Юрко Ґудзь. Прокиньтесь, мешканці штанів! Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти

ПРОКИНЬТЕСЬ, МЕШКАНЦІ ШТАНІВ!
Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти

Ось і збулася мрія багатьох шанувальників українського детективу: видавництво "Джерела М" випустило в світ першу книгу талановитого прозаїка Леоніда Кононовича. Його роман "Я, зомбі", що ввійшов до цієї книги, написаний майже десятиліття тому, вперше надрукований в журналі "Сучасність" (ч. 7 за 1993 рік). Схвально зустрінутий критикою і читальниками, тоді ж був відзначений премією "Благовіст" – як кращий роман року... Й лише тепер, опісля тривалого мовчання, автор і його твір, продовжений і доповнений романом "Довга ніч над Сунжею", об'єднаний в одне ціле "джерельно-емівським" виданням, врешті-решт вертаються в простір сучасної літератури.
Сюжет "Я, зомбі" доволі простий: напередодні гекачепістського заколоту московські спецслужби готують у Києві великомасштабну провокацію (це вже після різанин у Баку, Тбілісі, Вільнюсі, санк¬ціонованих "миротворцем" Горбі), – щоб мати привід і підґрунтя для введення на території УРСР надзвичайного стану. Безпосередніми виконавцями кривавої акції мають стати зомбовані пацієнти зі спец-клініки знаменитого екстрасенса Альберта Крижанівського... При-ватно-розшукова агенція "Тартар", її співробітники, а серед них – детектив Оскар, головний герой роману, випадково дізнаються про заплановані теракти й втягуються в цілу низку захоплюючих і небез¬печних пригод... Ось такий сюжет. Але є щось зовсім інше в цій книзі, щось особливе, – те саме, яке виривається за межі їй відведеного жанру й виводить її до свого читача крізь всі бар'єри нинішньої літературної ситуації...
Найпершим серед цих висхідних чинників можна назвати високий художній рівень авторського тексту, його внутрішню інтонацію неспішного проживання власної самоти, всіх зусиль особистого звільнення і впізнавання... По-друге, неймовірно потужний антиімперський, антисовдепівський потенціал – у всіх діях і вчинках колишнього афганця, сина сільської вчительки, який усією шкірою своєю відчуває – щось не так у цьому світі... "Що не так – я не знав, хоч убий. Але передчуттям я вірив. За роки війни в мене з'явилося багато всяких талантів: я міг спати в снігу, жерти дохлятину, витримував багатоденні переходи в горах, поціляв у людину ножем з п'ятдесяти кроків, та найголовніше – я завжди встигав вистрілити першим..." А ось, ніби на відстані простягнутої руки, сидить його ворог – "невисокий, білявий хлопчина з холодним поглядом і нахабно-багряним лицем, й уся його біографія читалася на лобі. "Я вгадав її за якусь частку секунди, поки націлював парабелум... Я знав таких людей – це був типовий комсюк, яких удосталь на кожному підприємстві, в кожному вузі чи технікумі: спочатку вони працюють стукачами, потім – дрібними провокаторами, з тих, що видирають гасла та зав'язують бійки на мітингах та демонстраціях, а далі за комсомольською путівкою та рекомендацією оперативників їх беруть в органи й довіряють зброю. І ось зараз він сидить у кабіні авто й впивається своєю безконтрольністю й безкарністю...
Дія роману розгортається на тлі ранньої зими й нескінченного снігопаду: з неба сиплеться й сиплеться білий, ще теплий попіл, Оскар (це його професійне псевдо, "аскер" – себто воїн, так його звали в Афгані, в племені белуджів, до яких він спершу потрапив у полон, а згодом усе з тими ж белуджами майже сім літ воював проти цілого світу) вертається додому, вилазить з машини й вже на порозі хати йому на плече стрибає важкезна волохата туша – пес Більбонський, єдина тут близька й жива душа, якого наш герой зрідка пригощає коньяком, а собі готує каву, додаючи в чашку краплю ванільної есенції та трохи гашишної олії... Заплющивши очі, він смакує пахучий трунок й поволі згадує свої афганські сновидіння: "Вони снилися мені щоночі, й це було так, наче тобі з механічною впертістю крутять і крутять один і той же фільм. Я бачив чітко й виразно: сірі вишні, стежку між них... Нікого нема – ні на городі, ні на подвір'ї, ні поміж вишнями. Тільки вода біжить у берегах, біжить й біжить, як завше. А я, повиснувши між небом і землею, дивлюсь на все те. Тільки дивлюся. Тільки холону в сивому просторі... Господи, як мені хотілося додому, на Вкраїну!" Згодом він все ж повернеться в своє село, де вже давно його вважають мертвим, у цю країну, де збожеволілий часопростір закручується в спіраль безвихідного лабіринту, до знетямлених щоденним виживанням людей: "Певно, їм було достатньо, що в магазинах можна купити сякого-такого їдла, а на вулицях не смалять з автоматів. Вони просто не тямили, що з них роблять дурнів... не бачили, що життя в цій державі все більше перетворюється на зґвалтування, причому зґвал¬тування масове, безперервне, таке, що ніколи не кінчається".
У другій частині книги, в романі "Довга ніч над Сунжею", приватний детектив Оскар розпочинає свій поєдинок з агентом російської розвідки Глобусом. У цій нелегкій (і як то кажуть – благородній) справі йому допомагає американець Ронні, що теж зовсім невипадково потрапляє до Києва. Й вихор нових пригод закручується ще з більшою силою, й хочеш чи не хочеш, а мусиш долати відчуття тихого відчаю всіх зусиль перемогти самого себе...
А блідий світанок вже ллється поволі крізь шиби до кімнати, й треба знову рушати, треба продовжувати свою самотню реконкісту, хай навіть на тлі загальної апатії це може видатися комусь божевіллям... Та вберегти в собі бодай частку живої душі можна лиш так – через відвойовування втраченого простору, через опритомнення і впізнавання своєї приналежності до спільного тіла роду, своєї сьогосвітньої спромоги почути крізь пошуми хворої крові, крізь всі безпам'ятні десятиліття поклик гордих і непідлеглих будь-якому зневоленню предків. Тоді ще є шанс позбутися і власної зомбованості. Отож, як пише в одному зі своїх віршів близький і давній товариш Кононовича, поет Микола Біденко, – "Повстаньте, мешканці штанів!" Та для початку треба хоча б пробудитися від летаргійного сну.
м. Житомир

Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів! (Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти) // Кур’єр Кривбасу. – №136, березень 2001. – С.176-178.
Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів! (Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти) // Панорама. – №33, 1 листопада 2001. – С.4  

Сергій Бовкун. Літературні читання. Газета "Експрес" за 9 липня 2009 р.

Літературні читання
До маленького села Немильня на Житомирщині завітав чисельний "десант" науковців та письменників з Житомира, Києва і Рівного.
Друзі та колеги талановитого поета й прозаїка Юрка Гудзя з'їхалися сюди, аби згадати свого побратима.
"Щороку в Немильні відбуваються такі пам'ятні заходи, — розповів "Експресу" житомирський поет Олег Левченко. — Ми приїздимо до села в день народження Юрка, відвідуємо його могилу, а потім читаємо його вірші в місцевій школі".
Юрко Ґудзь прожив лише сорок п'ять років. Він народився у Немильні, а в лютому 2002 року трагічно загинув. Залишив по собі три поетичні збірки та книгу прози. Проте творчість Юрка визнано одним із найпомітніших явищ у сучасній українській літературі. Твори майстра перекладено кількома європейськими мовами та відзначено престижними літературними преміями.
Нинішні читання мали назву "Липневий янгол". В актовому залі місцевої школи вірші поета зі сцени читали письменники, музиканти, художники, літературознавці. А на маленькому сільському цвинтарі могилу Юрка прикрасили свіжі квіти — як знак того, що яскрава зірка його таланту не згасла.
Сергій БОВКУН

Бовкун С. Літературні читання // Експрес, 9 липня 2009 р.

