Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

пʼятницю, 31 травня 2013 р.

Марія Хімич. «Душі моїх недописаних книг» (рецензія на книгу "Набережна під скелями")

Ґудзь Ю. П. Набережна під скелями: вірші, проза, переклади, статті, рецензії, інтерв’ю, листи / Упоряд. Левченко О. Г. – Житомир: ПП «Рута», ПП Левченко О. Г., 2012. – 252 с.

Мабуть, тому розсудлива доля дає поетам лише важку, безхлібну та самотню дорогу, щоб у їхній душі не зародилася гординя через усвідомлення власного таланту. Інакше, закатані в асфальт прижиттєвого визнання, забетоновані на постаменті поклоніння, вони не могли б розгледіти крізь жертовні гірлянди із барвінку та лапастих гілок ялини власне призначення, свою плоть із рідного чорнозему, і не заспівали б пісню – мелодійно, щемко, до сльозоточіння. Пісню, від якої отямлюються манкурти.
Юрко Ґудзь усе життя писав один суцільний і водночас різноплановий текст (у розумінні Ролана Барта), до якого можна віднести його вірші, новели, оповідання, романи, рецензії, статті, переклади, листи до близьких людей, і котрий одразу вступає у контакт із читачем. Проте не як інопланетянин, а як божевільний Капелюшник із Країни Задзеркалля: він спонукає реципієнта до співтворчості, мислення і відновлення генетичної пам’яті. Цей текст має живу душу, тому-то він і апелює напряму вже до нашої, захованої за шторами тіла:

Душі моїх недописаних книг

І душі Тобою ще ненароджених дітей

Взимі раптово переплітаються

І перевтілюються в птахів, –

Вони злітаються на підвіконня

Давно згорілої оселі

Ще нероз’єднаного літа –

На час і простір, на чоловіка й жінку.

В глибинах теплих мовчазного тіла

Ще все поцейбіч ще прозорих шиб…

Ґудзь чимало уваги надавав слову, прислухався до його потаємних кореневих значень, забарвлення та аромату. Уривок із листа Надії Миколайчук до Юрка:

«Ти навчив мене відчувати запах і колір слова, а давніше (до нашої зустрічі) я думала, що словами можна передати лише думки, зміст чогось і таке інше…».
Тексти Ґудзя насичені роботою над словом, спробою відчинити його мушлю та знайти серцевину-перлину:

        Таша (Тиша) – ти пра-

пра-, пра-

ВИРІЙ – це рай,

Це Княжий Затон Твого Білосонного Тіла,

то – ЗИ-МА, і продовження

всіх занімілих селенцій,

це – продовження ТЕ-МИ,

там, де все – це НЕ-МИ

в безпритульному просторі

Оповідь у прозових текстах Ґудзя йде лінійно, але поруч із тим стрижень сюжету розростається врізнобіч часу і простору, ніби дерево, торкаючись гілками та корінням інших площин, які до сюжету, здавалося б, не мають відношення. Цей текст водночас описує і не зображає нашу щоденну реальність. Він її торкається, проте далі проектується вже в інші виміри, де існують видозмінені закони буття, або їх не має зовсім (оповідання «Гуміарабік»):
«Мене ці люди ніби й виділи, але не звертали на те видіння щонайменшої уваги. Навпроти них, майже під ногами, були зірвані дошки й крізь дірку в підлозі раз по раз хтось викидав заступом чорну землю. Щось у мені зрушилось і я вже не дивувався, звідки взялися тут на третьому поверсі, ці сиві опевдоли – чому і для чого виймають вони з розритої могили трухляву труну і ставлять її на дубовий стіл…».
В англійській мові є вираз «Text me», що означає «Надішли мені смс». Тексти Ґудзя теж надсилають нам свої есемески, своєрідні повідомлення, які ще потрібно розшифрувати і вчитатися в усі потаємні та явні сенси.
Ґудзь інтуїтивно знаходив такі собі «споріднені душі», а затим писав про них статті та перекладав їхні праці. Ось, до прикладу стаття «Брати» про лідера таємного «Товариства об’єднаних слов’ян» Петра Борисова та його брата, соратника Андрія. У Петра Борисова та Юрка Ґудзя простежуються схожі риси та доля – обоє були вільнодумцями, вправлялися в образотворчості, дуже самотніми, яким не судилося мати подружнє щастя, хорошими і вірними друзями, такими собі янголами, які відкладають всі свої справи вбік, коли їх просять про допомогу. І навіть їхні смерті схожі у своїй раптовості, на вершині творчої наснаги та молодості.

