Поет і художниця // Літературна Україна, 18 червня 2009. - С.8

Я проста сільська жінка, що малює... Хочу, щоб Юркові листи та мої маленькі відповіді — погляди з сьогодення на наші почуття — відкрили людям красу його душі...

Сказав би ти: «Не можна так                  

у відчаї палати!..»,

а я і рада, що палаю,

мов свічка жовта, догораю,                                           

що ти колись поставив біля ніг

Святої діви з іменем Марія!..

Надія МИКОЛАЙЧУК

Лист Юрка Ґудзя від 28. IV. 91 року

Надіє, добридень!

Сьогодні неділя, за вікном зелено-мокрий, пахучий день — йде дощ. Кілька годин тому я повернувся в Житомир, в кімнату, яка ще не охолола від твоїх позавчорашніх відвідин. Речі в ній (книги, стільці, стіл, ліжко, карти­ни на стінах) сприймаються тепер зов­сім інакше — не як статисти і співучас­ники повсякденного побуту (буття), а як утаємничені свідки Твого пришестя, з якими тепер я можу розділити свою таємну пам'ять про Тебе, свою самоту без Твоєї присутности, розділити і вже так не мучитись, що немає кому роз­повісти про Тебе, що не можна про це розповісти, — бо завжди слова відста­ють від досвіду невимовного.

Ти запитувала, що я буду робити, коли ти почнеш ревнувати мене до білих нарцисів, що залишились на моєму столі? Можеш не хвилюватися. Коли я цілуюся з ними, коли ніздрями вбираю їхній запах, то заплющую очі й бачу перед собою твоє обличчя, вди­хаю пахощі твоєї шкіри, торкаюся тво­їх повік. Вони — лиш одна з іпостасей твоєї невидимої присутности (тверде закінчення — за відновленим правопи­сом Голоскевича) біля мене. Квіти — твої найближчі союзники (після мене, звичайно). А ще — птахи. Це вже по­передники двох вищеназваних. А ще — комахи... Бо твої поцілунки нагаду­ють мені вологих і волохатих мете­ликів, що несподівано й невідомо за які заслуги дотикаються моєї щоки, заліплюють неймовірно приємним ло­скотом моє вухо, — так, що я перестаю тебе чути, тільки бачу, а потім всі ра­зом злітають і ховаються по куточках твоєї усмішки, — ось такої, як зараз. Вольохаті і вольогі...

Вже в дорозі (сьогодні) я подумав, що тоді в Києві, коли ти мене провела до дверей, я не встиг сказати тобі тих Слів, котрі завжди треба говорити пе­ред розставанням з людиною, котру любиш, навіть якщо розлучаєшся не­надовго. В суботу, а може й раніше, я приїду в Лучин до тебе...

Хома Брут для Лучинки...

Надія Миколайчук Юркові — запізніла розмова з твоїми листами...

Ти навчив мене відчувати запах і ко­лір слова, а давніше (до нашої зустрічі) я думала, що словами можна передати лише думки, зміст чогось і таке інше... Чому до зустрічі з тобою я малювала лише птахів, а коли заглянула тобі в очі, то на моїх малюнках зашурхотіли крила янголів? Бо ти і є янгол!

Тобі про твою картину, Юрку:

Зелені двері пам'яті

розхристані вітрами,

сивий янгол

біля зачинених дверей її мовчання

шукає дорогу повернення —

склавши стомлені крила...

І ось у своєму видінні я бачу дубо­вий стіл, за яким сидить янгол і пише лист, а на столі горить свіча надії, і він знає, що зустріне художницю, бо їхнє майбутнє збережено в тихій пам'яті Бога.

*       *       *

Лист Юрка Ґудзя від 30.ХІ.90 року

Надійко, здрастуй!

Радий був отримати твого листа, ще раз почути захований поміж літер і слів твій голос, і вірш мені сподобав­ся — він справді схожий на чорно-білий графічний малюнок, має свій рух, свою тривалість сновидіння. А дороги в нікуди — найцікавіші, хоча й не найлегші. Нікуди, Ніщо — то цілі світи, найосновніші світоглядні кате­горії даосів, дзену. Тож не варто впа­дати у відчай, що доводиться йти саме цією дорогою, і мати довіру до власної долі.

Дорога творчості — шлях постійних утрат, нечастих здобутків. Йти ним жінці — набагато важче, складніше. Але саме на ньому бувають зустрічі, хвилини єдності зі світом і світлом, хвилини дотику до інших світів, заради яких можна витримати весь тягар того шляху. Але то моє власне сприймання, а в тебе це може бути по-іншому.