Сергій Козак. Під небом Немильні (стаття)

Як квітка, що потопає у розкоші липневих трав, так і село Немильня втішається розкішшю поліської природи. Віддалена від столиць і „великих шляхів" (від райцентру – 35 км, від автостради Київ Чоп – 17 км.), Немильня від цього тільки виграла. Напоєне ароматами трав повітря, ягідні плантації в навколишніх лісах, річка Немильнянка, що крізь рясні верболози впадає в Случ, лелечі гнізда над обійстями немильчан – все це й без кабмінівського чи бодай облрадівського (а чому б і ні!) рішення сприймається заповідною, рекреаційною зоною. Перебуваючи тут, розумієш, що серед такої – від самого Бога! – природної щедроти не міг не народитися справжній поетичний талант.
Власне, так воно і є: Немильня – батьківщина таланту Юрія Ґудзя (1.VI 1.1956-20.11.2002) – поета, філософа, вчителя, художника, члена Національної спілки письменників України (Житомирське відділення, 1991). Друзі поета згадують, що Юрко багато мандрував, вів аскетичний спосіб життя. Автор книжок „ Postscriptum до мовчання", „Маленький концерт для самотнього Хронопа", „Замовляння невидимих крил", „Боротьба з хворим янголом", романів „Не-Ми" та „Ісихія", поеми „Барикади на Хресті", інших творів, поет відійшов у вічність у сорок п'ять років, причому за трагічних, досі так і нез'ясованих, обставин у Житомирі. Похований на сільському цвинтарі рідної Немильні.
Хоча народився він – про цю деталь мало хто згадує з дослідників творчості поета – в сусідній Миколаївці, та все дитинство минуло тут, у Немильні. Мало того: Немильня – це Юрко Ґудзь, а Юрко Ґудзь – це Немильня. „Він – наш, а ми – його", – кажуть сьогодні про поета в його рідному селі. Цю неподільну духовну спорідненість знову засвідчили поетичні читання „Липневий янгол", присвячені пам'яті Юрія Ґудзя, які 1 липня – якраз у день народження поета – вже вп'яте відбулися тут.
Того дня з Києва я приїхав завчасно. І від цього лише виграв, бо ще до початку літературних читань і приїзду інших учасників свята мав нагоду познайомитися з немильнянами, пройтися стежками Юрія Ґудзя. Вже перші знайомства переконали: Ґудзів у Немильні – півсела. Ів приміщенні школи, яку закінчив свого часу майбутній поет, мене також зустріли Ґудзі. Директор школи – Олена Павлівна Ґудзь, яка свого часу викладала в Юрковому класі хімію, тепло розповідає про свого колишнього учня, знайомить із матеріалами про свого випускника, що дбайливо зберігаються в школі.
Мене супроводжує вчителька Леся Ґудзь. Спершу йдемо до рідної хати поета. Потопаюче у зелені обійстя, скромна, але з привабливими настінними візерунками, хата. По-сусідству з поетовою домівкою – церква, до якої Юрко заходив щоразу, тільки-но приїжджав до рідного села з далеких і близьких мандрів. Від церкви сучасної прямуємо до місця, де колись стояв перший немильнянський храм. Неподалік – з розкішною кроною сосна у вигляді хреста-тризуба, описаного в творах поета. Звідси – усього кілька кроків до ще однієї місцини, де часто бував Юрій – такого мальовничого, між верболозами, берега річки Немильнянки.
– Юрій Петрович завжди знаходив час повести нас, учнів свого класу, до лісу, який він сам дуже любив і нас навчав любити, – розповідає пані Леся. – Пригадую, як він уклав першу рукописну поетичну збірку. А ще збирав фольклор, записав багато пісень, які завдяки йому не стерлись у людській пам'яті, і нас, своїх учнів, заохочував до творчості. Ми віримо, що ім'я нашого земляка й надалі притягуватиме до Немильні людей небайдужих як до творчості Ґудзя, так і взагалі до слова, до літератури.
Вшанування пам'яті Ю.Ґудзя почалося з відвідин сільського кладовища. Лягають квіти на поетову могилу, горить свіча, линуть тихі слова... Потім усі збираються в школі, де звучать спогади про поета, пісні на його слова у виконанні учнів немильнянської школи.
Після цього у приміщенні клубу відбулися літературні читання, а, по суті презентація видань Юрія Ґудзя „Замовляння невидимих крил" і „Postscriptum до мовчання" – презентація, оскільки сам поет не встиг побачити цих своїх книжок. Йшлося також про зведення пам'ятника поетові у Немильні, створення музею, який, можна сказати, вже започатковано тими цінними матеріалами, що зберігаються в бібліотеці Немильнянської школи (голова райдержадміністрації В.Гончарук пообіцяв фінансове сприяння). Серед експонатів цього, поки що шкільного, музею – рукописи віршів, першопублікації творів поета і дослідження про нього, щоденникові записи Юрія Ґудзя періоду навчання в школі, альбом цінних фотознімків тощо.
Того дня до Немильні приїхали гості з Новограда-Волинського, Житомира, Рівного, Києва... У вшануванні пам'яті поета взяли участь голова братства ім. Юрія Ґудзя Марія Рудак, літератори Ніла Зборовська, Наталя Лисенко, Анатолій Сірик, Світлана Штатська, Олег Левченко, викладач школи мистецтв Лариса Бойко, голова Новоград-Волинської райдержадміністрації Віктор Гончарук, голова сільради Любов Желєзняк, друг дитинства поета Олександр Туровець, учениця київської спеціалізованої школи №193 з поглибленим вивченням української мови та літератури Дарина Козак, студенти житомирських вишів, учні та вчителі шкіл Новоград-волинського району, немильняни. За словами начальника Управління культури та туризму облдержадміністрації, відомого поета і прозаїка Василя Врублевського, який багато зробив для становлення житомирського Літературного музею, саме до цієї установи нещодавно надійшли архіви Юрія Ґудзя, опрацювання яких також сприятиме нашому наближенню до творчої і життєвої долі справді чудового письменника.
...Своє земне поет відмандрував... Та наші мандри Ґудзевою творчістю лише починаються. Це мандри його есеями, поезіями, образами, думками, його філософією, а ще – шляхами-дорогами: тими, якими він пройшов, і тими, якими ще маємо пройти ми.
Немильня-Київ

