожив ти з нами...
Ти ходив поміж нас як дух, і твоя тінь була світлом на наших обличчях. Ми так любили тебе, але наша любов була німою і невидющою. І тепер ми допитуємось тебе, і серця наші оголені, а душі перед тобою, як розгорнута книга. Бо завжди було так, що любов не знає своїх глибин, аж поки не прийде час прощання...
А потім і він, і люди прийшли на великий майдан перед храмом. І вийшла з храму жінка, яку звали Аміра, і була та жінка віщункою. Він з ніжністю подивився на неї, бо вона першою повірила йому і пішла за ним. Ось вони знову зустрілись, і Аміра звернулася до нього:
— Твій корабель вже прийшов, і наша любов не хоче заважати тобі, ні затримувати тебе. Та все ж перш ніж піти, скажи нам, дай трохи з своєї правди. І ми віддамо її нашим синам, а вони своїм дітям, і слова твої не загинуть. В своїй самотності ти споглядав наші дні і чув наші плачі і сміх сновидінь наших. Відкрий нам самих нас і розкажи нам все, що є між народженням і смертю...
І сказав він:
— Люди орфалеські, про що мені говорити вам — чи не про те, чим тривожаться душі ваші?
Аміра мовила:
— Говори про дітей.
І він сказав:
— Ваші діти не ваші... Вони сини і дочки життя, яке відчуває спрагу в собі. Вони приходять з вас, але не від вас, і хоч вони з вами — не вам належать вони. Ви можете дати їм свою ласку, але не розум свій — у ваших дітей свої думки. Ви даєте житло їхнім тілам, але не душам, бо направлені вони в дім майбутнього, куди навіть в снах ви не зможете прийти, щоб провідати їх. Ви лук, з якого ваші діти вилітають стрілами. А Лучник бачить ціль на шляху до безкінечного і щосили згинає вас, щоб стріли його летіли далеко. Хай кожен порух його руки буде для вас блаженством муки і радості, бо любить він і стрілу, що зникає вдалині, і лук, який залишається в його руці".

До самого ранку Гриць не міг заснути. По кутках шаруділи миші, знадвору було чути, як тривожно шуміли дерева, розбуджені вітром. Крізь пахощі сіна пробивався дух зів'ялої м'яти — невеличкий пучок її висів на бантині біля комина.
Лежав з розплющеними очима, прислухався до звуків на межі світання і ночі, а ще — як десь далеко в його пам'яті печалилась чиясь самотня душа...

"І вийшов наперед чоловік з порожньою торбою і з такими ж порожніми очима. Просив він:
— Навчи, як приймати дароване.
Відповів Аль-Мустафа:
— Дивіться, щоб ви спочатку самі вміли дарувати, а відтак і приймати дари. Бо знаєте, що тільки життя дає життю, і ви свідки того.
А ви, хто приймає дари, — бо ми всі обдаровані кимось, — не беріть на себе тягар вдячності, щоб не накласти ярмо на себе і на того, хто дає. Краще підніміться разом з даруючим над його дарами, як на крилах, і не майте сумніву у великодушності тих, кому щедра земля — мати, а небо — батько.
Це вони, у яких мало, і віддають все те... Це ті, що вірують у життя і в щедрість його, і скарбниці їх ніколи не будуть порожніми для інших. Це ті, що дають радістю, і радість та для них найкраща нагорода.
І такі ще є, котрі дають без болю не шукаючи в цьому радості і вдячності — як миртовий кущ в долині віддає свої пахощі у вільний простір. Руками таких говорить Бог, а їхніми очима усміхається земля.
Добре давати, коли просять нас, краще — коли бачимо потребу в цьому, і тільки той дар справжній, коли віддаєте з власного серця, а не з майна.
А чи є що-небудь, що ви не віддали б? Все, що у вас є, ви повинні один раз роздати, і не зволікайте, давайте нині, бо гіркота і попіл в запізнілих дарах.
Ви часто кажете: "Дам щедро, але лиш тим, котрі цього достойні. "Дерева у вашому саду так не скажуть..."

Дерева в саду так не говорили, а хором правили розтривожене віче, і їхній шум все наростав, піднімався з темних і ще теплих глибин вересневої ночі, відчужений від самих дерев високими хвилями, затоплював горище, і не було кому розповісти про все те, що відкрилось йому за останні дні і ночі, хоч частково розділити з кимось тягар відновленої пам'яті, хоч на мить позбутись безпритульності власного життя...
Його перша дружина, Ольга, померла років десять тому. Лікарі довго не говорили, що в неї за хвороба. Після всіх поневірянь в переповнених і задушливих палатах районної лікарні її відпустили додому. Грицько виїхав за жінкою ще зранку. Підвода, напіврозбита тарахня, була вимощена оберемком житньої соломи. Двоє "нейтральних" коней, яких він насилу випросив у бригадира, не дуже зважали на його окрики, розмахування батогом — брели повільно, байдуже. Поверталися через ліс. Дорогу розвезло, і колеса час від часу провалювались у виямки, заповнені грязюкою і грудками затверділого снігу. У нього в нагрудній кишені лежала невелика коробка з десятком ампул морфію. Перед від'їздом лікар пояснив, коли і для чого вводити хворій ці останні ліки.
Ліс і сутінки обступали дорогу. Гриць бадьорим голосом розповідав про домашні справи, про здоров'я дітей, вона слухала, інколи перепитувала. Повертаючи голову, Гриць боявся зустрітися з її поглядом. Ольга дивилася ніби крізь нього, кудись в глиб вологого і темного лісу. Ще ніколи вона не була так далеко, і неможливість докричатись до неї, живої, робила нестерпним біль майбутнього безнадійного розставання.
Теплий запах житньої соломи, не змішуючись, плив поряд з пахощами хвої, прілого листя, мокрого снігу, запахом кінського поту. Він подумав, що не зміг би до ладу пояснити свого відчуття провини перед дружиною. Мабуть, головне в тому, що він ніколи не міг жити лише тим одним, чого вистачало для неї на все життя. Всю свою душу, тонку і чуйну до краси навколишнього світу, будь то пісня чи гарно вишитий рушник, всю до крихти вона віддала на своїх дітей, на доглядання, годування, порання біля них, вириваючи для цього вільну годину поміж нескінченних робіт на землі та біля худоби. На щось інше не залишалося ні часу, ні сил. Роки минули, і діти почали відходити від неї, розплачуючись неприхованим роздратуванням за її ненадокучливу і несміливу любов.
Починаючи від самого народження і до того часу, коли приходилося віддавати своє дитя у світ чужих людей, вона жила тільки для них. Діти розійшлись, і треба було якось жити далі. Та вже не було чим. Пустку на місці душі заповнили хвороби. Ольга не боролася з ними, не просила нічиєї допомоги...
Якось надвечір, вже після повернення з лікарні, вона сиділа вдома сама і раптом ніби крізь сон побачила, як у порожню кімнату ввійшла жінка. Висока і красива, обличчям схожа на її далеку матір. Від дверей повіяло погребом, Ольга відчула на босих ногах той холодний подих і зрозуміла, хто це і навіщо прийшов до неї. Страху вже не було. Жінка підійшла ближче, взяла її за руку і, як маленьку дівчинку, повела за собою. Ольга поправила вільною рукою волосся, що вибилось з-під тернової хустки, і пішла за нею, не оглядаючись...
Гриць залишився сам, сторожем біля власної пам'яті. Через рік його взяла до себе Катя, немолода жінка, чоловік якої згорів від самогонки. Звали його Петром, робив їздовим, а по-вуличному прозивався — Маринатка. Встиг прожити трохи більше сорока років. Коли розповідав про свої баталії з жінкою, то в кінці не забував уточнити: "Вона мене поліном, поліном, а я маринаткою, маринаткою..." Звідси і прізвисько пішло...
В домі Катерини він жив уже другий рік. А зараз сидить тут, на горищі, біля книг, принесених із розваленого клубу. Осінній день займається над селом... Крізь щілини між черепицею повільно ллється світло...
Того дня він пішов на роботу. Люди помітили переміну, що сталася з ним. Глибоко запалі очі дивилися на них сумно і якось насторожено. І ще в тих очах було щось таке, що примусило будівельників облишити жарти стосовно його повернення.
На другий день Гриць підходив то до одного, то до іншого і починав розповідати про якогось Марка, про дивну людину з міста Орфалеса. Його спочатку слухали, а потім почали уникати. Ті розповіді пробуджували в людях незрозумілу тривогу, відчуття непевності власного існування — ніби ними забуто щось вкрай необхідне, а пригадати ніяк не вдається...
Ось тоді, побачивши, що співрозмовника йому не знайти, Гриць знову поліз на горище...
Та через кілька днів голова сільради, взявши з собою двох конторських помічників, обличчя яких нагадували суцільні потилиці, примусив Грицька спуститися на землю — під голосіння Катерини, під обурливі вигуки самого голови. Той вважав, що подібне усамітнення — то явна спроба підірвати здорові основи радянського колективного існування. Наостанок Грицько ще встиг поставити голові під оком здоровенного синця, схожого на печать якоїсь неземної канцелярії...
Гриць не знав, що у голови сільради був попередник, який так само боявся залишати своїх підданих на самоті, без державного нагляду. Указом царя Петра І заборонялося усамітнюватися в кімнатах чи інших приміщеннях для писання або ж читання книг. Порушників указу тягнули на дибу. Імператора-самодура і немильнянського голову зближував страх перед людьми, перед їхніми безконтрольними вільними думками...
А Катерина, лишившись одна, поскидала вниз всі книги і десь з місяць розпалювала ними піч. Вціліла тільки та, яку Гриць встиг прихопити з собою і яку, ховаючи від санітарів та своїх забанячених друзів, зберіг до самої виписки з божевільні. М а р к о  П о л о .  К н и г а  п р о  р о з м а ї т т я  с в і т у .
Відсидівши, відмучивши зиму в лікарні, Грицько наприкінці березня повертався додому. Йшов пішки, дорогою через ліс. Біля Дубової посадки його нагнав Дідковський, колгоспний їздовий, і Гриць сів на підводу. Говорити чомусь не хотілось, на всі розпитування відповідав неохоче, коротко: так, не дуже, можна жити... Розмова поступово згасла, і Гриць подумав, що вже давно не дихав так вільно... Несподівано для нього запахи коней, житньої соломи, якою була вимощена підвода, запахи мокрого снігу і хвої повернули йому відчуття десятилітньої давності, повернули пронизливо, гостро, до найменших подробиць, згадався тихий голос Ольги й він мало не закричав, рвучко нахилив донизу голову і вдавив пальці долонь в закриті очі, аж поки з-під них не вдарив стовп чорного світла. Було боляче жити на світі, в якому розірвано єдиний час існування, й людина мусить страждати окремо в минулому, майбутньому, нині...
З тієї пори минуло ще п'ять літ. Наприкінці нинішньої, а тепер вже минулої весни я спробував записати цю історію, бо незрозуміле відчуття співучасника тих подій тривожило мене, здавалось, що за ними існує інший прихований зміст того, що сталося.
Для завершення повісті мені треба було зустрітися з Грицем, розпитати у нього багато про що, адже, крім випадку з книгами, я майже нічого не знав з його дитинства, післявоєнного життя. До того ж давно виникла необхідність замовити йому новий стелаж, бо книги і журнали в моїй кімнаті не вміщалися на соснових полицях, зроблених ним же. Отож і привід був, щоб запросити його до хати, і після того, як він заміряє стінку і сховає до кишені складного метра, сісти з ним, і під чарчину калганівки повести розмову.
Тривожило мене інше. Я відчував, що моя повість не може закінчитися поверненням Грицька з лікарні. Те, що відбулося раніше — слова, думки, події, — вимагало для підтвердження своєї правоти якоїсь іншої розв'язки. Тоді почав вигадувати кінець. Майже з десяток разів переписував його. Це було схоже на потуги присобачити до живого тіла відтятий захололий шмат. Нічого не виходило. А Гриць, як і раніше, зустрічав мене на стежці, по якій я ходив до діда, а він у свою будівельну бригаду. Ще здалеку побачивши мене, він посміхався, і коли я підходив ближче, протягував мені розкриту долоню з двома відбитими пальцями. Привітавшись, питав, коли можна прийти до мене — "Юрко, є діло на сто рублів", — а я говорив, що сьогодні їду в Київ, ось повернусь, тоді вже...
Я не знав, що наша розмова не відбудеться. Ні тоді, ні післязавтра. Ніколи...
Якби наші зустрічі з близькими людьми супроводжувала музика, ми не втрачали б їх так безнадійно. Іноді подібне відбувається в кіно: ще тільки починається фільм, ще всі поряд і разом, а музика вже знає все наперед, сумує за правих і неправих, марно намагається застерегти, врятувати. Ніхто не зважає на її попередження...
Гриць, як і я, любив музику сільського духового оркестру. Він і сам іноді грав в ньому на барабані, підміняючи штатного музиканта, який на той час все ще перебував в довготривалому запої. Та найбільше Грицеві подобалося слухати оту музику. У кожній веселій мелодії духового оркестру, будь то краков'як чи полька на чотири боки, вчувалася якась тужлива нотка. Вона ніби готувала слухача до наступної частини — високої печалі старовинного маршу чи вальсу "На сопках Маньчжурії", коли людей повністю захоплювала та прихована нута і в них оживала душа, розбуджена музикою. Вона проривалася крізь надраєну мідь, допомагала людям, що слухали її, хоч на короткий час позбутися свого заціпеніння.
Останній раз я бачив Гриця восьмого травня, в четвер, біля сільмагу в Кикові. Перед святом повинні були завезти пиво, і Гриць чекав на те, заховавшись від спеки під липу. Біля нього, прихилений до дерева, стояв велосипед. На передньому колесі не було крила, поміж шпиць застряло кілька зелених стебел: нехитра машина ніби бачила себе збоку і прикидалася втомленим звіром. Грицько щось запитав в мене, я відповів. Потім я зайшов до магазину, купив пляшку мінеральної води, буханець хліба і зібравсь їхати додому, в Немильню. Біля Гриця нікого не було. Тільки велосипед і тінь дерева. Я ще раз оглянувся. Грицько, не поспішаючи, прямував до відчинених дверей сільмагу.
Через три дні в школі, зайшовши після уроку в учительську, я почув приголомшуючу для мене новину: вчора Гриць Маринин помер...
Останніх два роки він жив у своїй старій хаті разом з сином Володькою і його жінкою. У неділю, під час сварки, Грицько кинув поліном у свою невістку. Промахнувся, бо, мабуть, і не хотів влучити. Надвечір додому прийшов Володька і, дізнавшись про жінчину образу, безжально побив старого. А через годину Гриця неживого витягли з петлі. Двері у хлів навіть не були зачинені. Може, Гриць надіявся, що діти чи хтось з сусідів побачать його і врятують. Нікого не було... Біля мертвої людини стояли безсловесні свідки: корова Рузька, двомісячний бичок та двоє зачуханих овець. Тепер вони стерегли не народження, а смерть...
Після останнього уроку, не заходячи додому, я пішов в ліс. Думки в голові плутались, в скронях гупала кров. Дійшов до Маркевича, присів на повалену сосну, кілька хвилин не відкривав заплющених очей...
Я думав, що якимось чином моє прагнення знайти для повісті відповідне завершення, моє небажання примиритися з буденним фіналом всієї історії викликали справжні події. Страшні і безповоротні, вони перевершили всі мої домисли. Надто пізно я зрозумів, що не можна втручатися своїми недоречними фантазіями в долю живих людей. Та всі мої запізнілі каяття Грицеві вже не допоможуть. І все ж він загинув не тільки від побоїв, не тільки від мого сліпого марнославства. Надто багато всього переплелося в його житті і смерті. Та кому розкажеш про це? Бо завше смертельний хрип людини, що конає від задухи безпросвітного життя, відсутності в ньому власного вибору, глушить державний гуркіт мідних копит... Кому і як розповісти тепер про його беззахисну усмішку?.. Починало темніти. На ніч збиралася гроза. Треба було вертатися в село. З боку стежки вже пахли нічні фіалки...
Невже Гриць загинув і тому, що не зміг знайти співрозмовника серед людей, що жили поряд з ним? Якби в той день я замість того, щоб чамріти над своїми книгами, прийшов до нього і наша розмова все-таки відбулася, можливо, все було б інакше. Одного разу Грицько сказав мені:
— Знаєш, чого мене так називають у селі — Маринин?.. Мабуть, тому, що, крім матері моєї, Марини, я більше нікому тут не потрібен...
Якби він знав і відчував, що все те, що було з ним колись і сталось зараз, цікавить і хвилює когось, що його звичайне життя має непересічну цінність, значущість для інших людей, — незалежно від того, чи були в ньому збудований храм, написана книга чи картина, і якби він повірив цьому, можливо, все було б інакше. Бо справжня творчість завжди лишається безіменною, і кожне наше слово, звернене вчасно і не всує до іншої людини, не менш важливе, ніж довершений живописний шедевр. Звичайне слово людської розмови. Бо скільки людей гине тільки від того, що в них нема співрозмовника. Від нього може загинути світ...
Тільки б знати це трохи раніше, коли ще можна було вберегти...
Через два дні Гриця поховали. Везли його на підводі, з-під труни вибивалася житня солома і поруч нього сиділа стара Марина. Вона не плакала, тільки зеленою гілкою відганяла надокучливих мух з його обличчя...
Гриця поховали... Весна згоріла прямо на очах, і відійшло літо. Моя повість лишилася незакінченою. Тепер уже назавжди...
Книга Марка Поло поки що в мене. Між її сторінок я знайшов вдвоє складений аркуш — пожовтілий, списаний з обох сторін дрібним округлим почерком. Останнє, про що просили люди Аль-Мустафу перед тим, як він назавжди покинув їхнє селище, було:
— Скажи нам про любов...
Його відповідь на аркуші не збереглася. Вцілів лише початок її. Саме цим і обривається розповідь. Серед затертих і розмитих останніх рядків можна розібрати кілька слів: ". . . а  щ е  б у д е т е  р а з о м  у  т и х і й  п а м ' я т і  Б о г а . . . "
Оце і все? Не знаю... Можливо, все тільки починається. Скоро прийде зима, і кожного разу, коли крізь віконні шиби продирається повільний блідий світанок, я виходжу з темряви і чиясь болюча пам'ять вертає мене до життя. Надто болюча вона для Бога...
Осінь, 1986


Ab ovo*

Богдану й Ждані

*— від самого початку, від яйця (лат.)

... Розповів мені янгол, що коли я помер (наприкінці останнього тижня місяця падолисту) на цій самій вулиці, ближче і вниз до Брест-Литовського шосе, у двоповерховому родильному будинку (не виправляти на "пологовий"), по сусідству з в'язницею для тварин і птахів (звіринцем) народилося немовля. Третій — не співрозмовник, а тільки свідок розмови, доливаючи у філіжанки для кави залишки "житомирської ароматної", зауважив розсудливо: "Сусідство звірів для новонародженого — то гарно..." — і вмовк під докірливим поглядом янгола. Тепер не пам'ятаю точно: здається, він сказав замість "гарно" — все-таки "добре", але, як на мене, то одне й те ж. Хлопчик швидко підріс, а я в той час, у позамежних для дотику земного сферах, повільно рухався у зворотному напрямку — до віку, що найбільше відповідав моїй сутності...
Отож, рівно через три роки після свого народження ("й твоєї смерті", — байдуже докинув помітно захмелілий янгол), на ранок, коли вже помалу розвиднілось, хлопчик крізь сон відчув на своєму чолі ще теплу долоню й прокинувся. У кімнаті нікого не було. Протерти руками очі, солодко позіхнути, трохи надзюрити в залишений для цього півлітровий слоїчок — то було звично, без несподіванок. Але за вікном того ранку відбувалося щось незрозуміле — якийсь рух, густа метушня. Хлопчик поволі, долаючи опір закостенілої у незграбних формах матерії, за допомогою присунутого від протилежної стіни червоного стільця, крекчучи й попукуючи від напруги, таки виліз на підвіконня. Притулившись носом до холодної шибки, тримаючись обома руками за дерев'яну раму, хлопчик завмер від здивування. За одну ніч світ невпізнанно перемінився. Там, де ще вчора розпачливо чорніло провалля знищених наприкінці минулого десятиліття найдавніших на Подолі трьох вулиць — Гончарної, Дьогтярної, Кожум'яцької, де брунатний горб Щекавиці, ґвалтовно заселений підземними жителями ПВО, похмуро і насторожено бовванів над тою нікому не потрібною руїною, нікому не потрібним гелунментом*, — тепер зависла прозоро-чиста біла пелена, вона ворушилася, розпадалася на незліченні волохаті окрушини, що падали вже не згори, а піднімалися знизу до неба, й найголовніше — випромінювали тихе світло, в якому зруйновані житла, померлі й забиті (забуті) люди набували видимих контурів, прикріплених у просторі до свого останнього місцезнаходження... Хлопчик видів те (все-все), але не мав ще (вже-) слів, не мав нікого, щоб про те  в с е  комусь розповісти.
*Гелунмент: від "гелун" чоловік з одним яйцем і "мент" — міліціонер.

