Юрко Ґудзь. Вірші. Альманах "Косень'93"

НА СПОМИН ЗИМОВИХ СВЯТ

в тихому білому

в білій тиші

в незабутньому

             забутті

на порозі чужого

                дитинства

янгол зі снігу 

              стоїть

ОСЬ ПРОДАВЕЦЬ

РІЗНОКОЛІРНИХ КВІТІВ

З ПАПЕРУ

посеред чорно-білої зими

навпроти річища людського

живу в підземнім

переході

а поряд мене —

тихий хтось

ладнає обважнілі крила

(теж на продаж?):

пір'їну за пір'їною фарбує

червоним, синім, золотим

і зрідка — каже,

мов до мене: «Я не той,

що снивсь тобі, малому глушману

і ясновидцю, —

в німотних здичавіннях плоті

в небесних схронах для імен

ще ненароджених

ти тільки вчишся говорити

ще з глини зліплені трахеї

слова найперші не забули

ще довго йти повз тебе

будуть

невидимі навчителі мовчання".

НА МЕЖАХ

Зникає літо в полинах,

Кров проступає на бинтах,

У порожнечі завмирає серце, —

Окрут повернення...

Та в рідній хаті

Щоночі душать сновидіння, —

Я знову буду серед тих,

Хто вже не вернеться з походу...

ЛОГОМАХІЯ

в темних руках забуття

жінка тримає моє обличчя

моє здичавіле ім’я

наприпочатку зими самовидців

(в темних руках забуття)

жінка тримає моє обличчя

розтулити боїться сліпі долоні

пригадати боїться себе

в зовсім іншому — світлі?

 світі?

 святі?

...без можливості подвоєння голосних

пасіонарність здвоєних безголосих

набуває обрисів тихого божевілля

на білім обрусі твоїх колін

в гущині занімілих

а б е т о к.

**

кімната самоти

пилюка божевілля

мені наснилась ти

сумного тіла

          зілля

і мить причастя

            відчаєм кохання

**

вечірні дерева

діти німого 

           бога

край дороги

себе виглядають

ПОШУКИ СХОВИЩА

 ... ранком в містечку Гьорліц

намагаючись віднайти кілька слів

принагідних мовчанню (читай: прощанню)

відчуваючи на мить відразу

до рідної мови

залишаючи про запас (ще недоторканий)

коротке й протяжне

              ісh sterbe

намагаюся пригадати своє обличчя,

перетворене в завіконний пейзаж — ім'я,

найостанніше, котрим ти викликала

мене,

новонародженого забуттям і поверненням

в

тіла твого теплі хвилі — на межі скам'яніння

поцілунки крізь шкло надвечірньої шиби

вістря божого циркуля дотикається серця

вже окреслене коло

для любові й печалі

вже розчахнуто браму

для шаленців мовчання

вже твої імена невіддільні від тіла

вже: так довго живем, тільки коси чомусь 

                        не сивіють (...)

упокорення днин після Здвиження

                      нерухомістю птахів

спогляданням покинутих крил...

ніч гадючих постав:

глядачем біля них є (чи буде)

           Опівнічний Межник

не допитуйсь у мене про нього —

ще не можна не треба не час (...)

від ранкового відчаю —

                      до вечірнього чаю

там, де слово було

я тебе заховаю...

Юрко Ґудзь. Вірші: "На спомин зимових свят", "Ось продавець різноколірних квітів з паперу", "На межах", "Логомахія", "кімната самоти...", "вечірні дерева...", "Пошуки сховища" // Косень’93. - Упоряд. Анатолій Сірик. - Житомир: Вид-во "Сі-еН-еС", 1993. - С. 19-20.

Олександр Сопронюк. Рублена глибина: Валентина Мастєрова

Рублена глибина: Валентина Мастєрова

Конституційна ніч. Ні, не та, парламентська, 28 червня 1996-го. Своя, нинішня: в середу, 1 липня, День народження Юрка Ґудзя, літератора, маляра, філософа. Побратима. Товариша. Готуюсь, ні – не доповідати, протокольно, письмово, ачи голосовим виступом: шукаю за Юрковими есеями, може, де, який, іще незнаний, у паперових стосах заліг, аби передати потому до Житомира, до «Поетичного братства Юрка Ґудзя», до Марії Рудак і Олега Левченка.