Козак С. Під небом Немильні //Літературна Україна, липень 2009. – С.1-2

Уточнення: У статті некоректно сформульовано "...„Замовляння невидимих крил" і „Postscriptum до мовчання" – презентація, оскільки сам поет не встиг побачити цих своїх книжок." Юрко Ґудзь знав про існування цих книжок! Можливо, автор статті, будучи в згаданому клубі с.Немильня, не перепитав і не уточнив?.. „Замовляння невидимих крил" було видано напередодні загибелі Юрка Ґудзя, а про збірку „Postscriptum до мовчання" видану в Канаді (Торонто, 1990) Юрко Ґудзь дізнався (мав змогу тримати її у своїх руках) лише наприкінці 90-х.
Олег Левченко

Юрко Ґудзь. Світлини з сімейного архіву

1972, Малин, Лісотехнікум


Київ, Геологорозвідувальний технікум


Київ, Геологорозвідувальний технікум


Юрко біля Случі, пр. 1971р.


Київ, Геологорозвідувальний технікум


Київ пр. 1985р.


Немильня, пр. 1987р.


Юрко і Настя (Ася), моя старша донька, Юркова хрещенниця. Немильня, пр. 1987р. (Раїса Ґудзь)


Юрко і Марійка, моя молодша донька. Немильня, 1987р. (Раїса Ґудзь)