Надвечір, коли дорослі повернулися додому, хлопчик по черзі підходив до кожного з них і, заглядаючи у вічі, повторював одне й те ж слово: "бачив-бачив"... "Що бачив? Де?" — перепитували вони у нього. "Там, там", — показував рукою на вікно. "Тьотю там бачив? Дядю? Машину?" Дивуючись такій обмеженості, хлопчик наскільки міг піднімав угору брови, розширював очі, швидко-швидко розхитував головою, тремтів усім тілом, намагаючись (хоча б в такий спосіб) передати їм своє болісне здивування, намагаючись хоча б частково розділити з кимось свій перший розпач перед невимовністю світу. (...)
... Крилом занюхавши останню дозу гіркого трунку, втихомирений повільним плином надвечірньої розмови, білокрилець врешті-решт спромігся на кілька слів, чомусь складених із самих голосних, з інтонацією легкого роздратування, схожих на раніше вже чуте мною його улюблене примовляння: не треба нас дурити, старий; мовляв, для чого власні уподобання, свою особисту схильність до ранньо-зимової самоти накидати малому, приписуючи і дописуючи не властиві йому комплекси споглядання.
... А хто його знає, що властиво, а що не властиво тим дітям, і які сновидіння, які краї бачать вони, ледь з'явившись в чорно-білий наш світ?
... Вона годувала малого з чайної ложки, — після лікарні він ослаб, не міг смоктати грудей... зітхнувши, простягла його до мене: "потримай хвилинку, я зараз..." Я взяв малого на руки й зовсім близько побачив його очі...
Обличчя дитини, якій не виповнилося й місяця, мало на собі вираз (відбиток) такого неймовірного досвіду, така спокійна й зосереджена печаль стояла в його чорних, з розширеними зіницями очах, що в мене зайшлося серце...
... хлопчик уважно й трохи здивовано дивився на мене, немов бачив щось таке, про що ніхто, крім нього, не знав, — щось не відоме ні мені, ні його матері. В його очах було якесь недитяче знання про цей світ, куди він потрапив, а ще — зовсім інше знання, вірніше, відблиск його — про світ, звідки приходять... вираз неймовірного, неземного досвіду, в порівнянні з яким мої тридцять три з половиною роки, мої власні переживання були тільки школярським начерком, малюнком третьокласника. А тут, прямо переді мною, відчувалась зовсім інша рука. Збережене на короткий час свідчення про той відрізок, означений словом земним "нескінченність", котрий мені самому ще тільки доведеться колись пройти...
... його погляд повільно ковзнув від мене до синього вечірнього вікна, а потім (я не помітив коли саме) погляд його роздвоївся: одне око дивилося на мене, друге — десь убік, поза межі самої кімнати... Який втомлений спокій дорослої людини був на лиці малого!.. Такий вираз обличчя буває в людей, що після довгої відсутності повернулися додому. Вони ще не встигли звикнути до самих себе, до своїх двійників у глибині дзеркальної амальгами, тим більше — до колись близьких їм людей. До всього заново треба призвичаюватись, потрібно будь-що, через неймовірне зусилля, пригадати себе всього, цілого, а не розпанаханого на минуле, теперішнє й майбутнє. Найбільше, мабуть, що ми отримуємо від дітей, то можливість саме такого пригадування. Можливість пригадати себе нерозірваного, не затоптаного ще чобітьми державних парадів, можливість нагадати собі того, яким хотів і міг бути...
Подумав: а що коли ота, настояна на тисячолітній присутності туга в чорних очах мого сина — то все, що я зміг йому дати? Навіщо і для чого до нього переходить саме те, чого я сам постійно і марно намагався позбутися, — наприклад, вираз отого безпричинного туску на обличчі, почуття самоти й невлаштованості серед людей і світу...
— Щодо згаданого комплексу... Тут я вмиваю руки, мию ноги з набухлими синіми венами і відкидаю, шановний серафиме, ваші безпідставні звинувачення, бо знаю, що трохи пізніше, у фрагментах незакінченої повісті, той постарілий хлопчик зізнається саме в цьому — намагаючись хоча б так звільнитися від того комплексу, полишивши невідомо для кого свій незавершений текст...
... Текст, що нагадує перебування часу двох тижнів останньої великої зими в районній лікарні, хворий всіма спробами завізувати-зафіксувати-засвідчити втрачений, але не померлий всіма стараннями й молитвами до Миколи Мерлікійського час, — я знаю, тобі не подобається слово "лікарня", бо навіть за нашої спільно-об'єднаної пам'яті тут ніхто ні від чого й ні від кого не вилікувався, жоден ще не повернувся додому, а нас лиш переводять з палати в палату, дописуючи вставні новели в діагностичне, схоже на вирок, формулювання: тому, мабуть, так припало тобі до вподоби слово з таблички на залізній брамі перед входом сюди: "райбольница"... вірніше, поєднання саме цих слів, їхні мовчазні надвечірні обійми, дотики, доторки: короткі жести впізнавання: рай і біль, твоє повернення, і несподіване "знаю" про все, що ховалося в здогадах-спогадах твого напівдебільного дитинства — за визначенням вчительки молодших класів, недосяжно красивої Таміли Володимирівни, котру два роки по тому на випускному вечорі (ще й не стемніло добре) очамрілі від церемоній прощання десятикласники підпоїли вином, завели на географічний майданчик, оброслий по периметру густими кущами безу, й прилаштували кавалерійським способом під сонячними, непотрібними по тій порі, дзиґарями — саме тоді, неподалік, ви гралися з сусідськими дівчатками в хованки і, приваблені досі нечуваними стогонами смертельно пораненої й водночас смертельно вдоволеної тварини, стали мимовільними свідками вперше баченого обряду колективної ініціації... поєднання в одне невідомо ким, об'єднання в одне двох протилежних за своїм походженням і вмістом слів "рай" і "біль" лише підтверджувало вже знане твоєю недорізаною юністю те, що ховалося від людей, що ставилось ними тобі на карб як найбільший і невідкупний гріх, чого ти сам соромився й боявся, чого прагнув і марно намагався позбутися — твоєї пам'яті; ті слова, їх поєднання лише підтверджували універсальний закон тутешнього буття, в якому для тебе не залишилося місця: витіснений звідусюди, ти, врешті-решт, навчився жити поза ним, у своєму власному ніщо...
... Він уже закінчував восьмий клас, як десь наприпочатку місяця травня, в автобусі, що йшов до обласного центру, поряд із ним сіла вона, його перша вчителька, й, завмираючи від випадкових торкань до свого коліна її розігрітої весняним шалом спідниці (Т. В. вже більше року не працювала в їхній школі — перевелася у краєзнавчий музей і тепер зрідка, щоразу несподівано, з'являлася до них із лекціями й кольоровими діафільмами), у відповідь на якесь її запитання, раптом сказав: "а я вас бачив... тоді... на майданчику... під годинником сонячним..." — "ти про що це... нічого не пам'ятаю" — й, не дочекавшись пояснень, теплими пальцями торкнулася його підборіддя, ближче до себе повернула червоніюче обличчя хлопця, уважно глянула прямо у вічі: несподівано побачивши в них знайомий вираз чоловічого бажання, здивовано ворухнула бровами, злегка прикусила губу й так само несподівано для себе (для тебе також) погладила по голові вузькою долонею: "бідний мій хлопчику...", зберігаючи в інтонації притишених слів невисловлене жіноче знання про тебе, кому ще довго прийдеться бути не співучасником життя, а його недорікуватим (на межі німоти) споглядальником...
"Що ж ти бачив? — сонно перепитує білокрилець.
— Все-все, — відповідає трьохліток, й урозліт, на рівень плечей і вище них, розводить руки, немов римуючи чиїсь невидимі, але відчутні ним обійми..."


Сорочка без тіла — біла

... поснідати не дали, забрали прямо з лікарняної їдальні, а тепер квецяють чимось на лобі й скронях, що за смердота, що вони хочуть від мене, для чого стільки дротів начіпляли на мою затуркану голову, якби ж то знати, що ота заздалегідь відпрацьована гра з єдиною метою отримати звільнення од періодичних пояснень і різноманітних відповідей на одне й те саме запитання: чому ви, як громадяни сересеру, відмовляєтесь від служби у наших доблесних військах — нескладна, з простими правилами гра приведе тебе в оцю кімнату з червоними стінами й білою стелею, з оцими чужими людьми над головою, з їхніми байдужими перемовляннями:
— Шеф, что ему выставить для начала?
— Давай по мизеру: вольтаж — семьдесят, зкспозиция полсекунды, а там посмотрим...
... в кімнату, де відчуття звірячої туги неймовірних і марних зусиль врятуватися всіх її пацієнтів поволі нагромаджуються в невидимі згустки й принишкло очікують по кутах часу своєї матеріалізації, отим чеканням прискорюючи плин самого часу, де трохи — й за віконними шибами попливуть страхопудині личини небачених істот, польових мутантів людського відчаю й жаху, але...
... раптовий удар в обидві скроні, чорний спалах перед очима, миттєвий протуберанець болю і нескінченне падіння крізь вузький отвір глибокої і темної прірви...
Спочатку здалеку: сніп світла, поволі ближчає гуркіт, залізні колеса вже поряд, легке тремтіння землі під ногами, повз будинок, хвіртку, темну постать спиною до вечірнього дерева, повз мене — суне трамвай, самохідний акваріум, наповнений вогким світлом, оранжадом таємного краю, повільно так суне, можна розгледіти кожне обличчя, чому ж вони всі такі схожі одне на одне, ці плескаті обличчя, притулені до черепів, череп — до черепа, навіть пожмакані кепки однакового фасону — фасону епохи промов із трофейних панцерників; рвучкий подих холодного вітру, легкий порух руки невидимого режисера, що стоїть за лаштунками ночі, — й на кожне обличчя вже натягнуто протигазну маску, а зверху на маску — пожмакану кепку, й ось один із них, той, що найближче до дверей, зненацька підхоплюється з місця, похитуючи в такт руху обрубком темно-зеленого хобота, жестом мармурового імператора викидає правицю вгору й акваріум, заскреготівши гальмами, зупиняється...
... істоти, сприйнявши, напевно, імператорський жест за команду, один за одним зривають із себе протигази, але роблять це так хитро і вправно, що пожмакані кепки залишаються там, де були, — на черепах... мене раптом проймає дрижак: розумію, що вже давно знаю всіх отих однакових людей за трамвайними вікнами: прямо переді мною, розтиражований у десятках примірників, відбитий ще на моїх дошкільних дитячих мізках зусиллями державних вихователів, до болю знайомий профіль... то профіль Великого і Простого, Геніального Кондукатора, Мудрого Керманича Майбутнього — голомозого Лукича, — тепер, правда, він має кепку на лисому черепі, але вже скоро залишиться без неї, миттєвий стоп-кадр зненацька оживає, передній лукич викидає вгору поруч із правицею шуйцю (то знову, мабуть, певний знак для інших лукичів), отак, з обома горизонтально піднятими перед собою руками виходить із трамваю, а за ним один за одним вискакують великі й прості керманичі, шикуються в шеренгу, порожній трамвай зникає за рогом вулиці Бориса Тена, я бачу, як із шеренги наперед виштовхують одного невеличкого лукичика, він дріботить до стіни будинку навпроти, стає до неї спиною, обличчям прямо до шеренги лукичів, здивовано й трохи перелякано дивиться на неї, крайній із шеренги вигукує щось схоже на "товсь!", і вся шеренга рвучко викидає перед собою, мов демонструючи позицію у-шу, стрій правих рук: пальці затиснуто міцно, а кулак націлений у лукича коло стінки... останній, зрозумівши до чого йдеться, якось раптово прибадьорився, плече й голова перестали сіпатися, щосили фальцетом крикнув "банзай", і лукичі з шеренги побачили, що він звертає до них суто чоловічий жест: одна рука на згині іншої й від ліктя стрімко вгору... "кончай єво!" — чую слова крайнього, бачу короткий помах його руки, шеренга хором вигукує "бабах", лукич біля стіни, як підкошений, падає на коліна, а потім повільно завалюється набік, зберігши при цьому непорушно геометрію суто чоловічого жесту... і знову наступний невеличкий лукич із шеренги дріботить до стіни і знову все повторюється в тій самій послідовності: "товсь!", "банзай!", чоловічий жест, "кончай єво!" і "бабах!" — другий... третій... дев'ятий... все меншає в шерензі лукичів, усе більше й більше охоплює мене велика печаль... "до чого ж ви, хлопці, занудні, — думаю собі, — невже не можна якось урізноманітнити цю процедуру? наприклад, замість "банзай!" заспівати: "ми наш, ми новий світ збудуємо, а може, й ні...", і далі "піду втоплюся у річці глибокій, шукати будуть — не скоро знайдуть...", чи піднести поставленому до стіни Великому і Простому чарку горілки й запашну цигарку? — хай він не вживає того зілля, хай відмовиться, але ж людина до кінця свого життя буде вам вдячна за цю турботу про неї..." — ось від усієї шеренги залишається один-єдиний голомозий лукичик (пожмакану кепку він допіру зірвав із лисої голови й закинув її десь далеко: чи то в майбутнє, чи в минуле), а далі все відбувається за тим самим, невідомо ким встановленим ритуалом: лукич сам собі кричить "товсь!", сам собі — "банзай!", приставляє до скроні вказівний палець, кричить "ба-бах!" — і падає на тротуар біля стіни, поряд з іншими лукичами. З-за рогу повільно виповзає трамвай, зупиняється навпроти мене, заскреготівши гальмами, двері відчиняються, звідти вискакує гурт істот у протигазах, схопивши за руки й за ноги, кидають на носилки тіла вічно живих мертв'яків, затягують їх до трамваю, двері зачиняються, й трамвай повзе далі вглиб осінньої ночі. Я з жахом думаю, що останній лукич пропустив із встановленого ритуалу найважливішу частину, й поки трамвай ще не щез за рогом, показую йому вслід чисто чоловічий жест: одна рука на згині іншої, пальці затиснуті в кулак і від ліктя рвучко вгору, — avante!
... щоб знову повернути туди, де розмова, спочатку невимушена, поволі переростає в обтяжливий для обох сторін допит:
— Що являє собою ваша кімната? Детальніше, якщо можна... Так, так, ваша — наша, детальніше якомога, куди ж тут подінешся, за спиною кожного з нас стоїть гога й магога і якомога ясунарі з оголеною домахою в руках, — але на фіг вам вперлася та кімната, якщо так можна, не треба так, так не можна, вона ж так чекала на мене... А так? Гаразд, я спробую, але майте на увазі: що воно таке, я й сам до ладу не знаю. Вірніше — що вона така. Яка вона така там, де ніколи не заходить сонце... На жаль, саме цього я ніколи не зможу вам розповісти. Цього не можна торкатися протокольними лаписьками. Я не знаю, що це було за приміщення. Вірніше: що за ПОМЕШКАННЯ. Бо не варто ображати навіть такий обмежений простір подібним означенням. Бо все ж таки, незважаючи ні на що, це було не приміщення, а ПОМЕШКАННЯ, — зважаючи на кожен запах, на кожен вечірній шелест, шерех і шепіт, не зрозуміло чий, але такий схожий, зважаючи на кожен дотик, на кожен крик, на кожен знеможений стогін, — незважаючи ні на що, це все-таки було ПОМЕШКАННЯ: я мав там свій куток. Але хоч убийте мене, я ніяк не второпаю, в чому ж полягало, так би мовити, його функціональне призначення. Спочатку мені здавалося, що звичайна кімната для побачень — неподалік, та все ж окремо від тюремного приміщення. Та зовсім недавно допитувач Функ делікатно натякнув мені, що, зважаючи на суспільну небезпеку моєї особи, я перебуваю в секторі нейтралізації.
Колись це звалося простіше. Й страшніше. Тепер це звучить майже заспокійливо. Однак після його слів деякий час я відчував холодне й неприємне поколювання в кінчиках пальців на руках і ногах. Потім я заспокоївся. Не варто сприймати всерйоз виверти комітетчика. Звичайний психологічний тиск. Хоча хто його знає...
Мене втішає основний мій доказ: хто б це, скажіть, дозволив впускати до камери смертника таких неймовірних відвідувачів — жінок із відблиском божества на кожнім обличчі, в легких напівпрозорих сукнях, зітканих із найпотаємніших спогадів, я не знаю, що з ними робити всіма, я не знаю, що робити з собою посеред цих чотирьох білих стін, посеред усіх непрожитих моїх помешкань, аж поки не впізнаю в тій чорно-білій круговерті твоє обличчя: бо ж саме цієї суботи мені хотілося бачити тебе, але, мабуть, є в тому певна закономірність: чим сильніше маєш бажання, тим важче його здійснити, тим неможливіше, тим більше всяких перешкод виникає, — може, тому, що потік часу, той плин, для якого час визначено, який люди звикли називати "долею", не любить, не терпить, як то кажуть, "своєволія", — неузгодженої з ним особистої волі людини, саме так, я тепер згоден із цим, я не хочу борсатись наперекір потокові, ще можна встигнути довіритись повільній незупинній течії й розплющеними очима вибрати небесний ультрамарин, його глибину й прохолоду, але чому ж так радо я віддав би всю мудрість незворушних даосів, усю просвітленість від спалених буддами бажань за єдиний дотик до твого сумного тіла, — як тоді, під час нашої зустрічі, в автобусі, що йшов із Житомира на Київ, у напіврозбитому розгвинченому ЛАЗІ, страждаючи разом із ним від конвульсивного ритму шосейної лихоманки, до того ж саме в той день я міцно недочував на ліве вухо (перегрівся у звягельській лазні), я ледь чув свій власний голос, а ти не чула зовсім, тому раз-по-разу перепитувала мене, ПОВТОРИ, БУДЬ ЛАСКА, ІПО ТИ СКАЗАВ, Я НЕ ЧУЮ, нахиляючись до мого обличчя так близько, так несподівано, що тисячі окремих дотиків теплого пахучого волосся одним безгучним вибухом накривали мене з головою, Я ЗОВСІМ ТЕБЕ НЕ ЧУЮ, ПОВТОРИ, БУДЬ ЛАСКА, а я вже нічого не міг повторити, голова йшла обертом од тих пахощів, відтінків голосу й сміху, дотику оголеної вище ліктя твоєї руки, — всієї твоєї неможливої присутності біля мене, я нічого вже не міг повторити, втрачаючи на мить дар людської мови, й тільки дурнувато-радісно сміявся у цілком недоречних місцях, НЕ ЧУЮ, ПОВТОРИ, БУДЬ ЛАСКА, й знову вибухова хвиля накриває мене з головою... приступ нудоти закочується вглиб, стає легше дихати, поволі затихає біль, я знову бачу над собою білу стелю, бачу чиєсь незнайоме обличчя, повільно входять у розбуджену свідомість слова чужої мови:
— Шеф, клиент всплыл, судорог не было...
— Хорошо, прибавь двадцать вольт, зкспозицию увеличим на три десятых...
... Мабуть, то була кімната саме для таких процедур, для цього в лікарні існувало окреме приміщення, — щоб не хвилювати подібними (вірніше, неподобними) сценами хворих, хоч вони нічого не бачили, але могли чути крики, що виривалися звідти, могли побачити обличчя пацієнтів, яких санітари виводили звідти під руки, й цього було досить, — сеанс електрооздоровлення переростав у загально-візуальну терапію: шануйтеся, мовляв, дурні, а то й вам таке буде, а сьогодні прийшла моя черга, вона стоїть наді мною в білосніжному халатику, торкається рукою мого плеча, вставай, мій хлопчику, вставай, піднімайся, вже час, не можу розліпити заплющених очей, у роті пересохло, язик має смак дохлої риби, але пити не дають, сеанс електроконвульсивної терапії проводять натщесерце, щоб тебе, голубчику, не знудило часом, щоб ти блювотиною не забруднив наші білосніжні халати, але, Господи, яка то нудота, оті ваші урочистості і паради, після яких усі учасники покірно, один за одним вишикуються у довжелезну чергу на побачення з мумією Вождя, яка ж то нудота бачити незворушну стіну нерухомих облич ветеранів, тисячами відтиснутих на конвеєрі, за пожовклими знімками на дошках пошани, який то біль, коли найближчі тобі люди з цієї черги мертвіють просто на очах, перетворюються на незворушні маски, з'являється підозра, що основне призначення тієї ритуальної черги саме в цьому: змертвляюча сила від мумії передається кожному, хто приходить сюди на трупопоклоніння, і кожен звідти виносить у собі частинку непохованого мертвяка, повільно, але неухильно та трупна частка знеживлює всю людську істоту, позбавляє її можливостей живого спілкування зі світом, з іншими людьми, отож, мені й захотілося перевірити, чи справді це так, чи не можна хоч якось захиститися від цього, — побачивши ближче до входу в гранітну печеру свого однокласника, я попрохав його пропустити мене поперед себе, бо хвіст черги ховався за червоними стінами музею, — я побачив лисий череп, обтягнутий жовтою шкірою, провалля глибоко запалих очей, із яких повільно, один за одним виповзають вусаті та чорні таргани, — виповзають, ховаються за накрохмалений комірець сорочки, але на них ніхто не звертає уваги, всі зберігають похмуро-святошний вираз на обличчях, хвиля страшенної нудоти накочується на мене, підіймає, крутить на своєму гребені всі мої кишки, я з усіх сил намагаюся стриматися, затискаю долонею рота, та вже даремно: струмінь блювотини виривається прямо на прозорий саркофаг, на мундири охоронців, що стоять по обидва боки мертвяка, а лиш устигаю нахилитися вперед, руками спертися на гранітний підмурівок, встигаю лише вжахнутися тому, що сталося, і тому, що станеться трохи пізніше, — блювотина йде косяками, заповнює приміщення печери, і той могутній потік відгороджує мене од розгублених охоронців, від переляканих відвідувачів, бачу, як на його хвилях гойдаються паперові кораблики, порожні тюбики від пасти "Колінос", зіжмакані газети, якісь посвідчення, перепустки, бланки анкет, розірваний військовий квиток, окремі сторінки щоденників, конспекти лекцій із наукового мухоїдства, екзаменаційні та лотерейні білети, портрети делегатів Великого Курултаю...
... вставай, уже пора, на тебе чекають у приміщенні "тіпальні", вже все готове до сеансу ЕКТ, до недільного ранку, коли повз мене не поспішаючи йдуть святково зодягнені люди, оминаючи запахи немитого тіла, мого запущеного енурезу, запахи старості й поту, проходять повз мене, фундатора "Короткого реєстру евентуальної діялогики", котрий починається так:
1. МАМА МИЛА РАМУ
2. ВНОЧІ ВИПАВ СНІГ
3. РАМА ПОВІСИВСЯ, —
але залишився жити, бо треба ж комусь добирати слова до реєстрика, укладено тільки перші три книги перших двох томів, треба комусь підбирати їх із шапки-вушанки, інколи таке попадеться, що страшно його торкатись, але сьогодні день якийсь нетутешній, сьогодні найбільше слів, що починаються третьою літерою абетки, вибираю їх жменями до торби, і кожне слово залишає на долоні свій дотик:
возопити
возгреміти
воздати
воззріти
воздух
восхвалити
воспівати
воспрянути
возлагати
возобновити
воскресити
возвістити
водрузити
вовіки
восплакати, —
не розумію, що значить більшість цих слів, здається, я чув їх колись дуже давно, але відтоді пройшло стільки невблаганного часу, мої найближчі слова давно вже розтерті на пісок під ногами вечірніх перехожих, треба встигнути хоч дещо підібрати, але не вірте, коли вам скажуть; йому колись здавалося, що він ніколи не помре, що те давніше дитяче відчуття в чомусь найголовнішому залишилось вірним ніщо не щезло, не пропало, а тільки перейшло, як тінь, на сонячний бік колись обіцяного світу... бо стільки було обіцяно, таким щедрим було передчуття того, що має статися, що не так уже й важливо, чи збулося з того всього хоч що-небудь, у тих ранніх пахощах спаленого листя, в отих ще не названих світах ніщо не пропало, не щезло, кожна мить збереглася назавжди, й те що не збулося, залишається там найголовнішим своїм здобутком, можливістю ще раз прокинутися посеред зими, у темряві, з відчуттям, що з'являється осторонь самого пробудження: не можу пригадати, хто я такий, звідки трапив сюди, в цю важку порожнечу, очі мої нічого не бачать, заплющую їх, розплющую але не можу розрізнити поряд себе жодного чіткого контуру: невже я осліп під час сну — від прокручених кимось у моїй свідомості тягучих сновидінь, ось тоді з'являється страх, що примушує мене піднятися, відсунути штору віконну: сніг... Сніг зберігає в собі вчорашнє світло, сніг щоранку вертає мій зір, мою спроможність дихати на повні труди, так добре, глибокий вдих, повільний видих, повторюйте вслід за мною:
я вільна й щаслива людина,
я вільна й щаслива людина.
я вільна й щаслива людина. —
вся безпідставність і нахабність цієї формули пробуджує знову в мені бажання жити, а цих хвилин досить, щоб поряд із свідомістю прокинулось і тіло... Тепер треба встигнути (зразу ж після перших радіосигналів) вимкнути репродуктор до того, як він загорлає на всю свою чорну пельку державний гімн сересеру, — бо коли цей хокейно-тюремний марш захопить мене в ліжку зненацька, коли доведеться вислухати його до кінця, то потім весь день ходитиму з розбитою головою і розтоптаним обличчям, із безпорадною жалістю до мільйонів людей, що змушені кожного ранку розпочинати свій день з оцих моторошних звуків, під них справляти свої великі й малі потреби, чистити зуби, а зрідка, відчувши ранкову наснагу, задовольняти свою притишено розойойойкану половину, й нікого не дивує така невідповідність, усі призвичаїлись до такої звиродніло-буденної урочистості, тепер уже незалежно від долі людей оте ранкове гімнотворення програмує їхню життєдіяльність, нав'язує їм свій важкий державно-нелюдський ритм — на день, на рік, до самого скону. Вже розвидняється, я встигаю вимкнути репродуктор, сьогодні його не почую, і слава Богу... Ось іще раз вдалося відбудувати за ніч зруйнований місток, місток між думкою і дією, час виходити з дому, братися до своєї безробітної роботи...
... для початку треба знайти стіну — цегляну стіну будинку, в якому давно ніхто не живе, в якому давно хтось живе з того часу, коли там ніхто не живе, стіну з облупленою штукатуркою, з-під якої проступає нікому не потрібна креатура, а потім знайти молоток і забити цвях у стіну, великий перший цвях; другий цвях треба забити з протилежного боку, — добре, якщо то буде інша, протилежна стіна будинку, в якому ти сам. Але в жодному разі другого цвяха не можна забивати в чорне дерево, єдине дерево посеред кам'яного подвір'я. Дерево — то є табу для цвяхів, дивне табу, якого ніхто не дотримується... бо кожне дерево в нашій імперії зберігає у своїй вогкій підсвідомості матрицю розп'яття, бо кожне дерево — то непроявлений свідок мовчання в темряві Гетсиманського саду, й кожного разу, коли ви забиваєте в тих свідків цвяхи, ви прибиваєте до них свої долоні й не помічаєте того... лиш згодом дивуєтесь, відчуваючи пекучий біль, — так нелегко буде жити, а тепер важко вмирати... вмирати без... без чого?., без кого... на відповідь уже не лишається часу...
Отож краще той цвях забити в шпарину гранітного постаменту, на якому вічно живий Мертвяк імітує енергійну ходу в напрямку до майбутнього; тоді до тих двох цвяхів треба прив'язати мотузок, а потім порозвішувати на ньому щойно випрану білизну, вишиті сорочки, чоловічі й жіночі, полотняні білі рушники, а потім вийти на вулицю дочекатися перехожого, й коли той запитає у вас, котра година, запросити його на подвір'я і разом із ним побачити, як крізь біле полотно проступають великі брунатні плями: сорочки набухають страшною вологою; побачити, як починає ворушитися стіна, як тіло гранітного Мертвяка зводить судома, як корчить його простягнуту вперед правицю, як плити розвалюються у нього під ногами... Ранок, у свіжовипраній білизні гуляє вітер: махають рукавами полотняні сорочки, чиясь душа здалеку повертається до тебе...
1990 р.