Перебираю часописи.

Столична «Неопалима Купина», Михайла Малюка, житомирський «Авжеж», Василя Врублевського, нарешті – «СВІТО-ВИД», що за ним стояли Богдан Бойчук і Марія Ревакович, видавався у Нью-Йорку і тут, у нас, у Києві.

Число 1(14), за 94-й рік, там критична Юркова стаття «Доповнення до статуту мовчання». Одбираю.

Далі число ІІІ (20), 1995 рік. Гортаю. Есей В’ячеслава Медведя, «З іменем другої самотности». Одразу ж за ним, Юрко, і його «Наприпочатку ста літ самотности».

…І от на третій, 63-ій загалом, сторінці Ґудзевого есею добираюсь до таких його пронизано вивільнених – для мене! – текстових одкровень і безпосередньо точних дорогих пам’яті, розуму і душі сентенцій:

«Готовність митця розділити в часи лихоліття долю більшости визначувалась Альбертом Камю як найважливіший чинник збереження власної індивідуальности. Нині художнику відмовлено в праві бути самотнім. Поза т е к с т о м не існує жодного сховища. Чин самотности перебирає на себе література.

… «Брати», «Вовкулака», «Сиродій» – трійко невеликих оповідань наприпочатку цієї зими (у вагоні дизель-потягу Фастів – Житомир, за короткий проміжок часу, необхідного для подолання відстані од платформи Унава до станції Липняк) перевернули в мені ціле життя. Але не особисто моє, банальне й потаємне одночасн о, а життя (в моїй пам’яті) близьких колись людей, поруч яких мені випало жити, поміж яких я марно намагався перейнятись спокійною довірою до власної «планиди», без яких я мало-помалу став без’язикий, – німим споглядальником повільно-божевільного здичавіння пейзажу… І ось приходить жінка. Невідома (мені) авторка трьох оповідань (ім’я її теж ще нічого не каже – Валентина Мастєрова) , й говорить про них: три історії зі світу людей, котрим відчай затулив уста, котрі не встигли і не змогли за життя хоч комусь розповісти про себе… Без надміру так званої художности, без псевдофілософских мудрувань, без викривальної патетики й стилістичних вихилясів подаються ці розповіді, але на такому рівні прожиття чужого, недомовленого у свій час, болю, що відчужене від збайдужілого тіла серце стає знову живим – пекучим спонукальником не ностальгійних споминів, а надсвідомої пам’яті…» .

Юрко пробирає. Тим паче: «ім’я її теж ще нічого не каже – Валентина Мастєрова». Ґудзеві не каже, принаймні тоді, не казало, – думаю собі. А мені... Один курс столичного університету, ф-т журналістики. Одна, четверта, група. Навіть розбита, мовно, сербо-хорватська, одна.

Вмить добираюсь до книжкової шафи, шукаю Валерієву «Основу» (Валерій Ілля, вже, на жаль, покійний, письменник-філософ, головний редактор часопису, всі три оповідання в третій книжці «Основи», за 1993 рік). Як у дитинстві, мене переймає-забирає-хвилює: не дай, Боже, не буде. Не знайду! Розпач-відчай?! Чотири журнали «пройшов». Нема. П’ятий – він. Узяв ці три речі одним духом. Як життя. Валя бере й розказує. Пише. Але ЯК це вона робить! Холоне все!

«В літературу прийшов Майстер. У соборній українській душі продовжилося світло Василя Стефаника та Григора Тютюнника. Прикликаємо Божу поміч до його тривання», – так Валерій Ілля розказав Валентину Мастєрову. Окрім того прозу в «Основі» вів тоді В’ячеслав Медвідь. Разом вони, так мені видається, ВСЕ й побачили.

