ЗНЯТИ АСФАЛЬТ 3 ЖИТОМИРСЬКОЇ БРУКІВКИ
Юлія СТАХІВСЬКА
Я заходжу в маленьку антикварну крамничку на розі вулиць Кочерги та Московської і питаю про розмінний білет Житомира за 1918 рік (деякі міста під час революції та громадянської війни випускали власні гроші), виявляється, є вони різним номіналом, отож, купивши 1 житомирський карбованець, запитую, що є ще часів УНР та Директорії. Продавець, відірвавшись від газети «Комуніст», дивиться на мене із зачудуванням: «Зачем вам эти петлюровцы и эти бумажки? Тогда каждый колхоз что-нибудь печатал, вон и в Малине свои деньги были, это не редкость». На мою репліку стосовно того, що колгоспів у 1918 році ще не було, він не реагує, бо захоплено розповідає про своє хобі - колекціонує портрети відставних царских офіцерів. На останок додає: «Запомните, Житомир был городом русских отставных офицеров, это город военных».
Ой, як же мені любі такі розмови, коли кожен у цьому місті, справді, поліетнічному, починає тягнути ковдру на себе. Сумно, але Житомир - це маленька сіра зозулька, яка підкидає свої яйця до чималих українських, польських, єврейських, російських і навіть дрібних німецьких та чеських гнізд. І кожне «пташеня» сприймає його по-своєму. Антиквар підмітив дуже вдало про «воєнність» цього міста: дещо утилітарного, ментально закритого, занишклого. Як сказала про нього Леся Українка: «у всьому відчувається якась патріархальна тиша». Поетка гостювала там у письменника Григорія Мачтета. Останнього дуже цінував Ленін, про це сповіщає дошка на охайному особняку по вулиці Лермонтова. А от про те, що Мачтет товаришував із родиною Косачів і що це саме йому Леся присвятила одну імпровізацію, написану російською мовою «на парі», нагадала нам Оксана Забужко.
Так, у Житомира багато провалів у пам'яті, один із найкращих краєзнавців - Григорій Мокрицький, що майстерно складає зруйновані пазли історії міста, показує його як палімпсест. Це дуже легко проілюструвати на прикладі звичайного парку, він стане для мене своєрідною зеленою лінзою, умовною точкою відліку.
Отож, коли будете в Житомирі, то в історичній частині ви обов'язково на нього, парк, натрапите. Нині цей міський сад носить ім'я першого космонавта, і назва одразу народжує потрібні асоціації: «підкорення Космосу» - Корольов (народився на вулиці Дмитрівській) – Музей космонавтики. Для мене Парк культури і відпочинку ім. Ю.Гагаріна - своєрідний символ Житомира радянського - досить швидкої каруселі з рядом заводів та фабрик, складні назви котрих уже давно повицвітали (Хімволокно, Льонокомбінат, Електровимірювач), а деякі все ж тримаються на плаву, принаймні житомирськими шкарпетками та Морозивом №1 фабрики «Рудь» наша країна забезпечена. Це парк мого пломбірного-дитинства, каскадів-фонтанів, атракціонів та гульбищ. Дід веде мене кататися на «чортовому колесі»: парк розпластується під нами, сповнений дитячого вереску, а вдалині видніється Тетерів із браслетом греблі-дамби. Я завжди сприймала її майже хтонічно, і, як виявилося, не дарма - кажуть, дні її лічені, коли прорве, то водою заллє весь житомирський Поділ. Хоча багато нинішних житомирян навіть і не знають, що в їхньому місті, окрім базару-вокзалу, є такий історичний район. Не дарма ж літописець Житомира, Валерій Шевчук, уводить у свій «Роман юрби» дуже показовий епізод: коли бабуся із вулиці Чуднівської потрапляє в новий район, «на Польову», і запитує перехожих, як проїхати до Чуднівського мосту, то їй авторитетно заявляють, що в Житомирі такого нема.
