Леся Ґудзь
Лесин край. – № 18 (10493) від 3
травня 2013 року
Юрій Ґудзь: Штрихи до імені
Його ім’я не «гриміло» поміж
списків краснослівного письменства, не займало сторінок підручників з
літератури. Але був парадокс, свідком якого стала сама: студенти Тернопільського
педінституту наповнили велику залу цього закладу, щоб «побачити своїми очима
самого Юрка Ґудзя» (сказано ними ж).
Так, про свого однофамільця,
односельця поведу мову.
На превеликий жаль, доводиться
говорити про нього у минулому часі. Вже по смерті – інше: він максимально
наблизив велику сучасну українську літературу до маленького загубленого
прогресами і постперебудовними новаціями села, до його рідної Немильні – типового
віддаленого від гомінкого міста, захованого у лісок сільця на чотири сотні душ.
І хоча сьогодні деякі літературні аналітики починають спростовувати якраз
Немильню як місце народження Юрія Ґудзя (бо ж у паспорті – с. Миколаївка),
проте сам Юрій Немильню ставить у всіх біографіях, як свою малу батьківщину.
Тож і ми не порушуватимемо ще прижиттєвого прагнення Ґудзя ствердитися немиленцем.
Романи-щоденники Юрія Ґудзя
«Ісихія», «Не-ми» побудовані на «сільських» – немиленських, киківських – людях,
на картинах побуту цих сіл, на пейзажах немиленського дозвілля. А книга
започаткованої разом з Нілою Зборовською серії «Українська реконкіста»,
«Замовляння невидимих крил» – це соковитий неповторний жмут новел про суто
немильнян (Причому, деякі постаті – справжнісінькі, невигадані – малосприйняті
односельцями за життя. Втім, як і сам Юрій... Власне, його сприймали: хтось – як
однокласника з дивним світосприйняттям, інші – як чудового вчителя історії та
малювання; ще хтось – як доброзичливого колегу і сина колеги (мати його – вчитель
історії місцевої школи); ще хтось – як совісного вірянина. Проте ніхто навіть
гадки не мав, що їхній односелець – виразна постать в українській літературі,
ім’я котрої набирає дедалі більшого розголосу.
З моїх власних згадок про перші
літературні кроки Юрія Ґудзя: якось після одного з уроків історії, де ми останніх
хвилин п’ятнадцять займалися власним римуванням, Юрій Петрович підкликав мене і
з властивою йому ніяковістю (коли йшлося про щось особисте) мовив: «На тобі,
Лесю, мою першу збірочку віршів у «Літературному альманасі». На подарованій
невеличкій книжечці значилося: «Вітрила-86». І понині шкодую, що тоді ще не
відала про автограф автора... А вже згодом не раз поверталася до тих
чудернацьких, таких близьких моєму серцю рядків, на зразок «пасу з дідом
череду». Думалося, як же це так просто писати про такі буденні речі... О, як у
пафосі високих слів нам не вистачало тоді в поезії звичайного, наближеного до
життя, рядка! Саме його давав на розсуд читачу Юрій Ґудзь: наче перенасиченому
делікатесами – шмат випеченого в сільській печі на капустяному листі житнього
хліба. Мабуть, подібно отій запашній скоринці, припинюся до смаку пошановувачу
літератури Юркове слово, бо згодом побачила світ перша повна власна збірка Юрія
Ґудзя, а тоді – ще дві: «Постскриптум до мовчання», «Боротьба з хворим
янголом». Водночас Юрій пише романи «Не-ми», «Ісихію» – їх вперше друкує «Кур’єр
Кривбасу» – а також пробує себе у публіцистиці, літературній критиці,
драматургії і... в живописі. Звичайно ж, творча натура не має бути обмеженою,
що позначається на частих змінах місць проживання і роботи Юрія Ґудзя. Проте де
б не був-працював – у республіканському музеї народного побуту, у санаторії
«Ворзель», у Андріївській (Київщина) школі, у газеті «Зарубіжна література в
школі», часописі «Авжеж» та ін. – він завжди знаходив час, аби навідатися до
рідного села і неодмінно – зайти на годинку до нашої хати. І тоді вже з нього,
мовби з міха щедрувальників, сипалися найрізноманітніші новини з
суспільно-культурного життя столиці, цікавинки та нові імена вітчизняної і
зарубіжної літератур... Або ж окрилений ідеєю записати свідчення
«остарбайтерів», днями ходив вулицями Немильні – до Ксенії Благодир, Ольги
Остапчук, Марії Вишковець, Оксани Боровик... Згодом ті спогади побачили світ у
нашій міськрайонці – під символічною назвою «Мічені знаком «ОSТ». Щирий жаль, що не увійшли вони до
жодної з Юрієвих книжок. Одначе Ю. Ґудзь зробив те, чого не вдавалося ще нікому
– показав великому світові сучасне маленьке село. Реально. Неприховано і
водночас... закохано. Я не помиляюся: далеко не кожен спроможен витратити найкращі
образи, епітети, метафори на звичайну дорогу, старе дерево чи блаженного
Зінька. Це ще ж у Лесі Українки дим «солодкий і пахучий» та в А. Міцкевича
«найліпше піють жаби польські»...
