Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

середу, 22 серпня 2012 р.

Юрко Ґудзь. Втікачі з пірамід. Художниці-візіонерки з Волині


Юрко Ґудзь

ВТІКАЧІ З ПІРАМІД

Художниці-візіонерки з Волині

...Ми живемо вічно, тільки надто швидко забуваємо про це. Саме такими добре памятаємо себе в дитинстві, трохи гірше і вже не так часто в юності, а згодом щоденне ви­живання назавше витісняє з нас мерехтіння іншого світу... Чи не найдовше чинить опір такому забуванню жива душа, збережена бодай частково в малюнках, картинах, окре­мих текстах-казках, поєднаних з помальованим, у творчості трьох різних художниць, що представлені в нашій руб­риці. Наталя Хилюк (Утахарра), Надія Миколайчук, Олена Бурдаш. їх обєднує не тільки Волинь регіон їхнього сьо­госвітнього проживання. Щось значно глибше, більше дає змогу виокремити спільні риси їхнього візіонерського трибу облаштування своєї мистецької (креативної) памяті...
Про картини Утахарри важко розповідати звичними словами. Для цього згодилося б уміння грати на чарівній флейті, мелодія якої робить видимим звук, дозволяє загля­нути за межі зявленого барвами сюжету. Але де ж візьмеш посеред зими той нетутешній інструмент, а коли й знайдеться щось подібне, то чим відігрієш задубілі на мо­розі пальці, де знайдеш слухачів на такій холоднечі?
Підложжя творчого світобачення Наталі Хилюк про­фесор зі Львова Михайло Демків інтерпретує так: «Ута-Хар-Ра улюблений (щирий, відданий, сердечний) пос­ланець Бога Сонця (Ра). Вона не мала багато тисячоліть утілення на землі, й це її перша зява після Єгипту...» На­таля утримується від однозначних потрактувань сюжетів своїх полотен, не поспішає експлуатувати популярну ни­ні тему всіляких реінкарнацій. Власне, навіть при побіжному огляді цих картин стає очевидним те, що їхня тема­тика виривається за межі історичних реалій Давнього Єгипту чи Шумеру. Світ (і світло) Утахарри то є автохтонна мистецька реальність, непідлегла будь-яким конкретним інтерпретаціям та узгодженням з тією чи іншою епохою. Це світ непередбачений, стихійний, звільнений з-під влади законів формальної логіки. І що найважливіше це індивідуальний спосіб органічного і гармонійного буття. Спокійний сум окремих картин Утахарри, настрій таємниці та якогось напівдитячого, ніким і нічим незахищеного щастя йдуть від усвідомлення, що жити й творити (не розмежовуючи цих понять) їй, дійсно органічний істоті, доводиться в світі організованої сили, організованого насильства у світі фараонів, державних пірамід, засохлих мумій у парадних строях, лжепророків, біснуватих цілителів, поліцейського прикріплення до місця проживання. Можливо, її світ то зовсім інша правда, велика частка якої є в тому, що художник, палко закоханий у свою працю, непідлеглий ніякій владі, окрім свого мистецтва, відкриває й для інших можливість нової антропології, можливість звільнення та впізнавання в собі (й довкола) дивовижних світів, не обмежених однією реальністю.
...Дивовижні, неймовірної краси птахи на полотнах Надії Миколайчук завше мають свої імена: Зима, Весна, Осінь… І то не просто звук, не випадковий додаток до зявлених кольорів, їхніх відтінків, а щось глибше й не менш важливе в своїй єдності з ними. Здавалося, що сам процес малювання і називання тих птахів визначає у своїй неподільності хід і стан довколишнього світу, його порядок і ритм, і якби раптом жінка перестала малювати своїх птахів, давати їм імена, то світ наш, течія його часу катастрофічно деградували б, зупинилися в своєму розвитку: за вікнами стояла б незмінна зима чи нескінченна задушлива спека, й життя втратило б принаду оновлення, бентежне очікування змін…
Біля тих птахів живе цілий світ, визволений уявою з небуття з Надіїних картин на нас дивляться очі квітів, дерев, казкових лісових істот, насторожено пильні й чомусь трохи сумні очиська князя предвічної темряви – Вельзевула...
