Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

четвер, 7 липня 2016 р.

Леся Ґудзь. До 60-річчя з дня народження Юрка Ґудзя. Юрій Ґудзь: "Викреслений зі свого часу, але поряд вічних..."

ДО 60-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРКА ҐУДЗЯ
ЮРІЙ ҐУДЗЬ: «ВИКРЕСЛЕНИЙ ЗІ СВОГО ЧАСУ, АЛЕ ПОРЯД ВІЧНИХ…»

Не рідня ми з цією людиною, лише однофамільці, проте спільного у нас чимало. Життя раз по раз зводило докупи: коли нас, учнів-четвертокласників місцевої школи, захоплювали розповіді улюбленого вчителя історії, манили в незвідане заняття геологічного гуртка – знову ж таки під його орудкою; коли він запропонував, почувши наші дражнилки на уроці, створити свою власну класну книжечку віршів, до якої долучилися усі учні; коли саме йому я довірила своє перше римування і саме він не висміяв, а підтримав мене і підштовхнув до подальшого поетичного експериментування… Пізніше мій учитель став моїм колегою – тут же, у рідній для обох школі, ми зустрілися на рівних правах вчителями.
Саме цій людині я по сьогодні завдячую своєю любов’ю до історії рідного села, до його людей і особливо – до скривджених долею, обтяжених фізичними вадами, але таких чистих душевно! Юрко умів бачити їх глибоко і так само глибоко розуміти. Мав велике бажання описати їх, залишивши бодай на папері знак їхнього існування на землі. Встиг, мабуть, якусь соту частину з задуманого - востаннє, коли ми бачили його живим, показав перший примірник книжки про односельців. Радів при цьому мов дитина. А за тиждень по тому – телефонний дзвінок з Житомира: повідомлення про те, що Юрія не стало.
 «Інстанції» розпитували, хто його батьки, хто він сам, намагалися з’ясувати, чи не буде скандалу в пресі… Бог усім суддя: і тим, хто підняв руку на це життя, і тим, кому десь ним перейдено дорогу, і хто не зміг змиритися з цим… Різне говорять сьогодні й про самого Юрка – здебільшого про «міське» - київське, житомирське -- «богемне» життя Юрія Ґудзя. Тому, напевно, і небагато слухачів віднаходять з-поміж немильнян, приїздячи щороку в липні до Немильні, гості-побратими по творчості Юрка Ґудзя – адже їм, місцевим, ця людина бачиться зовсім іншою – такою як вони, як його рід: селянин-дід – колишній наймит, котрого після революції одружили з донькою хазяїна, у котрого наймитував; батько – колгоспний електрик, котрого частіше кликали Петром Рибачишиним – по прізвищу дівочому дружини-вчительки; мати з обнадійливим іменем Віра – вона й справді вчила і своїх трьох, і чужих дітей у школі вірити у людську гуманність…
   Таким Юрко сприймається просто, невибагливо – і чи не глибше, ніж високі слова і патетичні заяви про нього. Він наш, немиленський – і нехай його знають таким, хай це буде свого роду духовною свічкою пам’яті нашого земляка.
