Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

понеділок, 7 липня 2014 р.

Володимир Студінський. Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: Україна та українська нація

Щоденникові записи Юрка Ґудзя часто переплітаються із текстовими роздумами-пошуками, які є в його опублікованих прозових та поетичних творах. Тому неможливо відірвати тексти одні від інших і виокремити їх за своїм призначенням. Щоденникові теми доповнюють літературні тексти і навпаки. Однією з важливих тем, що постійно розглядаються Юрком Ґудзем є пошук України у світовому Просторі та розвиток нації в Часі…

Зокрема, у вірші «Видіння», який написаний в Гуляй-Полі 27 липня 1987 року, він зазначає:

В безмежжі полинного степу
горить, дотліває остання сторінка
тисячолітньої занедбаної книги.
Ще можна прочитати
єдине незгоріле слово: Україна –
в безмежжі полинного степу.

( Ґудзь Ю. POSTSCRIPTUM до мовчання.
– Торонто: Бескид, 1990. – С. 22).

Саме так – «тисячолітня занедбана книга»… Книга, яку потрібно взяти до рук, відродити текст і передати її майбутнім поколінням, які зобов’язані продовжувати писати текст своєї країни і нації у світовому часопросторі. Майбутнє України та її народу твориться саме в реальному часі сучасності. І саме сучасність визначає, якою бути Україні в майбутньому.

«27.VII.97. Мить переживання теперішнього часу – в своїй повноті й цілісності – звільняє свідомість від поневолення минулим і майбутнім…»

З одного боку, така теза є абсолютно зрозумілою, оскільки всі ми живемо саме в реальному сучасному часі й просторі, а з іншого – дискусійною. Адже не може народ жити сучасним без минулого і з поглядом у майбутнє. І разом з тим, від сучасного переживання кожного індивіда зокрема, і нації в цілому залежить, яким буде майбутнє та яким буде ставлення до свого минулого, що й визначає, зрештою, сьогодення та майбутнє.

«24.V.98. Про смисл-сенс існування країни У… В чому він? Свій власний чи уніфікований «європейський»? В чому її призначення й місце у Всесвітній історії? Проблеми нації, що гине на очах у всього цивілізованого світу.
Втрачається духовне осмислення свого місця в світі. Нація, що так роз’єднана мовою, конфесійно, політично, економічно. Нація землеробів, а не лише землеробів…
Нація з опертям на традиційні вартості, – як величина самодостатня в сучасних умовах так чи інакше стає в конфронтацію з т.з. «цивілізованим світом».
Нації – один із рівнів ієрархії християнського космосу.
Ідеал західної ліберальної демократії – людство, розпилене, розпорошене («квантоване») на окремі, нічим одне з одним не пов’язані.
Історія – Віра – Традиції – та утроба, лоно, з якого народжується, виношується майбутнє народу.
30 партій – це ж божевілля… парламент – як результат цієї суспільної звихнутості…
Ми є не лише європейська, ми, в першу чергу, слов’янська країна…
– майбутнє колонії, придатка дешевої сировини й дешевої раб. сили
– місце у Верх. Раді – має свою вартість – його просто-напросто можна купити…
«Вестернізувати», перетворити народ у «велику машину» – тоді роби з ним що хочеш…
Що таке «воля народу»?...»

Здається, що забагато запитань без відповідей… Але ж, питання щодо формування молодої, слабкої невизначеної держави-нації, що тільки вийшла з лона величезної імперії цілком актуальні і визначені динамікою росту. Тому, можливо, головним у волі народу є його голос…

«25-26.VIII.93. Нічого крім голосу – голос – тіло твоєї душі.»

Втрата голосу може призвести до втрати душі. Якщо ж не постійно, то варто час від часу нагадувати своїм голосом, що справжнім господарем на власній землі є народ, якого «правди сила, ніким звойована ще не була… яка біда, яка чума косила, а сила знову розцвіла». Можливо, у реальному просторі та часі цей народ і являє собою безлику масу, проте за нею ховається окремий індивід, індивідуальність, людина в душі якої перебуває той національний Всесвіт, який і визначає особистість…

«31.VIII.98. Між особистістю й державою ліберального типу немає простору емоційного контакту… співпадіння загальної та особистої долі…»

І тому варто замислитись над питанням розірваності доль (особистих та загальної) в історичному просторі, коли пам’ять одних не співпадає з пам’яттю офіційною, визнаною державою чи якимись іншими потужними суспільними інституціями. Нація формується у своїй історії, якою б важкою і трагічною вона не була… Саме в минулому нація знаходить відповіді на злободенні питання і прагне уникнути нових катаклізмів у майбутньому.