Ти бачиш цю, її, прозу. Живцем. Чесною натурою. Ці рублені, ревно, до ідеального ладỳ, поставлені речення. Страшні. Тонкі довершеністю. Викінчені. За своєю суттю-змістом.

«Федюня жив на кладовищі до самих морозів. Микита приводив його додому, бив, але хлопець знову тікав. Коли випав сніг, Федюню відвезли до божевільні. Через місяць він звідти втік. Знайшли його на кладовищі, заметеного снігом».

Наступного дня рву-обриваю малину і ввесь час, постійно, думаю про її трьох, за якими вже щеміла-тріпотіла душа, братів.

«Що ж тебе там так жорстоко замело?! – не виходить у мене крик з очей. – Нащо ж ти туди знову вернувся?!»

«Заметіль – світу божого не видно. Ще година – й зовсім споночіє. А я боюся. Боюся оцієї хати, одинокої, наче загубленої у самому кінці села

Це вже її «Вовкулака». Його початки.

…Есей В’ячеслава Медведя, «З іменем другої самотности». За ним, Юрко, і його «Наприпочатку ста літ самотности». І ця Валентинина одинокість, «… у самому кінці села».

Юрка вже нема. 13 літ. Вигравши за своє життя не один літературний конкурс та назбиравши одну по одній купу позначно-поважних заслужених премій (то відомо), Валентина Мастєрова, років із п’ять тому, дізнаюсь я з інтернету, певно, глянула в небо, (набридло все), покинула Чернігів і подалася в Красилівку. В село. В самотину. До себе. В САМІСТЬ. Свою. Де те, що ти направду пишеш, – живе.

«Волохатий клубок холоду вкотився у двері поперед мене», – вертаюся назад, у Валін текст.

Ця суголосність. Вона веде. І ти йдеш. За нею. За цією вбивчою, січено-одсіченою, – що од неї голова обертом – її фразою. Фабульно, нічого не аналізуючи, не розбираючи-не роззираючись, кладеш кладку-мосточка. Дочитуєш до новельного фіналу «Вовкулаку», десь розбитий, під враженнями, розпачливий, увесь іще в цьому огромі, перебираєш усе до вичовгано зношеної підошви ялового поліського чобота, висновуєш – наче вже знану тисячу років, одначе – знову тут і зараз! – відкриту істину: це життя! Без будь-яких вивертів. З характерами. Долями.

Мимоволі, асоціативно, береш пам’яттю свої Радомишль-Попільню. І ті землі. Вертаєш туди. В ті далекі лавки-маКазини, короварні, скирти, під 20 центнерів хури, з конюшиною чи люпином, що їх натугою, вся в милі, несе на собі, врізавшись у шлеї, пара коней…

І люди, далекі-близькі, що одійшли колись, у сонцях.

Брановіцькі. Забродські. Піхоцькі. Шуневичі. Кришевичі. Івашкевичі. Статкевичі. Корбути.

І лишились на своєму світі. Там. Собою.

З культями, попружками, колунами, возами-полудрабками, шворнями- дишлями, плотами, коморами-повітками, снопами-обжинками, скупою поминальною чаркою…

Вже й не знати коли був сльозою… А тут, душа… Підперла-підійшла-приступила до горла.

Коли востаннє бачив Валю?

Здається, 2008-го. Ситуація-доля завела тоді до Чернігова: щось із тим довжелезним – на …800 чи …1000 …кілометрів українським рушником треба було допомогти-поладнати… І десь у чернігівській адміністрації, якось похапцем, немов у тумані, зустрілися з нею на вході.

– Саша… – тільки й запам’яталося, взяла вона очима. Мигцем. Навпроти. І все.

…Срібний маршрутний «Мерседес» од метро Житомирської вже котив мене до самого Житомира. Далі – Юркова Немильня. Його «Не-ми».