Йоля

... Вони прийшли уночі. Запалили вогонь в кімнаті, внесли і поклали на лаву жіноче тіло. Потім мовчки стояли попід стіною, не повертаючи облич до нього, в куток, де на соснові дошки недавно постеленої підлоги (з хати ще не вивітрився густий дух живиці) був кинутий матрац, застелений смугастим рядном, і на ньому, не роздягаючись, він спав... Тепер, ошелешений раптовим пробудженням, мружився від яскравого світла, протирав затерплими пальцями очі й ніяк не міг уторопати, що ж відбувається... На підвіконні, зліва від прочинених дверей, вогонь поглинав чорний ґніт лампи-канкетки, а в головах жінки запливав воском бронзовий свічник з одинокою, напівзгорілою свічею...
Троє людей — похмуро зосереджені чоловіки, двоє в чорних куфайках, на третьому — шкіряний плащ, розстебнутий на грудях, звідти виглядав край білого халата, — стояли вже біля столу й один із них розливав у шкляні гранчаки червоне вино. Вони щось чекали від нього. Коли ж хлопець піднявся і став поруч них, той, ошкірений холодним, як труна, пальтом, ледь помітно хитнув головою і двоє його помічників нараз ожили, конвульсійно долаючи раптове заціпеніння, підкотилися з двох боків лави, підняли на руках нерухоме тіло й перенесли його на матрац — на зігріте теплом обірваного сновидіння ложе.
По тому власник шкіряної труни став навпроти господаря кімнати, спокійно й байдуже глянув йому прямо в вічі: "Цієї ночі починається евакуація нашої лікарні... Марія назвала вашу адресу, ім'я... Лук'ян Зазимко, так? Я не помилився?.." Він на хвилю замовк, долонею пригладив волосся русявого чуба. В його голосі відчувалася втома і якийсь несподіваний для відстороненого виразу обличчя сум. "Ми хотіли забрати її з собою. Але такої поїздки вона не витримає... За тиждень я повернуся. Догляньте за нею. Ось гроші, ліки..." Він витяг з кишені й поклав на стола невеликого пакунка. Хотів іще щось додати, але передумав, махнув рукою: "Там усе написано, прочитаєте..."
Мов тіні, що сходять зі стіни, всі троє мовчки вищезли із кімнати... Все ще нічого не розуміючи, Лук'ян взяв з підвіконня лампу, прикрутив ґнота, щоб не так сильно чаділо, підніс її ближче до жінки.
Вона лежала нерухомо, заплющивши очі, ледь помітно піднімалися й опускалися груди, обтягнуті темно-синьою блузкою, а хворобливу білість чола і щік відтінювало чорне, розпущене волосся... На вигляд їй було літ десь під тридцять. "Зовсім незнайоме обличчя", — подумав Лук'ян, усе ще дивуючись несподіваній з'яві. Потім задмухав свічку, погасив лампу й обережно ліг поруч жінки...

... Наймолодшим у нашій палаті був хлопець, чиє ліжко стояло далеко від батарей парового опалення — попід вікнами. Звідти, крізь незакитовані щілини, з пустелиськ безсніжної зими вривалися хижі протяги, — хлопець мало на те зважав, бо найбільша незручність була для нього в іншому: він не мав своєї стіни, — так само її не було в трьох інших хворих, чиї залізні ліжбища стояли посеред палати, але їх зовсім не турбувала така обділеність, хлопцеві стіна була вкрай необхідна, — щоб мати куди наклеювати свої невідомо кому написані листи. Він було спробував їх чіпляти на шибки вікна, але немилосердно збитий санітарами, більше тижня взагалі нічого не писав, боявся витягти захованого в матраці зеленого фломастера. Потім знову доп'яв десь чистого паперу... Ліктями спираючись на підвіконня, втупивши погляд в безлюддя завіконного простору, під шморгання застудженого носа продовжував щось шкрябати на білих листках... Згодом, обома руками тримаючи писане, підходив до котрогось із своїх сусідів, чиє ліжко стояло вздовж брудної, обдерто-шпалерної стіни, й мовчки, самими очима, просив дозволу приліпити отого листка... Залежно від того, чим підкріплювалося прохання (кількома сигаретами, пачкою грузинського чаю, срібними дрібняками, — все, що зміг вберегти з передач, які щотижня привозила мати), хлопець діставав можливість вдовільнити своє бажання: тремтячими руками над чужим ліжком обквецяну клеєм сторінку, а потім весь вечір крадькома поглядав туди, задоволено й тихо посміхався... Та найчастіше згаданих підкріплень не було і хлопця просто посилали на три веселих літери — аби не набридав, не стояв над душею...
Пізніше в нього з'явився опікун, — здоровенний, п'ятидесятилітній "дальньобійник", що потрапив сюди за вперті намагання втекти через китайський кордон — од безпросвітности совітської житки — до своїх американських родичів. Чому він вибрав саме такий шлях — через Китай — залишалося таємницею. Так само він нікому не пояснював походження й значення своєї дивної кликухи — Квант. Дядько забирав більшу частину збережених хлопцем передач і, вже не примушуючи його стояти перед собою, милостиво дозволяв користуватися площиною своєї стіни. Коли наклеєних листків ставало більше десятка, Квант їх швидко обдирав, складав до купи й відносив у нужник — так звільнявся простір для нових надходжень. На жаль, таке впорядковане й відчайдушними зусиллями налагоджене існування для хлопця тривало недовго. Квант не витримав жахливих доз сірки й аміназину, вирішив, поки ще в змозі, "проломитися в зону": вибрав слушного момента, затяг до кабінету лікарку й забарикадувався там. Поки санітари вибивали двері, встиг її жахнути. Більше його ми не бачили. Хлопець тепер не знав що робити: на місце Кванта вперлася знахабщена блатота, синюваті наколки мав навіть на лобі, через дружків-санітарів був забезпечений і сигаретами, і чаєм, і "колесами" для веселішого кайфу. До такого зі своїми жалюгідними дрібняками краще не підходити. Мати хворіла, носити передачі було нікому, а за так ніхто не зважав на його мовчазні прохання. Моє власне ліжко стояло посеред палати, і все ж я спробував допомогти хлопцеві. Взяв з його рук списані аркуші, вліз на підвіконня й, тримаючись рукою дерев'яної рами, другою приліпив їх на поруділу стелю. Тепер він міг милуватися ними, навіть не підіймаючись з ліжка, а свої нові цидулки приносив знову до мене. Більше п'яти за один раз я не клеїв (щоб не привертати зайвої уваги), збирав їх по одній і мав можливість дещо розібрати в окремих реченнях, де слова йшли густо, майже безперервно, неймовірно скорочені, з якимись незрозумілими для мене позначками. Потроху я навчився дещо з того розшифровувати, хоча більшість з написаного лишилося непрочитаним, — ні мною, ні кимось іншим...

"... Сьогодні я раптом пригадав (музика з репродуктора допомогла), про що саме думав тоді, надвечір, у Корбутівському лісі, коли сидів у тебе на колінах (вперше — на жіночих колінах, до цього часу було навпаки) — я подумав, що в мене немає нікого, кому можна було б розповісти, якою ти буваєш неймовірно гарною і несподіваною навіть в буденних ситуаціях — ось так, коли поправляєш зачіску, однією рукою притримуючи гребінця, а іншою відкидаючи волосся з чола, немов відкриваєш завісу єдиного театрику, де на кону обличчя веселі й журливі думки, й почуття, що ховаються за лаштунками пам'яті, живуть, непомітно зникають; або — тоді, в сутінках, коли ти вперше приїхала до мене, і темрява, що насувалася крізь шиби, притишила риси твого обличчя, і несподівано для себе я побачив, як крізь нього проступило лице зовсім іншої, незнайомої мені жінки, котру я бачив хіба що в сновидіннях, але ніколи — так близько, виразно, на відстані короткого поруху, — щось схоже на балканський тип (туркиня? словенка?), і поки намагався все запам'ятати, вона тихо сміялася з тих витрішкуватих придивлянь, легко повертала голову і знову на мене дивилося зовсім інше обличчя, і, відчуваючи всю неможливість запам'ятати, затримати плин отих перетворень (пам'ятаєш слова пісеньки, що ми слухали колись з тобою — "ти чия? ти чия? — нічия... течія..."), я дивувався спізнаній вперше самотності кохання, коли, після кожного твого від'їзду, залишаєшся єдиним свідком зовсім іншого часу, свідком власної пам'яти, збережених в ній хвилин і годин твоєї присутности біля мене, твого проникнення навіть у ті роки, коли жив без тебе, — покараним співучасником дійств і ритуалів, що споконвіку розраховані тільки на двох... Неможливість розповісти про те хоч кому-небудь... Невже й найпотаємніше вимагає свідків свого існування? Не тих, що підглядають у шпаринку, а якогось головного свідка... Навіщо потрібна була його присутність, я ще не знав, не міг тоді цього пояснити. Пам’ятаєш, який ліс стояв навколо нас, яким глибоким мовчанням були охоплені сосни, як вітер розгойдував темно-зелені верховіття, немов один великий маятник вечірніх дзиґарів відмірював для нас не той скороминущий час, з якого укладаються лиш паперові перекидні календарі й зморшки на жіночих обличчях, а саме ті звільнені миттєвості єдиного часопростору, що лишилися там, біля сосен, нами покинуті назавжди. Бо раз побачене і пережите (на рівні "макото") вже не обернеться в хаос — навіть, якщо ніхто й ніколи не зможе розкодувати те мовчання... Але присутність цього невимовного свідка сприймається мною чимраз відчутніше. Головне — мати довіру до нього, до направленого помаху його крил.... Ти більше про нього знаєш..."

Десь на початку березня хлопця прийшла навідати молода жінка. По тому, як він не зводив з неї очей, як світилося його бліде обличчя, у мене виник здогад, що то і є адресатка його невідправлених послань. Жінка розіклала на столику їжу: кілька апельсинів, яблука, слоїки з варенням і борщем; щось говорила до нього, а він нічого не чув, механічно щось жував і невідступне торкався, гладив поглядом її обличчя. Здавалося, що його цікавлять не самі слова, які вимовляла жінка, а те, як ворушаться її вуста, як окреслює той рух окремі голосні і приголосні звуки, як піднімаються її груди, набираючи повітря, аби озвучити слова...
В ті перші відвідини вона сиділа біля нього, в кімнатці для побачень, двері якої відчиняються прямо в лікарняний коридор, і повз них сновигали хворі, що мали дозвіл виходити на подвір'я, — сиділа і плакала біля нього, соромлячись, але не ховаючи своїх сліз. Хлопець дивився на неї і посміхався.
Нагодувавши його, вона попрощалася і повільно пішла на вихід.
Весь вечір після її від'їзду хлопець ні з ким у палаті не розмовляв, сидів біля вікна і щось шепотів сам до себе.
Пізніше я дізнавався про ім'я тієї жінки. Мабуть, батьки її дуже любили музику Чайковського, тому й вибрали для своєї доньки таке рідкісне ім'я — Іоланта, по-домашньому — просто Йоля... Але хлопець вперто називав її зовсім іншим ім'ям. І знову приносив до мене свої цидулки...

"... а недавно я помітив за собою ще один страх: починаю боятися слів, — саме тих, що залишаються на папері, на ще недавно чистому аркуші. Боятися їхнього невблаганного, самодостатнього існування, вже незалежно від мого власного життя. Порожнечі між словами збільшуються з кожним прожитим днем, — чи надовго стачить сил, щоб змагатися з тією чорною прірвою, щоб зберегти в словах хоч трохи живого дихання, відтінків твого притишеного голосу, всього, що зостається осторонь написаного, — на мить затримавши ковзання китайського пера по білому паперовому полю, — бачиш: за вікном тихо падає сніг. Якби отак, легко й безнадійно, перетворити свій текст у завіконний снігопад, щоб незліченні й майже невагомі частки позбулися на короткий час власної безпритульности й не лишилися поза межами твоїм голосом порятованих слів...
... Ми втратили здатність жесту й крику, так повільно, майже непомітно для себе. Порожнечі словами збільшуються з кожним днем, й не завжди вдається втішити себе, що там має зберігатися невимовне. В тих порожнечах зостаєшся ти сам, — тим, котрим вже ніколи не будеш, намагаючись пригадати короткий епізод з давно прочитаного роману: в камеру до приреченого на смертну кару заходить наглядач й засуджений раптом жаліється йому, що так і не встиг вивчитися давньогрецької мови. Наглядач втішає його, мовляв, не печалься, душа все колись надолужить, душа своє візьме колись...
Так, душа встигне ще все. Вона застерегла собі цілу вічність, всі свої повернення і перевтілення. Але що мені робити, як мені бути з моїм тілом?! Що робити мені з найважливішим й найостаннішим складником того тіла — моїм текстом? Душа має свій притулок, тутешній і позачасовий... Але як мені бути з повсякчасною невлаштованістю мого тіла, що звикло до тебе, до твого лона?.. Звідки цей відчай щоденних і щонічних повернень? Ти сміялася з тих намагань: "що це вас, чоловіків, всіх так тягне туди? Дурненький, вдруге народжуватись треба духом, а не там. Зрозумій це, бо пропадеш... і сховище моє тобі не допоможе". Що ж зостається — усвідомити скороминучість тих змагань і заспокоїтись? Втішатися тим, що поряд усіх школярських вправ невимовне має лишатися невимовним? Глибокий вдих, повільний видих? Не так все просто, як вчать проповідники зашмарканих і безбожних по суті своїй " духових верховин "...
Падає сніг і не знати кому він належить: чи то небу, звідки він йде, чи то землі, на яку він приходить... "

... Люка (так іноді називав себе хлопець) потроху призвичаївся до мене (наші ліжка стояли в одному ряду, майже поряд), до наших вечірніх розмов. Найчастіше він розповідав не про своє минуле — людей чи події, з ним пов'язані, а про витворення прикмет і станів навколишнього світу, зігнаних нашвидкоруч до купи якимось одним словесним означенням: л і т о ,  в е с н а ,  о с і н ь ...
Залежно від того, що на той час ми бачили крізь шибу на лікарняному подвір'ї — дерева, відтінки захмареного неба, колір повітря між ними, Люка вибудовував свою розповідь. Для нього то були не прості споглядання. Пізніше для мене відкрилося: в тому переживанні завіконних подій найвідповідальнішим був момент  п е р е х о д і в : входження від однієї природної літургії до гіншої — з осені в зиму, від зими до весни — були заважкими для нього, заставали зненацька, зовсім непідготовленим, непідгодованим попереднім теплом, попередніми бодай крихтами того світла, що допомагає пережити холодну і темну пору... Йому було дивно, що люди так байдуже сприймають прихід нової пори року. Ось пізня, без найменшого просвітку, осінь, і раптом, за одну ніч — сніг і біле світло, самотнє свято... Це ж неймовірна в своїй катастрофічности зміна всіх попередніх відчуттів, звичок, усього сприймання навколишнього світу! Нас так просто й майже задарма переправляють у зовсім інший світ — новий, чистий, несамотній, — несамотній насамперед поряд знерухомлених снігом чорних дерев, несамотній поряд з їхньою неметушливою довірою до власної долі, несамотній — поруч з часткою збереженого відчуття Великих Зимових Свят: Різдва, Нового року, Дня, Коли Заколють Кабана... Можливо, колись будуть збирати великі міжнародні симпозіуми, присвячені подіям першого снігопаду, першого сонячного тепла, опісля зими, першим жовтим китицям на горішнику... Симпозіуми (колись цим словом древні греки означували спільну велику випивку) споглядальників безпритульного світу...
Мені хотілося більше дізнатися про жінку з подвійним іменем, але Лук'ян на всі мої розпитування відповідав однозначно: "так-ні", "не пам'ятаю", або ж просто мовчав, дивлячись кудись вглиб завіконного простору.
Потім була весна й найперші дні теплого вітру оживлювали ще по-зимовому нерухомі обличчя хворих, і потроху наші "дєла", наші тіла (й онімілі душі при них) пішли на поправку. Лук'ян уже більше не приносив до мене свої аркуші, не канючив підстругати йому хімічного олівця (бо лезо своє, заховане під брунатним плінтусом, я не довіряв нікому — воно зберігало за мною найостанніше право на втечу звідси...) Не знаю чому, але оте його раптове збайдужіння погано діяло на мене: ставало якось незатишно і трохи страшно. Я розумів, що списані округлим напівдитячим почерком цидулки — то не просто рецидиви душевної хвороби, не тільки відправлені в безвість листи, а найперше — спроби захиститися від знетямлення, від лікарняних руйнівних атак...
Хоча Йоля вже давно не з'являлась в лікарні, Люка був на диво спокійний і зосереджений. Немов прислухаючись до чогось у собі і поза собою, він тепер, здавалося, шукав якесь спільне звучання для розірваної синкопами теми колись нероздільного тіла...
Якось він зупинив мене в коридорі, навпроти темного вікна, і вже без жодних спонукань з мого боку розповів про жінку, що колись приходила до нього. І не все з того, що я почув, можна перенести на папір... Втрати були б настільки відчутні й очевидні, що всі мої зусилля зберегти його розповідь пішли б намарне. Мабуть, од мене вимагалося щось інше, суттєвіше, менш закрите для самого буття, свідчення. Яке саме, тоді ще я не знав...