1989р., Севастополь


Севастополь, липень 1990. Юрко з сином Богданом


Крим, Юрко біля воріт печерного міста Чуфут -Кале




Немильня 1993. Юрко з Богданом


Юрко Ґудзь

Ґудзь Анатолій (Толік) - брат Юрка Ґудзя

Толік, тут йому років 9-ть

Толік, років 15

Я у Афган по дурості своїй втрапив... Перших два місяці служив при штабі ТурКВО в Ташкенті. До армії в мене вже був розряд по плаванню й боксу, непогано і зі штангою вправлявся... А відтак я весь курс молодого бійця пройшов на "ура", без якихось труднощів... Тримався там, де інші падали, видихалися... Й діди це зауважили, не припахували мене — любили слухати мої хармани про всілякі амурні пригоди, про чудеса, що творилися на Подолі й Шулявці, про те, як у ресторані "Краків" ми слухали циганський хор і за одним столиком з красунями-чавелами співали "Пару гнєдих"... Та коли з'явився новий сержант-"замок" (на посаді замкомвзводу) й почалися нічні підйоми — виховна робота з "оборзєвшим" молодняком, — я відчув, що пахне смаленим. Той кацапура (десь з-під Пермі родом, Єгоров було його прізвище) на пару зі своїм помічником, теж сержантиком, вже без найменших поблажок взялися за нас... Вишикують роту в коридорі, висмикнуть з шеренги кількох "салат" й починають "отрабатывать" на них прийоми карате — удари ногою по корпусу, в голову... Добре, що я міг виставляти так-сяк захисні блоки. Це навіть подобалося сержантові: тренувальний "снаряд" проявляє здорову ініціативу. Та все ж якось не витримав: замість того, щоб лише захищатися, щосили врізав "помічникові" коліном під живіт, приліпив п'яну харю до підвіконня... Опісля цього випадку за мене взялися всерйоз... Думав — усе, буде мені тут гаплик. Й саме тоді познайомився зі стройбатівцями-земляками. Вони вже мали йти на "дембель", завершували якусь акордну будову... Почали допитуватися, чому весь час ходжу з синцями. Розказав їм про все... Й ветерани "королівських військ" вирішили захистити "зьому"... Однієї суботи взяли мене з собою в "самоволку", на танцплощадці підловили моїх сержантів і вивели їх тихцем до найближчого смітника... Там наказали мені зірвати з них жовті "соплі" — сержантські лички з погонів, а тоді пустили переляканих кацапчуків по колу... Спершу їх гасили руками, не даючи впасти, вже на землі почали місити кованими чобітьми.. Я вже кричу на них, — мужики, що ви робите, ви ж їх на смерть заб'єте, — ледь відтягнув, зупинив своїх, обкурених анашею, захисників... А на ранок Єгорова з проломленим черепом, його напарника з вибитим оком привезли в медсанбат...
А в понеділок, вже надвечір, мене викликав до себе замполіт... Він у Києві народився, все збирався колись вернутися додому... Каже мені: "Завтра матимеш розмову з генерал-штабістом...Вислухай все уважно, добре подумай над його словами... Не хочеться віддавати тебе під трибунал через тих виродків. Один з них зостанеться калікою на все життя... Так що, хлопче, шануйся, слухайся старших... Й бережи власну голову на плечах..."
Наступного дня, в просторому кабінеті, я стояв перед генералом. З подвійним підборіддям, з маленькими очицями, схожий на вгодованого кнурця, він поплескав мене по плечу й запитав: "Ну, что, сынок, хочешь хорошей службы?.. Дадим тебе звание прапорщика, после всего получишь квартиру в Москве..." Я ствердно хитнув головою і сказав: "Да"... А він продовжує: "Будешь в роте охраны — сопровождать спецгрузы с Афгана... Что там увидишь, чем будешь занят — об зтом никому ни слова... Ты меня понял, сынок?.." Й знову я відповів — "да"... Навіть не підозрював, яким пеклом обернеться те слово для мене найближчим часом... (Уривок з оповідання "Афганець")

Батьківська сім’я Юрка Ґудзя: батько - Петро Филимонович, мати - Віра Костянтинівна, брат Анатолій, сестра Раїса. Світлини з сімейного архіву

Cім’я: батько - Ґудзь Петро Филимонович, мати - Рибак Віра Костянтинівна, діти: Анатолій, Юрій, Раїса, знімок приблизно 1962-63 рр.



На цьму знімку Юркові рік-півтора



На фото: Анатолій (Толік), Юрій (Юрко), Раїса (Рая). Приблизно 1962-63 рр.



"Юлко і Лайка - так нас жартома називали тому, що ми не ви
мовляли літеру Р" (Раїса Ґудзь)

Чомусь згадалося, як ще малими, в містечку, що назвою своєю засвідчувало гоноровий чин місцевих пиворізів, удвох з сестрою ми наїлися солодкого клею на вишнях, як глуха в старості баба Ївга шпетила нас за нерозбірливу всеїдність, напувала густим і пахучим ром'янком. Той клей, що виступав з тріщин вишневих дерев, баба називала якимось дивним, неймовірно влучним словом... Бабця померли, а назва забулася й скільки потому не силувався, я не зміг її пригадати. Знайшовся тільки літературний відповідник, гуміарабік, чужий і схолоднілий посеред інших словникових в'язнів...

..Така пустка в хаті, де ми колись всі втрьох - Рая, Толік і я, малими, навпроти вогню, у плиті грілися й слухали дідові "хармани" про Робінзона Крузо, Варвару Великомученицю, Юрія Змієборця.. з хвилюванням і нетерпінням очікували празникових гостей на Покрову, їхніх гостинців... На покуті потемнілі від пилу образи, Асіні квіти з паперу, пришпилені до стіни, над ліжком - пейзаж зі ставком, лебедем і рибалкою, намальований на шматку полотна Ригором Літвінцем, давно щезлим із села немиленцем...