Дістав «Основу». Гортаю. Кинуло, подумом, на якісь години-часи назад, у Старі Петрівці, коли, дочитавши «Вовкулаку», пόночі вийшов до листя. В темряву. В траву. Десь звично попідтинню (металевим парканом) шурхотів їжак (ми вже подружилися), а до мене говорив, чимраз і дедалі настійніше, Валентинин Вовкулака: чи то каявся, чи – вже вкотре – сповідався. За Настю. І Мар’ю:

«… – Як Настю впіймали. Лід зійшов, вона під самим берегом була. Привезли її на возі до двору, а я в хату не пустив – відправив до батьків. Не міг я їй і мертвій Мар’ю простить. Хоронити теж не ходив – без мене обійшлися. Отоді і став Вовкулакою. І тебе мати лякала дідом? – Посміхнувся сумно, аж болісно. – Нічого, нічого. Заробив. Ти от що, попроси матір: як умру, щоб коло Мар’ї поклали. Скажи, Христом-Богом Онисько просив.

– Що ви, діду, мати не згодиться. Там же дід Данило поруч лежить.

[…]

Він і справді вмер рівно через місяць. Мати не послухалася і не дозволила класти Ониська поруч з Мар’єю. Але коли чоловіки прийшли на кладовище копати яму – вона вже була готова біля самісінької Мар’їної могили. І снігом притрушена. Там його і поховали».

Тоді, вже під ранок, вернув до хати: з Іллєвої «Основи» на мене дивилась Валя. Особистісна, чого останніми літами – аж так і вельми! – не вистачає, пронизана усім своїм поглядом (усе бачить, кажуть про таких). Світла. Вже з тими родзинами.

Я вже в Житомирі. В місті, де народився. Вже близько дев’ятої. На майдані Корольова, біля автобуса, в дорогу, збирається мистецьке товариство: Марія Рудак, Олег Левченко, Анна Івченко, Людмила Покотило, Тетяна Пишнюк, Михайло Пасічник, Лариса Бойко, Юрій Камишний…

«А дід почав кричати, що мама хоче тата у тюрму.

[…]

На другий день прийшла тітка Лисавета і сказала, що у міліцію заявить, бо дитину з’їдять у цій сім’ї. І заявила. Приїхало троє дядьків, два у формі міліцейській, а один ні, і тьотя з ним, така добра-добра, тільки низенька, як моя старша сестра, і вся сива. Мене спочатку відвезли у лікарню. Мама не плакала, а тільки одяг мені шукала і не могла нічого знайти. А баба лаяла і казала, щоб я не дождала завтрашнього дня. А тато десь дівся, я його й не бачила. Після лікарні мене відвезли не додому, а в цей будинок, тут багато дітей і жодної мами. Моя мама теж не приїжджає, то її дід, мабуть, не пускає.

[…]

Скоро яблука дозріють, значить, тато приїде додому. Він завжди так приїжджає. От якби хто передав йому, що я дуже люблю сиродій, але тут у нас немає корів, і я вже забулася, яке молоко у нашої лиски…», – не одпускає мене третє, останнє, оповідання Валентини Мастєрової «Сиродій».

Ти входиш – у ту земну-неземну її оповідь, у ту її довгу чернігівську піщану косу, той білий м’ясистий мул, в’язнеш у ньому, грузнеш, опираєшся-б’єшся, проте вже вибитись не можеш. Несила. По-доброму опадаєш. І вже живеш з цим усім.

У цій рубленій глибині.

«Село і надалі постачає місто своїм найвищим матеріалом», – значить вічний Освальд Шпенглєр своїм, таким же вічним, «Присмерком Европи». Валентина Мастєрова «постачатись» не захотіла. Вернулась. На землю.

Поїду на день-другий до неї. В Красилівку.

Виберусь, думаю і кажу я собі.

Треба встигнути.

Я вже скільки років і стільки разів не встигав…

Олександр Сопронюк,

Асоціація українських письменників

Старі Петрівці, липень. 4-те, 2015 року.

Вже спіла, аж чорна малина. Така ж і вишня. 

Наталья Бельченко. Рецензия на книгу Ю. Гудзя "Навпроти снігу"

КНИЖНАЯ ПОЛКА НАТАЛИИ БЕЛЬЧЕНКО

Поэт и переводчик из Киева, обозреватель журнала «ШО» знакомит нас с современной украинской поэзией.