Вперше він побачив її на засіданні обласної літстудії. Вона читала свої гарно зримовані й безпорадні вірші, а слухачі нудилися й чекали своєї черги на "прочитання". Він швидко (вже наступного ранку) забув її обличчя, але голос, що, здавалося, жив окремо від тіла, й знав щось набагато важливіше від змісту озвучених ним слів, голос притишений і глибокий — запам'ятався... Вдруге вони зустрілися в редакції "Кози" (місцевої "Комс. зірки"). Крізь прочинені двері він почув знайомі відтінки жіночого голосу, дочекався на вулиці, й, заїкаючись від власної нерішучости, зліпив щось недорікувате про "незабутнє вражіння від ваших віршів", про їхню "поетику і мелодику", назвав тій жінці своє ім'я й залишився біля неї аж до самого її від'їзду в якийсь крайсвітній райцентр... А вириватися в Місто зі свого Чортолісу Йоля мала змогу лише першої середи місяця — на заняття літературної студії. То був день, коли її чоловік, завідувач райконтори ритуальних послуг, офіційно відпускав Йолю на цілу добу з дому — "штудії" закінчувались на годину пізніше, аніж відходив на Чортоліс останній автобус, і їй дозволялося переночувати у своєї двоюрідної сестри Галі. Згодом тих щомісячних побачень, освітлених щасливим виразом його очей, озвучених притишеним від хвилювання голосом жінки, хлопцеві стало не вистачати. Співчуваючи їхнім безпритульним зустрічам, Галя, на ранкові телефонні дзвінки Атасяна (прізвище Йоліного благовірного), підтверджувала її нічне перебування в себе, а Йоля тепер мала змогу залишатися в кімнаті хлопця, на Смолянці, в невеликому будинку, що належав старій, добродушній Цецилії Шманцель. Але очікувати наступного приїзду Йолі було так нестерпно довго, що хлопець відважився зрештою на підпільні візити до зимового Чортолісу. То була ціла окрема повість про їхнє таємне життя, про конспіративні зустрічі на квартирі Каті Ольшевської, найближчої подруги Йолі, про відчужене існування довкола них засипаного снігом районного містечка, про те, як з'явилося в них відчуття, що вони — змовники проти цілого світу, зимного й ворожого до них, вигнанців-грішників з весняно-теплого раю, що марно і відчайдушно намагаються повернути втрачену нероздільність, віднайти зруйновану єдність душі й тіла, хоча б на мить здобути можливість болючого і ніжного злиття... Одного разу Атасян, дізнавшись невідомо від кого про наїзди підозрілого гостя, почав осатаніло вимагати в неї зізнань, і, не отримавши сподіваного каяття, мало не вбив її — якби не вирвалась і не втекла посеред ночі з дому. Від Каті, накинувши на себе чужу одежину, Йоля прийшла до нього в готель. Вона вже не боялася за себе. Ледве встигли вискочити на вулицю, як біля готелю заторохкотів чорний "їжак" Атасяна. Вони то відривались од знавіснілої погоні, по коліна в снігу, подвір'ями й городами пробиралися на сусідню вулицю, то знову, коли з глухого завулка виринав моторизований чорний привид з мисливською рушницею за плечима й рогатим шоломом на голові, бігли чужими дворами, аж поки Йоля не згадала про контору ритуальних послуг — вона ж знає, як відкриваються двері туди з чорного входу! Атасян ніколи не здогадається там шукати! Так і зробили. Двері обережно скрипнули й впустили їх у порожній вузький коридорчик. Кімнати всі замкнені. В одній все ж вдалося знайти притулок. Синій вогник запальнички вихопив з темряви стола під скатертиною, а ліворуч од нього, попід стіною, дерев'яну й довгу труну. Холодно. Щоб хоч трохи зігрітись, вони зняли зі столу рудого від пилу обруса, вистелили ним днище труни та й лягли поруч, у нутро потойбічне... Десь по закутнях шурхотіли невидимі миші, вгорі над стелею гупали чиїсь важкі кроки, будинок весь нахилявся й скрипів під натиском вітру, та вони вже нічого не чули, пригорнувшись міцно одне до одного, плили крізь темні води чужого (власного) забуття, а течія напівдитячих уповільнених сновидінь відносила їх чимраз далі, звільняла від пережитого страху, несла їх геть од чорно-білого, наповненого рогатими примарами райцентру, від скрипучої контори найостанніших ритуалів, все далі, далі — але не до гирла, як мало те бути, а навпаки — ближче до витоку свого...
Через тиждень Йоля подала заяву на розлучення, а півтора місяці потому, коли стало зрозумілим, що ні чоловік, ані "підмащений" ним суд не віддадуть їй малого сина, забрала заяву та й повернулася додому...
...Посеред міста, розплавленого немилосердною спекою, Люка залишився один. Батьки хлопця, налякані отими розвішеними на стінах кімнати невідправленими листами, суцільною байдужістю Лук'яна до навколишнього світу та їхніх умовлянь, віддали його на лікування...

"...Послухай, учора мені приснився дивний вірш, озвучений чомусь чужою мовою, я прокинувся і забув його, а надвечір, за кілька хвилин перед тим, як мені штриконули три кубики галоперидолу, я раптом на мить почув твій голос і пригадав того вірша, в якому хтось зруйнував окремі слова, повитирав літери, але можна було здогадатися, що там звучало — по тому, як відлунювали відсутні слова в збережених рядках, ось, послухай, я записав приблизний його переклад:
"...я двічі прокидався цієї ночі, й плівся до вікна, й ліхтарі в ньому, й уривки слів, промовлених уві сні, зводили все нанівець, як три крапки наприпочатку, й не приносили мені втіхи, ти снилася мені вагітною, — ось проживши стільки літ у розлуці з тобою, я відчував свою вину, й руки мої, торкаючися з обережною радістю твого живота, насправді сліпо торкалися рами вимикача, і до вікна йдучи, я знав що залишаю тебе одну, — там, у темряві, уві сні, де ти чекала мене й не ставила в провину, коли я повертався, відсутности навмисної моєї. Бо в темряві — там відбувалося те, що не збулося при світлі, — ми там удвох, обвінчані, ми там — одна істота, що має дві спини, і діти — лиш виправдання для голого і нероз'єднаного тіла. В якусь іншу майбутню ніч ти знову прийдеш змарніла, втомлена, і я побачу сина, може, доньку, — ще без імен, неназваних — і не торкнусь вимикача, і руки геть не простягну, щоб вже ніколи вас не залишити посеред всіх тіней, вас, що стоїте безмовно перед стіною днів, залежних так од дійсности сліпої, з моєю недосяжністю посеред неї..."
...а потім мені привиділося, що я все ще проводжаю тебе на вокзал, ти знову говориш мені, що не треба йти за тобою до самого автобуса, не треба, щоб нас бачили разом, потім прощаєшся, говориш "будь" і йдеш до станції, а я залишаюся стояти на тротуарі, але потім, не дотримавши своєї обіцянки, повільно рушаю через підземний перехід, вслід за тобою, обережно, поміж людей, — так, щоб ти мене не бачила, а я ще мав на короткий час твою постать перед очима, твою ходу...
Я йшов поміж людей, їх ставало все більше, вони немов виростали з-під землі, всі кудись поспішали, і всі закривали своїми спинами тебе від мене, аж поки брунатна стіна вокзалу не поглинула тебе... Нехай, я не буду підходити до самого автобуса, я стоятиму неподалік, біля порожньої, з розбитим вікном буди, притулившись плечем до металевого одвірка, ніхто нас не запідозрить, і ще кілька хвилин, здалеку, я зможу бачити твоє обличчя, ти теж, крадькома, своїм поглядом торкатимешся мене...
...бо вже починається несподіваний, невтримний рух: сотні людей, прийнявши невпійманий мною сигнал тривоги, зриваються з місця, кудись щосили біжать, старі й малі, чоловіки й жінки, а я нікуди не можу бігти, я маю бути тут, бо саме звідси я ще бачу твоє обличчя, ти стоїш на платформі, біля вечірнього автобуса на Чортоліс, чому ти не втікаєш разом зо всіма, ти ж не могла не чути виття нажаханих сирен, не чути сигналу загальної тривоги, ще можна встигнути, відходить останній автобус, ще можна врятуватись, але тільки цієї миті твій погляд, вже не ховаючись, звернений на мене, я бачу твоє обличчя, тільки тепер ти не боїшся нікого, я чую, як наростає далекий гуркіт, я бачу твоє обличчя, мені не перебратися через людський божевільний потік, через затоптані, розчавлені тіла на асфальті..."

* * *
"... всю ніч мені вчувалася одна й та ж фраза, я прокидався і засинав, засинав і знову прокидався, забуваючи ті слова, а хтось на межі явленого і прихованого повторював одне і те ж, повторював, боячись, що на ранок я все забуду, повторював ті слова після кожного нового мого забуття:
— єдине виправдання для всього життя: він любив Марію... виправдання для життя — любив Марію... Я — Люка, я любив Марію...
Коли прокинувся, було вже пізно, крізь прочинене вікно долинали звуки і запахи сіро-зеленого мокрого ранку. Я здивувався: чому саме Марію? Адже в тебе зовсім інше ім'я... Чому ж — Марію? Звідки ця впевненість, що то є твоє справжнє наймення, що так тебе звали колись давно, до нашого знайомства? І хто ті люди, що знали тебе під цим іменем і ким був я поруч вас і хто дозволив, хто пропустив у моє сновидіння твоє ім'я — Марія? І звідки я знаю, що мене звали так — Люка? — чи, може, вони, ці імена, ще тільки належатимуть нам колись, — там, де для нас лиш готується перша зустріч..."
... Десь за тиждень по нашій розмові хлопця виписали з лікарні. Після сеансів ЕКТ він нічим уже не відрізнявся від нормальних людей — ні своєю пам'яттю, ні своїм забуттям... Попрощатися з ним я не встиг — того дня глухонімий з сусідньої палати, двоє санітарів і я відвозили лікарняну білизну в пральний комбінат на Смолянці. Повернулися звідти тільки надвечір. Ліжко біля вікна було вже порожнім. Тільки смугастий матрац з надірваним краєм оголено шкірився в синюватому присмерку...
...На осінь вийшов і я. Давноочікувана свобода виявилась лише призабутою (і такою солодкою на перших порах) самотою... Було важко звикати до нового часу. Двадцяте століття закінчилось майже на декаду раніше волохатих страхами і надіями апокаліптичних нулів біля двійки — завершилось падіння колись єдиної Стіни, пізня осінь перейшла в тиху зиму й непомітно для себе ми стали жителями третього тисячоліття. Людство, як втомлений Улісс, поверталося зі страшного й виснажливого плавання, щоб засвідчити очевидне з самого початку — ніякої загірної, занебокрайньої Утопії не існує, — всі шляхи до неї ведуть тільки в прірву. Знову наставала пора довіри до простих, ще недавно зневажених речей. Як і колись, близьких і рідних людей було важко впізнати на обличчя, — знайомі риси ховалися під глибоко врізаними печатями довголітніх блукань, їх впізнавали по давніх, невидимих для чужих, прикметах: відтінками ще не забутих слів (так мало їх збереглося), по шрамах дитинства і юності, у дотиках оживлених почувань...
Я не знаю, яким чином Лук'ян і Йоля відважилися впізнати один одного... Щось і в мені змінилося біля них...
Знайти роботу довго не вдавалося. Вернутися в школу, де колись відпрацював повних три роки, я не міг. Хоча й скучив за дітьми, і хотілося знову почути їх, але від однієї думки, що знову прийдеться спілкуватися з Гогами і Магогами райосвіти, нудотна безвихідь міцною клешнею стискувала мої нутрощі. Та й поза тим, я відчував, що втомився від людей, від їхньої грубої кількості, яка поглинала кожну нову окрему якість... Тому й шукав якоїсь посади за межами будь-яких дружніх колективів: сторожа, наприклад, чи двірника. Допоміг випадок. Зустрівши якось знайомого медбрата, я дізнався від нього, що в штаті лікарні (тієї самої, де витримав недавно курс лікування від нав'язливих ідей загальної справедливости) звільнилося місце кочегара. Той, як то кажуть, згорів на посту — ґеґнувся від надмірної дози мелясової сивухи. Я й ризикнув запропонувати свої послуги...
Після деяких сумнівів, котрі я всіляко намагався розвіяти, та зважаючи на сезон (за вікнами рипіли морози Водохреща), глибоко зітхнувши, як над покійником, головний лікар підмахнув мою заяву.
Отак я став начальником двох котлів і трьох манометрів. Несподіваний дарунок долі, ще вчора байдужої до свого підопічного, прийшов цього разу своєчасно. Потроху я почав оживати. Точніше не я, а та реальність, у якій лиш і вдається долати відчуження душі від збайдужілого тіла...
В неметушливому товаристві вже згаданих приладів і пристроїв минали дні і ночі моїх чергувань. Розкішна можливість у службові години читати все недочитане за минулі десятиліття тішила мене, як дитину... Посеред нескінченної зими я смакував тягучий вміст чорного томища Роберта Музіля, мучився (не без мазохістського задоволення) спробами Свана відновити втрачений час, дописував свою повість без назви...
На жаль, моє раювання тривало недовго. Позірна зимова вічність, її внутрішня "фрипулія" завершились ранньовесняною непролазною грязюкою на лікарняному подвір'ї. А згодом, коли трохи підсохло й перша зелень марно намагалася сховати чорну голизну онімілих взимі дерев, прийшло розпорядження про переселення міста. Міста, місця й місяця, серед яких я тільки-но починав вживатися у власне буття... Цієї евакуації ще з позаминулого року протестовно домагалися сотні людей, і можна-таки зрозуміти їх: бачити, як невмолимо гасне, як кровоточить життя в твоїх дітях, було нестерпно. Разом з мілірентгенами в людях накопичувались відчай і ненависть до всіх можновладців, усієї глухої до їхніх волань держави. Врешті-решт почули. Дозволили лікарям ставити потерпілим не вигадані, а справжні діагнози, почали виплачувати "гробові". І ось тепер цей останній дозвіл...
Найперше за межі радіаційної зони мали вивезти школярів і лікувальні заклади, — серед останніх була й наша "психушка". Від'їзд був призначений на сьомий день травня. Ніхто ще до ладу не знав, як те все має бути: не вистачало пального, машин, страйкували залізничники, і невідомо куди нас мали переселяти... Більш-менш спокійних і фізично здатних до самостійного руху виписували з лікарні, відправляли додому. Не за всіма приїздили рідні, не всім можна було надати провожатих... Частина божевільних, діставши свободу, розбрелася містом, не пам'ятаючи, куди їм наказали повернутись. Вони просто насолоджувались теплом сонця, глибоким безхмарним небом, сиділи на зелених газонах у позі лотоса, раділи, що сьогодні надвечір їх не будуть бити санітари, а сестри милосердя не колотимуть їм пекучу аміназину, — заплющивши очі, піднявши д'горі бліді обличчя, вони блаженно посміхались світові. Гінші, менш удатні до споглядальних медитацій, шматками вугілля малювали на стінах будинків якісь кабалістичні знаки, самотньо веселе слово з трьох літер, якісь призабуті гасла, — найчастіше траплялося "слава ганьбі" й "ганьба славі"... На хворих вже ніхто не звертав уваги, клопотів у жителів міста вистачало й без них...
Сан Санич (колишній військовий льотчик і зека, якому одного разу закортіло на своєму надзвуковому шкарбані порушити державну цнотливість "священних" кордонів: вдалося з першої спроби приземлитися на одному з турецьких летовищ; тільки кляті турки шкарбан залишили собі, а Сен-Санса виперли знову на "родіну") попросив мене підійти до воріт головного корпусу. Треба помогти винести зі "швидкої" жінку. Санітарів не вистачало, вони розповзалися з лікарні, як білі таргани. "Прямо з реанімаційного відділення привезли, хотіла втекти з цього світу", — пояснив мені Сен-Санс. Ми витягли з машини носилки, поклали на них жінку... Лікарка назвала число палати, куди треба було занести хвору... Крізь занімілий вираз болю на обличчі жінки проступало щось знайоме, колись уже бачене. Вона лежала з розплющеними очима, але погляд їхній був нерухомий.
Так я ще раз зустрівся з Йолею...
Молода лікарка мало що могла розповісти на мої допитування. Знала тільки, що жінку врятували випадково: двері в квартирі були не замкнені, саме зайшла сусідка, і хоч перестрашилась, та ще встигла одрізати мотузку, причеплену до перегородки на антресолях й витягти з зашморгу обм'якле, ще тепле тіло.

"... ось літо з вершини купальської ночі повільно котиться до низу, невтомно обертається колесо, охоплене жовтим вогнем, котиться вниз до темної, тихої річки, ось з тієї вершини божевільного літа благочинне сімейство: чоловік, його законна супружниця, їхній син-першокласник, усі разом, один біля одного їдуть відпочивати до моря, в селище, неподалік Одеси, селище з такою дивною, екзотичною назвою, яку заборонено перекладати на мову аборигенів, яку заборонено згадувати в наших далеких від моря розмовах, у селище з назвою Южною, навіщо ж ти згадуєш, це досить небезпечно, згадувати табуйовану назву посеред напівопустілого міста на п'ятім поверсі порожнього гуртожитку, пам'ятаючи добре твоє прохання: "не здумай туди за мною припертися, він як пронюхає, то мене закатує, і морем не встигну надихатися, потерпи, почекай, я скоро повернуся, за місяць, сама тебе розшукаю", пам'ятаючи добре твоє прохання, знав, що забуду свою обіцяну слухняність через день, через ніч після твого від'їзду, тільки ж на поміч тобі прийде, впаде на очманіле від спеки місто якась незрозуміла пошесть, і наказом Головного Координатора забороняє виїзд без спеціальної перепустки, і я вже не встигну тебе наздогнати й бачити (хоча б здалеку, хоча б зрідка) твою ходу, схожу на коливання, на хвилювання полум'я свічки, твоє обличчя з віддзеркаленням тихого світла, — в гуртожитській кімнаті я спробую уявити твоє повернення, в кімнаті, де на дверях намальовані дві п'ятірки, нуль і літеру "д" біля них, я довго сидітиму на підвіконні, обхопивши руками коліна, та замість твого повернення бачитиму, як повільно, але невтримно місто перетворюється на брунатно-зеленого потопельника, як здичавіла, розбуджена нуклідами рослинність поглинає колишні риси самовпевненого, урбанізованого плей-боя, гостре пір'я трави ламає асфальт, руйнує тротуари, на стінах будинків з'являються тріщини й крізь них уже виповзають товсті щупальця небачених кущів і дерев, розгалужено пнуться вгору, аж поки стіна тихо охне, присяде налякано, розсиплеться, впаде, сховається за рудими стовпами пилюки, а орди збожеволілої від людської наруги зелені крок за кроком, квартал по кварталові захоплюють все нові території й ніхто вже не зупинить тієї навали — люди так само перетворюються на рослин: якимось дивним чином у їхніх сонних артеріях з'являються хлорофілові зерна, їх стає чимраз більше, й ось вони зовсім витісняють із крови червоні кульки гемоглобіну, шкіра набуває зеленкуватого, ніби підсвітленого зсередини, прозорого відтінку, стає легше дихати й уже по-іншому сприймається світ, — останньої миті, коли, здавалося, от-от має збутися одне з передбачень хворого ясновидця, й людина, відмовившись од надокучливого поглинання білків та вуглеводів, зможе перейти на сонячне харчування, — ось тоді шкіра не витримує натиску хлорофілу, тріскається, опадає шматками гнилої кори, тіло розвалюється, — й посеред колишньої вулиці залишається драглиста невисока купина, вкрита зеленавим мохом..."

... Вони прийшли уночі. Запалили вогонь у кімнаті й внесли на руках жіноче тіло. Двері були прочинені прямо в ніч, і звідти пливли густі пахощі розквітлого безу...
... Все ще нічого не розуміючи, Лук'ян взяв з підвіконня лампу, прикрутив ґнота, аби не так сильно чаділо, підніс її ближче до жінки. Вона лежала нерухомо, заплющивши очі, ледь помітно піднімалися й опускалися груди, чорне волосся відтінювало хворобливу блідість чола і щік... На вигляд їй було літ десь під тридцять. "Зовсім незнайоме обличчя", — подумав Лук'ян, усе ще дивуючись несподіваній з'яві. Потім задмухав свічку, погасив лампу й обережно ліг поруч жінки... поруч і вглиб зруйнованого тьмою простору, мимоволі торкаючись щокою її теплого волосся, поволі вертаючись до самого себе...



