Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

понеділок, 1 червня 2009 р.

Ігор Бондар-Терещенко. Уривок: "Ситуація остмодерну"

Не можна сказати, що усвідомлення незнаного “остмодерну” не муляло нашим “постмодерністським” авторам. Ні, його відчували, боячись визнати за ознаку власної вторинності, непрогресивності, другосортності. “А все, що є, – прозрівав у своїй “Останній території” Ю.Андрухович, – це «майже», суцільна територія постмодернізму. Який, здається, жодним чином не стосується Ліотара, Дерріди чи Саїда”. Звісно, завдяки спокусливим іменам, привабливим обгорткам та екзотичним теоріям, “остмодерн” в Україні лише скидався на подобу оригінального напрямку, щосили мімікруючи під західний архетип. “Юрко вважає, що це постмодернізм, який дає можливість безкінечних цитат, – сумнівався вже напочатку 90-их В.Неборак щодо “Московіади” Ю.Андруховича. – Натомість для мене тут постає інше питання: якщо зняти ті всі шари розповіді і пробитися до справжньої дійсності, – то чи справді відкривається якась нова реальність?” Насправді ж “нова реальність”, якщо й відкривалася, то виявлялася маловтішною, українською і зовсім не постмодерною. “Я видел, что у прекрасной женщины Революции под красной шляпой вместо лица – рыло свиньи”, – писав з подібного приводу Роман Гуль задовго до “Свині” М.Хвильового. Цій реальності зазвичай пасувала філософія “проклятого народу”, оспівана не Жаком Деррідою, а Сергієм Квітом, і художньо змальована не Томасом Пінчоном і Морісом Бланшо, а Євгеном Пашковським, Юрком Ґудзем або тим-таки Степаном Процюком.

Джерело: Ситуація остмодерну // http://proza.com.ua/print/?1631

Андрій Савенець. Уривок: "Українська літературна школа ХХ століття: міфи й маніпуляції"

[...] можна згадати поняття „Лаврської школи”, під яким його автор, Юрко Ґудзь об’єднав поезію Олега Лишеги, Івана Семененка, Миколи Воробйова на спільному поетичному вечорі і згодом – у публікації в альманасі „Артанія”. „Лаврська” – бо авторам у різний час доводилося працювати на території Києво-Печерської лаври, але зрозуміло, що основним об’єднуючим чинником виступило не це – а насамперед особливості поетики, поетичної вразливості, моральний імператив, свого роду „сковородинство” – усіх цих авторів Юрко Ґудзь назвав „щезниками”. Все ж, поняття „лаврської школи” певною мірою оказіональне [...].

Джерело: Українська літературна школа ХХ століття: міфи й маніпуляції // http://www.ekpu.lublin.pl/centrum/archivdoc/savenets_litshkola.html

Юрко Ґудзь про творчість художниці-тральфреалістки Тетяни Чебрової

'Когда впервые знакомишься с живописью тральфреалистов, не оставляет ощущение какой-то удивительной свободы, грациозной легкости, незашоренного оперирования сложнейшими символами и образами. В живописных сюжетах бросается в глаза органичное соединение элементов разных сакральных культур', – писал в 1996 году известный культуролог, поэт и писатель Юрко Гудзь.

 Джерело: 'ТВОЙ БРАТ САД' 

Богдан-Олег Горобчук. Уривок: "про Житомирський постфутуризм/про “Nеаби64о”"

[...] Це був 2002 рiк. Власне, заснування гiльдii вiдбулось у 2000 роцi. Я прийшов у кiнцi 2001 – початку 2002 р. Прийшов не з поезiею, а з такими собi песами у стилi Iонеску (якого ше не читав), Подервянського (якого не любив)... Обмеженiсть гiльдii була у тому, що вона не виходила за межi одного мiста, максимум областi, бо Житомир i Житомирська область мало чим вiдрiзняються в сприйняттi. Коли ми розробляли це все, ми просто не розраховували, що потрiбно буде боротися проти чогось глобального чи й навiть всеукраiнського. Ми боролись проти локального шароварництва... у нас було прагнення епатажного досягнення власноi мети. Чому саме футуризм? Випадок. Це мiг бути iмажинiзм. Це мiг бути сюрреалiзм. Але iмажинiсти були надто класичними для нас, а сюрреалiсти – надто недосяжними на той час. Ми не орiентувалися на неофутуризм. Ми ставили перед собою недосяжнi цiлi, до яких йшли банальними засобами епатажу. Але лiтературна цiннiсть тих речей була висока. Дуже великий вплив на “Неабищо” на початку його створення мав генiальний поет Юрко Гудзь, що загинув у 2002 роцi при незясованих обставинах. Вiн бачив у нас iдею...

