Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 30 червня 2013 р.

Володимир Студінський. Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: пошук тексту

Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: пошук тексту

Творчість Юрка Ґудзя настільки глибока, всеохоплююча та складна, що важко визначити, ким він був в українській літературі. Та й взагалі, ким він власне був… Про нього пишуть як про поета, прозаїка, художника, краєзнавця, педагога, літературного критика, філософа… Багатогранність особистості породжує різні підходи, вона обростає легендами, бо, зрештою, і є легендарною… Ми тільки починаємо проникати в його творчість, прагнемо знаходити своє особисто важливе, але хочемо зрозуміти й самого Ґудзя… Геніальність саме і полягає в тому, що вона дає відповіді, які породжують нові питання і спонукають дослідників (та й не лише їх) до пошуку нових відповідей, які, у свою чергу, породжують нові питання і вимагають нових відповідей… Ці питання та відповіді як промінь ліхтарика, що «вихопив із темряви малюнок, оживив його, підняв з чорних глибин загубленого часу».

Одним із джерел вивчення особистості й творчості Юрка Ґудзя є його щоденникові записи, які лише зараз виходять із небуття… Особливість цих записів полягає в тому, що вони не мають форми класичних щоденників, і це ускладнює не лише їх вивчення, а й прочитання самих текстів, які розкидані в різних зошитах, записничках, папірцях, книгах (помітки на полях), конвертах, листах… Навіть зовнішня форма їх написання говорить про безмежність і певну впорядковану хаотичність всесвіту письменника, його прагнення дійти до суті… І не важливо, де написаний текст, а важливо, як він написаний і про що він говорить.

«Текст — розсипана, розвіяна абетка, літери, що пригадали автохтонність і автентичність власного існування — й раптом перетворилися на комах: смарагдові блискучі мухи, волохаті й важкі махаони, гелікоптери невагомих бабок, жуки і павуки з білими хрестами на чорних спинках, — і я забув те все-усе, що хотів ще недавно вам розповісти, я так зрадів, і не став мучитись отими пригадуваннями…»
(Ґудзь Ю. Замовляння невидимих крил. –
Тернопіль: Джура, 2001. – С. 99).

Щоденникові записи, в принципі, виступають діалогом з уявним співрозмовником, що існує в уяві (навіть якщо цей співрозмовник є реальною особистістю), або ж із самим собою, що начебто є внутрішньою сутністю самого письменника, яка вступає з ним у полеміку… По-суті, ці записи є діалогом з часом і простором, який належить автору, з чого і утворюється його неповторний світ, наповнений динамікою творчого життя.

«Якби він знав і відчував, що все те, що було з ним колись і сталось зараз, цікавить і хвилює когось, що його звичайне життя має непересічну цінність, значущість для інших людей, — незалежно від того, чи були в ньому збудований храм, написана книга чи картина, і якби він повірив цьому, можливо, все було б інакше. Бо справжня творчість завжди лишається безіменною, і кожне наше слово, звернене вчасно і не всує до іншої людини, не менш важливе, ніж довершений живописний шедевр. Звичайне слово людської розмови. Бо скільки людей гине тільки від того, що в них нема співрозмовника. Від нього може загинути світ...»


(Ґудзь Ю. Замовляння невидимих крил. –
Тернопіль: Джура, 2001. – С. 51).

І в тому світі головним є слово… Сказане воно у вічність часу, чи покладене на простір паперу – не важливо… Головне, що воно існує й рухається до свого адресата… Той текст продовжує жити і розвиватись вже в іншому часі та просторі, здобуває свого розвитку, набуває нових форм та змістів.

«…хочеться ввійти в тіло тексту, в його структуру, злитися з ним, – хоча б через процес переписування, в якому щезає розмежування ментальності скриптора і читальника, виникає нова об’єднана реальність практики письма. Поволі стає зрозумілим, що і весь навколишній світ – то тільки Текст, котрий вимагає, щоб його час від часу переписували; починаєш розуміти неможливість влаштування життя поза межами тексту, як того хотілося колись…»
(Ґудзь Ю. Набережна під скелями. – Житомир:
ПП «Рута», ПП Левченко О.Г., 2012. – С.119).