На сьогодні багато з-під пера
Юрія Ґудзя не вийшло друком. Зокрема, його щоденники. Проте чи був би згоден на
їх друк сам Ґудзь? Адже подібні рукописи – дуже особиста, я б сказала, навіть
інтимна, річ. Тож не зайвим було б запитати-отямити, а чи забажали б ви,
панове, оприлюднити власні щоденники? Сьогоднішня спадщина письменника досить
багата для вивчення навіть без його щоденників, якщо погортати сторінки книг з
його власної бібліотеки: їхні поля вимережані ієрогліфічним Юрієвим почерком,
складуть, без сумніву, ще одну книгу.
Добра дивина: Юрій Ґудзь показав
Немильню світу за життя, а по його смерті Немильня побачила стільки того ж
світу, що й, либонь, не снилося жодному іншому селу такого масштабу в області.
Починаючи з 2006 року, коли до села 1 липня на день народження письменника
завітали семеро літераторів з Житомира, тут щороку буває по півсотні гостей з
Рівного, Києва, Житомира: літератори, науковці, викладачі вузів, студенти,
композитори, художники, журналісти з газет, радіо і телебачення. Ідуть, щоб
відвідати могилу Юрія, пройтися вулицями села (часто називають його по-Ґудзівськи
«Не-ми»), зупинитися у гостинному затишку місцевої школи з музейним куточком
«Липневого янгола», як називають у літературних колах Житомира нашого земляка.
І – неодмінно приходить до висновку, що саме тут Юрієві творилося найкраще; до
розуміння того, чому саме в Немильню поспішав з усіх-усюд їхній невгамовний,
вічно мандруючий друг. Ось виписки з гостьової книги щорічних
літературно-мистецьких зібрань «Липневий янгол»:
«Дякую немиленцям за світлу і
щиру пам’ять про нашого Юрія Петровича Ґудзя» (Марія Рудак, голова міжнародного
поетичного братства ім. Юрія Ґудзя).
«Пам’ять про Юрія Ґудзя – немов
птах, що з вирію летить до кубельця» (Евеліна Кучеренко, обласна бібліотека для
дітей).
«Дорогий Юрію! Дякую за Вашу
велику любов до України-неньки» (Вікторія Дем, автор музики на слова Ю. Ґудзя).
«Пророки відходять, лишаючи
птахів» (Віталій Правдицький, художник).
«Не-Мильня, так само як і Юрко, втаює
невідомий зміст, у який вдивляєшся, наслухаєшся і вчитуєшся» (Анатолій Сірик,
письменник, перекладач, критик).
«Дуже вдячний землі, яка родить і
зрошує творчих людей» (Костянтин Гай, бард, священик).
«За свого життя Юрко Ґудзь
дарував людям, разом зі словом, любов. І тепер тепло тієї любові гуртує нас
навколо його імені» (Тетяна Пишнюк, письменниця).
«Юрка, пам’ятаю, вперше зустрів
на першому з’їзді Руху, а згодом ще кілька разів під час різних політичних
акцій. Начебто зовсім мало, зле зовнішня привабливість, вражаюча постать голосу
запам’ятались, закарбувались назавжди...» (Дмитро Кравець, докторант Київського
національного університету ім. Тараса Шевченка). До слова кажучи, саме Д.
Кравець – одночасно викладач Рівненського університету – привіз якось до
Немильні своїх студентів, і ті поставили в стінах школи п’єсу Ю. Ґудзя
«Барикади на Хресті»: напевно, щиріше її не зіграють навіть професіонали...
Минулого літа до села завітав
надзвичайно відомий у літературних колах письменник, котрий практично не
полишає столиці, – Олег Лишега. Побували тут і Анатолій Шевчук, і Ніла
Зборовська – світлої і гарної пам’яті люди, друзі й однодумці Юрія Ґудзя.