Джерело: про Житомирський постфутуризм/про “Nеаби64о”

Олександр Хоменко. Згадуючи Юрка Ґудзя...

Мав рацію покійний Юрко Гудзь, коли стверджував: закінчиться цей постмодерний карнавал великим концтабором. І першу ластівку, у траєкторії польоту якої вгадуються обриси майбутніх вишок з кулеметами, вже маємо: у своєму матеріалі С. Матвієнко фактично пропонує ввести цензуру. Для початку — Шевченкових текстів. Бо як іще вільно потрактовувати її рекомендацію вилучити з шкільних програм його твори. Що буде далі — зрозуміло: позбавлені Шевченка, і не лише його (ентузіасти школи Григорія Грабовича віддавна пропонують «викреслити зі списку» також Павла Грабовського, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного — вони, бачте, занадто соціальні) навчальні програми перетворяться на звичайні прес-форми для серійного виробництва дешевої робсили для потреб нового правлячого класу, потенційних аграрних рабів чи безсловесної обслуги в «макдональдсах». Твердження ж про те, що дитині (читай — українському народові) треба дозволити «самій долучитися до Шевченка, коли матиме на те потребу», взагалі, як висловлюються росіяни, уміляєт. Вже хто-хто, а Система та її ідеологічно-мистецька обслуга потурбуються, аби потенційні гвинтики для транснаціональних корпорацій не дісталися ні до Тараса Шевченка, ні до Кена Кізі, Герберта Маркузе, Архипа Тесленка чи Гі Дебора. Ринкова економіка запропонує їм Поплавського й Марініну або ще якусь одиницю масової культури, а потім «процес піде», стане майже незворотнім. Ось тільки наприкінці цього шляху на мандрівника очікує не вільна зустріч із текстом, у чому переконана п. Матвієнко, а зустріч із наглядачем.

Джерело: Любити по-Гарвардськи: технологія процесу Молода Україна. - #3 , Вересень 2003. Автор: Хоменко Олександр. Навздогін полеміці довкола статті Світлани Матвієнко «Любити Шевченка: демонтаж риторизму». —
«Дзеркало тижня», № 21 (446) Субота, 7—13 червня 2003 р.)

Юрко Ґудзь. Афоризм

 Поезія - то є (одночасно) досвід повернення додому й усвідомлення неможливості туди повернутись. Бо ж дім поета існує лише в його пам'яті, в його мові, звідки час від часу він змушений йти у вигнання. 
 Юрко ГУДЗЬ

Джерело: Афоризми на букву "П"

Юрко Ґудзь. Переклад на російську Ольги Бурової "Змови" ("Сговоры")

Сговоры. Юрий Гудзь
Ольга Бурова



он: я видел ящерицу, я любил Марию 
я жил в чужих городах 
она: чтоб сохранить увиденное, надо было умереть 

он: кто ж я теперь? Свидетель немой одичалости пейзажа? 
она: снег – это многоточие 
между слов, перемолотых в пепел 

он: изгнанники из Рая, ученики зимней темноты, 
мои дети и родители одновременно 
она: во сне я прикоснулась щекой к его руке 

он: ты была там маленькой: вода несла свет 
бесприютного удивления 
она: мгновение - это яйцо птицы и змеи, 
кем-то в ухе моем забытое 
он: совпадения безмолвия твоего тела 
с безмолвием теплой ночи 