Станція Віта Поштова

Текст — розсипана, розвіяна абетка, літери, що пригадали автохтонність і автентичність власного існування — й раптом перетворилися на комах: смарагдові блискучі мухи, волохаті й важкі махаони, гелікоптери невагомих бабок, жуки і павуки з білими хрестами на чорних спинках, — і я забув те все-усе, що хотів ще недавно вам розповісти, я так зрадів, і не став мучитись отими пригадуваннями — за адміралом почав ганятися червоно-чорним й щось голосно співати:

В  д о л и н і  р і к и  Ц и н а н д а л і
Д а л і - ж и в о п и с е ц ь  ж и - є.
Г а л а  т а м  з а г у б и т ь  с а н д а л і ,
Д а л і  ї х  т и х е н ь к о  з ж у - є ,  —

— гарно так співалося, на мотив "Прощання слов'янки" хтось невідомий, з присмеркових кутків, підвивав мені стиха, десь далеко, на привокзальнім пероні станції Віта Поштова грав військовий духовий оркестр, але ніхто не плакав, не виривався з обіймів (спиною притулившись до облізлих на сонці синього кольору дверей навіки зачиненого кіоску "СОКИ-ВОДИ", хлопчик стояв — дерево ще було тепле, поміж його худющих ключиць — поміж обрубків колишніх крил, назавжди втрачених, але фантомно присутніх в кожному сто першому сновидінні — повзла руда мураха й тінь старезної липи від початку перону вже торкалася його впокорених ненадовго сандаль) — чиїх обіймів щосуботи на станції Віта Поштова очікує той хлопчик з обличчям дауна, з добрим обличчям, ніби приплюснутим до невидимої шиби, кого він бачить там, в прозорих сутінках, кого легкого, обсипаного невагомим золотистим пилом, — кого, скажи мені, намалюй в повітрі вказівним пальцем хоча б початкову літеру його імені (...)
... Ось так написане тобою переростає непомітно в незупинне підсвідоме освідчення і з'явлення любові до іншого, чужого тексту, написаного Тим, Хто Прийшов, путівника-самовчителя для тих, хто рухається в надвечірньому просторі раннього літа за допомогою приміських електричок, і котрий видається всім бажаючим на станції Віта Поштова, без якої найкраще, найнезбагненніше своє літо ви проживете — зжуєте бездарно і марно: здибаєте випадково жінку, в котру були колись потай закохані, не впізнаєте її в сутінках, розминетеся з нею під соснами й більше ніколи її не зустрінете; не напишете низку касид і газелей, низку хокку і танку, не розвісите їх в своїй кімнаті поряд з низками сушених грибів і в'яленої риби, не проспіваєте на мотив ностальгійного маршу класично-дотичний часів вашого дитинства куплет:

В  д о л и н і  р і к и  Г в а д е л у п а
Х у д о ж н и к  ж и в е  з  Б а р б і з о н у .
В і н  з р а н к у  м а л ю є  б і з о н і в ,
А  в в е ч е р і  б а ч и т ь  —  в и д і н н я ...   —

видіння, тремтіння, шептання, зітхання, волання, квиління, вечірнє кохання, — а може, то й добре, що ви так не напишете, й ніхто вас не звинуватить в тотальній байдужості до оголошеної державної розбудови, не перекреслить хрест-навхрест владно-редакторською рукою найпершу сторінку вашої "ЛОГОМАХІЇ", не залишить гнівну резолюцію в правім кутку того тексту: "Свідомий авторський антипатріотизм й прихований політеїзм переростають в небезпечний пацифізм перед лицем зовнішнього ворога. Як знущання над нашою солов'їною мовою розцінюємо факт вживання слова "оберіг" в значенні "чоловічий condom". До друку — ні в якому разі!", — але ж без того путівника-самовчителя ви ніколи не побачите німого хлопчика на станції Віта Поштова, не дізнаєтесь, кого він очікував там, в ранніх сутінках пізнього літа, ніколи не здогадаєтесь, що єдиний раз за все своє життя ви мали змогу обійняти самого себе, втраченого назавжди в розірванім просторі роз'єднаного (на минуле, майбутнє й теперішнє) часу: ви залишили і зрадили його незакінченим базіканням про конотативне звільнення й денотативну свободу, своїми мудруваннями про непотрібність мімезісу і необхідність матезісу — ви ніколи не дізнаєтеся, що саме завдяки отій німоті, завдяки вечірньому мовчанню того хлопчика світ, перевтілений в текст, має здатність хоч зрідка щось говорити, щось промовляти до потенційного співрозмовника, може дозволити собі єдину розкіш забуття всіх своїх значень, розкіш звільнення і впізнавання літер-комах й погоні за ними — розкіш очікування вечірнього потягу: не проживання, не зустріч когось конкретного, а просто так помахати рукою вслід зникаючим, вже освітленим вікнам — для того, щоб хтось вже напівсонний, напроти зачиненої будки "СОКИ-ВОДИ", побачив розріджену блідим ліхтарним присмерком постать хлопчика, його легкий і всепрощальний помах руки — встиг (на мить, крізь дрімоту) все побачити й невідомо для чого запам'ятати те  в с е  назавжди...
Була осінь. Тепла осінь була. Попереду синіх сутінок ніч несла хоругви жовтаво затемнених дерев. Іх розгойдував вітер — ледь-ледь, втихомирений моїм передчуттям великої й невидимої тиші. Я йшов стежкою в глибині тієї процесії, крізь здичавілий і обезлюднений сад... хоча, насправді, все було навпаки: спершу десь щезли люди, а потім зійшов на пси і сам вертоград, безболісно забувши про них, про їхню метушливу присутність в його самозаглибленому зеленому тілі. Тепер змаління пам'яті і втрата хлорофілу поволі вивершувала свій осінній канон досконалої порожнечі: ( в е ч і р н і  д е р е в а )  ( д і т и  н і м о г о  б о г а )  ( к р а й  д о р о г и )  ( с е б е   в и г л я д а ю т ь) — я йшов повз них і сад залишався, лишався та й залишився далеко позаду й далеко попереду мене як центр болючого й безпам'ятного середохрестя останньої від початку й найпершої від кінця мого осені, я йшов і бачив (сутінки — то завжди щілина поміж світами, найпотаємніша пора земного обертання) — я видів різноманітні дивовижні, незбагненні в своїй простоті метаморфози навколишнього світу, Твій вертоград, здичавілий в глибинах людської пам'яті... від станції Віта Поштова десь з півгодини пішки, безплідний від старості сад й районна лікарня, від стороннього ока захована в ньому...
Наніч вітер міцнішає — заноситься на дощ, він вже не розгойдує, а рве лікарняну білизну, розвішену на довгих шнурках поміж яблунь — халати, сорочки, кальсони, великі й куці простирадла, відбілені од чорних плям тілесного розпаду, — те все ворушиться, надимається вітром — хлюпкання, хавкання, лопотіння... Розльоти і польоти Тих Білих Рукавів схожі на помахи крил, нашвидкуруч припнутих до невидимої координати — межі двох окремих й нероздільних світів: ніби від зболених тіл хтось на часину відокремив їхні безпам'ятні душі й розвісив просушитися отут, навпроти корпусів районної лікарні, звільнитися від моторошних тягарів набутого досвіду і вміння виживати там, де неможливо жити...
Я вперше побачив їх саме так навесні позаминулого року, коли приводив сюди діда Костя (Рибака). Йому збиралися робити операцію — зняти катаракту на лівому оці, єдиному, котрим він донедавна сяк-так міг видіти білий світ. Але для цього треба було обійти шість різних кабінетів — зібрані в них підписи лікарів мали засвідчити, що мій 80-літній дід не вріже під час операції дуба. Й біля кожного з тих кабінетів — черга, знуджена від очамрілого дожидання. Дід майже нічого не бачив і ходив, тримаючись за мою руку, мов дитина, що боїться згубитися. Я роздягав й допомагав одягнути полотняну сорочку на сухе, зморщене, але ще жилаве тіло, пробите в кількох місцях мінними осколками, випрошував біля наступних дверей, щоб нас пропустили без черги, сварився з терапевтом, котрий вимагав якусь потойбічну довідку, і десь під полудень (свій обхід ми розпочали ще зранку) я так забембався, що мені почало здаватися: то я сам себе веду по лікарняних коридорах, повз нескінченні шеренги зачинених і відкритих дверей. На широкому підвіконні, навпроти передостаннього з тих кабінетів, сіли передихнути. Ось тоді я й побачив за вікном розколошкану вітром (вже теплим, зеленим) веремію свіжовипраного одягу: стрій оживлених крил на довгих шнурках, всі їхні марні намагання розхристано зірватися з тієї конопляної підневільности...
Тепер я приходжу сюди до батька, — поміж своїх повернень додому й від'їздів до Києва. У смугастому казенному халаті, схожий на арештанта, він виходить мені назустріч. У відповідь на моє привітання мовчить, а потім, якимсь різким і майже ворожим тоном, запитує: "Ти не пам'ятаєш, як звалася повість, в якій Гендель, Скарлатті і Гайдн приходять на могилу Березовського й розмов-ляють-балакають про нього, про його музику? Не пам'ятаєш?.. Хто автор її — не знаєш?..." Я заперечливо хитаю головою... "Ти все забув, ти все забув, ти не хочеш мені помогти навіть в такій дещиці", — повторює він розпачливо. Що я маю йому відповісти? Так, я бачив колись ту книжку. Шорстка на дотик, червона обкладинка, золотаве мерехтіння відтиснутих на ній літер...
Батько привіз її в чорній валізці, поміж яскравих і легких тканин крепдешину — подарунків для матері. Його тоді саме комісували з війська, за станом здоров'я... Тільки значно пізніше я дізнався, що служив він у Гавані, в підрозділі, зодягненому в позірно цивільну форму. Звідти він і привіз ту книжку: переклад з іспанської на російську, — там, на острові свободи, і надруковану... Спершу, аніж навчитися читати, я любив її нюхати. Густо набраний шрифт, притишено кольорові малюнки пахли чимось незнайомим, смачним і дуже далеким. Саме так, мабуть, і мусили пахнути сторінки, набрані навпроти океану. А ще разом з тими пахощами вливалася в мене ледь усвідомлена тривога: чорно-біла температура майбутнього перевтілення в текст легко і неуникно торкалася мого чола, і я ще не знав, чим доведеться розплачуватися за оте існування на полях й поміж рядків чужого (власного) письма...
Вже темно й холодно, і санітари мовчки заганяють до палат хворих, я прощаюся з батьком і раптом пригадую, що ті композитори з XVIII століття приходили на могилу зовсім не до Березовського, батько все переплутав, але не варто йому говорити про те — знов буде хвилюватися, звинувачувати мене у симпатіях до масонів, не варто... Він стоїть на порозі, біля відчинених у порожнечу коридору дверей, я встигаю ще крикнути: "Концерт Бароко, тату... Та повість звалася "Концерт Бароко!" Він хоче оглянутися до мене, щось сказати, але вже в спину його підштовхує санітар, за ним вже замикають двері...
Ось так і запишемо, так і залишимо — поміж народженням і смертю, між пригадуванням і передчуттям, поміж сином і батьком — станція Віта Поштова, пора транзиту вглиб раннього літа, пізньої осені, нескінченно чорно-білої зими, так і залишимо, так і забудемо кілька рядків з часу початку нашої подорожі, давноминулого — Vita Nova, станція Віта Поштова, dolce vita всіх наших зустрічей і прощань...


Навпроти снігу

Ранок: холодний і сивий, равлик повзе лезом бритви, мої очі розплющені й ніяк не можу дотямити, чому не щезає оте видіння, окрушина чужого сну, відчуття мертвої риби в роті... Вчора, не роздягаючись, заснув отут, в ґанку, навпроти уламка старого дзеркала, кимось залишеного на підвіконні... "Прогулянки вглиб саундшафту", — назва чужого рукопису, котрий я мушу вичитати, відредагувати й отримати за цей, невідомо кому потрібний, труд, цілий жмут кольорових папірців, розцяцькованих знаками поцейбічної втіхи...
Чужа бритва лежить поруч бруска суничного мила. Равлик переповзає з леза на кістяну ручку, а звідти — на першу сторінку ще не прирученого тексту... Вологий слід залишається на слові "Прогулянки...", але далі він змінює траєкторію руху й вигинає красиве півколо над іншими двома словами, опускає горішню дужку наприкінці всієї назви, ворушить зморшкуватими ріжками, ніби перевіряє на смак і дотик оті незрозумілі, уподібнені до таємничих істот знаки, невідомо ким і для кого з'явлені на пожовтілому аркуші, — "Ф"... "Т"„. "У"... прислухається до їхнього, майже нечутного поза межами моєї свідомості звучання, шелестіння... Згодом равлик вертається до слова "ВГЛИБ" і завмирає біля нього... Відокремлене, усамітнене чужою волею, це слово нагадує мені чийсь аж надто вольовий заклик, або ж — приховане авторське небажання тут і отак існувати, марнувати залишки ще живої крові на знеживлені досвідом щоденного виживання речі... ночі... його спроба бодай ненадовго щезнути, сховатися, знайти притулок серед напівзабутих, притишених відчаєм голосінь, втомлених голосів, ними озвучених його власних, здавалося, назавше, втрачених наймень, густого шемрання осіннього дощу, — надвечір, поміж дерев, за вікнами великої кімнати, де вони вдвох в сестрою, відклавши вбік підручники й зошити, щойно прочитану до останніх рядків бібліотечну книжку, притулившись спинами одне до одного, мовчки, немов заворожені напівтемрявою й шумом небесної води, сиділи на ліжку — терпляче очікували маминого повернення з вечірньої школи... Там серед дорослих учнів, майже її ровесників, вона вела уроки історії та географії. Іноді брала на ті заняття й свого шестилітнього Сеня... Він зручно вмощується на задній вільній парті, прикриває обома долонями своє лице, бо дуже соромиться чужих, а надто жіночих поглядів, й отак, у позі маленького монаха-ісихаста, повільно занурюється у мамину розповідь...
"ПРОГУЛЯНКИ ВГЛИБ САУНДШАФТУ", — назва не зовсім вдала, заважка, чому б не замінити останнє слово? Що з того, що ці літери так вподобав равлик? Все одно він згодом покине їх... переповзе до сусіднього слова. Мо’, щось простіше придумати? Чи хоча б розмалювати його, те німе означення з десяти здичавілих літер? Але чим? Я ж забув, тепер інша епоха... Та колись...
Коробка кольорових олівців, — з фабрики міста Слов'янська, — як вони неймовірно пахли! Який ще зовсім не знаний світ ховався за тими пахощами! Скільки невидимих дивовиж ховалося завдяки їм за межами найнезграбнішого шкільного малюнка! Й серед тих різнобарвних з'явлень була своя непорушна гієрархія... Почнемо з найнижчих сходинок: тоненька коробочка — шість олівців: чорний, червоний, синій, жовтий, зелений, коричневий; тоді — трохи більша, в ній дванадцять олівців; на третій сходинці коробка, прикрашена зверху першотравневою світлиною: багряні штандарти посеред гілок розквітлої черешні, — на двадцять чотири олівці; далі — товста, схожа на відкритий трюм океанського лайнера, коробка, в якій вже сорок вісім олівців; і остання сходинка, вершина всієї піраміди — товстюще чудовисько, вимерлий динозавр шкільних уроків образотворчого мистецтва, об'єкт моїх потаємних заздрощів — коробка з дев'яносто шістьма олівцями... на вісім, одна над одною, секцій, і в кожній — по дванадцять відтінків певного кольору! Найбільш мене приваблювали рожева, жовта і ніжно-зелена хованки, — то були цілі країни з поступовим захопленням і звабленням всіх мандрівничих, що проходили повз їхні володіння... А як дивував мене своїм загадковим призначенням білий олівець, його здатність малювати білим по білому... Коли я вперше побачив той набір, то на кілька днів і ночей втратив спокій — я навіть не підозрював, що звичні, повсякденні кольори можуть мати такі багатющі відтінки! Хоч реальне здійснення моїх зворохоблених марень про  в е л и к у  коробку не сягнуло третьої сходинки (на моє прохання про  н є ї  батько лиш щось похмуро буркнув: мовляв, і так нічого вдома робити не хочеш, одні книжки в голові, он людські діти всі дрова перерубали, город скопали, діжку соку березового наносили, а ти?., дай ще тобі такі дорогі олівці, то й геть все забудеш...), і все ж у тому просторі відбулось щось дуже важливе, незбагненне таємниче у своїй повноті... Ось чиясь рука відкриває чужу коробку з олівцями — й безгучний вибух повертає мені спроможність миттєвого оречевлення  з о в с і м  і н ш о г о  світу, — можливість райдужного перевтілення в тихе сяйво (ще й досі не збутих у вирі сьогосвітнього забуття) дитячих обіцянок і обітниць, — невідомо кому і для кого збережених тут — і там, де рожевий і оранжевий дев'ятий (дванадцятий!) вал несе на своєму гребені легку пір'їну — душу малого споглядальника... Саме так: на них достатньо було лиш дивитися, лиш дивуватися... Малювання — то вже вимушена необхідність... Найважливіше, найдивовижніше здійснювалось поза тим... Там, де кожна хвилина твоя мала в собі живу незнищиму вічність, де помахи нечутних крил торкалися худющих лопаток за спиною хлопчика, де хтось невидимий сидів поруч нього на останній парті і слухав розповідь вчительки про таємничі морські глибини, невідомі землі й гори з екзотичними назвами, про великі чужі міста й неймовірно красиві острови, де сама Віра Костянтинівна ніколи не була й вже ніколи не буде, де ніколи не зможуть побувати її учні, але — говори, говори, відповідай на їхні запитання, бо навіть розмова про нездійсненне (на рівні взаємної щирості) врешті-решт переростає куці можливості наперед заданого існування, розсуває межі раз і назавше отриманої в загальній черзі долі, (так схожої на шматок житнього, задубілого на морозі, хліба), перетворює і підіймає ту заданість на рівень спільного сновидіння, колективної мрії про місця недосяжно близької краси, — в примарному світлі двох гасових ламп, що розгойдуються під стелею, серед тіней на географічній мапі, поміж розтятого навпіл земного яблука...

* *
"Мене малого дражнили німцем.
Я спершу не розумів — чому...
Мої батьки не мали ніякого стосунку до Німеччини...
Все життя своє вони поклали в чорну землю країни У... Чому ж тоді я, їхня кров уперемішку з глиною, потом, їхніми привселюдними й потаємними слізьми — німець? Певно, схожість тут зовсім інша. Й не тільки синонімічна..."
Ти пам'ятаєш — малого Ваву дражнили німцем. У дітей і дорослих були на те всі підстави. В найбуденніших ситуаціях його схоплювали раптові приступи незрозумілого мовчання. Якимось чином він передчував ті напади й старався завчасно до них підготуватися. Ретельно готував письмові завдання, напам'ять заучував шматки текстів з підручника, вголос читав їх перед дзеркалом. Найбільше Вава боявся вчительки російської мови. Їй здавалося: дитяче вперте небажання відповідати на (прості чи складні — всі без винятку) запитання ховає в собі злочинну непокору й таємну зневагу до її власної персони... Невисока на зріст, пишноперса, із сідницями-подушками, захованими під затісну для них шерстяну сукню... Й наповнені вони не гусячим пухом, а чимось пружним, гарячим, що аж рипить і ворушиться, коли Таїсія Павлівна дріботить шкільним коридором до дверей вчительської. Має чоловіка-п'яничку. На уроки приходить з червоними очима, з шаленим невдоволенням і люттю до всього світу. В старших класах любить влаштовувати обшуки: "Шевчук! Ольшевський! Зазимко! Вийдіте к доскє!.." Дурнувато всміхаючись, у передчутті звичного ритуалу, хлопці слухняно виходять на кін. Таїсія Павлівна власноручно починає шнорити по їхніх кишенях. Шукає заборонені цигарки, резинки для стрільби клейтухами, вербові свищики.... Знаходить порожні гільзи, зламані блешні, мертвих равликів, колоду зашмуляних карт... Важко дихає і довго не виймає руку з хлопчачих штанів. Кожен з цих лобурів вище за неї на голову-півтори, але від жіночих дотиків вони бліднуть і червоніють як малі діти. Таїсія Павлівна викладає знайдене на стіл, відпускає хлопців на їхні місця за партами, й починає кричати на одній верескливій ноті:
"Сивонзі — вчитись не хочете — дурниками прикидаєтесь — мохом пообростали — самі дітей робити вже можете, де куриво поховали? — хто Горькому бичка до губи приклеїв? — хто Нєкрасову око вибив?", — й дерев'яною указкою тикає вбік розвішаних на стіні мовчазних і переляканих класиків... Поза очі діти звали її — Тайочка, й доримовували сюди всілякі непідцензурні додатки...
...Того дня з самого ранку цюдив холодний дощ. Ваві дуже не хотілося йти до школи. Біля шкільних дверей побачив зіщулене цуценя. Воно притиснулось йому до ніг, тремтіло... Знайшов у коридорі суху ганчірку, замотав цуцика і поклав у себе під партою. Перші два уроки той відігрівався, на третьому ожив, почав тихо скімлити. Глуха на ліве вухо вчителька співів нічого не запідозрила. На перерві Вава приніс йому з їдальні шматок ще теплої котлети. Останнім мав бути урок ручної праці. Але вчитель захворів і замість нього прийшла Таїсія Павлівна. Й саме посеред її патетичного читання "Буревєстніка", цуцик не витримав і заскавчав на весь голос. Тайочка зблідла, тоді почервоніла, проковтнула кінець фрази й підскочила до Вавиної парти. Витягла їх обох на середину класу, набрала повні груди повітря і... Тієї словесної екзекуції Вава довго не міг забути, хоча й погано пам'ятав, що саме кричала на нього розлютована вчителька... Щось про його дебільну схильність до мовчання, про його збоченські потяги до молодих сучок, його ще зі сперматозоїда розумову відсталість, про його майбутнє в колонії для неповнолітніх... Дівчатка на задніх партах пирскали сміхом у стулені кулачки, ховали обличчя за спини тих, хто сиділи попереду. Від сорому і жаху Вава не знав, що робити... Тоді схопив цуценя, відштовхнув вільною рукою Тайочку від дверей і вискочив з класу...
Відтоді на уроках російської мови Вава й дихнути боявся. Та ця позірна безшелесність його не рятувала. Щоразу відбувалося одне й те ж: спершу біля дошки він розказував напам'ять визубрений урок, майже без помилок писав крейдою продиктовані йому речення, знаходив у них підмети-присудки... але коли Таїсія Павлівна запитувала у нього щось найпростіше, він несподівано для самого себе замовкав і вже не міг видобути з себе ані слова... "В каком году роділся Лєрмонтов?! Почему молчиш?! Ти мені скажеш, когда роділся видающийся класік?!!" Вона ще раз і ще повторювала запитання, піднімаючи на цілу октаву звучання власного голосу, тоді хапала його за грудки й починала трясти з усієї сили, пирскаючи слиною, з розпашілим від люті лицем. Вава не витримував того всього, втікав з її уроків, прикидався хворим. Тоді Тайочка викликала до школи його батька, щось довго говорила йому, а ввечері, прийшовши напідпитку з колгоспної конюшні, той з віжками в руках ганявся за Вавою довкола хати...
Здавалося, цим мукам не буде кінця. Та порятунок прийшов несподівано... Після Жовтневих свят у шкільній кочегарці почав працювати Стьопа Гітлер. Немолодий вже, але міцний і високий дядьора, невідомо коли і звідки прибився до їхнього села, любив чужих дітей і їхніх матусь, пристав було у прийми до вдовиці Мартохи, але згодом її покинув і жив одинцем у старій хаті навпроти Ягоденського лісу. Мав дивну звичку вітатися з колгоспним начальством: викидав угору правицю і голосно кричав — "Хай літра!.." Звідси і прізвисько пішло... Начальники сміялися, а ввечері заходили до Стьопиної хати на свіжий самограй, і десь з місяць не турбували його ні з якими прописками... Вава приносив у кочегарку для дядька знайдену вдома на горищі тютюнову потеруху, шматки районного "Прапора" на самокрутки, а той розповідав малому про війну, штрафні батальйони, виїзні засідання СМЕРШу, щось наспівував незрозуміле. Ваві подобалось сидіти навпроти живого вогню, слухати, як інтонації чоловічого голосу переплітаються з потріскуванням і шерехом вогняних язиків, як повільно витворюється незвична оповідь: чоловік розповідає вогню своє життя, той намагається щось йому відповісти, а поруч них єдиний свідок тієї розмови — малий німак, його навстіж розплющені й заворожені очі...
...Стьопа все ж помітив, що з хлопцем діється щось недобре. "Чого такий невеселий? Нахнюпився, як мокра курка... Ага... понятно... Тая знову зірвалася... Ну, не журись, щось придумаєм... У суботу заходь надвечір... і самосаду не забудь прихопити... сядемо, помізкуємо..."
Вава відразу ж чомусь повірив, що Стьопа Гітлер зможе його врятувати. Більше захисників у нього не було. Тому й чекав з нетерпінням суботи. Заздалегідь, щоб не помітив батько, насмикав з розвішених під бантиною тютюнових віників сухих листків, дрібно розтер їх, перемішав з пахучим буркуном та мелісою — хотілося догодити дядькові...
Тієї суботи вдома заходилися шаткувати капусту, довелося тягати з льоху до хати холодні й хрусткі голови, а потім і самому вклякнути над шатківницею (цим різновидом домашньої прирученої гільйотини), аж поки не була скришена остання капустина...
До кочегарки він прийшов уже в темряві. Крізь напівкругле віконце блимало світло. Якісь незрозумілі звуки враз насторожили його. Вава обережно прочинив дверцята і від побаченого у нього перехопило подих. На тапчані, застеленому смугастим рядном, лежала долілиць Таїсія Павлівна. Її сіра сукня була задерта на спину, й біла сфера з двох пишних півкуль урочисто здіймалася вгору... Й поміж тих живих подушок, навколішки, в одній сорочці, вовтузився Стьопурик: всім тілом, всім єством своїм рухався їм назустріч, шорсткими долонями підтягував до себе... Спалахи полум'я крізь відчинену топку гарячими відблисками падали на обличчя людей, мерехтливими тінями стрибали по стіні, витанцьовували довкола них свій магічний танок, западали вглиб уламка дзеркала на підвіконні... Так, це була Тайочка і, водночас, зовсім інша, незнайома хлопцеві жінка: напівобернене до вогню лице, заплющені очі, час від часу крізь міцно стиснуті вуста виривається знеможений стогін... Нарешті Стьопурик глибоко зітхнув, піднявся з колін, повільно одягнувся. У кубашці налапав учорашній недопалок, легенько трусонув коробкою з кількома сірниками, вийшов надвір. Біля дверей помітив Ваву. "Ага... ти вже тут... Добре, що не спізнився..." Чирконув сірником, затягнувся ядучим димом, закашлявся... "Тепер будь спок... Вчительша не чіпатиме тебе більше..." Вава мовчить, ніяк не дотямить, як пов'язати щойно побачене з дядьковою обіцянкою. Стьопурик торкається його плеча: "Мабуть, замерз... йди до вогню, погрійся... Ось досмалю й повернусь... Запаримо чаю на трьох..."
Вже зодягнена, відвернувшись лицем до стіни, Таїсія Павлівна все ще лежить на тапчанчику. Зігнуті під животом ноги, якась скоцюрбленість і безпорадність всієї постаті раптом нагадали Ваві щось давно забуте, зруйноване в надсвідомій пам'яті. На мить, з утробної темряви, спалахом недитячого туску, інстинктивним відчуттям людської незахищеності в цьому світі, промайнув у ньому чийсь здичавілий спомин... Вава побачив, як дрібно тремтять її плечі і почув, як марно намагається Тайочка втримати в собі плач. Тоді зняв зі цвяшка Стьопурикову шинель, накрив нею Таїсію Павлівну і тихо вийшов з кочегарки...
Дядько все ще курив самокрутку, думав про щось своє й, здається, не помітив Вавиного повернення, коли той обережно примостився поруч...
. . .  Ц і є ї  н о ч і  м а в  з ' я в и т и с я  п о в н и й  м і с я ц ь .  В е л и ч е з н і  й  б л и з ь к і  ( н а   в і д с т а н і  п р о с т я г н у т о ї  р у к и )  в и с і л и  н а д  н а ш и м и  г о л о в а м и  с у з і р ' я :  п е р е к и ну т и й  д и ш л е м  у  б е з д о н н у  п р і р в у  В е л и к и й  В і з ,  с к е р о в а н и й  д о  з е м лі  п л у г  О р і о н у ,  ж м е н я  з е р е н - ж а р и н ,  в и с и п а н и х  у  р о з т у л е н і  д о л о н і  С т о ж а р . . .  З о р і  у в а ж н о  й  з о с е р е д ж е н о  п р и д и в л я л и с я  д о  л ю д е й ,  н і б и  н а м а г а л и с я  з а п а м ' я т а т и  т е  в с е ,  з б е р е г т и  в  с о б і  б о д а й  ч а с т к у  н е м о ж л и в о г о  ( т а м  і  д л я  н и х )  ж и в о г о  й  т е п л о г о  с в і т у ,  в  я к о м у  з а л и ш и л и с я  н е в р я т о в а н и м и  п р о с т і  й  з а г а д к о в і  р е ч і :  м о в ч а н н я  н а з а в ш е  з д и в о в а н о г о   х л о п ч и к а ,  с п о к і й н а  в т о м а  ч о л о в і к а ,  п р и т и ш е н и й   п л а ч  м о л о д о ї  щ е  ж і н к и . . .