Юрко   Гудзь. Навпроти снігу. Вибране. Київ, «Преса України», 2013, 400 стор.

Юрко Гудзь — «последний странствующий философ украинской литературы», как написал в предисловии к этой книге его друг, прозаик Владимир Даниленко, — погиб при невыясненных обстоятельствах в возрасте сорока пяти лет, в 2002 году. Один из его псевдонимов был — Хома Брут. По словам автора послесловия, неординарного литературоведа, также преждевременно ушедшей из жизни Нилы Зборовской, «Юрко возрождает украинскую исихастическую метафизику» («Исихия или тишина — это состояние Божественного бытия, оппозиционное социуму с его насильническим действием и агрессивным словом»). Сочинения Гудзя — тот самый случай, когда проза и стихи — внутренне едины. Гудзь, как и главные украинские поэты поколения 80-х, искал «новейшей метафизики для постколониального Возрождения»; недаром он надеялся на воплощение издательского проекта «Украинская реконкиста». Свою поэзию именовал «силенциографией». Нила Зборовская отмечает, что «сквозная в его творчестве метафизика Креста порождается глубинным чувством вины за всю прошлую мужскую историю...» Кроме того, «быть писателем для него означает чувствовать, что язык твоих умерших предков выбирает тебя своим инструментом, что ты являешься „голосом щезлого хору"1». Юрко Гудзь знал, «скільки черепів / уважних / нам дивляться / у збайдужілі / спини»2.

Мне посчастливилось слушать Юрка Гудзя. В его стихах чувствовалась настоящая мужская сила и открытость бродяжьей неприкаянности одновременно: «Душа вже ніц не хоче, / Обмерзла вся, тремтить... / Хоч трохи б десь зігрітись / I крила підсушить!»3 Он был поэтом-пророком: еще в поэме «Барикади на Хресті» (Хрест — Крещатик, многогранна «метафизика Креста» — Н. Б.) устами персонажа говорил: «Не бійтесь владних трупоїдів, / Не бійтесь їхніх водометів! / — На поміч нам вогонь прийде / 3-під Крут, Базару, Берестечка... <...> Пора, пора... Вже в наступ йдуть / Злютовані, стрункі ряди, / Держптахофабрики колони — / всіляки. „беркути", „омони"...»4

Но был он и глубоко лирическим поэтом. «Прокинутись в безжалісній кімнаті, / де стіни — обеліски самоти, / прокинутись від шуму зливи, / від шелесту дошу, / І більше вже не спати — / дерева темні покидають сад...»5. В российской лирике он мог бы, мне кажется, обнять как брата Леонида Аронзона с его «Деревья заперты на ключ, / но листьев, листьев шум откуда?» Должно быть, название книги Юрка по одноименному произведению — выбрано в знак постижения тишины снегопада, которая созвучна тайному безмолвию молитвы. Такая молитва спасает, наверное, от страха, что можешь утратить способность писать.

1  «голосом исчезнувшего хора». (Здесь и далее подстрочный перевод Н. Бельченко.)

2  «сколько черепов / внимательных / нам смотрят / в равнодушные / спины».

3  «Душа уже ничего не хочет, / Обмерзла вся, дрожит... / Хоть бы немного где-нибудь согреться / И крылья подсушить!»

4  «Не бойтесь властных трупоедов, / Не бойтесь их водометов! / — На помощь нам огонь придет / Из-под Крут, Базара, Берестечка... <...> 5  Пора, пора... Уже в наступление идут / Сплоченные, стройные ряды, / Госптицефабрики колонны — всевозможные „беркуты", „ОМОНы"...»

Наталья Бельченко. Рецензия на книгу Ю. Гудзя "Навпроти снігу", Новый мир, № 9 (1085), сентябрь 2015. - С. 212-213

Юрій Тетянич. Підґрунтя для майбутніх вбивств?

ПІДҐРУНТЯ ДЛЯ МАЙБУТНІХ ВБИВСТВ?