Бо головне – щоб знали, пам’ятали, щоб не гасла ця свічечка у часі, не розпилювалася у інших подіях сучасності, щоб концентрувалася енергетика цього імені хоча б раз на рік у його Немильні, котру так трепетно любив, хоча й не мислив себе землеробом на її бідних пісках жодного дня. Праця на полі бачилася Юрку чимось виснажливим і безнадійним, про це не раз пише у щоденниках. Але водночас він терпляче і ретельно оре іншу ниву – письменницьку – і вже на її полях постійно і, здається, наскрізно проходить Немильня, її мешканці не залежно від віку, статусу, характеру. Спасибі цій людині за це – хто, де і як побачив би ще це загублене у лісі і позбавлене великої уваги світу село, доки про нього не почав писати Юрій Ґудзь?
Тепер до нього їдуть люди, котрі ніколи раніше не мали особливої потреби у спогляданні запилених неасфальтованих вулиць, покинутих хат, небагатих подвір’їв, замуленого ставка, «некрутих» школи, клубу, ФАПу, принишклого під спекотним сонцем цвинтаря. Так, це і є сучасна Немильня! Але вже десять років сюди їдуть, аби побачитися з Юрком: до його могилки, до школи з його духом у музейній кімнатці і меморіальною дошкою на фасаді, до людей, словами і помислами котрих ще говорить і думає Юрко – бо ж у своїх книгах, новелах і щоденниках повністю зберігає і лексику, і звичаї, і психологію рідних немиленців, говорить їхньою мовою і думає по-їхньому. Ось і завтра ще зранечку коло школи зануртує життя незважаючи на перший день липня, в час відпусток: саме у цей день – день народження Юрія Ґудзя – і ні днем раніше чи пізніше прибудуть сюди гості. Зібрання літераторів, творчої інтелігенції всіх напрямів носить уже десятий рік ніжну милозвучну назву «Липневий янгол». Аж пахне липою від неї, хочеться легенько доторкнутися до тих уявних ангельських крил, відчути присутність н а ш о г о Юрка тут, у стінах школи, на подвір’ї його батьківської хати, на вулицях його НЕ-МИ – так любив називати він рідне село. І знову, як укотре, з великого автобуса висиплються горохом на сільські пахощі липня гості з поетичного братства Юрка Ґудзя, котре давно вже стало міжнародним, і вклоняться хлібу, і будуть запрошені до душевної розмови – так, як «у тихій пам’яті Бога»… Раз на кілька років приїздить до Немильні з далекої Канади сестра Юрія Раїса з чоловіком-науковцем. Радіожурналісти з Житомира беруть тут матеріали для  тематичних передач, а молодий письменник Євген Лущиков зняв про нашого земляка документальний фільм. Друге Юркове «я» після його смерті – Олег Левченко – неодмінно прочитає «Барикади на Хресті» так, як більше ніхто краще не зробить цього. Привезуть неодмінно літературознавчі роботи, дослідження його творчості і особистості літературознавці і науковці з Житомирського педуніверситету, з Києва, Рівного, з області… Заспівають нову пісню на його слова, презентують книгу його творчості або про нього. Щороку – щось нове, неповторне, значиме. І будуть теплі слова, щирі спогади, думки, припущення про те, що стосується цього імені… А потім будуть читання – оті, що з Юркового, з біловіршевого його, з прозового – але живого, оживленого єдиного у році дня – першого липня. Дня липневого янгола… Так наш Ґудзь щороку святкує свій день народження у своїй НЕ-МИ…