* * *
Тієї осени, у шостому класі білою крейдою на чорній дошці вчителька написала тему: "Мій друг". Я не знав, про кого маю писати. Не було тоді в мене друзів. Сидів, думав, півуроку пройшло. Швидко, щоб устигнути до дзвінка, — про собаку з ім'ям, котре почув у якомусь фільмі — Мухтар. Не було і його, тільки надія, що колись у мене буде той пес. Твір я не встиг дописати... Десять років по тому: дембель — 78, моє повернення з армії. Пізніше я купив собі собаку. Назвав я його на три літери меншим — просто Мус. Ми були разом. Згодом я ще й одружився — хотілося чогось... Мій пес почав жити на вулиці: дружина не любила запаху шерсті. Тоді я вигнав її — жінці легше знайти чоловіка, аніж собаці нового хазяїна. Тепер мій друг знову зі мною. Нещодавно заходив однокашник, приніс літрового слоїка з розливним "каберне". "В тебе видуха така, ніби ти з війни повернувся", — каже мені. "Нє, але я був два роки одружений", — відповідаю на те... Більше ніхто не приходить. Нам добре вдвох: осінь ще тепла... Потім буде зима...


В садах осінніх насолоджень

"... жити — бути, нежить набути, все навиворіт, навпаки, д'горі ногами, ніхто не відає, що то є жити, ніхто не знає, що то є бути, і як його вижити в позамежних для існування людського умовах, сміятись — плакати наприпочатку холодної весни, йти далі, сподіваючись на несподіване — на післявечірню відсутність моїх сусідів, котрі живуть піді мною, поверхом нижче, моїх сусідів — лунатиків, що живуть не на підлозі, як усі порядні люди, а на стелі, всупереч правилам здорового глузду й закону земного тяжіння, живуть, не підозрюючи про моє існування — я теж їх ніколи не бачила, лиш відчувала і чула: рівно опівночі, коли на небі володарює ледь надщерблений місяць, відкриваються сусідські сатурналії: мої сусіди (о, Ісусе!) розпочинають кохатися. То, правда, надто делікатне означення для того, що вони вичворяють там, унизу, прямо під моїм ліжком — кинутим на підлогу високим (на пружинах) матрацом, котрий дістався мені у спадок від ліжка бабуні — на ньому вона померла, а я на ньому тепер живу, тільки бильця викинула. Можна б сказати, вони там "трахаються", але за останній час це слово так заїздили, затерли (фільми, книги, газетні звіти про сесії парламенту сексуальних меншин), що воно втратило весь свій шарм і струс емоційний. Поряд із ним рівноцінну нудоту й огиду викликає у мене ще один звукоряд, найчастіше вживаний усіма телевізійними ексгібіціоністами. "Відродження духовності, відродження духовності, відродження духовності", — повторюють вони як папуги, стогнуть і захлинаються тими словами, повільно, зі знанням справи, доводять ними себе до вершинного шалу, от-от і... рожевощокий, вгодований біля корита колишніх і теперішніх розподільників посадовий народолюбець витягне зі штанів свої заяложені до повної нечутливості геніталії й завихляється, затруситься в екстатичному камланні перед націленими на нього телекамерами й очима тисяч глядачів. Можна було б ужити щось із місцевої побутової лексики: дубчаться, пірчаться, граються в засадульки, або ж щось із посткетчерівського (в житах) жаргону: фачаться, наприклад. Але ж те все буде настільки віддаленим від первинного явища, настільки безпомічним його відголоском, що краще сюди взагалі не підбирати ніяких конкретних означень. Або ж просто і чесно, без рятівних стилістичних надмірностей, зізнатися собі: вони... як коти, як кроти, засліплені й оглухлі в підземних глибинах взаємної пристрасті, як знетямлені гіпопотами, що вперто і марно намагаються заховатися один в одному... а мій бідолашний матрац зойкає всіма старенькими пружинами й гопкає на кілька вершків від покритої холодним лі-но-ле-умом підлоги, я підлітаю разом із ним і з відчаєм шиплю блюз у зворохоблену темряву: "ну, коли ж це вже скоїться гадський ваш коїтус... о, коли все скінчиться, чим це закінчиться, ну, коли ж це вже, ну коли ж..." Ось так кілька годин підряд, аж до першого крику єдино вцілілого на Печерську півня. Тоді я чую короткий звук важкого падіння — мої лунатики перемістилися зі стелі на підлогу. "І слава Богу", — встигаю подумати, провалюючись в безпам'ятна затишну порожнечу...
... Я боюся цієї кімнати. Надвечір, після роботи, вертатися туди — справжня мука. Тому й намагаюся бодай зрідка вириватися з неї. Найчастіше їду до свого приятеля у Ворзель. Двадцять хвилин електричкою і я — в зовсім іншому світі. Привести його до себе на ніч я не можу. В нашому гуртожитку це неможливо. Правда, можна було б по драбині металевій, а звідти — крізь єдино незабите вікно на п'ятому поверсі... Але то не для нього. Не солідняк, він каже...
... Недавно мати моя приїжджала. Сиділа навпроти мене і плакала. Ніяк не може собі пояснити: її донька, кругла відмінниця в школі, вродлива, інститут із червоним дипломом закінчила, і така безпросвітність, обмежена чотирикутником голих стін. "Ніби й не жінка тут живе... Хіба ж так можна?.. Прибери ті пляшки з підвіконня, промий шиби, у звалищах своїх книжкових якийсь лад наведи..." Я слухаю її мовчки. Так, я намагалася колись будувати життя в зовсім іншому вимірі. Навіть цитація з Гайдеґера завше була під рукою:
"Смертні мешкають, оберігаючи чотирикутник...
Те проживання оберігається чотирма способами.
Смертні мешкають остільки, оскільки рятують Землю... Порятунок є тут не тільки втечею від небезпеки; власне кажучи, рятунок є звільнення сутності чогось...
Смертні існують, оскільки згоджуються з небом як небом. Вони залишають сонцю і місяцю їхній біг, зіркам — їхній шлях, порам року — їхню сприятливість для нас чи несприятливість, не роблять із ночі дня, а з дня — неустанної за чимось погоні.
Смертні мешкають, оскільки очікують Божественних Сутностей як Божественних Очікуючи, протиставляють їм те, що не очікуване. Чекають на знаки їхнього приходу і не визнають знамень їхньої відсутності. Навіть у неволі чекають на відібраний у них рятунок.
Смертні мешкають, оскільки слідують власній сутності — тобто того, що можуть долати смерть як смерть, — і помирають доброю смертю в осінніх садах..." *
*Переклад із німецької Тараса Возняка

Згодом я закинула всі свої філософські штудії й спробувала жити просто і легко... Як інші жінки... А там ще більша порожнеча! Подруга мені радить: "Та плюнь ти на все... Серед цих бабуїнів чоловіка шукати? Най вони ґеґнуться!.. Народи собі дитинку, купи телевізора й живи — не ти перша, не ти й остання..." То все так... Але якби я не бачила, якими народжуються діти в цій самогубній країні... Та навіть коли б мій син виріс нормальним і здоровим, хто гарантує, що його, опісля присяги, під текстом дозволеного вбивства, не пошлють до прірви якого-небудь "всесловянского единства?" Хай уже краще я буду одна... У тому є свої переваги й зручності. Я потроху звикаю до себе нинішньої. Тільки не треба мені нагадувати, якою я колись була і могла бути: не називайте мене ім'ям, що зосталося від народження..."
"... чому ж так невчасно зринає в пам'яті, в миттєво-забутих передранкових сновидіннях, коли залишається лише відчуття прожитого побаченого, а не його видимий там образ, чому ж так непотрібно часто виникає перед сітчаткою, на екрані того невидимого для інших світу, чому ж це всупереч усім моїм намаганням звільнитися від того, що вже ніколи не буде поряд, — а може, не всупереч, а завдяки тим, як інколи здавалося, успішним намаганням, з'являється обличчя жінки, що не бажала згадувати своє ім'я?..
... жінка, що не бажала згадувати своє ім'я, а поряд із цим — усе, що було поміж нами, величезна, схожа на крик зґвалтованої порожнечі кімната, дівчинка в чоловічому капелюсі навпроти тьмяного дзеркала, чорні лискучі колготи, почеплені на порожню раму біля дверей (на білому багеті відсутньої картини, що мала назву "великий перекладач темно-зелених текстів робертафроста"), жовтого кольору клітка без птаха, в якій стояв механічний будильник, наведений завше на шосту ранку, він страшенно дратував мене своїм верещанням, бо після її відвідин я спав до самого полудня, а вона мала ще встигнути на першу електричку, "я більше ніколи не прийду сюди", я більше не прийду до тебе", "я ніколи більше не прийду в цю кімнату", вона говорила так щоразу наприкінці кожного свого повернення до мене, її слова відлунювали і по кутках порожнечі, зі стелі прямо на ліжко сипалась глина, пахло спермою, гарячим потом, втомлено під моєю долонею билося чуже серце, вирівнювалось поволі дихання, розпадалося з єдиного потоку і ритму на дві окремі течії, хотілося спати, поринути за межі явлених видінь, забутися, перепочити від них і від себе, але її розбурхана свідомість уже рухається в іншому напрямку, жінка вголос починає пригадувати своїх близьких і знайомих, напівзабутих коханців, покійників, свої буденні й дивовижні здибанки з ними, будить мене, коли бачить, що я засинаю, ображається на моє небажання брати співучасть у тому пригадуванні, тихо жаліється: "мені страшно отак засинати, хоч трохи зі мною поговори, вчора знову приснився мій батько, гладив мене шорсткою долонею по обличчю, просив, щоб я не лякалася, заспокоював, не бійся мене, я ж не можу до тебе так прийти чи листа написати, тільки уві сні й можу з тобою побачитись, був худий і красивий, високий, нагадував мені ротмістра з якогось фільму, — чорні комісари мають його ось-ось розстріляти; мати моя не любила його такого, все чіплялася, що це ти, Павле, худющий такий, перед людьми аж соромно за тебе, так йому допекла, що батько й справді вирішив погарнішати: після Різдва купив мішок цукру й щодня у трилітровому слоїку наколочував з водою кіло солодкого піску, терпляче цмулив ту бовтанку, аж поки на весну не докінчив усенький мішок, округлився, поповнів на обличчі, дуже тим був задоволений, ходив по вулиці, гордо піднявши голову, не видячи великої печалі у щезненні тонких і благородних рис свого колишнього лиця, в тому, що їх зглитнула буденна і невиразна пика, головне, тепер він буде з усіма, нічим не вирізнятиметься поміж інших, тепер і в нього все буде по-людському..."
"...Крізь тріщину в шибі тягне холодною сирістю, запахом диму, мокрого, гнилого листя, нещодавно якась збожеволіла птаха зі всього льоту вдарилась головою об вікно, скло тріснуло, але не розбилося, тільки донизу спливла червона цівка, тихо і темно надворі... тутай труна тої тиші..."
"... над ранок, у ще теплій кімнаті (за вікнами лише пробувало сіріти) я раптом згадала давно забуте: імена трьох волхвів, що прийшли різдвяної ночі до вертепу й принесли свої дари новонародженому, — Мельхіседек, Гаспар і Бальтазар...
Гаспар, Бальтазар і Мельхіседек... Мельхіседек, Гаспар, Бальтазар... Щоб не забути знову. Подумалось: дари немовляті Ісусу — то завжди дари ще немовленому, ще не названому світові... Й не треба не треба не треба так часто повторювати одне й те ж... ЩО САМЕ? ЩО САМЕ ПОВТОРЮВАТИ? Ім'я твоє? Моє прохання про порятунок? Освідчення в ненависті й коханні? Слово з самих голосних, схоже на знетямлений стогін? Твої повільні входження в моє стомлене тіло? Незавершений, недописаний, поза всіма канонами, текст, у якому все ще можливо? Апокрифи дитячого туску, ніким не збережені, не проявлені на палімпсестах чорно-білих дорослих зим? Мої спроби оживити твоє мовчання? В темряві тихо і порожньо... змілілий потік падолисту... можна вбрід перейти... До тебе я повернусь безіменною..."
"... я ніколи більше не прийду сюди... я більше не прийду в цю кімнату..." — вона говорила так кожного разу наприкінці кожного свого повернення до мене, вона вірила тим словам, промовленим щиро й озвученим шумом графічно красивого бронхіального дерева на малюнку зі старої енциклопедії, забутої кимось ще з весни на запилюженому підвіконні й відкритої саме на тій сторінці, дивно, але ні в кого з гостей, що зрідка, та все ж приходили в цю кімнату, не виникало бажання погортати її, довідатися, що там на початку, а що — в кінці, немов те намальоване дерево проросло крізь папір, крізь відтиснуті на ньому слова, схеми, а ще — крізь її худе й засмагле тіло, бо намальоване червоним по чорному дерево посеред щоденної товкотнечі всіх запитань і невиразних відповідей було найближчим до простого й невимушеного існування тих останніх днів ще теплої осені, прожитих нами майже напередодні подій, що ввірвалися несподівано і зруйнували вщент усі наші спільні будови. Мабуть, моя шизіюча свідомість тепер перебільшує оту несподіваність і вже згадану простоту існування. Мені так лише здавалося. Все було, виявляється, зовсім іншим. Вона завжди щось передчувала, намагалася розповісти мені про ті свої передчуття. Я не бажав до них дослухатися, мені хотілося жити без постійних оглядань у минуле, в його непідвладну й роз'єднуючу нас порожнечу, тим паче — без марного заглядання в майбутнє, в якому для нас залишилося ще менше...
... Я засинав, не випускаючи з обіймів оте намальоване в ній червоне дерево, повільно забувався під його монотонний заколисуючий шум, слова шурхотіли, як висохле листя, огортали розімліле тіло з ніг до голови, вона щось говорила, розповідала, про щось допитувалася в мене, я засинав з розплющеними очима, повільно поринав у сонні води забуття, а поряд усе густішав падолист зронених, притишених диханням слів... у темряві ще довго не міг заснути, перевертався з боку на бік, лежав із розплющеними очима, думав не про щось окремішнє й близьке з чорно-білих площин лікарняних тижнів, а відразу про все своє життя, дедалі глибше поринав у вир спогадів, у нероз'єднаний їхній потік, і не знаходив там жодної втіхи (...) "Лише перед самісіньким ранком, коли вже потроху почав забуватися, повільно впадаючи у дрімотне безпам'ятство, раптом весь різко здригнувся, підхоплений несподіваним і гострим відчуттям присутності біля себе її невидимого тіла, піднявся, увімкнув на тумбочці нічну лампу, посидів так трохи, ліг знову, погасив світло, намагався й не міг зрозуміти, чому так швидко щезло те відчуття, повернувся на лівий бік, обличчям до холодної стіни, вмостивши голову на зімкнені долоні, але болюче скімлення біля серця змусило його лягти горілиць, і тільки тоді, як украй знеможений марними зусиллями заснути, викинув з-під голови неприємно розігріту подушку й згорнувся клубком, підтягнувши до грудей коліна, раптове відчуття її присутності повернулося знову й, остаточно пробуджений, він спробував запам'ятати саме це положення свого тіла, в якому відбулося те повернення, — "коли твоя не можлива присутність стає відчутною майже фізично, й тіло моє вже незалежно від розуму і всупереч усім рокам, прожитим без тебе, рокам, коли я не без успіху намагався тебе забути, — тіло моє незалежно від тих намагань запам'ятало назавжди біля мене всі твої дотики й входження, не змогло примиритися з усіма моїми вбивчими доказами нашого роз'єднаного існування, й ось тепер, на межі неминучого перетворення того, що мало колись назву — баді енд соул, тіло й душа надвечірнього блюзу, переповнений вдячністю, що все влаштувалося саме так, — щоб я ще встиг сприйняти й відчути твоє останнє повернення... крізь мене... і над..."


Змовники

"Ви кажете: гріх тяжкий... Ви кажете: зневажання найбільшого дару... Ви кажете: більше терпіння й довіри... Я вже чула колись ці слова — про терпіння і гріх... А для мене то єдина можливість була вирватися звідси... можливість звільнення і впізнавання чогось іншого... не такого обридлого... не такого безжалісного... Я, здається, і могла б повірити, що там... над нами... є щось більше за нас... щось людяніше у своїй доброті до цього світу. Тільки от пам'ять... зовсім про інше свідчить. Згадаю, як помирала баба Якилина, й самій жити не хочеться. Все життя — одна нескінченна робота: на землі, біля худоби, народження і смерть дітей, знову народження, неймовірні зусилля виходити кожну дитину... щоденні вечірні й ранішні молитви... Слова незрозумілих для мене, малої, розмов із кимось невідомим і німим... У ній, у бабуні моїй, я відчувала таку велику простоту існування... десь на межі зі справжньою святістю. Й так страшно вона помирала, в муках яких... не могла сама вже ходити, чорні плями пролежнів по всьому тілі, від болю цілими днями ячала притишено, — щоб її дочка, моя тітка Ольга, не чула, не сиділа над нею, не плакала. А в лікарні районній навіть морфію не можна було випросити, щоб хоч трохи полегшити їй те вмирання, — не той діагноз, не положено...
А дід Рибак? Окрім тієї ж усежиттєвої тяжкої праці — ще й війна, одинадцять залізних осколків залишилось у тілі, з них троє майже на поверхні, руками можна було прощупати, інші — глибше: у стінках кишечника і легенів... Дід — єдиний чоловік з усього села, котрий щонеділі, не пропускаючи жодної, пішки за дев'ять кілометрів ходив до черницької церкви, за всіх там, живих і померлих, молився... А під кінець життя, в два останніх роки, спочатку забрало зір — але міг ще ходити, і я сама водила його до церкви, сліпого... А згодом у нього, паралізованого, відібрало й мову. Дід знав напам'ять Новий Завіт, любив співати псалми, розповідав про прекрасного Йосифа й Робінзона Крузо... Від нього я вперше почула, що Бог — то любов... Так і помер, ніби обкрадений немилосердними гицлями, позбавлений навіть утіхи кілька слів наостанок промовити... Я потім запитала у священика, чому ж так тяжко вмирали мої найближчі люди, за ними ж я не знала ніяких неспокутних, гріхів? Той відповів, що Бог карає не лише за власні провини і що не варто своїм обмеженим розумом намагатися охопити всю таємницю Божого Промислу. Ще порадив мені перечитати Книгу Йова... Отож виходить, що людина змушена терпіти покарання навіть за несодіяне нею, мусить сама розплачуватися за гріхи невідомих їй пращурів? І чи справді так утішений був Йов, коли після жорстокого й несправедливого іспиту Всевишній повернув йому вдвоє більше, аніж той мав раніше — на відшкодування загубленого і занапащеного з Його волі? Адже людина звикає й приліплюється серцем до всіляких дрібниць, зігрітих часом і місцем спільного проживання, і що їй те нове, хай навіть більше й краще... Мабуть, серед тих давніх овець, волів і верблюдів у нього були свої улюбленці, з якими він умів розмовляти, у зруйнованому будинку були свої, окремі покої, в яких він мав найповніший притулок і захист, не кажучи вже про загублених синів і дочок... У кожному з його дітей було знищено шмат його власного серця... Що їм, дідові моєму, бабі Якилині, те обіцяне вічне блаженство, якщо тут, на землі, вони зазнали таких невмолимих знущань? І хто осягне міру печалі Йова, застиглого в спогляданні щойно одержаної Божої компенсації?