Ты уснула, а пальцы моих рук все еще дрожат 

II 

он: утро буквы "А" 
еще не родившийся (Я?) 
в частицах пепла в темноте заоконной
око белого ящура 
побежденного иконоборца
истощенного безумным остатком 
забитой (незабытой) шелесто-, шерохо- 
шестикрылой добычи 
она: обязанность жить од "А" до "Я"? 
сиротство букв тайного алфавита... 
он: тела Твоего белая сдоба 
светится-крошится 
на столе самоделящегося хроноса-людоеда 
чьи-то следы на утреннем сновидении снега ведут 
к обледеневшей Реке 
напротив жестов, движений суетливых 
паромщика-перевозчика 
чья-то Душа возвращается домой 
из тайника когда-то разломанного пополам тела 
и сомневается, так как нечем заплатить 
перекупщику молодого света 
всех щедрых появлений из детских закромов забытья 
почерневших на морозе яблок 

она: пойдем отсюда – вдруг, успеем 
до ночи перейти босиком по воде замерзшей 
к лаврской Горе 
и теплым звонам. 
 

З М О В И



він: я бачив ящірку я любив Марію 
я жив по чужих містах 
вона: щоб зберегти побачене треба було померти 

він: хто ж я тепер? свідок німий здичавіння пейзажу? 
вона: сніг - це багато крапок 
поміж слів, перетворених в попіл 

він: вигнанці з Раю, учні зимової темряви, 
мої діти й батьки одночасно 
вона: увісні я притулилася щокою до його руки 

він: ти була там мала: вода волокла світло 
безпритульного подиву 
вона: мить - це яйце птаха й змії, 
кимось у вусі моєму забуте 
він: співпадіння безмовності Твого тіла 
з безмовністю теплої ночі 

Ти заснула, а пальці моїх рук все ще тремтять 

II 

він: ранок літери "А" 
ще ненароджений (Я?) 
в шибах попілу в темряві завіконній 
око білого ящура 
побореного іконоборця 
знетямленоого божевільним надлишком 
забитої (незабутої) шелесто-, шерехо- 
шестикрильної здобичі 
вона: примус жити від "А" до "Я"? 
сирітство літер потаємної абетки... 
він: тіла Твого біла здоба 
світиться-кришиться 
на столі самосійного хроноса-людожера 
чиїсь сліди на вранішнім сновидді снігу ведуть 
до зкрижанілої Ріки 
навпроти жестів, рухів метушливих 
харончика-перевізника 
чиясь Душа вертається додому 
зі сховища колись розламаного навпіл тіла 
й вагається, бо нічим заплатить 
пере-куп-нику молодого світла 
всіх щедрих з'явлень з дитячих схронів забуття 
зчорнілих на морозі яблук 

вона: ходімо звітси - мо' встигнемо 
до ночі перейти босоніж по воді замерзлій 
до лаврської Гори 
і теплих дзвонів 


© Copyright: Ольга Бурова, 2006

Пробуждение. Юрий Гудзь
Ольга Бурова


Когда-то в той комнате, в том доме
в той стране, засыпанной белым пеплом
теплого снега
мы проснемся рано утром… Но
еще нужно впустить в тот рисунок
шелест крыльев
и гомон голодных (на любовь?) птиц
и мою просьбу к Тебе:

не открывай глаз,
не разнимай век: слышишь,
как губы, уже отделенные от моего тела,
прикасаются к Твоим влажным и дрожащим 
лепесткам,
и проникают вглубь
тайно-темных лабиринтов,
чтобы где-то на взлете взорваться Светом,

и за миг до исчезновения
всего рисунка
услышать тихий голос
за стеной:

«Если идти по склону к той Горе,
то в конце концов увидишь море…».


* * *

Колись, в тій кімнаті, в тім домі,
в тій країні, засипаній білим попелом
теплого снігу
ми прокинемось рано-вранці… Але
ще треба встигнути
впустити в той малюнок
пошуми крил
І туркотінням голодних (на кохання?) птахів
й моє прохання до Тебе:

не розплющуй очей,
не рознімай повік: чуєш,
як вуста, вже відокремлені од мого тіла,
Твоїх торкаються вологих і тремких
пелюсток
і проникають вглиб
таємно-темних лабіринтів,
щоб десь на злеті вибухнути Світлом,

й за мить до щезнення
всього малюнка
почути тихий голос
за стіною:

"Якщо йти схилом до Гори тієї,
то врешті-решт побачиш море…"