16 січня по Всесоюзному телебаченню було показано репортаж про трагічні події у Вільнюсі. Автор цього репортажу — ведучий передачі «600 секунд» О. Невзоров, працівник ленінградського ТБ. Вірніше, це був не репортаж, а нашвидкоруч зліплений, змонтований фільм під тенденційною назвою «Наші». Без найменших докорів совісті Невзоров співає хвалу «мужественным парням», десантникам, які, не жаліючи свого і чужого життя, стали на захист прав литовських комуністів і російського населення Литви, хвалу вбивцям мирного населення, що, нітрохи не задумуючись, виконали злочинний, антиконституційний наказ. Невзоров нічого не говорить і не згадує про того єдиного солдата-десантника, що відмовився стріляти по людях і був убитий своїм командиром у спину. Невзоров не згадує також імені одного з офіцерів, котрий заявив, що не буде виконувати злочинні накази, спрямовані проти цивільного населення. Можливо, що й весь репортаж — свідома фальсифікація: як повідомила газета «Комсомольська правда» від 18.01.91 р., до редакції надійшов лист, підписаний відомими кіномитцями. Вони стверджують, що невзорівський репортаж має не документальну, а інсценізовану військовими і режисером основу. Це для професіоналів очевидно. Лист підписали П. Тодоровський, Г. Чухрай, А. Прошкін, А. Смирнов, всього —13 підписів.

Що ж, подібний «репортаж» — не випадковість для Невзорова. Ось уже тривалий час в своїй передачі «600 секунд» він (як вважають ленінградські журналісти) цілеспрямовано нагнітає в глядачів відчуття страху, невпевненості, незадоволення діяльністю міськради під керівництвом демократів, показуючи нескінченні серії вбивств, пограбувань, звірячих садистських насильств. Про тих же демократів відгукується з неприхованим презирством. Так, за допомогою могутніх засобів телебачення, в людей, навіть незалежно від їхньої волі, формується потяг до встановлення в країні режиму «сильної руки».

Невзоров упевнений, що рано чи пізно навпроти будинку литовського Держтелерадіо віділлють фігури 162-х «бравых парней с акаэмами наперевес». Якщо йти за його логікою, то варто поставити пам’ятники вбивцям у плямистих комбінезонах на майданах Тбілісі, Баку, Єревану, Степанакерту. Та поки що там горять поминальні свічі жертвам злочинів Радянської Армії.

Ось так на наших з вами очах автор популярної передачі перетворився в офіційного фашистського ідеолога, який засобами агресивної брехні й демагогії виправдовує насильство, закликає до встановлення в країні «нового порядку». Це не випадково. Невзоров виконує замовлення своїх справжніх хазяїв. Та невже йому не приходить в голову, що коли на вулицях і майданах Ленінграда «бравые парни» у військовій уніформі, одурманені заздалегідь сильнодіючими наркотиками, почнуть рубати саперними лопатами жінок і дітей, стріляти по беззбройних «екстремістах» то в цьому буде велика заслуга і його, Олександра Невзорова? І що наступний удар відточеної лопати впаде, можливо, і на його бездумну голову?

Юрій ТЕТЯНИЧ

Джерело: Тетянич Ю. Підґрунтя для майбутніх вбивств / Юрій Тетянич (Юрко Ґудзь). Газета "Вільне слово", Житомир, 1991.

Василь Галинич. Спочатку була... кома? (Про книгу Юрка Ґудзя "Боротьба з хворим янголом"). Журнал "Авжеж!", №34-35, 1997 р.

Василь ГАЛИНИЧ

СПОЧАТКУ БУЛА… КОМА?

Юрко Ґудзь.

Боротьба з хворим янголом.

Поезії. «Голос громадянина», Київ, 1997. – 80 с.

Боюсь, що в цій рецензійці мимоволі буде повторено чимало зауваг, що вже були висловлені мною шість літ тому – в аналізі першої збірки Ґудзевих поезій «Маленький концерт для вечірнього* хронопа» (1991). Аби не вдаватися до самоцитування, довелося зумисне відректися спокуси ще раз переглянути ту свою рецензію, аби тодішні висновки не тяжіли над враженнями від нової книжки Юрка Ґудзя, названої автором «Боротьба з хворим янголом» (1997).