Колись у музеї мені запам'яталась одна картина: жінка схилилася над водою, а по той бік річкового дзеркала її тримає на своїх руках чиєсь відображення... А ліворуч, у глибину зали, вишикувані в шеренгу, ще з десяток таких самих картин, на яких дедалі невиразнішим, нетривкішим стає обличчя жінки над водою — мов розпадається, щезає від того насильницького зсуву і здвигу вглиб хворого часу, й дедалі чіткішим, дедалі загрозливіше знайомим стає відображення потойбічне..."

"Я народився в неділю. Мабуть, тому поміж усіх днів мого тижня відсутній день звільнення. Субота відразу ж переходить у понеділок. Я не встигаю звикнути до тих тунельних переходів, — не знаю чому, але той час, про який звичайно кажуть: "малому мені здавалося, що я ніколи не помру", у мене також відсутній. Моє сприймання себе як чогось відокремленого, зі своєю власною автономією, починалося з усвідомлення особистої смертності — як певної сили життя, його свободи. Правда, тоді я ще не міг більш-менш виразно це сформулювати для себе, але й змалку воно відчувалося саме так... Набагато складнішим усе стає і, напевно, страшнішим, коли доводиться зіткнутись зі смертю інших, близьких тобі людей. Ось тут і відбувається наша зустріч із тим неминучим і неминущим, що зветься Бог...
Мені добре знайомі ті сумніви, Йолю, про які ти говорила сьогодні. Щось подібне й мене колись мучило. У моїй голові ніяк не вміщувалася віра в доброго, милосердного Господа поряд з очевидністю непомірних людських страждань у цьому світі... Теза первородної гріховності людини також не могла всього мені пояснити. І як дивно все те перетнулося, під час моєї армійської служби! Вчорашнім підлітком, якому ледь сповнилось вісімнадцять, із домашнього затишку й атмосфери взаємної сімейної поваги я потрапив у якийсь перекинутий догори ногами світ: усе, що цінувалося вдома, тут не мало ніякої ваги, зневажалося і ганьбилося. Щоб уникнути принижень і знущань, треба було весь той домашній набуток заховати десь глибоко в собі, а натомість вчитися зовсім інших речей. Останньому навчитись я так і не зміг, а уникнути першого — не вдалося... Згодом, уже після року служби стало порівняно легше, навіть час для читання з'явився — на бойових "дєжурствах", у підземнім бункері ПВО. Й саме у війську зміцніла моя (ще шкільна) огида й ненависть до будь-якої влади людини над людиною, до незмінних попутників тої влади: насильства й жорстокості. Я потайки читав кишенькову Євангелію, привезену мені братом, і ніяк не міг прояснити для себе одне протиріччя Нового Завіту, протиріччя, що торкалося самого духу Христового вчення... Весь земний шлях Ісуса позначений словами й діяннями любові, милосердя, всепрощення, неймовірною людяністю, котрих раніше світ не знав. Я бачив і відчував: Христос прийшов не судити, а рятувати... Рятувати всіх... Різким дисонансом до всього того — духу Нагірної проповіді, заповідей людського блаженства — звучать окремі євангельські притчі, їхня майже садистична безжальність: ось хазяїн відправляє на вічні муки раба свого — тільки за те, що той не примножив йому залишений талант, ось цар наказує кинути до зовнішньої темряви, де плач і скрегіт зубовний, чоловіка — тільки за те, що той прийшов на весілля до нього без одежі весільної... Але ж тим хазяїном і царем є Бог? Саме це й боліло в мені найбільше. Я інстинктивно відчув, що не можна сприймати християнське віровчення як релігію страху й незаперечної покори. Люди довкола й так надто налякані всіма жахіттями цього світу... Зрозуміло, що в притчах тих голос і логос Божий видозмінені темрявою в тодішній людській свідомості. Посередній чоловік не міг сприйняти всіх об'явлень Бога, їхньої глибини без елементів постраху і загроження карою. То було певне пристосування до гріховної людської природи. Але педагогіка однієї епохи, вже прожитої людством, може виявитись негодящою й навіть шкідливою для іншого часу...
З цими сумнівами я повернувся в цивільне життя: десь із рік готувався до вступу в духовну семінарію, збирав потрібні рекомендації, розвантажував вагони і клав асфальт. І таки прийняли мене, хоч і не з першого разу. З тими самими питаннями почав я підступатися до наших викладачів. Обережно й тактовно намагався висловити те, що бачив довкола, що мучило мене самого: якщо раніше ідея пекла втримувала людей біля церкви, то нині цей догмат лише відштовхує їх. Релігія судового процесу більше не владна над людством, не годиться для нього.
... Скажіть мені, які муки пекельні можуть зрівнятися з відчаєм матері, котра змушена видіти, як гинуть від голоду її діти, коли вона, приневолена тими ж людьми, веде дітей своїх до газової камери чи на край урвища Бабиного яру? Який скрегіт зубовний перекриє біль замучених, не повинних ні в чому дітей? І якщо допустити, що Бог-Пантократор присутній у всякому злі й стражданні, в усіх війнах і нелюдських знущаннях над людиною, в пошестях і стихійних лихах, то це справді може стати основою безбожності — в такого бога не можна вірити... У відповідь я чув приблизно те саме, що сказав тобі той священик. А також звинувачення у вільнодумстві. Одного разу хотіли вже вигнати з семінарії. Якось вдалося впрохати — прийняв спокуту, покаявся... І, здається, тоді вперше зрозумів, де саме ховається основне збочення нашої ортодоксії... Не можна переносити каральність і судебність, основні прерогативи царства кесаря, на царство Боже. Господь не має над нами ніякої влади і не може мати її: така мерзотність, як влада, ніколи не була прерогативою Бога. А ми що робимо? Атрибути ницого явища, яким є держава, цієї інституції, що по коліна стоїть у людській крові, ми переносимо на стосунки між людиною й Богом, і світом? У справжньому духовному спілкуванні не буває стосунків на рівні хазяїна-правителя і його рабів, у ньому немає ніяких космічно-йогічних ієрархій, на яких зациклені мої "реріхнуті" друзі. Вислів "раб божий" слід розуміти не буквально... Бо що є основою моєї духовної автономії, як не моя відкритість любові Божій? Якщо Його нема, то людина перетворюється на істоту, цілком залежну від суспільства й держави, від природи й світу, — коли немає Його... І мої відносини з Ним визначаються не рабською залежністю, а моєю і Його свободою. Неприпустимо тлумачити гріхопадіння як, непокору верховній владі, непідлеглість вищій силі. То знову вплив первісних нашарувань. Гріхопадіння — то є перш за все втрата свободи, випадіння з вічності. Бо зло й гріх здійснюються як самовідчуження людини від свободи й любові, власної й Божої... Може, саме тоді до мене й дійшло, що не тільки людина не здатна жити без Бога, але й Бог не здатен жити без людини... Я поволі почав вибиратися з чагарів і пустищ чужого розуміння й сприймання стосунків Бога з людиною як безкінечного судового процесу... Відкрилося те, що завжди було на поверхні, що завжди було в глибині мого серця: діалог людини й Бога — то завжди таїна любові; люблячий потребує Його любові, яко і Він потребує людського найглибшого почуття. Я вперше зрозумів: треба повністю відмовитися від раціональної (й безбожної за своєю суттю) ідеї, що правителем цього світу є Бог. Так, Він об'являється в нашому світі, але аж ніяк не править ним. "У світі необхідності, розбрату й поневолення панує не Бог, а владарі цього світу. Зло й страждання, пекло у цьому часі і цьому світі викривають його недостатність, його тимчасовість, — і поряд — неуникненну очевидність цілком іншого світу... Бо кожен наш жест милосердя, кожен учинок любові й співчуття до ближнього відбувається наперекір земній владі, кожен той жест наближує здійснення іншого царства — Божого... Кінець цього світу — то є лиш кінець для темряви й рабства, для нашого, як ти сказала, хворого часу. І Божий суд — то завжди суд любові, що залишає людині можливість свободи і благодаті.
Пробач, мушу вже йти... Але я скоро повернуся. Щось мав ще сказати тобі... Та поміж усіх слів невимовним залишається ціле життя..."

У палаті густішає сутінь. На лікарняному ліжку сидять двоє людей, спиною притулившись одне до одного. Холодно. Щоб трохи зігрітись, вони натягують на себе все, що мають під руками. Минає час. За віконними шибками темно, але в палаті поволі світлішає: щось сіється з невидимого джерела. Батареї опалення вже булькотять, нагріваються. На ліжку видно двійко сірих згортків. Так повивають новонароджених. Так захищають останнє. Так намагаються (чи відмовляються) заново жити...

... Десь щезли інші хворі. На тому сірому сповитті раптом з'являються тріщини. Чути шурхіт і шелест: зі згортків, долаючи опір казенного сукна, випручуються тіла і крила двох метеликів, — великих, неймовірно красивих. Скриплять прочинені двері в палату, але нікого за ними нема. Торкнувшись на мить крильми одне одного, метелики вилітають у лікарняний коридор і щезають, ховаються в теплій темряві...


Підручники іншої мови

"Є за морями, побіля Трої, гірке джерело, воду з якого
пити не можна. Сюди, на водопій, збираються різні
звірі, але не п'ють, чекають, аж заки-поки не з'явиться
єдиноріг... А ріг у нього наповнений чарами, і коли,
опустивши голову до джерела, він торкається рогом
своїм води, то вода тієї ж миті стає цілющою. Тоді
разом з ним починають пити й інші звірі... А коли він,
спрагу свою вгамувавши, вийме ріг із джерела, то вода
знову стає такою ж гіркою, як і була раніше. Й збурене
джерело від погляду єдинорога втихомирюється, вода
робиться прозорою, і в глибинах її, як на долоні, видно
всі майбуття білого світу..."
("Physiologus Graecus", б е с т і а р і й ).

*
Від жінок, що приходили на Княжий Затон, йому завше хотілося найнеймовірнішого... До приходу кожної з них Вава починає готуватися ще з сьогодні... Отож, днів зо три до першої з'яви в кімнатці на сьомому поверсі дивовижно пахучої (коли запахи стають майже зримими) і шовковисто теплої істоти, він зранку (вперше за останній тиждень) виходить на вулицю...
Надворі відбувається саме те, що й змусило його покинути своє сховище, — нечутне й сліпе (побачене крізь шиби холодних вікон) уповільнене снігосходження...
Так почуває себе нещодавній хворий... Неметушливе видужування дає змогу фіксувати і зберігати в собі (в Тобі?) раніше непомітні, потаємні речі... Хочемо цього чи ні, але наші очі не лише впізнають, але й поглинають довколишні форми — зримі відображення захованого світу... Око працює як незупинна шпигунська кінокамера: переводить видимі з'явлення на рівень невидимого існування... Посеред снігопаду маєш короткий перепочинок від тієї невпинної роботи... Можна заплющити очі, підняти голі долоні до неба...
Зима — наймилосердніша пора року... То лиш здається, що вона невмолимо жорстока... Зима відкриває нам зовсім інший простір і час, нероз'єднаний на уламки минулого та майбутнього, вона дарує нам свою рятівну тишу, безмовність своїх напівсонних торкань, дає можливість перевести дух і дочекатися Різдва...
Сьогодні весь ранок з неба сиплеться безшелесний і білий попіл, — десь там, високо вгорі, горить величезне й холодне багаття, довкруж якого сидять дванадцять бороданів, дванадцять місяців, засипаних снігом, і мовчки, час від часу, вони обтрушують на землю рої зірчастих сніжин...
Це щось схоже на зимову потаємну вечерю: дванадцятьох місяців — дванадцять літургійних апостолів очікують на когось, хто прийде й відкриє їм, для чого вони тут сидять, для чого й для кого так довго живуть й чому стільки літ ніхто не приходить до їхнього вогнища... Вони сидять і так само без слів, одними поглядами й ледь помітними жестами, вирішують, хто ж з них у майбутній і повній вечері візьме на себе роль Юди... Це має бути антиоль — той, кому вона випаде, мусить не зрадити і погубити того, хто прийде до багаття, а навпаки — врятувати й знайти для нього надійне пристанище... Всі домагаються саме цієї ролі... Хоча й не підозрюють, що насправді чекає на того посланця, на його мимовільного рятувальника... А поки що на видиму частину кону виносять дванадцять великих дзеркал і перед захованими темрявою глядачами (не лише свідками, але й співучасниками цього дійства) відбуваються показові репетиції майбутніх Юд... Повільно й статечно, по черзі, вони підходять до тьмяних дзеркал, обнімають за плечі своє відображення й обережно притуляються вустами до холодної й слизької поверхні... Звідти, на мить, їм заглядає у вічі тьмяна позаплечна глибінь...
Вава помалу дибає крізь розворохоблений невидимою рукою білий мурашник... До ринку під відкритим небом, з Осокорків на Позняки, йти десь з чвертьгодини... Треба щось прикупити зі святкового їдла: жінка, що прийде сьогодні, не любить порпатись на кухні — все має бути готово заздалегідь... А сніг густішає, небесні комахи линяють, обтрушують з себе миттєво зужиті крильця, їхнє прозоре пір'я затуляє очі... Вздовж яток, осліплених кіосків, просто на землі викладених яблук, замерзлих капустин, гірок часнику, цибулі, горіхів, повз очікувальні погляди з-під хусток і в'язаних шапочок він починає рухатися кудись вгору, майже вертикально: простір втомлюється, втихомирює ненадовго земне тяжіння й змінює напрямок його сьогоднішніх пересувань... Немолода, та все ще гарна жінка, розповідає щось своїй сусідці, й голос її з інтонаціями спокійного суму деякий час ще супроводжує Ваву, — ніби дитина, що боїться відстати, загубитися в базарній товкотнечі, залишитись серед чужих:
"І вже третій місяць пішов, як мене в ту больницю поклали... Й, здається, кінця-краю не буде муці моїй... Якось бачу я уві сні малу дівчинку, ніяк упізнати її не можу, бо вона до мене весь час спиною повертається, ніби лице своє ховає... А потім так раптово обернулася й глянула прямо мені в очі... Тоді я й впізнала у неї — саму себе, коли мені було десять років, чи ще менше... Глянула, торкнулася рукою мене й десь щезла, — та дівчинка... Й так мені стало самотньо і тужно на світі... Й почала я просити, не прокидаючись: Господи, Боже мій милий! Приснись, скажи мені, скільки ще я тут буду, скільки ці муки терпіти мушу?.. Й чийсь голос невидимий каже: потерпи трохи, два тижні тобі ще зосталося. На ранок я забула свій сон... А через два тижні приснилося море — тепле, синє-синє, вода аж до дна прозора.. Й тіло моє в тій воді розкошує, скидає з себе нелюдську втому... Так мені було добре, що я раптом згадала свій попередній сон й подякувала Всевишньому за близьке збавлення моїх болей... Опісля тієї ночі я прожила ще десять літ, і море мені більше не снилося — тепле, синє-синє і неглибоке вздовж берега... Насправді його я ні разу не бачила — на останню чвертку перейшла моя житка, а от біля моря не довелося побувати... Колись, як чоловік мій ще зі мною був, збиралися поїхати, гроші відкладали... та все щось заважало: діти хворіли, з рідні ховали найближчих, хтось приїжджав, когось проводжали... Не до моря було... А от уві сні все збулося... Ніби життя не закінчується, а лиш повертається до малої дівчинки, до тремтливого світла..."
Щось дуже знайоме вчувається в тих інтонаціях, в словах, розкришених на окремі звуки — над прірвою найпершою тисячоніччя на відстані простягнутої руки, що торкається тебе і зависає в порожнечі... Пам'ятаєш, вона теж любила розповідати про свої сновидіння — ще тоді, до вашого розлучення, й дуже сердилась, коли ти робив спробу їх записати? Того літа, коли все стряслося ви теж не поїхали до моря... Хоча, якщо бути відвертим, перші відчутні тріщини в тріумфальній арці вашого спільного життя з'явилися ще раніше, задовго до тих руйнівних потрясінь... В іншій зимі була зустріч, схожа на обірване видіння, була дивна розповідь дивакуватого чоловіка... Хтось ніби намагався тебе попередити застерегти...
Доріжка міського спального масиву (прочищена вже від снігу) раптом починає ворушитись, хоче висковзнути з-під Вавиних ніг... Крок убік, щоб втримати рівновагу, мить несподіваного запаморочення, й, бодай ненадовго, він знову вдома — в зовсім іншому часопросторі...

* * *
"...Від нашої хати до дідової йду стежкою. Надвечірнє світло густішає, змінює барви неба. Мені назустріч, підстрибуючи і босоніж, біжить чоловік. У його руках торба, з неї — дзенькіт порожніх пляшок. Побачивши мене, чоловік переходить на крок, зі стежки ступає на ріллю, з острахом чекає мого наближення. Це Зінько. У відповідь на мій "добридень" кричить щось нерозбірливе, долаючи вимушену уповільненість, намагається хутко прошмигнути повз мене.. Встигає ще махнути рукою в напрямку безпритульної ночі, — там, де гасне чуже (моє) здивування...
Зінькові понад п'ятий десяток, але на вигляд — підліток: цибатий, худющий, з відблиском обкарнаної під "котовського" голови. Трохи блаженний і загадковий для мене. Я знав від людей, що Зінько пройшов через різноманітні секти й громади невпокорених державою поліщуків: ієговістів, баптистів, п'ятидесятників, сьомого і третього дня адвентистів... Це тоді, коли влада ще розгонила їхні збіговиська, влаштовувала (як на зайців) "лягаві" полювання на бідолашних свідків минулих і майбутніх божественних з'яв... Але Зінько, завдяки своїм довгим ногам і відчайдушним молитвам, виривався з усіх їхніх облав, виходив сухим з води, неушкодженим — із вогню гуртових самоспалень. Ось тільки на шкірі черепа й рук залишилися великі червонясті плями — контури обгорілих неземних материків...
У жодній з тих сект Зінько не прижився, не затримався назовсім. Правда, десь під Мархлєвськом знайшов собі братів-молокан і з півроку його не бачили в селі. Та ніхто Зінька не розшукував, не виглядав з тих мандрів, не побивався за ним... Бо вдома він завше жив одинцем...
Мені давно кортіло поговорити з ним, відчути ближче цього дивного чоловіка. Пробував (і не раз) викликати його на розмову, але марно...
Те дивувало мене... Адже Зінько подовгу міг розмовляти з людьми: я ще пам'ятав часи, коли він забігав (у надвечір'я) до баби Якилини й тітки Ольки, моєї хрещеної, приносив сороковку "московської", бляшаний кухлик (з чужого посуду Зінько ніколи не їв і не пив), розводив горілку водою, а потім довго розповідав (послухати приходили всі наші сусідки) про земне життя Іісуса, про його смерть, воскресіння, але найчастіше, найдетальніше — про рай — місцевість, яку раз побачиш і все забудеш і підеш туди, все покинувши, так неймовірно там гарно...
Я, зелений шестиліток, затамувавши подих, слухав ті оповідки й десь зовсім поруч відчував інший світ — небачено дивовижний, таємно привабливий і завжди — небезпечний, хоча й незрозуміло чим... Це вже тепер я можу більш-менш чітко усвідомити, що саме тоді я відчував і чому сам Зінько, його розповіді викликали в малого острах — чоловік, котрий знав спосіб переходу і входження до небесного вертограду — не після смерті, а до. Той голомозий вічний подорожник якимось дивним чином тут, на землі, вибігав, виходив потаємний путівець до того вирію... людина, котра повернулася з раю, — не була вигнана, а покинула його з власної волі, не могла не лякати, не приваблювати мене, — і тоді, й дотепер...
Невдовзі я закінчив школу, відслужив у армії і вже другий рік навчався в столичному педінституті. У юрмищі міського життя потроху забував про Зінька...

