Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

середу, 15 липня 2009 р.

Олександр Туровець (однокласник Юрка Ґудзя). Спогади про учнівські роки Юрка Ґудзя


Фотографія. Останній дзвінок у Немильнянській школі 25 років тому. Вадим Раїси Павлівни несе дзвінок, сповіщаючи дзенькотом, що вже скінчилось дитинство і починається похід у світ надій і ілюзій у самостійне життя, в якому вже разом зустрітись не доведеться ніколи.

**
В школі Юрко сидів на задній парті під грубкою. У витівках порушників дисципліни не приймав, не сковзався по намащеній тракторним маслом підлозі. За це його не дуже поважали, а ще, мабуть, за те, що був вчительським синком де його мати Віра Костянтинівна вчила історії та географії. Він сам багато читав. І його шкільні твори з літератури були найкращими і не по-дитячому зрілими.

**
А ще був оркестр. Дійсний, духовий з мідними трубами, велетенським барабаном, з під якого ледве було видно Мішку Парія. І військовий диригент з прізвищем Бандура, з таким же великим животом, який нависав над головами трубачів.
– До-о-о возьми, – гримів його голос рокотом грому десь під стелею старого клубу і пальці в страху шукали потрібну клавішу на трубі.
Старі стіни клубу з дерева церкви, які чули співи псалмів тепер здригались від звуків труб і басів.
Мелодії старинних маршів і вальсів («На Сопках Манжурії») медовим голосом здіймались до неба, розтікались понад лісом, річкою до Случі, сповіщаючи про весілля, чи похід чийсь у небуття на похоронах.
Десь за рік ми добре грали навіть на конкурсі в Житомирі.

**
Ми часто ходили до лісу на екскурсії, або просто так. І від цього була неймовірна радість і щастя, яке буває лиш в дитинстві.
Ліс. Це його первозданна таємничість здатна народжувати в уяві художників і поетів безсмертні образи Мавки.
Мабуть, потаємні думки про мандри засніженою тайгою повели Юрка до Малинського лісотехнікуму, де він провчився рік, покинув його і пішов вчитись на геолога в Київ.
Київ – це той самий Париж для художників і поетів, який необхідно було підкорити або пропасти для слабодухих.
Вже після армії він поїде туди знову, вступить на історичний факультет. Потім буде робота в школах, музеях і так ціле життя.
Ми рідко бачились з ним. Інколи присилав листи. Вже десь пізніше книжки.
Про що говорили? Час зжер в пам’яті теми розмов. Він не вихвалявся літературними захопленнями, не читав своїх віршів. І взагалі не був схильним до балакучості.

**
P.S. не для друку.
Для пошуку відповіді – чому так сталось, що він став письменником доцільно прочитати, присвячені цій темі:
1. Ірвінг Стоун.
1.2 «Моряк в седле» про Дж. Лондона
1.3 «Жажда жизни» про Поля Сезана
1.4 «Боль и камень» про Мікеланджело
2. Андре Моруа: «Литературные портреты»
3. Стефан Цвейг «Життя Оноре де Бальзака»
4. Ййеш Д. (Лайо Іеш) «Шандор Петефи»
5. Ян Парандовський «Алхімія слова»

Олександр Туровець
c. Немильня

Немає коментарів:

Дописати коментар