Читаючи інтерв’ю з Юрком Ґудзем можна повніше зрозуміти його творчі пошуки, його мистецьку та громадську позиції. У них він розповідає про свій роман «Ісихія», збірку новел та оповідань «Замовляння невидимих крил» (остання при житті автора), а також – про засновану ним «Українську Реконкісту» (від іспанського слова «rekonquistar» – «відвойовувати»). Її покликання – «звільнення нашої свідомості від постколоніальної залежності, від усіляких мас-медійних ідеологем і стереотипів, штибу імперських «обустройств» чужих територій, ролі «старшего брата», кремлівської маячні про «всесловянскоє єдінство».
«Листи» – це особливий розділ книжки, заглядання у шпарину приватного життя, безпосередній дотик до дружби та кохання письменника, його способу мислення, літературної кухні та щоденного про(ви)живання…
Тандем художниця-поет – що може бути прекрасніше? Навіть творча пара режисер-актриса не можуть його перевершити. Співтворчість, помножена на кохання аж хлюпає з берегів листів Ґудзя до Надії Миколайчук, художниці із с. Лучин, що на Житомирщині. І що важливо – художниця не поступається поету в метафоричності своїх віршів:

Зелені двері пам’яті

розхристані вітрами,

сивий янгол

біля зачинених дверей її мовчання

шукає дорогу повернення –

склавши стомлені крила…

 А поет – у глибині своїх художніх полотен. Це дотик до творчої кузні, лови сріблястих пір’їн натхнення та невимовне зачудування можливостями свого протеже, напарника, супутника...
У книжці є фотодокументи – фрагменти з рукописів, вирізки з газет, знімки. Вони допомагають торкнутися до живого тіла тексту та відчути незриму присутність Юрка. Як ось рукописний лист до Тані. Читаючи його (а не друкований аналог, теж розміщений у книжці) виникає враження, що лист адресований безпосередньо тобі… І ця рецензія – своєрідний лист-відповідь Юркові Ґудзеві, який, я певна, дійде до нього, завдяки вам, читачам-провідникам.
Що цікаво: коли читаєш книжку Ґудзя, виникає відчуття тепла та присутності співрозмовника-побратима. Розумієш: ти не один у цих «ста літах самотності української літератури», за висловом самого Юрка. І навіть, коли книжка прочитана і займає своє місце на книжковій полиці десь між філософами, літературознавцями та визначними письменниками двадцятого століття, відчуття тепла не зникає. До якої-якої, а до цієї книжки ти обов’язково повернешся. І кожного разу віднайдеш у ній для себе якесь нове звучання.
До творчості Ґудзя слід звертатися митцям будь-яких галузей – він провокує до розширення власних меж творчості. І йдеться зовсім не про ганебне мавпування або елементарне наслідування. Юрко надихає до створення чогось якісно нового, до стрибка в гіперпросторі, на який ніколи не міг зважитися.
Тексти «Липневого янгола» слід підтюпцем заковтувати тоді, коли відчуваєш: ти стрімко, до знепритомнення втрачаєш Світло, ніби артеріальну кров від ран, отриманих у бійках за місце під сонцем, від опромінення телевізійними маразмами та через життєві прикрі халепи. Не бійся насититися Ґудзем внутрішньовенно, адже ми, хворі янголи, так болісно потребуємо зцілення зламаних невидимих крил…
Кілька слів про упорядника Олега Левченка. Сьогодні у Житомирі він разом із дружиною Галиною Левченко продовжує «Українську Реконкісту»: видає Юркову спадщину, є одним із організаторів фестивалю-конкурсу молодих поетів Житомирщини пам’яті Юрка Ґудзя «Клекотень осені» та видає літературно-художній журнал «Люблю+Слово», в якому кожен молодий літератор з будь-якого куточку України може без проблем опублікувати свої вірші, прозу, дослідження.
Короткі біографічні дані про автора: Юрій Петрович Ґудзь (1. VII. 1956 – 20. II. 2002). Поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних та нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми: Юрій Тетянич, Хома Брут, рідше Хома (Іван) Брус, Василь Маринич. Лауреат літературної премії ім. Івана Огієнка та двох міжнародних премій. Член Національної спілки письменників України (Житомирське відділення, 1991) та Асоціації письменників України (Київське відділення). Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ, 1997), романів «Не-ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8, 12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль, 2009).

Марія ХІМИЧ



Джерела:
Хімич М. «Душі моїх недописаних книг» (без скорочень) // архів автора.
Хімич М. «Душі моїх недописаних книг» // Літературна Україна, квітень 2013.
Хімич М. «Душі моїх недописаних книг»  //Люблю + Слово. - № 2 (25), 2013. - С.131-134.




Хімич М. «Душі моїх недописаних книг»  //Люблю + Слово. - № 2 (25), 2013. - С.131-134.

Немає коментарів:

Дописати коментар