Відомий художник Юрій Камишний не міг намилуватися краєвидами Ґудзевої малої
батьківщини і написав кілька картин-посвят.
Спробу глибокого проникнення у
постать «мандрівного дяка сучасної літератури», як іще називають нашого
земляка, втілив у життя документальним фільмом письменник, журналіст обласного
телебачення Євген Лущиков. Радіопередачі зробили Сергій Черевко та Тетяна
Власенко. Вірші Юрія Ґудзя стали піснями завдяки Ларисі Бойко, Костянтину Гаю,
Вікторії Дем, Ірині Деркач.
У Житомирі на приміщенні
гуртожитку автодорожнього коледжу, де мешкав свого часу Юрій Ґудзь, встановлено
на його честь меморіальну дошку силами голови поетичного однойменного братства
Марії Рудак і тодішнього голови районної ради Віктора Гончарука.
Серед вчителів району
запроваджено творчий проект імені Юрія Ґудзя «Живослово». Вже по смерті Юрія Ґудзя
побачила світ його книга «Барикади на Хресті», у якій – однойменна поема і
романи «Не-ми» та «Ісихія».
Силами дослідника творчості
письменника-житомирянина Олега Левченка минулого літа побачила світ чудова
книга спогадів про Ю. Ґудзя «Невимовне». А вже цьогоріч роковини пам’яті нашого
земляка відзначили «Набережною під скелями» – книгою неопублікованих раніше
Юрієвих статей, рецензій, передмов, листів. Кожен, хто знав Юрка Ґудзя
особисто, знав і цю багатогранність його натури. Знав і цінував. Бо Юрій не
«підсолоджував» правди – не було йому в тому потреби, адже не шукав у житті
благ, не «цілився» на посади, не претендував на винагороди. Був щирим, можливо,
аж занадто, але іншим не народився.
Дивна метаморфоза відбувається у
сприйнятті творчості Юрія Ґудзя – мов би Булгакова: хтось абсолютно не сприймає
його, інші – вважають його геніальним. То хто ж він? Геній з Немильні?
Мандрівний дяк сучасної літератури? Останній співець сучасного села? Існуючий
реально провісник літератури майбутнього? А може, увесь одразу? Принаймні, ким
би не був, а не залишає байдужим жодного, хто бодай раз узяв до рук будь-який
зразок його творчості. До прикладу, буквально кілька днів тому мені
зателефонувала шанована колега – журналіст Галина Іванівна Кругляк: під
враженням презентації «Набережної під скелями» просила почитати прозу Юрія Ґудзя.
Порадила їй звернутись до районної центральної бібліотеки: її працівники дуже
ретельно накопичують матеріали про нашого земляка і є постійними учасниками
«Липневого янгола» в Немильні. За день опісля – новий дзвінок від Галини
Іванівни: емоції спраглої людини, яка щойно напилася з прохолодного живлющого
джерела. Зрозуміла: Юрій покликав до Немильні ще одну неординарну особистість.
І знову буде липень. Знову над
селом незримо шелестітиме крилами «Липневий янгол». Знову точитимуться спогади
про Юрія поміж пропозиціями передати під музей будинок, де він мешкав...
Можливо, ухвалять-таки десь у «верхах» соломонове рішення, будинок Ґудзів
перетвориться на обласний будиночок митця, де зможуть мешкати на час творчості
поети, письменники, художники і музиканти, черпаючи по-Юрковому все найкраще з
немиленського духу...
Усе можливе, але реальним у
сьогоденні є одне: нерозривна єдність Юрко Ґудзь – література – Немильня – вічність.
Адже, як сказала відомий літературознавець, професор Київського університету
ім. Шевченка і друг Юрія Ніла Зборовська, «Юрко Ґудзь – це Слово. Там дихає
його душа, його сільська родина, його українська Немильня. Там, де його слово,
там смерті немає».
У цій темі крапку поставити не
так легко. Поговоримо про нього ще й не раз – бо ж ім’я Юрія Ґудзя знають
дедалі більше людей, цікавляться ним як в Україні, так і в «ближнім» зарубіжжі.
І навіть далека Канада просить надіслати якомога більше інформації для
університетських лекцій. Ми ж, його земляки, щиро переконані: дух нашого Юрія –
у рідній Немильні, у стінах невеличкої затишної школи, котра виколисала
знаннями усіх-всеньких героїв Ґудзевої творчості, а сьогодні всіма силами
підтримує негаснуче багаття його пам’яті.
Немає коментарів:
Дописати коментар