Чи знало мале дівча, коли вперше взяло до рук кольорові олівці, а згодом пензлик і найдешевші акварельні фарби, що саме цим жестом вона дотикається своєї майбутньої долі?.. Бо хто знає і хто в повній мірі зможе відповісти на те, що значить бути жінкою-художником у нашому світі? Бути просто жінкою – і то яка ноша в цій безжа­лісній державі, а тут – бути митцем... Свідомий вибір, відхід від призна­ченого споконвіку – і постійна (чи не щоденна) кара за це... Варто лиш побічно поглянути, навіть, не зазирючи глибоко, на життя жінок, при­четних до митецької творчості, згадати долю Марусі Чурай, Лесі Українки, Марії Башкирцевої, Катерини Білокур, Марії Приймаченко, – щоб переконатися в цьому. І хто, крім них самих, знає, якою ціною оплачується кожен вияв збереженої краси, кожне свідоцтво її вільного й невтримного кольору?
В системі японського класичного мистецтва є один естетичний термін: «макото» – самовиявлення на рівні максимально можливої щирості, коли душа і тіло дістають змогу хоча б частково засвідчити в зримих образах про мить пережитої єдності. Як на мене, то більшість робіт Надії Миколайчук і є саме такими свідченнями: переступивши за межу позірного відчуження (коли не тільки ми, але й картина нас споглядає), глядач отримує звістку про можли­вість подолати свою власну розірваність, хоча б ненадовго припинити свій власний біль роз’єднаного існування…
Нині Надія Миколайчук живе в селі Лучин, що неподалік залізничної станції Попільня. В травні 1992 р. у Києві відбулась виставка її робіт під і назвою «Зона полинових сновидінь». Ще нещодавно вона працювала в місцевій школі вела уроки малювання й гурток образотворчого мистецтва. Тепер, не маючи постійного місця роботи, перебиваючись випадковими підробітками, Надія все ж не полишає своїх малярських візій. З’являються нові теми, нові образи... От тільки дивовижні птахи більше не з’являються на її полотнах.
Перші спроби прорватися в невидимі, обіцяні музикою, світи, перші спроби зафіксувати побачені й відчуті там дива припадають у Олени Бурдаш на початок 70-х років, коли вона вчилася у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва ім. І.Труша. (Нині вона мешкає у Луцьку). Саме з тих часів починає увиразнюватися її неповторна творча манера, в якій органічно поєднується традиційність наївного малярства з рафінованим візіонерством сучасного образотворчого мистецтва, свідомим використанням окремих чинників «колективного надсвідомого». Велика низка різноманітних серій, створених маляркою, «Трійця», «Грушевий дзвін», «Двоє», «Свято», «Вівтар» та інші, засвідчують плідність саме такого підходу до власного світотворення. Ось як пише про ці серійні мандрівки вглиб розгойданого часопростору мистецтвознавець Зоя Навроцька: «Лейтмотивом кожної серії є тема двох. Він та Вона. Гармонія духовного з’єднання. Шлях до цього єднання. Боротьба за нього. Небезпеки цього шляху. Щастя зустрічі. Трагедія непорозуміння. Ці мотиви об’єднують усе створене Оленою Бурдаш в єдиний, напрочуд цілісний доробок, у своєрідне дослідження, філософський трактат, на сторінках якого відображено таємничі моменти зіткнення земних сил із космічними. Вони неначе насичені ірраціональними шурхотами та передчуттями загадковим внутрішнім світлом і поєднанням його з фантастичною темрявою, напівнатяками і сферичним бажаннямА її колега-журналіст додає: «З’являючись на «Дизелі» (кавярня в центрі міста ред.), Олена дивувала своєю екстравагантною зовнішністю та оповідками. Скажімо про те, як її ледве не викрали космічні прибульці прямо з майстерні. Багато подейкували про її життя в Почаївському монастирі... Без її творів, без неї самої важко уявити мистецьке середовище Луцька
У творчості трьох волинських мисткинь вражає саме рівень дитячої щирості, поєднаний з професійним осягненням, із збереженням всієї краси, всіх див, відкритих через власне споглядання. Поряд із цією щирістю рівноцінними відповідниками можуть бути лише любов і смерть, два наймогутніші рушії земного життя, наших свідчень про невидимі й невимовні, зовсім інші, але чимось дуже схожі на збережену вічність, світи...

Ґудзь Ю. Втікачі з пірамід. Художниці-візіонерки з Волині // ArtLine. – №3, 1997. – С.30-31

 


Немає коментарів:

Дописати коментар