Postscriptum до 10 років мовчання.
(Хаотичний есей)
(Хаотичний есей)
Юрко Ґудзь схожий на мене, чи пак я на нього. Звичайно це не схожість наших облич, навіть не тілес наших. Я страшенно не люблю вуса, у цьому, як про це каже його фото поганої якості на поганому папері із його книги, і вуса теж говорять про нашу несхожість (насправді вуса він носив не довго, але важливий сам факт носіння).
А чи схожість це взагалі, те, про що я намагаюсь поговорити із вами. Ні, це радше наша з ним близкість, як то кажуть, духовна. Сам Юрко, певно, говорив би про зв′язок мертвих і живих. Я радше скажу про зв′язок живих, я його відчуваю.
З Юрком я познайомився на занятті із літературної антропології, тоді мені прийшлася до душі розповідь професораа Поліщука про Юрка, на текст «Навпроти снігу». Відкрила ж мені його Ніла Зборовська своєю «Українською реконкістою», хоча реконкіста достоту Юркова.
Юрко і сам змусив собою зацікавитись. По-перше, коли я (як сам вже розумію) на довгий час осів у Житомирі, загорівся бажання прозондувати весь літпростір недавнього минулого і сучасного сього краю і, на диво собі, не знайшов жодного імені цікавого для себе, звичайно, крім Юрка. По-друге, щодень я проходжу вранці і ввечері двір, у якому Юрка було вбито.
Саме вбито, а не як постановила судмедекспертиза, буцімто, бідний чоловік ішов собі нічним Житомиром зайшов у двір районного військкомату і тут у нього трапився приступ падучої, на котру Юрко хворів – і це правда, від чого він впав і розбив голову. Але ось що з цього приводу пише Володимир Даниленко у статті "Останній мандрівний дяк української літератури": "Його знайшли з пробитою головою у глухому житомирському дворику. Офіційна версія смерті – удар об асфальт під час припадку. Але в приватній розмові один із лікарів сказав, що так провалити черепа можна було тільки сильним ударом, залізним предметом або від падіння головою вниз не нижче третього поверху. Існувала здогадка, що його смерть могла бути справою рук когось із ветеранів афганської авантюри. В житомирській пресі друкували уривки Юркового антивоєнного роману "Ісихія" і це могло когось роздратувати. Але кому був потрібний процес над морально скаліченими солдатами брежнєвської епохи? Зрештою, його смерть стала загадковою крапкою на недовгій дорозі його не менш загадкового життя".
Ще цікава деталь: під час недавньої бесіди Володимир Білобровець, котрий знав Ґудзя, розповів, що мав Юрко дивну звичку – він ніколи не ходив манівцями. Навіть білого дня завжди тримався людних вулиць...
Так ось 20 лютого сього року виповнюється 10 років як не стало Юрка Ґудзя.
* * *
Радістю для мене стало те, що на Львівському форумі сього року я абсолютно випадково натрапив на його книгу прози. І ця книга розкрила мені всю нашу з ним схожість.
Юрко пластичний і ритмічний прозаїк. Певно, як і більшість поетів, які починають писати прозу. Проте у Юркова пластика – це пластика світу і природи, це вібрації, які торкаються і колихають крізь літери. Безперечно, це – ісихазм. Споглядальна метафізика. Я мало вірю у потойбічність, тайновидіння, божевілля і сни. Більше вірю знакам мовчання. Юркове мовчання заміняє текст, літери сповнюються ритмом природи і довкілля витвореного рукою людською. Тому Юрко у своїй прозі – вправний оператор. Це зорова проза, насолода в якій – у спогляданні образу, який схожий у ній на танцівницю на подіумі: вона вміло крутиться перед зголоднілим до її тіла чоловіком, який від споглядання її п′яніє удвічі, а може, й в рази швидше.
Юрко, як думала Ніла Зборовська, увів у порубіжну літературу метафізику божевілля, як незвичайний досвід знання. Я чомусь вірю, що божевілля тут ні до чого. Те, що є божевіллям Юрковим, – усього-на-всього мовчання і споглядання. Вождь у Кізі теж увесь час мовчав. І сюди ж варто приплести проблему «селянського синдрому»: Юрко сам писав про те, що він житель села, і асоціював це із своєю українскістю. Інші доточують сюди рустикальність і не-рустикальність. Тут варто говорити про мовчання – саундшафт, а Юрко сам знав, що він модерний до останього абзацу. Саме абзацу, а не слова, як хотілося написати, бо йому, як мені здається, важливі більші відтинки тексту ніж одне, а чи навіть два слова, абзац підходить. Це як окрема фраза в музиці, яка складає увесь ритм, а він важливий навіть для Юркової сіленціографії, хоча й атональність важлива не менш.
«Не знаю ще, яке означення матимуть ці тексти. В них основними засобами вислову є мовні маргіналії, знаки мовчання – крапки, коми, апострофи, титли, дво- і трикрапки, вертикальні (мої улюблені) двокрапки... Слова в сілентивних (або ж – сіленціографічних) тихотворіннях відіграють лиш допоміжну роль... Може, це все так і назвати – сіленціографія?» - писав сам Юрко про себе.
