Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

четвер, 15 вересня 2011 р.

Олександр Сопронюк. Українська реконкіста. «Я заберу себе мандрами…». Згадалося… задорожив


Пам’яті Ніли Зборовської

Олександр Сопронюк

УКРАЇНСЬКА РЕКОНКІСТА
«Я ЗАБЕРУ СЕБЕ МАНДРАМИ...». ЗГАДАЛОСЯ... ЗАДОРОЖИВ

Канів, Бучак. Там — Володимир Затуливітер, український поет першої руки. Його — вже в тих світах, але така жива філософська характерна пам'ятна сутність. 2002 року, в зимі, на Водохреще, ховав мистця з дру­зями — штивно, по-гайдамацьки... Літературно-меморіальний музей. Могила. Садиба. Сад. Болить. Дороге то все...
Полтавщина, Лубни. Василь Бар­ка, Василь Симоненко — од землі ці­єї обоє. Кров'ю. Долями — різними в часі, просторі, фізичному чині, але такими близькими за духом і посут­ньо. Вулиці їхніми іменами в місті вже живуть. Як і гетьманів — Калнишевського, Дорошенка. Князів Вишневецьких, Ярослава Мудрого, Григорія Сковороди... Знакова в Лубнах — імени Григора Тютюнника. На ній ко­лись перша на українських теренах аптека лікарських рослин живила-гоїла, од 1709 року. Так само перша, але вже газета, в Російській імперії, українською мовою, «Хлібороб*, з 1905 року виходила — чолили її ви­давці брати Шемети. Бойовий штаб Лубенської республіки 1918 року містився. Самому Григорові Тютюн­нику, трагічному класикові сучасної української літератури, цьогоріч — груднем місяцем — вісімдесят літніх зим виповнилося б... Затривожило. Повело. Отож, находився в своїх Луб­нах, наснажився-надихався...
Житомир. Попільня. Саверці. Парипси. Новоселиця. Автентична книжка, життя з тих часів, Ганни Демірської «Великдень у Романівці», що її нещодавно презентовано в Музеї Івана Гончара, саме напохваті була. Згадалась бабуся моя, по батькові, Олександра — звідсіль, з цих країв во­ни були — побут, мова, на вершину — письмо, «необлагороджене», справ­дешнє, первозданне, що й у книжці цій, неперейдено високій...
Нарешті вернув до Києва. Заземлив-заякорив. Роковини по смерті товариша — щільного, гус­того прозаїка Олеся Ульяненка: світ­лий сум од свіжої книжки в книгарні «Є», де він сам — про себе, в інтерв'ю: «Олесь Ульяненко: без цензури 1994-2010)», чесний спомин на могилі, на Байковому. Сорок день по Русланові Зайченку, так само другові, — про­відникові УНА-УНСО, що його ми поховали в Черкасах. Третє літо, як у засвітах — од 24 серпня! — соліст групи «Рутенія» Кость Єрофєєв...
Тишею зустрічаю 20-туукраїнську незалежність. Працюю — а кладу ряд­ки на папір головно ночами — захо­джу, з цікавого інтернетного дива, на царину Михайла Сидоржевського, в «Українську літературну га­зету»... Одійшло, думаю собі, горе, одбулося. В минулому вже... Ан - ні... позаяк у нови­нах — німотний інформацій­ний крик «Після тяжкої хво­роби сьогодні о 2-й годині ночі померла Ніла Зборовська...» Перед очі одразу став сьогорічний ювіляр В'ячеслав Медвідь (60 ще тільки літера­торові) і його сентенція від жовтня 1993 року, по загибелі поета Андрія Данченка: «Як­що смерть стає нашим по­всякденним явищем — маємо переглянути своє ставлення до життя»... Далі — розлогіше — «відомий літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науко­вий співробітник Інституту літера­тури ім. Т. Г. Шевченка НАН України... «Танцююча зірка Тодося Осьмачки» миша (1996), «Феміністичні роз­думи. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка». Есей (2001), «Психоаналіз і літературо­знавство» (2005) — все це вже було, як у тумані.
Пам'ять, рублено, ста­ла висікати з минувшини дражливо-ранимі, по крові, болючі для Ніли цяти. 2000 року у видавництві Леоніда Фількінштейна «Факт» ви­йшла її книжка «Пришестя вічности. Моя Соломія Павличко». Десь із тиждень вона була на книжкових розпологах, по тому її вилучили і спалили. Юрко Ґудзь — наш спільний друг — безпосередньо перейнявся цим не­добрим чином. Надав йому розголо­су. У радіо, пресі. В «Кур'єрі Кривбасу» вийшов його есей «Слідами знищеної книги, або Втрачений ритуал (рай і вирій розіпнутих крил)».
