Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

суботу, 4 серпня 2012 р.

Поет і художниця // Літературна Україна, 18 червня 2009. - С.8




Я проста сільська жінка, що малює... Хочу, щоб Юркові листи та мої маленькі відповіді погляди з сьогодення на наші почуття відкрили людям красу його душі...

Сказав би ти: «Не можна так                  
у відчаї палати!..»,
а я і рада, що палаю,
мов свічка жовта, догораю,                                           
що ти колись поставив біля ніг
Святої діви з іменем Марія!..
Надія МИКОЛАЙЧУК

Лист Юрка Ґудзя від 28. IV. 91 року
Надіє, добридень!
Сьогодні неділя, за вікном зелено-мокрий, пахучий день — йде дощ. Кілька годин тому я повернувся в Житомир, в кімнату, яка ще не охолола від твоїх позавчорашніх відвідин. Речі в ній (книги, стільці, стіл, ліжко, карти­ни на стінах) сприймаються тепер зов­сім інакше — не як статисти і співучас­ники повсякденного побуту (буття), а як утаємничені свідки Твого пришестя, з якими тепер я можу розділити свою таємну пам'ять про Тебе, свою самоту без Твоєї присутности, розділити і вже так не мучитись, що немає кому роз­повісти про Тебе, що не можна про це розповісти, — бо завжди слова відста­ють від досвіду невимовного.
Ти запитувала, що я буду робити, коли ти почнеш ревнувати мене до білих нарцисів, що залишились на моєму столі? Можеш не хвилюватися. Коли я цілуюся з ними, коли ніздрями вбираю їхній запах, то заплющую очі й бачу перед собою твоє обличчя, вди­хаю пахощі твоєї шкіри, торкаюся тво­їх повік. Вони — лиш одна з іпостасей твоєї невидимої присутности (тверде закінчення — за відновленим правопи­сом Голоскевича) біля мене. Квіти — твої найближчі союзники (після мене, звичайно). А ще — птахи. Це вже по­передники двох вищеназваних. А ще — комахи... Бо твої поцілунки нагаду­ють мені вологих і волохатих мете­ликів, що несподівано й невідомо за які заслуги дотикаються моєї щоки, заліплюють неймовірно приємним ло­скотом моє вухо, — так, що я перестаю тебе чути, тільки бачу, а потім всі ра­зом злітають і ховаються по куточках твоєї усмішки, — ось такої, як зараз. Вольохаті і вольогі...
Вже в дорозі (сьогодні) я подумав, що тоді в Києві, коли ти мене провела до дверей, я не встиг сказати тобі тих Слів, котрі завжди треба говорити пе­ред розставанням з людиною, котру любиш, навіть якщо розлучаєшся не­надовго. В суботу, а може й раніше, я приїду в Лучин до тебе...
Хома Брут для Лучинки...

Надія Миколайчук Юркові запізніла розмова з твоїми листами...
Ти навчив мене відчувати запах і ко­лір слова, а давніше (до нашої зустрічі) я думала, що словами можна передати лише думки, зміст чогось і таке інше... Чому до зустрічі з тобою я малювала лише птахів, а коли заглянула тобі в очі, то на моїх малюнках зашурхотіли крила янголів? Бо ти і є янгол!
Тобі про твою картину, Юрку:
Зелені двері пам'яті
розхристані вітрами,
сивий янгол
біля зачинених дверей її мовчання
шукає дорогу повернення
склавши стомлені крила...
І ось у своєму видінні я бачу дубо­вий стіл, за яким сидить янгол і пише лист, а на столі горить свіча надії, і він знає, що зустріне художницю, бо їхнє майбутнє збережено в тихій пам'яті Бога.

*       *       *
Лист Юрка Ґудзя від 30.ХІ.90 року
Надійко, здрастуй!
Радий був отримати твого листа, ще раз почути захований поміж літер і слів твій голос, і вірш мені сподобав­ся — він справді схожий на чорно-білий графічний малюнок, має свій рух, свою тривалість сновидіння. А дороги в нікуди — найцікавіші, хоча й не найлегші. Нікуди, Ніщо — то цілі світи, найосновніші світоглядні кате­горії даосів, дзену. Тож не варто впа­дати у відчай, що доводиться йти саме цією дорогою, і мати довіру до власної долі.
Дорога творчості — шлях постійних утрат, нечастих здобутків. Йти ним жінці — набагато важче, складніше. Але саме на ньому бувають зустрічі, хвилини єдності зі світом і світлом, хвилини дотику до інших світів, заради яких можна витримати весь тягар того шляху. Але то моє власне сприймання, а в тебе це може бути по-іншому.
Юрко Ґудзь.