Юрко Ґудзь.

Ніч — то величезний чорний метелик...

Жінка в кімнаті плаче,

Тихо так плаче, щоб не сполохати

сюрчання коників і місячного звіра,

а головне — щоб не збудити

того без назви, без ознак,

що не вміщається і в плачі,

що причаїлось по кутках

напівзабутих лабіринтів...

Долає сон печальні переправи,

і перед тим, як берега допасти,

відчує жінка за плечима

холодний помах крил:

то ніч — величезний чорний метелик..

Всього доброго тобі! Юрко.

*       *       *

Лист Юрка від 16.ІV.91

Надіє!

Сьогодні ранком я раптом пригадав (музика допомогла), про що саме ду­мав тоді, надвечір, в Корбутівському лісі, коли сидів у тебе на колінах — він подумав тоді (від третьої особи писати легше, аніж від першої, спробую так), що в нього немає нікого (крім тебе), кому можна було б розповісти, якою ти буваєш неймовірно красивою і не­сподіваною в найзвичайніших буден­них ситуаціях — ось так, коли поправляєш зачіску, однією рукою притриму­ючи гребінь, а іншою відкидаючи во­лосся з чола, або — тоді, в сутінках, ко­ли ти вперше приїхала до мене, і тем­рява, що насувалася крізь шиби, при­гасила риси твого обличчя, і несподіва­но для себе він побачив, як крізь ньо­го проступило обличчя зовсім іншої, незнайомої йому жінки, котру він ба­чив хіба що в сновидіннях, але ніколи — так близько, виразно, на відстані од­ного змішаного подиху, щось схоже на балканський тип (грекиня? турчанка? словенка?), і поки намагався все запам'ятати, вона тихо сміялася з його витрішкуватих придивлянь, легко по­вертала голову і знову на нього диви­лося зовсім інше обличчя, з відчаєм і захватом відчуваючи всю неможливість запам'ятати, затримати плин отих пе­ретворень (ти чия? ти чия? ти чия? — нічия, нічия-течія...), і він здивувався тоді впізнаній вперше усій самотності кохання, коли (після твого від'їзду) за­лишаєшся єдиним свідком пережитого зовсім іншого часу, свідком власної пам'яті й в ній збережених від руйну­вання (а може — й поза нею завдяки тобі) хвилин і годин твоєї присутності біля мене, в мені, твого проникнення навіть у ті роки, коли я жив без тебе, коли залишаєшся сам — покараним співучасником (покараним розставан­ням, бо дні, прожиті без тебе, тягнуть­ся так довго!) тих дійств і ритуалів, що споконвіку розраховані на двох... Не­можливість розповісти хоч кому-не-будь... Мабуть, це від того, що любов потребує свідків свого існування. Не тих, що підглядають в шпарину, а яко­гось головного СВІДКА... Для чого потрібна його присутність, я ще не знаю, не можу цього пояснити. Пам'ятаєш, як ліс стояв довкола нас, яким гли­боким мовчанням були охоплені сосни, як вітер розгойдував темно-зелені верховіття, немов один ве­ликий маятник вечірніх дзиґарів для нас відмірю­вав не той скороминущий час, з якого укладаються лиш паперові перекидні календарі та зморшки на жіночих обличчях, а саме ті звільнені миттєвості єдиного простору — часу, що залишається там, біля сосен, назавжди. Бо раз побачене і пережите (на рівні «макото») ніколи вже не повернеться в хаос — навіть якщо ніхто і ніколи не зможе розкоду­вати те мовчання.

«Мовчать дерева, боже­вільні свідки...» Але при­сутність того єдиного, не­вимовного свідка, його допомогу, його оберіган­ня нас з тобою сприй­мається мною чимраз від­чутніше. Головне — мати довіру до нього, до напрямного помаху його крил. Хто він такий, мо­же, ти знаєш більше про нього?

Чекаю на твій приїзд.

Житомир. Юрко.

*       *       *

Відповідь моя тобі, поете:

Палаючі крила

спотвореного янгола

б'ються в болючому відчаї

біля глухонімих дверей

її спорожнілої душі,

а свідка пам'ять проковтнула...

*       *       *

Босоногий геній

кутаючи в полотнині

шмат чорного хліба

дарував людям

багатство душі своєї,

щоб відродитися в пісні

Шукаючи себе я йду до тебе...

Підготувала

Надія МИКОЛАЙЧУК

(СИРОТЮК)

с.Лучин Попільнянського р-ну на Житомирщині

Поет і художниця // Літературна Україна, 18 червня 2009. - С.8