Передовсім зазначу: жодних сумнівів щодо непересічності і талановитості Ґудзя у мене немає. І то не було, власне, ніколи – від найпершого знайомства із його творами. Але водночас з тим в останні роки важко позбутися не дуже приємного відчуття – і просто як читача, і навзагал, – що з літами автор не мудрішає й не сягає вершин, а товчеться в хіромантичності давно відкритого, пережитого і забутого в літературі; товчеться там, де свого часу наполегливо і щедро потовклися футуристи, імажиністи, перформісти – і свої, і чужі...

Здавалося б, якщо утверджуєш чи намагаєшся утвердити щось нове (чи ж, у нашому випадку, «квазінове») – маєш подбати про те, аби це нове було хоч трішечки зрозуміле іншим. І передовсім: для чого воно? Чи тільки як свідчення того, що автор прагне оригінальності; чи тільки як ілюстрація цього прагнення; чи як ографічнення стилю, жанру і способу буттєво-творчого існування митця (чи співіснування того й того, чи роз’єднаності буття і творчості)?

Візьмемо перше з шерегу щойно поставлених запитань: для чого? Здається, що й сам автор, хоч би як того не хотів, не спроможеться на належну маніфестацію – таку, що задовольнила б і читачів, і критиків, і його самого. Боляче й прикро спостерігати потуги, спрямовані на доказовість своєї талановитості і несхожості, коли вони (потуги) – лише у мало кому зрозумілій грі. Та й навіть не грі, а такому собі заграванні; ось тільки важко визначити, і тим паче важко збагнути: для кого?

Для кого ж, врешті, те загравання?..

Простий (пересічний) читач цього не читатиме, а елітарний – давно вже щось подібне і дуже-дуже схоже читав, і то читав (хай і не вчитуючись наполегливо) неоднораз.

Забавки із словом – що вдієш, коли цим уже нікого не здивуєш! Не кажучи вже про забавки із пунктуацією та іншою «селенціографічною» (як називає Юрко Ґудзь теперішні висліди свого експериментаторства) атрибутикою. Залишається сказати: на жаль, не здивуєш... Бо при всьому – все ж не відмовиш Ґудзю в умінні (і натхненності) в якихось буденних речах та явищах побачити й виокремити небуденне й глибоко філософічне. Але трапляється це (теж – на жаль) рідко: тільки тоді, коли він не ламає, не завуальовує, не заформалізовує. Коли говорить своїми вустами, а не вустами Семенка (як у «Calendarium»-і чи «Депресивній сецесії») чи ще когось. Тоді, коли Ґудзь не зрікається власного голосу, саме й промовляють рядки його поезій чимось пробуджуючим – шаленством, і пружиністю, і пружністю, і достоту здатним не тільки пробудити, а й те пробудження ствердити:

вже окреслене коло

для любові й печалі

вже розчахнуто браму

для шаленців мовчання

вже твої імена невіддільні

від тіла

вже: так довго живем, тільки коси чомусь не сивіють (...)

упокорення днин після Здвиження нерухомістю птахів

спогляданням покинутих крил...

ніч гадючих постав:

глядачем біля них є (чи буде) 

Опівнічний Межник

не допитуйсь у мене про нього –

ще не можна не треба не час (...)

від ранкового відчаю –

бо вечірнього чаю 

там де слово було

я тебе заховаю...

*Має бути: «Маленький концерт для самотнього хронопа». – Олег Левченко.

Галинич В. Спочатку була… кома? // Авжеж! – №34-35, 1997. – С.38 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/185

Роман Кухарук. Дорога мусить жити (Про книгу Юрка Ґудзя "Маленький концерт для самотнього хронопа"). Журнал "Авжеж!", №2, 1992 р.

Кухарук Р. Дорога мусить жити (Про книгу Юрка Ґудзя "Маленький концерт для самотнього хронопа") // Авжеж! - №2, 1992. - С. 59-60 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/184 

Юрко Ґудзь. Вірші. Журнал "Авжеж!", №2, 1992 р.

