Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

понеділок, 3 жовтня 2011 р.

Михайло НАЄНКО. Небеса забирають найкращих

НЕБЕСА ЗАБИРАЮТЬ НАЙКРАЩИХ

Минуло 9 (чи більше) днів, відколи не стало Ніли Зборовської. Доктора філології, у чомусь провокативного літературознавця, провідного науко­вого співробітника академічного Ін­ституту літератури ім.Т.Г.Шевченка. Після загадкової загибелі Соломії Пав­личко це — найболючіша втрата для нашої науки про літературу. Звичайно, на відрізку між їхнім відходом було іще кілька вознесінь на небеса, але пе­реважно науковців старших, а з їх­нього покоління...

Вона боролася з недугою близько двох років; минулої зими намітилося, було, якесь полегшення, вона навіть виїжджала на захисти дисертацій до Черкас як член Спеціалізованої вченої ради при там-тому університеті та науковий керівник одного з дисертантів, а потім...

За кілька днів до трагічного фіналу вона привітала мене есемескою зі Спасом, але й підтвердила, що пе­ребуває між життям і... Я нагадав їй Довженкове «ще наловимо рибки та наваримо юшки» (в неї був особли­вий смак до рибних ласощів), а о 7-й ранку в День Не­залежності — найприкріше: Ніна Бернадська, її подруга ще зі студентських літ, а нині професор «їхнього ж Ки­ївського університету, телефоном ледве вимовила: «О 2-й ночі Ніла відійшла... Похорон сьогодні ж о 14-й». Потім — кількаразові перемовини про транспорт, про обов'язковий від'їзд «до неї» (бо ж останні мі­сяці жила в маминому обійсті, кілометрів за двісті від Києва) — і ось ми вже біля Ніли, яку лаштують з хати до труни, що чекає на подвір'ї...

«Опущены веки, и мрамор чела...» На той надсонівський «мрамор чела» я так і не зважився глянути. Крім опущених вій, ні на що більше не хотілося дивитися; вони були невимовно красиві; як у Богородиці, котра за­пам'яталася мені ще з ікони «Успіння...» в батьківській хаті. Валентина Коваленко (доцент із Черкаського уні­верситету і голова Черкаської обласної організації НСПУ) вже під час траурної церемонії ніби сама собі щось по­вторила про Нілину красу навіть на фотографії з чорним крепом, а я все одно дивився тільки на спущені вії...

Потім (на цвинтарному мітингу) ми повторювали одне за одним (слідом за священиком та сільським го­ловою), що небеса відбирають собі найкращих, що односельці довго пишатимуться такою землячкою... Але що тепер важать ті слова?! Майже все село їх слухало (говорили ще письменник і професор Володимир По­ліщук із Черкаського університету, Наталка Лисенко з академічного Інституту літератури, університетська подруга Ніна Бернадська, потім Нілині аспірантки, які вже стали кандидатами наук і були біля неї в останні дні), але навряд чи усвідомлювало до кінця те село, яку зем­лячку оце проводжає воно в останню путь. Хтось пам'ятав, звичайно, про її відмінне навчання в рідній школі, про якісь там Нілині успіхи на науковій ниві, але де про це прочитаєш у далекому селі? Недавня універ­сальна енциклопедія «Черкащина» не приглянулася в Нілиному селі Рубаний Міст ні до жодної примітної по­статі, ні до неї самої...

Я знав Нілу протягом понад чверті століття. При­йшла вона після навчання в Київському університеті в академічний Інститут літератури, щоб стати аспірант­кою, випало їй «долати» ту аспірантуру аж у Казахстані, однак після блискучого захисту дисертації «там» її сяючі («як тЕрен, як терЕн») очі знову заблискотіли в Інститутському середовищі. Це був час, який сформу­вав тоді ціле гроно інститутських дівчат-дослідниць, дівчат, котрим судилося одними з перших ламати ка­нони соцреалістичного літературознавства і вписувати перші сторінки в літературознавство нове, з європей­ським обличчям і з прицілом на національний профіль. Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Галина Сиваченко, Віра Агесва, Наталка Шумило, Елеонора Соло­вей, Наталка Овчаренко, Ніла Зборовська... Були в інститутській когорті й оригінальні науковці «сильної» статі — трохи старші чи молодші за них Володимир Моренець, Юрій Ковалів, Микола Сулима, Микола Бон­дар, Юрій Пелешенко, Лукаш Скупейко, Сергій Гальченко, Андрій Кравченко... Але перші скрипки грали (а почасти й досі грають) таки дівчата; вони опановували

ази нових (засуджуваних за радянських часів) літературознавчих методологій, гарячково (у своєму дусі) захищали до­кторські дисертації, часом покрикували одна на одну (це називалося в них «на­уковою дискусією») і в кінцевому на­слідку поздобували собі імена, без яких сьогодні годі уявити українську науку про літературу...