Тієї зими великі сніги заховали мою Немильню від усього світу. Автобуси до села не ходили... Зі станції Звягель-другий я йшов додому пішки. Треба було здолати майже дев'ять кілометрів... Уже проминув гусятника, перетнув дерев'яний місток через річку Руденьку, як раптом на горбі, під старою грушею, помітив зіщулену постать. Спиною до зшерхлого стовбура, затуливши обличчя від палючого вітриська рукавом куфайки, прямо на снігу сидів чоловік. Я підійшов ближче і обережно торкнувся його плеча... Ніякої реакції... Чоловік ніби заснув і не бажав прокидатися. Охопивши незнайомця попід руки, спробував підняти на ноги... Від нього пахло, як од малої дитини, — суничним милом. Худе й легке тіло раптом ожило, подорожній спритно вивільнився з моїх рук і відскочив убік... "Дядьку, дядьку, не бийте мене не чіпайте, мені додому треба", — швидко-швидко заторохтів чоловік. Щось дуже знайоме чулося в тих благальних інтонаціях... Згадую, що саме такими словами колись і я намагався вмилостивити німого сторожа, коли той наздогнав мене поміж вечірніх яблунь з білим пахучим наливом...
Так, переді мною стояв Зінько... Увібгавши голову в плечі, сторожко пильнуючи за кожним моїм рухом, він все ще прикривав руками обличчя, страхаючися ймовірного штурхана. Це Зінько... Що робить він тут, один серед засніженого пустелиська? Хутко западали сутінки, треба було до ночі вийти на шлях... Я мовив щось заспокійливе Зінькові, взяв його за руку і, грузнучи по коліна в заметах, ми подибали через поле...
Вже й Тальки (сусіднє з Немильнею селище) позаду, шосейка обірвалася й перейшла в протоптаний путівець крізь знерухомлений темрявою сосновий бір...
Зінько порушує тишу: "А я знаю тебе... Ти діда Рибака внук, у Києві вчишся, вдома рідко буваєш, серед чужих людей живеш..." Щось запитав мене ще, та я не відповідав... Непокоїло інше: надто довго ми не могли вийти з цього лісу. Крізь чагарник, драпаштанні хащі, натикаючись у темряві на стовбури сосен, ми ніяк не могли знайти стежку. Поруч важко дихав Зінько, ледь тримаючи мою руку. Потроху і я знесилів... Куди його йти тепер? Напевно, ми блукали по колу. Треба зупинитися, перевести подих, знайти якісь орієнтири...
Навпомацки назбирали сухого галуззя, корчів та глиці, намостили сідало з ялинкових лап і розвели вогнище... Я дістав з торби сороковку перцівки, шмат білого хліба, кришеник сала... Зінько ковтнув прямо з пляшки, передав мені. Хвиля лагідного тепла прокотилася тілом, одійшли на мить страх і розгубленість... Зінько грів над вогнем худі руки, вкриті блідими плямами зшерхлої шкіри. Вираз спокійної дитячої туги проступав крізь його лице...
Дивно: цей чоловік, на шостому десятку підтюпцем прожитих літ, зберіг в собі щось і справді дитяче, відкрите... Й зовсім не захищене досвідом. Не відриваючи погляду від полум'я, притишено й зосереджено, Зінько починає говорити...
Спершу розповідає, як сьогодні мився у районній лазні, як там було гарно й тепло, ніхто не свариться, не б'ється, люди розімліло привітні, старі й малі, сімейні та самотні — усі гуртом і кожен окремо змивають з себе бруд, фізичну втому, відчай щоденного виживання... Як під самою стелею, в залі, переповненій хмарами пахучої пари, він побачив ластівчине гніздо, приліплене до стіни, навпроти вентиляційної решітки. Хтось покликав його, він озирнувся й одразу забув про побачене...
Втихомирений Зіньковою розповіддю, я потроху почав дрімати. Зморена свідомість ще встигла застерегти дивну метаморфозу: той голос розповідає мені не про лазню в райцентрі, а про щось дуже схоже на відвідини потойбічного Вирію. Крізь тепле дихання ним озвучених слів раз по раз виринають назви дивовижних птахів, мудрих вужів, гадюк, річкових зміючок... Аж ось з'являються й імена людей, про щось невідчепне допитується оповідач у безтілесно-крилатих істот, а ті делікатно й терпляче відповідають йому. Відчуваю, що все це сповіщено не так мені, не лише самому собі (щоб не заснути, не замерзнути отут), а найперше — довколишнім стихіям — снігу, лісовим пошумам, шерехам прирученого вогню... На межі з'явленого і невидимого, поцейбіч нещільно зімкнутих повік живі язики полум'я, їхні відблиски, сполохи ніби відповідають Зінькові: стрімко злітають д'горі, сиплють роями іскрин, лащаться до його ніг... На якусь хвилину я стаю свідком незвичного діалогу: навпроти мене людина розмовляє з вогнем... І вони достоту розуміють одне одного...
Розплющую очі і з подивом бачу: поруч Зінька, схиливши голову йому на плече, сидить молода жінка...
Той все ще говорить — про свої мандрування, про здибанки з мешканцями небес і розмови з ними... Жінка немов і не чує його, бездумно і незмигно вдивляється у вогонь... Незбагненні зміни відбувались довкруж за час моєї мимовільної відсутності... Ніби хтось, поміж мною й моїми попутниками, навпроти вогнища поставив зтьмяніле й високе дзеркало, в якому здійснюються незворотні перетворення з нами... Я ще нічого не знав про цю жінку, хто вона й куди добирається крізь ніч, крізь цей зачаклований ліс... Звідки ж тоді дивна впевненість, ніби ми прожили разом цілий, лише нам двом відпущений, вік? То на моєму плечі лежала її голова, й теплінь пахучого волосся проникало крізь моє тіло, торкалася душі... Так було, так ще буде колись... Чому ж тепер так мучать найбанальніші запитання?
Я любив її, як нікого в цілому світі... Чому ж ми не змогли бути разом? Чому нас роз'єднує ця прірва — темне урвище невблаганного часу? Чи варто марнувати роки на пошуки своєї половини, знаючи, що вона не буде з тобою завше?
А голос мого подорожника-односельця, ніби у відповідь ніколи не омовленим думкам, жебонить спокійно, притишує і притрушує оберемками слів чужий незагоєний розпач...
"Всі мешканці небес походять від роду людського, а відтак, од створіння світу, якщо жінка призначена для чоловіка, а чоловік — для жінки, якщо їхня любов у серцях є взаємною, то такий шлюб продовжується й на небесах... Але горішній шлюб відрізняється од земного: там з'єднуються не тіла, двоє утворюють дух — стають одним янголом... А він складається з двох половинок, одна з яких зветься розумом, а друга — волею. Той, перший початок — розум, переважає в чоловікові й уособлює істину й віру, другий — воля, притаманний жінці, він єднає в собі блаженство любові... Та в шлюбі небесному ніхто ні над ким не панує: воля дружини входить у розум чоловіка, а розум її мужа — у волю жони... Ось так відбувається добровільне й любовне злиття двох сутностей у єдине ціле... Чи не тому ще на землі вони так люблять дивитися у вічі одне одному, — мовчки, не випускаючи зі своїх рук долоні співрозмовника?.. Бо ж і самі небеса в своїй цільності є не що інше, як шлюб істини — світло віри й любові..."
Відчув, як той чоловік, яким я мав ще колись стати, раптом притих у мені й затамував подих... Несподіваний біль пізнавання таких простих і водночас потаємних речей: тільки на те, щоб так-сяк їх усвідомити й встигнути бодай частково справдити власним життям — лише на це пішла більша частина відпущеного тобі земного шляху... Що ж маєш тепер, за межею прожитого віку? Ніщо не здійснилося, нікого з найближчих людей не зумів вберегти, врятувати... Нічого не збулося, окрім самого життя...
Трохи зігрілися, треба йти далі, вибиратися з цих здичавілих нетрів...
Я розбудив Зінька, долонею торкнувся сферичної порожнечі — лише на якусь мить затримав тінь жінки, з реальним тілом і духом якої ще мав колись зустрітися й пізнати з нею всіх неймовірних щедрот і втратити її назавжди... Ми не були переможцями в цих світах, у цих надвечірніх требах... Можливо, то і є найбільша наша перемога.
За годину відчайдушного, майже наосліп маршу попереду заблимали вовчі вогники найближчих до лісу хат...

* * *
"Чому дерева посеред зими — простору оречевленого сновидіння, стоять голі, ніким і нічим не захищені, а влітку, коли можна жити в щоденних розкошах тепла і світла, не турбуючись ні про яку одіж, вони раптом ховають свій потойбічний зимовий досвід у пошум тисячолистий, в легіт і лепіт зеленого марення про меони нещодавнього відчаю — в зовсім інших шалманах і мешканнях нерухомих там крил?" (Ю.Ґ. "П о л і л о г и")

"Від жінок, які приходили до Вави в чужу кімнатку на сьомому поверсі, йому найбільше..." Та поки вони дійдуть сюди, я встигну видати Тобі невеликий секрет, хоч Ти і будеш кпинити наді мною... Множина в цьому випадку береться лише для того, щоб затулитися-захиститися від Твоєї неможливої однини... Все ніби й просто... Чому ж тоді не вдається прожити свій вік з однією жінкою, яку любиш... З якою десь на рівні гемоглобіну (й хлорофілу водночас) здійснюєш древню заповідь про єдину плоть? Який це сором і біль — опісля прожитої, пережитої близькості, спізнаної нероз'єднаності, знову розпочинати все спочатку, знову розкручувати той вбивчий пошук, сягаючи з кожним колом все більшого відчуження, зануреного в холодну порожнечу...
Та хай: як є — так і буде... Розпочата колись давно хроніка нашого сімейного життя, розпочата коротко, як спалах громовиці липня, продовжується тут, серед зими... Вранішнє снігосходження уможливлює несподівані зміни і перевтілення, час і простір у ньому ущільнюються, стають зримо відчутними: між ними щезає межа...
Тут нас ніхто не бачить... Я поруч Тебе, в Тобі, захований і новонароджений всією щедрістю Твоєю напівсонного літа... Не говори нічого, не розплющуй очей... Чуєш, як повільно і вільно нас засипає білим попелом, прохолодним і ніжним на дотик? Це десь в піднебессі мої хворі янголи спалюють повне зібрання нашого спільного тіла... їм видали його щойно, цієї зими цієї миті — з небосховища рідкісних і безпритульних видань... Чуєш, як палахкотить рівне й невидиме полум'я? Бо той вогонь — найдостовірніший спосіб прочитання цих сторінок, бо вогонь цей — найбільш вдячний читальник... Гарно горить і весело... 25 грудня — томус перший, 12 січня — томус другий... Сьогодні в день Водохреща на Йордані — томус третій... Ними завершуються давні підручники, наші заручники назавжди невимовної мови...

...Ось тоді, коли все сталося й відбулося, Вава раптом відчув, як крізь тіло жінки, що глибоко й спокійно дихала поруч нього, крізь її передранковий сон без сновидінь, його сторожко дотикається хтось зовсім інший... Він завмер і хвиля легкого тремтіння пробігла по шкірі — від пальців ніг до підборіддя... За хвилю той дотик перейшов у чийсь теплий шепіт, прямо у вухо: "Сеню, сину, вставай... пора... Батько вже одягнувся, жде надворі тебе..." Тоді обережно, щоб не розбудити жінку, він, як вуж, вислизнув з-під ковдри, накинув на себе якусь одежину, вийшов на балкон і запалив цигарку...
Потроху розвиднювалося й Вава стояв тепер не в клітці казенної "гостинки", а на порозі старої хати. До воріт повз нього дід Кость ніс оберемок пахучого сіна, йшов батько з двома відрами води в руках... А там, за ворітьми, через поле, що відділяло сусідські городи від лісу, їм назустріч сунулися білі дромадери...
Вони йшли довгим караваном, один за одним, хитаючи горбами на вичовганих спинах... Відсутність погоничів не здивувала Ваву. Бо ж знав: одногорбі істоти мають свій особливий, з поза меж його видіння, керунок, якесь незбагненне тяжіння до вікон їхньої оселі... Ще трохи — й волохаті горби на трьох найближчих дромадерах, горби, переповнені жиром задавненої самоти, враз перетворяться на верхівців, на трьох царів-ошелешків, розбуджених дитячим плачем... Й нікого не здивують бідацькі лахмани на їхніх раменах, як і раніше ніхто не дивувався їхнім дорогоцінним шатам... Коли зовсім розвидниться, ті подорожники постукають обережно у льодяну шибу їхньої хати... Дід Рибак відчинить їм двері. Вони ввійдуть до світлиці, відігріють біля вогню скоцюрблені на морозі пальці й розкладуть обабіч молодої породіллі свої нехитрі дарунки: намисто з коралів, дерев'яний, химерно різьблений гребінець, розмальовану сваргами писанку... Трохи згодом хтось покладе туди і невеликий зшиток, складений з окремих аркушів... На першій сторінці округлим дитячим почерком виведено єдину фразу:
"Зима — наймилосердніша пора року..." Далі — нема нічого, лише чисті, ще незаповнені сторінки білого завіконного поля...
Грудень, 1997 р.



Звягельський потяг

Моя душа вертається до лона
Твоїх всепам'ятних долонь...
(Ю.Г.)

... Взимі зрідка трапляються залатані білим і чорним дні, коли весь довколишній простір звільняється (бодай миттєво) від лінійного часу, від його влади і гніту... Це відбувається так несподівано і раптово, що спершу важко збагнути свою особисту роль в тому дійстві, хоч якось дотямити, якою все ж таки має бути твоя власна відповідь, твій найперший порух на той весь дар побаченого, почутого, пережитого?.. Бо ж ця дарована непідлеглість окреслюється ніби випадковими знаками: чорними гієрогліфами непорушних дерев, химерними переміщеннями зимових птахів-аборигенів, їхніми миттєвими перевтіленнями у все ті ж розділові знаки мовчазного й потаємного письма; постаттю самотньої людини, що повільно бреде через біле поле... Тому так добре хоч іноді відчути й себе непримітною часткою цієї звільненої території...
Ось я заходжу до вагона, в ранковий дизель-потяг на Возвягель, ще встигаю знайти вільне місце біля вікна, дістаю з торби пляшку пива й детективний роман, і чекаю, коли те все — перон, вокзал, кіоски, задубілий міліціянт з чорним прутнем, що виглядає з-під бушлата — коли все це зрушить з місця й щезне геть з моїх очей, а за вікнами, на видноколі, замаячіє далекий темно-синій ліс... Тоді можна буде прикластися і до пива, і до роману, поволі зануритися в дрімотні глибини запорошених незупинним з ночі снігопадом пейзажів, що рухатимуться в зворотному напрямку мого наближення до Не-ми... Та поки ще все чамріє на своїх місцях... Що ж, почекаємо, до відправлення — чверть години, можна й подрімати трохи...
Різкі й незнайомі пахощі дорогих парфумів (мускус з додатком тонкого аромату диких лілій) змушують мене розплющити очі... Навпроти, на дерев'яне сидіння, вмощується висока світловолоса жінка розкішно бальзаківського віку, — десь літ під сорок, не більше... Вона ніби й справді вимощує гніздо: розставляє обабіч себе шкіряні сумки, торбинки, целофанові пакети, — щось дістає з них, перекладає з одного в інший... Червоне шкіряне пальто, розстібнуте на грудях, біляве волосся, химерно викладене у високу зачіску, срібні перстеники на тонких і довгих пальцях видають у ній таку собі відчайдушну сучасну леді, для якої Стамбул і Варшава все одно, що Жмеринка і Козятин, такі ж близькі й досяжні...
За прозорою шибою вагонного вікна видно чоловіка, який непорушно стоїть на залізничній платформі. Він дивиться на жінку, посміхається, щось говорить до неї. Вона нічого не чує — товсте шкло поглинає всі слова. Тоді махає до нього рукою й двома пальцями на поверхні лівої порожньої долоні зображує крокуючого чоловічка, — мовляв, іди вже, скоро дизель рушить, прощавай! А він лиш посміхається, невідривно дивиться на неї, щось говорить нечутне... Зодягнений в темно-зелену спортивну куртку, чорні джинси, на голові — шкіряна коричнева кепка, має вигляд якийсь невиразний, збляклий, ніби замаскований під вокзальну юрбу. Коротким порухом жінка дістає з сумки товстого зошита в рожевій обкладинці, щось швидко пише в ньому, вириває білу сторінку й притуляє неї до вікна. Слова на ній написані великими літерами, вони просвічуються крізь папір, — "НЕ СКУЧАЙ!" — виведено синім фломастером, ті слова легко розібрати навіть у зворотному напрямку. Чоловік за вікном вже встиг їх прочитати, сміється, вказівними пальцями показує, як в нього з очей течуть сльози, як він їх збирає в жменю, кидає до розтуленого рота й ковтає на льоту... Згодом і сам зображує ходу невидимого чоловічка (двома пальцями — по розкритій долоні), — мовляв, хай щастить, а я вже піду... Тепер жінка заперечливо хитає головою, стуливши в напівколо великого й вказівного пальця, вгору піднімає долоню, немов демонструє чоловікові якийсь таємний гієрогліф, відомий лише їм двом, схожий водночас на голову примарного оленя й голівку равлика з двома ріжками... Швидко вириває аркуш зі зшитка, швидко виводить на ньому літери, знову — двічі написане, двічі підкреслене, одне й те ж прохання: "НЕ ЗАБУВАЙ! НЕ ЗАБУВАЙ!"... Дизель весь конвульсивно смикається, здригається і поволі рушає з місця... Чоловік йде за ним по платформі, махає до жінки рукою, потроху починає відставати, а відтак прискорює власну ходу... Жінка несподівано бачить, як за спиною у чоловіка з'являються мовчазні незнайомці в плямистих, брудно-зеленавих камуфляжах, в брунатних одностроях, коротких, з безліччю накладних кишень, френчах, довгих шинелях, кольчугах, бронежилетах... Потяг ще раз судомно здригається всім своїм тілом, зі свистом і шипінням виривається звільнене повітря і вагон зупиняється: хтось щойно зірвав стоп-крана... За вікном, на залізничній платформі серед безлічі незнайомих личин і лиць вона все ще бачить його, видить, як чужі люди знімають з нього куртку-адідаску, немов скальпа зривають з голови шкіряну кепку, накладають йому на плечі чорного бушлата, розмальовують його лице якимось жахливим брудом, чорними пасамугами...
Чоловік не опирається незнайомцям, все ще розпачливо посміхається, все ще дивиться на жінку... Гуркіт коліс, протяжне гудіння електровоза і приміський потяг знову поволі сунеться вперед. На якусь мить крізь весь той пошум невідомо звідки проривається оглушливий брязкіт мечів, схарапуджене іржання коней, автоматні й кулеметні черги, стогін поранених і знетямлені крики їхніх вбивць, посвисти стріл, куль, приглушені віддаллю вибухи гранат і снарядів... Те все румовище пульсує, викидає з себе й від себе цілі сфери здичавілих обертонів, верхніх октав; жінка з останніх сил намагається чинити опір тій вбивчій чутності, тій досконалій чіткості зображення, коли на тлі зимового сірого неба ніби на телеекрані миготять кадри відчайдушного бойовиська: важкоозброєні грецькі піхотинці-гопліти — майже не стишуючи свій шалений біг, з розгону, довжелезними списами прохромлюють (ніби підсвинків) бородатих персів; римські легіонери короткими мечами, немов дозрілу капусту, шаткують голомозих і по-дитячому здивованих малоазійців; сиві вусані в розхристаних празниково-смертних сорочках ледь вигнутими домахами, замашними келепами січуть і глушать вшистко гонорових, закутих у сталеві панцирі, прикритих плямистими шкурами леопардів королівських гусаренят; молоді, ще безвусі, січові стрільці в багнетній атаці викидають з рештаментів першої світової вилицюватих і заюшених кацапчуків; веселі бородані — зі стрічками зеленого шовку через чоло, луплять з підствольних гранатометів по бетеерах федералів...
Крізь хмари пробивається вечірнє світло, жінка розпачливо хапається за чистий аркуш, вирваний зі зшитка, спішно виводить на ньому кілька слів і, двома руками тримаючи той листок, притуляє його до шкла:
"НЕ ВМИРАЙ! НЕ ВМИРАЙ! НЕ ВБИВАЙ!", —
— волають накреслені нею літери, знаки, складені з них слова... Та вже ніколи й нікому їх читати... Потяг набрав максимальної швидкості, й весь завіконний простір — од втомленої землі й до неба, хворого на булімію, заповнений, поглинутий кишлом знавіснілої, божевільної різанини... Де вже шукати там знайоме лице, рідну і ледь сумовиту посмішку, з ким розмовляти останніми, хай і не озвученими вголос, хай лиш написаними словами?..
Щось нескінченно довго ми їдемо, падає сніг на дахи пристанційних будинків, на хлопчика й дівчинку, що самотужки ліплять на залізничній платформі великого й спокійного сніговика; машиніст оголошує назву зупинки, — станція Стрибіж, потаємне наймення звільненої території, яким ніхто не встигне скористатись, бо ж потяг вже швидко набирає хід, світловолоса жінка стоїть біля відчиненого вікна, вириває з рожевого зшитка чисті листки, згортає їх вдвоє і кидає у завіконний простір, — один, другий, третій... немов відпускає на волю зі своєї долоні душі неназваних, не народжених нею дітей...
Я знову заплющую очі: ще мить і на внутрішній поверхні моїх повік з'являться невидимі на папері знаки: гієрогліфи, літери, незнайомі слова... Я мушу встигнути їх прочитати... Бо ж кожна зима — то відлік нового часу, що починається і завершується теплим дотиком Твоїх долонь...

27 лютого 2001р., . м.Житомир


Зміст
І. Замовляння невидимих крил.....................З
II. Афганець...................................................... 15
III. Скажи нам про любов................................29
IV. Ав оvо............................................................53
V. Сорочка без тіла — біла.............................61
VI. Йоля..............................................................75
VII. Станція Віта Поштова................................97
VIII. Навпроти снігу............................................105
IX. В садах осінніх насолоджень.................... 117
X. Змовники...................................................... 127
XI. Підручники іншої мови.............................. 137
XII. Звягельський потяг..................................... 153

Літературно-художнє видання
Юрко Ґудзь
Замовляння невидимих крил
(новели та оповідання)
Тернопіль, Джура, 2001

Відповідальна за випуск Уляна Ванчура
Комп'ютерний набір Романа Ґерія
Комп'ютерна верстка Аніти Кургіної
Дизайн обкладинки Ірини Волошин
Технічний редактор Іван Медвідь
Коректор Петро Ктитор

Здано в набір 18.07.2001р. Підписано до друку 16.11.2001р.
Формат 60x84 '/16
Папір офсетний.
Гарнітура SchoolВооkС. Друк офсетний.
Умови, друк. арк. 9,6. Наклад 1000 прим. Зам. № 2001-0718. Ціна договірна.
Друк ТОВ «ДЖУРА», м. Тернопіль, вул. Лукіяновича, За, тел. 25-88-80.



Проза будь-якого поета, завше вирізняється своєю заглибленістю в метафізику слова... Та навіть поміж всього і всіх проза поета Юрка Ґудзя має своє, окремішнє місце в сучасній літературі, має свої, тільки їй властиві інтонації, що впізнаються вже з перших рядків... Це проза осяєна, точніше б сказати – онімблена таким болем і радістю, піднесена на такий рівень пошуку невимовного, потаємного, їхнього бодай часткового відображення у власному тексті, що диву даєшся, як автору вдається органічно поєднувати це поезійне сяйво з жорсткою (я б сказав - навіть жорстокою) реальністю заявленого письма, його закоріненістю в глибини світла й темряви людського буття, нашого з вами щодення...
(Євген Концевич)

Немає коментарів:

Дописати коментар