Леся Ґудзь, родом і корінням – із Немильні.


ЩОДЕННИКИ ЮРКА ҐУДЗЯ: 15 ЦИТАТ  ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РАНІШЕ

Без дати.
Як вочевидь реальне життя переходить на рівень чорно-білого письма – збережених (позбавлених берегів і оберегів) на папері знаків, німих літер і нерухомих слів…
Як можна озвучити старіння, вмирання, як виє любов, як стогне сосна…
У слів є пахощі…

18.08.93.
Десь перед ранком, годині о четвертій, почав іти дощ… Шум небесної води крізь ще зелене листя…
Хтось хоче повизбирувати каміння. Хтось марить часом, коли зможе його розкидати… Цур їм і пек – найбільше, що хочеться нам, – це назбирати повну пелену яблук…
Сізіфе, покинь свою від бувальщину-спонукальщину, спотикальну спокуту свою – дремени від наглядача, від недремної долі своєї – втікай до саду – може, ще встигнеш назбирати спасівських яблук…
Без дати.
Хмари сьогодні – схожі на білі дерева,  на легкі, швидкі дотики пензля білилом на синьому тлі.

Без дати.
Гріховність культури – устремління в космос, крізь реальну людину.
Людина може духовний простір свого короткого життя розширити до нескінченності, своїм досвідом охопити вселюдський досвід.

18.08.93, середа. Немильня.
Який шмат і якої праці сьогодні завершили надвечір!  Поле картопляне – як місце ритуалу, що з’єднує живих і мертвих: нас і замучених на цьому полі бабу Якилину і тітку Ольку…

18.08.93, середа.
У кожної людини є завжди щось своє, найдорожче, поряд з чим замусолені підтирачами держави фонтани словесні «народ», «держава», «нація», «священні кордони» ніц не значать…

24.08.93. Вівторок.
Якою любов’ю супроводжуються перші проводи своїх дітей в життя і дай Бог сили й мужності останнім хоча б на десяту долю її – щоб провести їх в смерті…

Без дати.
Бути глиною в Божих руках – вбирати в себе небесний вогонь і воду – і сприймати кінцеву неминущість як здобуття остаточної форми…

Без дати.
Угадати-віднайти-впізнати  с в і й  текст і зуміти донести його на межу промовляння…

Без дати.
Нічого, крім голосу – голос – тіло твоєї душі…

28.08.93. Перша Пречиста.
Минуле – як форма буття. Те, що не збулося – збереглося назавжди, в безпечному просторі, в сховищі буттєвому. Час, що відходить, час, що калічить людей і янголів, може бути не тільки рятівником, стражем – не стражником – минулого нашого, те, що було. Час – найтяжчий, найнестерпніший – виявився тим, що тепер найбільше допомагає звідти – відчуттям повноти колись впізнаного буття – час, коли працював у школі, час, коли ходив на побачення в психіатричну лікарню – до брата й матері – той час виявляється вже тепер як форма повільної допомоги – теперішньому більш-менш впорядкованому, полегшеному існуванню.

Без дати.
Як мухи в бурштині ми влипли в свою епоху.

Без дати.
Сьогосвітнє наше життя зазнає таких зовнішніх і внутрішніх деформацій, що витримати їхній тиск без відчутних втрат – фізичних, моральних, етичних – стає майже неможливо. Але від нас залежить, як в тому чи іншому випадку будуть діяти механізми психологічного захисту. В залежності від самої людини вони можуть бути різними. Найпоширеніший стан деперсоналізації. Фізична і духовна здатність людини пристосовуватися до нелюдських умов щоденного виживання перевершує всі досі знані норми і рівні межі… [Люди]відчуваються кинутими напризволяще владою – колишньою опікункою і гартом певного, навіть рабського рівня існування.
Невизначеність в часі цих поневірянь… Більшість вже звикла, що це триватиме нескінченно. Відчуття внутрішньої порожнечі. Робота (від слова «раб»), не здатна навіть забезпечити найзлиденніший мінімум.
Життя багатьох людей, позбавлених надій на майбутнє, наповнене страхом перед завтрашнім днем, переносить майже повністю у ретроспективний вимір.
Вони можуть нескінченно говорити-слухати, як колись було гарно і дешево.
Людей змусили жити на межі… Усвідомлення ненормальності неприродності того стану, коли голод не дозволяє думати ні про що, окрім їж. Апатія – що від тебе самого вже нічого не залежить. Кожен з нас ще зовсім  недавно вірив у свою значимість.

30.08.93.
Україна – для молодих вовків, а не для пенсіонерів.

Без дати.
Відчуття: хтось постійно викреслює моє ім’я з усіх антологій і вносить його до зовсім іншого реєстру… Я викреслений зі свого часу – але я поряд вічних, хоча й приречених, людей …

Джерело: Ґудзь Л. До 60-річчя з дня народження Юрка Ґудзя. Юрій Ґудзь: "Викреслений зі свого часу, але поряд вічних..." // Лесин край, липень 2016.

Немає коментарів:

Дописати коментар