Часто в записах Юрка Ґудзя можна знайти переписані фрагменти з творів, а то й цілі твори інших авторів. Він наче перемелює їх у собі, аби потім виробити борошно й приготувати власний текст із оригінальною рецептурою та смаком і надати можливість скуштувати його іншим… Особливе місце у такому переписуванні відведено Йосипу Бродському… Збереглись 96-и сторінкові загальні зошити, де акуратним почерком переписані цілі збірки творів цього автора. Можливо, це пов’язано з тим, що в радянський період твори Й. Бродського не були доступні широкому загалу читачів і Юрко в такий спосіб залишав собі можливість постійно повертатись до текстів всесвітньовідомого поета. Та, разом з тим, переписуючи Бродського, Ґудзь писав свої тести в собі.
Занотовувались тексти й інших письменників. Зокрема, переписавши вірш Аркадія та Бориса Стругацьких «Улитка на склоне», Юрко пише власний великий текст про ліс, що починається так (мова оригіналу збережена):

«7/IX-83. Севастополь.
С этой высоты лес был как пышная пятнистая пена, как огромная, на весь мир, рыхлая губка, как животное, которое затаилось когда-то в ожидании, а потом заснуло и проросло грубым мохом. Как бесформенная маска, скрывающая лицо, которого еще никто не видел… Вот я очень давно думал о лесе, спорил о нем, видел его в своих снах, но я даже не подозревал, что он существует в действительности. И я уверился в его существовании не тогда, когда впервые вышел на обрыв, а когда прочел надпись на вывеске возле подъезда: «Управление по делам леса»...»


Про ліс в Ю. Ґудзя – чимало записів і різного роду текстових замальовок. І це не дивно, бо його рідне село Немильня розташоване в лісовій частині Житомирщини, яка зберігає загадковість плину часу у водах Случі.

«19.VI.94. Дорога (в темряві з пирогом) по чорницю – запахи спочатку хвої, тоді – дубового листя… осокори – і все різні пахощі…»

Природа тут постає доповненням до роздумів про людський світ і саму людину. Приїжджаючи додому, йдучи в ліс чи в поле, він ховався і відпочивав від великого міста, суєти, надуманих проблем і набирався сил, щоб творити тексти життя. Він ставав частинкою великого простору і шукав дорогу до Бога. Дорога ця пролягала у світі людей, що зігрівався променями їхніх душ.

«А дерево росте крізь полотно,
До неба тягнеться живого…
Зелений шум мене підхоплює малого,
Мене старого опуска на дно.
14/IV-87»

(Ґудзь Ю. POSTSCRIPTUM до мовчання. –
Торонто: Бескид, 1990. – С. 32).

Достатньо тут згадати, як Юрко відчуває тепло своїх односельців під час великих християнських свят, коли ті збираються у церкві й чекають на диво… Тут не важливо, чи усвідомлює кожен із них, що це їхній власний текст, оригінальний за змістом і формою. В такі моменти, очевидно, кожний відчуває дихання Бога.

«19.IV.98. Неділя: Великдень у Немильні: ранок – спів пташок – хор – меркурій: крізь ще зачинене вікно… – не-загиблі – не-загублені взимі… – очевидячки – навстоячки і навсидячки – прославляють і хвалу – білим розкотом пахучої і гарячої паски – за пазухою напівсонної днини… Люди – на півколом – довкруги Покровської церкви – свічки… запалюють і ждуть, коли з церкви вийде священик… мати – мого учня Віті… – і мені свічечку позичила… Й великої радості вдома зазнати – Христос Воскресе!»

Такої миті кожен із людей, усвідомлено чи неусвідомлено, пише свій текст життя і прокладає місток з гріховного буття до духовного праведного простору. Шукає в собі, в своєму серці той промінь свободи і любові, що освітлює життєвий та пожиттєвий шлях людини.