Ніч то величезний чорний метелик...
Жінка в кімнаті плаче,
Тихо так плаче, щоб не сполохати
сюрчання коників і місячного звіра,
а головне — щоб не збудити
того без назви, без ознак,
що не вміщається і в плачі,
що причаїлось по кутках
напівзабутих лабіринтів...
Долає сон печальні переправи,
і перед тим, як берега допасти,
відчує жінка за плечима
холодний помах крил:
то ніч величезний чорний метелик..


Всього доброго тобі! Юрко.

*       *       *
Лист Юрка від 16.ІV.91
Надіє!
Сьогодні ранком я раптом пригадав (музика допомогла), про що саме ду­мав тоді, надвечір, в Корбутівському лісі, коли сидів у тебе на колінах — він подумав тоді (від третьої особи писати легше, аніж від першої, спробую так), що в нього немає нікого (крім тебе), кому можна було б розповісти, якою ти буваєш неймовірно красивою і не­сподіваною в найзвичайніших буден­них ситуаціях — ось так, коли поправляєш зачіску, однією рукою притриму­ючи гребінь, а іншою відкидаючи во­лосся з чола, або — тоді, в сутінках, ко­ли ти вперше приїхала до мене, і тем­рява, що насувалася крізь шиби, при­гасила риси твого обличчя, і несподіва­но для себе він побачив, як крізь ньо­го проступило обличчя зовсім іншої, незнайомої йому жінки, котру він ба­чив хіба що в сновидіннях, але ніколи — так близько, виразно, на відстані од­ного змішаного подиху, щось схоже на балканський тип (грекиня? турчанка? словенка?), і поки намагався все запам'ятати, вона тихо сміялася з його витрішкуватих придивлянь, легко по­вертала голову і знову на нього диви­лося зовсім інше обличчя, з відчаєм і захватом відчуваючи всю неможливість запам'ятати, затримати плин отих пе­ретворень (ти чия? ти чия? ти чия? — нічия, нічия-течія...), і він здивувався тоді впізнаній вперше усій самотності кохання, коли (після твого від'їзду) за­лишаєшся єдиним свідком пережитого зовсім іншого часу, свідком власної пам'яті й в ній збережених від руйну­вання (а може — й поза нею завдяки тобі) хвилин і годин твоєї присутності біля мене, в мені, твого проникнення навіть у ті роки, коли я жив без тебе, коли залишаєшся сам — покараним співучасником (покараним розставан­ням, бо дні, прожиті без тебе, тягнуть­ся так довго!) тих дійств і ритуалів, що споконвіку розраховані на двох... Не­можливість розповісти хоч кому-не-будь... Мабуть, це від того, що любов потребує свідків свого існування. Не тих, що підглядають в шпарину, а яко­гось головного СВІДКА... Для чого потрібна його присутність, я ще не знаю, не можу цього пояснити. Пам'ятаєш, як ліс стояв довкола нас, яким гли­боким мовчанням були охоплені сосни, як вітер розгойдував темно-зелені верховіття, немов один ве­ликий маятник вечірніх дзиґарів для нас відмірю­вав не той скороминущий час, з якого укладаються лиш паперові перекидні календарі та зморшки на жіночих обличчях, а саме ті звільнені миттєвості єдиного простору — часу, що залишається там, біля сосен, назавжди. Бо раз побачене і пережите (на рівні «макото») ніколи вже не повернеться в хаос — навіть якщо ніхто і ніколи не зможе розкоду­вати те мовчання.
«Мовчать дерева, боже­вільні свідки...» Але при­сутність того єдиного, не­вимовного свідка, його допомогу, його оберіган­ня нас з тобою сприй­мається мною чимраз від­чутніше. Головне — мати довіру до нього, до напрямного помаху його крил. Хто він такий, мо­же, ти знаєш більше про нього?
Чекаю на твій приїзд.
Житомир. Юрко.

*       *       *
Відповідь моя тобі, поете:
Палаючі крила
спотвореного янгола
б'ються в болючому відчаї
біля глухонімих дверей
її спорожнілої душі,
а свідка пам'ять проковтнула...

*       *       *
Босоногий геній
кутаючи в полотнині
шмат чорного хліба
дарував людям
багатство душі своєї,
щоб відродитися в пісні
Шукаючи себе я йду до тебе...

Підготувала
Надія МИКОЛАЙЧУК
(СИРОТЮК)

с.Лучин Попільнянського р-ну на Житомирщині

Поет і художниця // Літературна Україна, 18 червня 2009. - С.8

Немає коментарів:

Дописати коментар