Юрко ҐУДЗЬ                                       ПОЕЗІЯ

                   П О В Е Р Н Е Н Н Я

________________________________________

***

Жест її руки, коли вона поправляє волосся,

відкидаючи його з чола,

розкриває завісу маленького єдиного театру,

де веселі та журливі думки

і почуття, що ховались в лаштунках пам'яті,

приходять і живуть, непомітно зникають

на сцені її обличчя...

О, скільки тих акторів відійшло,

і замість шовковистої завіси,

яку я так любив,

лягла незмірна чорнота.

Закінчилась вистава.

Єдиним глядачем був вечір,

Та й він дрімав,

Ніхто не бачив,

як тихо піднімалася по східцях

маленька дівчинка, тримаючись за місяць.

***

… та як стемніє

не ходи

моя кохана

за водою

до Лукашевої криниці,

бо серед ночі

скрипучий 

дерев’яний журавель

з безодні

витягне відро,

ти принесеш його 

додому

запалиш гніт 

у керосинці

і жахом

вжалені зіниці

застигнуть

там не вода

червоно-чорна кров...

... то як стемніє

не ходи

моя кохана

до криниці

бо є опівнічний

таємний час

зимою літом чи весною

того не відає ніхто

хвилина євхаристії земної

можливість дивних перетворень…

***

Ми пробивались до Софії

Крізь спеку, непорушні вії

Німого міста, чад асфальту —

А потім перейшло на смальту

Вечірнє світло, наші тіні…

***

На світі нема випадкової долі,

Чайка над морем літає поволі

Може й так ще на світі буває —

Хтось і до мене крізь сон прилітає.

***

До ніг твоїх я падаю згори,

Зазнавши вперше розкошій польоту.

Так пахнуть м'ятою двори,

І до осінніх перельотів

Одна залишена нам ніч.

Не плач! Давай запалимо вогні

Над темною і тихою рікою.

Бо серпень мчить на білому коні,

І вже, мабуть, не бачити мені

Твоїх очей, оживлених сльозою.

Між нами стануть назавжди

Дощі холодні і байдужі люди

Затопчуть все і нас забудуть,

І ми не звернемось сюди,

Де пахнуть м'ятою двори,

Де ніч кохання вічно буде.

***

І смуток, як струмок —

біжить, дзюрчить,

тихенько щось лепече

посеред пнів

і днів без тебе...

ПОВЕРНЕННЯ

                   І.

Почнемо так:

не володій нічим, не май нічого,

крім пам'яті...

Ота кімната, де ми з тобою прожили

два літніх тижні й два осінніх,

ще й до тепер мені спокою не дає...

Там зліва від дверей

жовтів пейзаж в дешевому багеті,

а тьмяні вікна смужками з газет

були заклеєні хрест-навхрест:

то господиня хвора ще з війни

від самоти і просовітської житухи

боялася нічних бомбардувань, —

було нам смішно з того страху,

ми їй платили за кімнату —

за кожен тиждень, і опісля

вже не боялися нічого,

в три шклянки розливали "віорку",

разом із господинею співали

її улюблене: "двадцять второго

июня, ровно в четыре часа

Киев бомбили, нам..." —

нам було добре,

трохи сумно,

вже темрява підходила до вікон,

хилила голову на паперовий хрест,

а ти до мене прихилялась,

світилось тіло, білі птахи

з моїх обіймів виривались, ломали

крила, знову й знов

вертались в чорному сплетінні,

щоб вже не розрізнити рук і крил...

Там тіні ворушились по кутках,

і хворий місяць прикидався ясновидцем,

там хором все молились цвіркуни,

щоб їхня смерть була нам воскресінням...

                   ІІ.

Тепер зима...

І зовсім інша жінка,

прикрившись білим простирадлом,

босоніж йде до дзеркала навпроти

великого й холодного вікна...

                                                                 м. Житомир

Джерело: Юрко Ґудзь. Вірші. // Авжеж! - №2, 1992. - С. 32-35 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/184