«Бо що є основою моєї духовної автономії, як не моя відкритість любові Божій? Якщо Його нема, то людина перетворюється на істоту, цілком залежну від суспільства й держави, від природи й світу, – коли немає Його... І мої відносини з Ним визначаються не рабською залежністю, а моєю і Його свободою. Неприпустимо тлумачити гріхопадіння як непокору верховній владі, непідлеглість вищій силі. То знову вплив первісних нашарувань. Гріхопадіння – то є, перш за все, втрата свободи, випадіння з вічності. Бо зло й гріх здійснюються як самовідчуження людини від свободи й любові, власної й Божої... Може, саме тоді до мене й дійшло, що не тільки людина не здатна жити без Бога, але й Бог не здатен жити без людини...»
(Ґудзь Ю. Барикади на Хресті. –
Тернопіль: Джура, 2009. – С.215).

Та й власне саме життя людини проходить у вічних земних турботах, коли праця пригинає її до землі, здається (а можливо, так і є), що більшість тої праці є марною. Варто піднятись і подивитись у безодню, що «перекинута у тебе над головою». Бо Людина є творінням Божим.

«24.VIII.93. Ніч. …Бути глиною в Божих руках – вбирати в себе небесний вогонь і воду – і приймати кінцеву неминучість як здобуття остаточної форми…»

Написання життєвого тексту і пошук його не може бути поза межами Любові… Бо все й починається з Любові… Діти теж повинні народжуватись від Любові… Та все ж потрібно насмілитись зробити перший начерк на тому чистому паперовому аркуші життя… Часто від цього залежить доля людини.

«24.ХІ.94. Перше речення, першу фразу так само важко почати, як і першу лінію. Папір – біла сторінка – то є туман. Я мушу рухатись навпомацки в тій густині. Пробачте, ви не підкажете, як мені вийти (дійти, пройти) до… В тумані факти, предмети втрачають свою реальність. Перший дотик до білої і чистої сторінки – це як торкання до тіла коханої – це перший дотик закоханих тіл одне до одного…»

Простір тексту є безмежним, незважаючи на те, що людина зберігає свою автономність і створює ілюзію власного буття, вона все-таки знаходиться у світовому павутинні інформації. Кожен із нас потрапляє в структуру такої «імперії» і прагне комфортно розміститись там, щоб писати свої тексти.

«31.VIII.98. Internet-Імперія. Мовні космосфери переживають держави… Сучасний поет має бути хакером… Імперія – це експансія сили і волі, а не лише захоплення і приєднання до свого тіла нових територій і народів. Це поезія геополітики. Стратегічні цілі на кожен день, а не лише тактика хитрих ублюдків. Тяжіння до універсалізації свого досвіду, в основі якого спілкування, діалог великих РУП людей з іншими групами відокремлених одна від одної величезними віддалями… Імперія універсального Супертексту. Імперія – це універсальність комунікацій, звільнених від особистих імен. Імперія не лише придушує, пригноблює масштабами своєї архітектури робити тебе окремою і самотньою, учасником своїх глобальних комунікацій і стратегій… Привабливість імперії ще й в тому, що вона є величезним життєвим колом, крайобрієм і ландшафтом, в якому людина, до якої б раси, скульптури і релігії не належала б, може віднайти, ідентифікувати свою сутність – порівняно зі справді великими зразками. Імперія – не лише територіальна цілісність. Імперія державної мови, язикової космосфери. Мовні космосфери переживають держави. Щезають імперії, а вони залишаються.»

Процес постійного пошуку себе у цьому часопросторі і створення власного тексту життя, що не загубиться в безмежжі. Таке вдається не багатьом і вони переживають безсмертя й безмежність. Такий феномен і є геніальностю. В одному із зошитів Юрко Ґудзь написав: «Ось моє життя – всі шляхи під снігом, що не збулось – пунктиром на карті – місце означене колись «додому»…» Додому він повертався завжди, вдома він і залишився, але його текст життя належить Всесвіту.

Володимир Студінський,
м. Київ

Джерело: Студінський В. Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: пошук тексту // Люблю+Слово. - №1 (25), 2013. - С.136-141.

Немає коментарів:

Дописати коментар