* * *
Я не помилився від перших Юркових рядків: він був би другом Лишеги. Він ним і був – дізнавя я вже пізніше, і що найголовніше – я дізнався це зі слів самого Юрка, чи може із тиші? Можливо. Слова про Лишегу окутані тишею, це власне і є слова Лишеги, і здається зараз, що я просто бачу і чую Олега, як він це говорить: «Ти б краще в Глеваху привіз би [картину – Є.Л.]... Хай поруч сосен трохи побуде». Тиша.
Думаю зараз: чому ніколи з Лишегою про Юрка не говорив? Мабуть, і не варт було. Все одно про нього треба мовчати.
Цікава оказія: Юрко, знаний містифікатор, став засновником Лаврської школи, котрої насправді й не існувало, тобто в як таку школу ніхто не згуртовувався, просто Ґудзь об’єднав поезію Олега Лишеги, Івана Семененка, Миколи Воробйова на спільному поетичному вечорі і згодом – у публікації в альманасі „Артанія”. „Лаврська” – бо авторам у різний час доводилося працювати на території Києво-Печерської лаври, але зрозуміло, що основним об’єднуючим чинником виступило не це – а насамперед особливості поетики, поетичної вразливості, моральний імператив, свого роду „сковородинство” – усіх цих авторів Юрко Ґудзь назвав „щезниками”.
* * *
«...Найгіршого не сталося. Ми залишилися жити, хоча й не змогли бути разом. Ми збожеволіли, не здичавіли, не потрапили в будинок, означений складним словом, перший додаток якого був «рай»: райлікарня, райсуд, райтрупарня... Ми залишилися жити... Кожен окремо – найгірше відбувається не знами. Тільки от пам′ять, а – незалежно від нас, понад нами... щоразу, кожної ранньої весни над головою густішає пошум крил...» - Юрко читає мої слова. Тільки я думаю, що з нами сталося найгірше – ми розірвали живе, порізали по живому. Так робити не можна. Добре, що плоть уміє заживати, а люди вміють прощати. Я знаю, кому я мав сказати ці слова (може, я вже їх і казав – забування ще одна здатність людини). І Юрко знав, кому він ці слова процідив крізь тишу. Саме з цих слів почалося моє усвідомлення нашої з Юрком близькості.
Я завжди говорив, що найкращий засіб самозахисту – уникання, ігнорування, може навіть,у деякій мірі й зневага (яка виростає із двох попередніх методів, або призводить до них.
І Юрко цитує Бродського: «... можна повернутись на місце злочину, але повернутись на місце, де тебе принижували – неможливо...».
Я ненавиджу тих, хто принижує, не лише мене, а просто тих, хто робить це постійно. Юрко на таке, я чомусь упевнений, на таке не був здатний, він вище образ, бо знає, що таке тиша. Тиша могла б стати ідеальним замінником образ, бо образи – це слова, а той, хто їх любить зазвичай занадто багато їх говорить, і образа зазвичай зіткана зі слів.
Можливо, тому він втікав завжди до Немильні («Не-ми»), свого рідного села. Чомусь уперто уникав, того, що родився у іншому, навіть у іншому районі, хоча і сусідньому, але тільки родився, але дух предків був там – за два кілометри від станції Новоград-Волинський Другий.
Юрко втікав до Немильні навіть тоді, коли здавалося б влаштувався в столиці, знайшов, як на той час, шикарну роботу редактором у «Слові і Часі».
* * *
Сьогодні по десяти роках Юркового відходу його друзі говорять, що він є. Він живий, просто він поїхав надовго у Київ, чи ще куди, але він скоро повернеться. Як повертався завжди. І дасть бог повернеться зі своєю реконкістою, яка зараз актуальна як ніколи. Українська реконкіста – це наша війна, яка неминуче призведе до відродження, це відвоювання українського простору від російського культурного іга.
Але про всяк випадок, пам′ятай:
Урок історії, або Варіації на тему «Польоту над гніздом зозулі»
Коли вам скажуть: ви живете
в найкращому з існуючих суспільств,
в найгуманнішій в світі державі,
то знайте: до вас заговорила
СТІНА
Коли тобі скажуть: все, що діялось
в нашій імперії,
все, що в ній відбувається зараз,
все в ній – для твого блага,
знай: до тебе звертається
СТІНА
Коли ж тебе підведуть до СТІНИ,
обличчям до холодного каменю,
і, навіть, якщо замість куль
тобі в потилицю вженуть в транквілізатор,
знай: ще можна встигнути
на дно свідомості сховати
окраєць вільної небесної блакиті...
(із збірки Pjstscriptum до мовчання, 1990)
Євген Лущиков
2012
Джерело: http://lushchykov-y.blogspot.com/
Немає коментарів:
Дописати коментар