І ось перший вибух на полі їхніх дис­кусій — загибель Соломії Павличко. Як зараз бачу тривожну траурну церемонію в залі Києво-Могилянськоі академії, а біля вікна (на сходах, що єднали перший і дру­гий поверхи будівлі) ридма ридає Ніла Зборовська. У них із Соломією Павличко були особливі стосунки. Науковий вияв їх мені, мабуть, відомий трохи більше, ніж іншим, бо і в першої, і в другої довелося бути опонентом на захистах докторських дисертацій. Назви тільки того опонування були різними («провідна організація», «офіційний опо­нент»), але за змістом це одне й те саме. Я говорив із дисертантками не тільки про те, що лягло потім у мої опонентські відгуки, а й про те, що я назвав вище «особ­ливими стосунками» між Соломією і Нілою. Вони разом захоплювалися феміністичною критикою, публікували майже паралельно перші статті й монографії, а на яко­мусь етапі їхні наукові вподобання розосередилися: Со­ломія цілком віддалася становленню і розвитку українського модернізму (за радянських часів ним «лая­лися» нарівні з націоналізмом), а Ніла заглибилась у психоаналітику (отой фройдизм, якому від марксистського літературознавства перепадало і за буржуазність, і за патологізм, і за ідеалістичність). У повсякденному побуті вони перебували завжди не на далекій відстані, у що зрідка посвячували й мене. Одного разу, за кілька днів до загибелі, Соломія видзвонила мене, щоб дізнатися: куди поділася Ніла? Ви, тобто я, можете спитати в її чоловіка (Олега Павлова) про її зникнення, бо зі Львова пе­редали верстку її книжки, яку треба дуже швидко вичитати й передати у видавництво. Сяк-тяк уладнали цю ситуацію, а потім ще раз зустрілися, щоби дещо уточнити в якомусь новому Нілиному захопленні. Домовилися продовжити розмову перед самим Новим роком, але на мій дзвінок (була, здається, неділя чи су­бота) відповіла Соломіїна дочка («Мама в бібліотеці!»), а пізно ввечері 31-го грудня Віталій Дончик (а може, Григорій Сивокінь) доніс вістку, що Соломії вже немає... Тут не місце деталізувати пізніший факт, коли «за­цікавлена сторона» нищила книжку Н.Зборовської «Пришестя вічності», в якій був і есей «Моя Соломія Павличко». В інтерв'ю газеті «Україна молода» Ніла сказала, що вона той факт не лише пережила, а й ви­жила. І продовжила подальше своє наукове зростання, дійшовши (через захоплення фемінізмом) до голов­ного свого внеску о літературознавство — прищеп­лення українській науці фройдівського психоаналізу. «Психоаналіз дав змогу подивитися на фемінізм реалістично», — сказала вона в згаданому інтерв'ю. І не тільки на фемінізм. У своїх двох монографіях («Психо­аналіз і літературознавство», «Код української літера­тури») вона запропонувала «перечитати» всю нову (новітню) українську літературу за психоаналітичною методологію. По-різному можна ставитися до цього проекту: є в нього прихильники, а є й запеклі критики. В офіційному відгуку на дисертацію, що базувалася на цих монографіях, я теж висловив чимало незгод і по­бажань, але двох думок не було: це дуже значна робота талановитої дослідниці. В українському літературо­знавстві вона повинна була з'явитися, і належне місце в його майбутньому вона завжди займатиме.

От тільки не стало її авторки... Скінчилося все тра­диційно: кілька грудочок землі на віко Нілиної труни, «Вічна пам'ять» сільської півчі з двох жіночок та свя­щеника, похоронні мелодії духового оркестру і... неви­мовна печаль, що небеса так рано забирають до себе найкращу молодість. Бо що таке сорок із чимось років? Ще б працювати та працювати і прикрашати собою такий жорстокий і не завжди красивий світ...

Хай земля тобі буде пухом, дорога колего й мо­лодша подруго!

Михайло НАЄНКО


Джерело: Михайло НАЄНКО. Небеса забирають найкращих // Літературна Україна, 8 вересня 2011. - с.15

Немає коментарів:

Дописати коментар