Куди, до кого, посадовивши на колгоспну підводу, запряжену парою коней, мене і мого однокласника, Сашка Т., двох "учительських" дітей, яким і по п'ятнадцять літ ще не сповнилось, відразу ж по закінченні восьмого класу, повезли вчитися - до чужих назавжди міст, од батьків, менших братів і сестер, од людей, у яких влада назавше вбила віру й довіру до рідних місць, - що тут, біля них, можуть і їхні діти жити... й не мучитись так, як вони..

(уривки з роману "Не-Ми")

Ґудзь Петро Филимонович (батько Юрка Ґудзя), світлина з сімейного архіву

Батько Юрка Ґудзя (Ґудзь Петро Филимонович, пр. 1953 р.).

Тепер я приходжу сюди до батька, — поміж своїх повернень додому й від'їздів до Києва. У смугастому казенному халаті, схожий на арештанта, він виходить мені назустріч. У відповідь на моє привітання мовчить, а потім, якимсь різким і майже ворожим тоном, запитує: "Ти не пам'ятаєш, як звалася повість, в якій Гендель, Скарлатті і Гайдн приходять на могилу Березовського й розмов-ляють-балакають про нього, про його музику? Не пам'ятаєш?.. Хто автор її — не знаєш?..." Я заперечливо хитаю головою... "Ти все забув, ти все забув, ти не хочеш мені помогти навіть в такій дещиці", — повторює він розпачливо. Що я маю йому відповісти? Так, я бачив колись ту книжку. Шорстка на дотик, червона обкладинка, золотаве мерехтіння відтиснутих на ній літер...
Батько привіз її в чорній валізці, поміж яскравих і легких тканин крепдешину — подарунків для матері. Його тоді саме комісували з війська, за станом здоров'я... Тільки значно пізніше я дізнався, що служив він у Гавані, в підрозділі, зодягненому в позірно цивільну форму. Звідти він і привіз ту книжку: переклад з іспанської на російську, — там, на острові свободи, і надруковану... Спершу, аніж навчитися читати, я любив її нюхати. Густо набраний шрифт, притишено кольорові малюнки пахли чимось незнайомим, смачним і дуже далеким. Саме так, мабуть, і мусили пахнути сторінки, набрані навпроти океану. А ще разом з тими пахощами вливалася в мене ледь усвідомлена тривога: чорно-біла температура майбутнього перевтілення в текст легко і неуникно торкалася мого чола, і я ще не знав, чим доведеться розплачуватися за оте існування на полях й поміж рядків чужого (власного) письма...
Вже темно й холодно, і санітари мовчки заганяють до палат хворих, я прощаюся з батьком і раптом пригадую, що ті композитори з XVIII століття приходили на могилу зовсім не до Березовського, батько все переплутав, але не варто йому говорити про те — знов буде хвилюватися, звинувачувати мене у симпатіях до масонів, не варто... Він стоїть на порозі, біля відчинених у порожнечу коридору дверей, я встигаю ще крикнути: "Концерт Бароко, тату... Та повість звалася "Концерт Бароко!" Він хоче оглянутися до мене, щось сказати, але вже в спину його підштовхує санітар, за ним вже замикають двері... (уривок з оповідання "Станція Віта Поштова")

Ось батько каже мені: "Взавтра треба пшеницю біля Хоми викосити", - й говорить з такою втомою в голосі, з якоюсь приреченою рішучістю в голосі, що це звучить як "завтра треба буде померти..." Й справді з тотальних робіт на землі (жнива, косовиця отави, копання картоплі, сівба) перебуває на межі двох світів, є самодостатньою. Для людей, через яких здійснюються всі ці "труди та дні", вони тeпeр мають більше ритуальний характер, триб неусвідомленого спілкування з невидимим, аніж практичну потребу... Хіба ж нам треба стільки отого зерна, яке немає де змолоти, немає кому з тієї невидимої муки випекти теплого хліба? Все згодується курам, переточиться на горищі мишами. Моя задіяність в цих ритуалах є неминучою. Для письма не зостається ні часу, ні сил. І все ж, є надія що десь під осінь з’явиться просвіток, можливість хоча б зібрати до купи, передрукувати на українізованій "Москві" вже готові розділи "Не-Ми". (уривок з роману "Не-Ми")

Батько із онучкою Настею (донькою Раїси Ґудзь. Немильня 1987.