Парк складається з кількох бульварів, і на першому стоїть пам'ятник Пушкіну. Біля нього - традиційне місце зустрічей та побачень. Але не тільки. Це ще місце поховання червоного комісара Боженка. Чудове добросусідство, правда? От і починається Житомир революційний (до речі, дідусь Леніна, Карл Бланк - житомирянин). Поховали комісара з почестями: у труні барона де Шодуара, труну ж солдати «позичили» у родинному склепі шляхтичів Шодуарів, чий палац був розташований у глибині парку. Про нього, розтрощеного, згадує в одному з творів Клим Поліщук і наділяє містичними силами. Нині ж від палацу залишився лише підмурівок, на якому і стоять старі дитячі атракціони...
Не зберігся і той будинок, де засідала Центральна Рада під час свого відступу з Києва, хіба на тому місці нині перша міська поліклініка, а на ній - меморіальна дошка. У краєзнавчому музеї на Замковій горі непогана експозиція Житомира часів УНР. Мій прадід записав у своїх спогадах про початок революції таке: «І ось в один з лютневих днів я, сидячи за шкільною партою, побачив на вулиці щось незвичайне. <...> Вулиця була запруджена народом, ішли з прапорами і співали якісь для мене нові пісні. На грудях були бантики з червоних стрічечок. Якраз проти мого вікна, у наріжному будинку на другому поверсі був балкон. На перерві до нашого класу прибіг один з наших студентів, Камчуков. Він рвучко відкрив вікно, і ми почули промову якоїсь уже сивої літньої жінки, яка промовляла до народу».
Спогади мого прадіда, студента Житомирського землемірного училища, відкрили мені поліетнічний дореволюційний Житомир: він, українець, навчався разом із поляками та росіянами; винаймав квартиру в єврея, а згодом - у німців. Місто зберігає ті сліди, немов запечатує все у відповідні старі цвинтарі, диференціює мертвих. А для живих залишено - церкву Успіння на Подолі, де хрестили Ольжича, учительську семінарію (теперішній педінститут), де навчався Липинський, кірху, в якій грав на органі батько знаменитого піаніста, уродженця Житомира, Святослава Ріхтера; будинки польського поета Юзефа Крашевського та російського письменника Володимира Короленка, єдину тепер синагогу на Малобердичівській, пивзавод чехів Махачека і Янки, «фабрику рукавичок» Трибеля, про які писав у листах до дружини Коцюбинський... Усе це тепер ніби перебуває в іншій площині, далекій від сентиментального споглядання. З того часу залишилися хіба дрібнота в антикварних магазинчиках та музеях/архівах. Втім, дуже повеселила книжка-колекція зміни прізвищ у 30-х роках, зібрана житомирянином Генріхом Олешкевичем (його прадід був автором вже згаданого пам'ятника Пушкіну в парку). «Пані Каккі стає пані Врублевською» (2005) вийшла у видавництві «Факт» і яскраво продемонструвала просто таки ірраціональний період перейменовувань, це «Мина Мазайло» в реальності. Сучасний Житомир - це місто, якому потрібно «знімати асфальт із бруківки», тобто навчитися бачити свою різноманітну історію. З наближенням до центру люди частіше переходять зі мною на російську, то мені для сміху хочеться відповісти їм польською абощо. Як на мене, така провінційність - це найбільший недолік його мешканців. Андеграундна культура цікава тим, що Житомир - один із центрів, наприклад, блек-металу в Україні. Якщо подивитися Вікіпедію, то в цьому можна переконатися. Але, звісно, найбільшої музичної популярності досягла група «Друга ріка». А от про житомирський хор «Орея» знають більше за кордоном, ніж на батьківщині.
I, звичайно, є Житомир літературний. З легкої руки Бориса Тена від шістдесятих років постала житомирська літературна школа з такими авторами, як брати Шевчуки, Євген Концевич, Володимир Даниленко, В'ячеслав Шнайдер, пізніше тут працювали такі оригінальні автори, як, наприклад, Юрко Ґудзь, а двотисячні роки позначилися новою хвилею української літератури з Житомира, передусім пов'язаної з двома літоб'єднаннями - «Неабищо» й «Оксія».
Ну, й порада наостанок: приїздіть до Житомира, тут є що подивитись, але неодмінно виберіть собі провідника, який добре знає як сучасне місто, так і його історію. Адже чи не більшість житомирських цікавинок добряче захована від стороннього ока.
Стахівська Ю. Зняти асфальт з житомирської бруківки // Смолоскип України. – №3 (187), березень 2011. – С.4