Юрко Ґудзь... її слово в Немильні, його селі, на липневих поетичних читаннях, роздумах-спогадах про Художника «Липневий янгол», що їх зоорґанізовує щороку голова «Міжнароднього братства Юрія Ґудзя» Марія Рудак; «Юрко Ґудзь як істинна укра­їнська метафізична харизма»; «Неа­декватне прочитання...» — розкішно-вбивчий її есей про фальсифіка­цію образу письменника; нарешті «Юрко Ґудзь (Психометафізичний портрет)», ґрунтовна передмова до Юркової книжки «Барикади на Хрес­ті» (2009). Прикметно, що остання Нілина публікація, за життя, — саме фрагмент цієї статті в цьогорічній «Літературній Україні», за 11 серпня. Пам'ятається, як приїхала-принесла на читання жовті троянди, як горнула до грудей їх, до серця. Як присіла — надовго — мовчанням — біля Ґудзевої могили. Власне, про їхні людські і творчі взаємини, як на мене, книж­ка має зібратися — від року 1994-го, з Луцька, з тематичної конференції до ґерметизму в мистецтві, що на ній во­ни зазнайомилися... Забрав він її до се­бе, мовив хтось обережно в Інституті літератури. Як і той же Леонід Шурко, глибокий мій товариш, однокурсник Нілин, філолог, доцент-етнограф, що був за боярина на її весіллі — третій рік кафедра, університет, Україна без Шуркових очей і слова. «Поїдемо до нього, в Гатне. До його Спокою< — все обіцяла. Поїхали...
Запізналися ми з нею так.само, десь серединою 90-х. Пам'ять наразі висновує життєві, скопитА, вирізь­блені речі 98-го на Хрещатику страй­кували шахтарі. Там і здибалися ви­падком. Давав інтерв'ю телеканалові СТБ — і так переконливо говорив на камеру, що кореспонденка сприйня­ла мене за шахтаря. Ніла не віднаджу­вала — все це її поважно і по-доброму переймало. З цієї нагоди запросила на каву до хрещатицького «У Ґеорга». Я тоді кріпко богемив. Волосся, джинси об'вязом в чорну куцу хустку, «кроси»... Одне слово, все, як годиться. За кавою — просто на люди — піш­ла поезія. Зборовська не спиняла. Слухала. Тішилися. По якомусь часі на Пушкінську до всесвітньознаної кав'ярні, Ніла принесла щойновидану книжку. «Тут три сторінки — тобі і про тебе. Видаватимеш — усе пере­дам і слово окремішньо напишу», — тільки й кинула. І полилося: «Як Саша читав вірші...». Ні цифрових сторінок, ні розділу, ні навіть назви книжки!!! я не запам'ятав...
Книжка моя стала на часі...
— Марія [Рудак] просила, щоб, жи­вого чи мертвого, я привезла тебе на читання, до Юрка, в Немильню», — проказала в слухавку, коли пізнього вечора, 30 червня торік, зателефо­нував до неї. — Тобі все підготувала. Де ти?!». Я був тоді в лісі (Застугна, Васильків) у різьбяра, бандуриста Миколи Білоуса. Отож, не вийшло... Я з вами, тільки й сказав...
По тому часто-густо перетинали­ся — чи то в неї в Інституті, чи десь на каві, чи проводжав її — або ж до ректорату у справах, чи до господи письменниці Валерії Врублевської... Одначе зготовані матеріли так чи так, але до мене не потрапляли... Востаннє, телефонічно, перекину­лися словом місяців зо два тому. Жи­ва, але не зовсім здорова, спокійно сказала вона. Приїхати поки що не можу...
І вже, на превеликий сум і жаль, не зможе.
Треба робити було все в часі.
Мені...
Село Рубаний Міст Лисянського району Черкаської области забрало її з Києва навічно. Поховали так само о 2-й годині. Вдень.
...Зателефонував д-рові Миколі Сулимі — той потвердив: Ніли немає.
Набрав її звичний номер...
— Абонент недоступний, — звич­но проказав мобільний.
«Українська реконкіста» поза ме­жею?! Не вірю!" Де ти?! — висить у повітрі.

Сопронюк О. Українська реконкіста. «Я заберу себе мандрами…». Згадалося… задорожив // Українське слово. – №35, 31 серпня 2011. – С.9

Немає коментарів:

Дописати коментар