«23.VIII.96. Нація в ситуації антропологічної катастрофи».

Важко проходити шлях відродження, а то й навіть нового народження у свідомості нації, яка піддавалась утискам і була приречена на вимирання як фізичне, так і духовне. Лише завдяки неймовірним зусиллям і несподіваним поворотам долі нація виживала і продовжувала свій шлях у часопросторі.

Із книги Юрка Ґудзя «Замовляння невидимих крил»:

«Влітку сорок першого більше чотирьох мільйонів червоноармійців потрапили в полон... Армія вермахту, рвалася до Москви... Німці не знали, що робити з такою кількістю полонених... Їх закривали у величезні кошари, виставляли охорону й чекали, коли ті перемруть з голоду... В серпні того ж року Андрій Мельник, один з чільних провідників ОУН, зустрівся з фон Браухічем, – головнокомандуючим вермахту – німецькими сухопутними силами, лужицьким сербом за походженням... Зустрівся і сказав щось приблизно таке: «Яка і кому буде користь від того, що стільки українців, селянських дітей і батьків простягнуть ноги з голоду’хи?.. Хай краще йдуть в село й вирощують хліб – для себе й для рейху...» Фон Браухічу такі резони видалися переконливими... Й він тоді ж наказав: з усіх концтаборів на території, підлеглій вермахту (але не іншим німецьким спецслужбам) усіх вкраїнців відпустити nach Haus... Чоловіки вернулися додому й ще встигли не лише посіяти озимину, виростити й зібрати майбутній хліб, але й зачати ціле майбутнє покоління – засіяти гарячим сіменем лона своїх дружин і наречених... Ті, хто був на війні, знають, який потяг до жінки відчуває чоловік, щойно вирвавшись з обіймів смерті... Вони вернулися додому живими й спраглими... Це ж феноменально – посеред такої жахливої м’ясорубки, як Друга Світова (вкраїнців на цій війні загинуло чи не найбільше з усіх воюючих сторін) на цій землі сорок другого-третього років народилося понад мільйон дітей! Ця тема ще потребує своїх досліджень і уточнень... Бо що сталося з батьками сих дітей, нам добре відомо. «Великі» полководці, маршали-людожери зробили все, щоб ніхто з них не повернувся живим додому... Їм не забули сорок першого року... (Частину цієї страшної правди можна знайти у військових щоденниках Олександра Довженка.) Та їхні діти зосталися жити... На тлі реанімації імперських міфів про «визволення» України варто хоч зрідка згадувати про це...»

Інколи дуже важко пройти особистості зокрема, та й нації в цілому через таке усвідомлення свого буття в історичному процесі… Важко знайти силу і переломити в собі усталені і далекі від істини стереотипи… Часто це викликає пекучий біль… Лише з кожним наступним поколінням цей біль стає усвідомленням нації… Виробляється національний імунітет…
«24.VIII.93. Тепер я знаю, що таке День Незалежності – це зубний біль, ледь притамований анальгіном…»

Важливим елементом нації є її знакові фігури, які на тлі конкретних історичних епох випереджають свій час і простір, переходять в інший вимір і перетинають горизонт. Нації, що можуть формувати свої «бренди» в людях, унеможливлюють власне знищення, бо саме символ і стає тим дороговказом у майбутнє. Одним із таким світочів і став Григорій Сковорода…

«6.ХІ.94. На занедбаному українському культурному терені XVIII століття зросла людина, яка всупереч власному життєвому скептицизму запропонувала грандіозний план упорядкування світу, вибудованого не на зовнішньому задоволенні, а, скоріше, на певному внутрішньому поєднанні мети з етичною правдою… Він був єдиною світською особою в колегіумі, де всі інші мали духовний сан. А Сковорода, вже сформований релігійний філософ, з гідною подиву наполегливістю обстоював свою світську незалежність… Саме в цьому розумінні, уникаючи просвітницького раціоналізму, він був сином своєї доби, який здобув освіту в XVIII столітті, позначеному тугою за незалежною особистістю та можливістю вільного вибору».

Можливо, що саме таке поєднання «незалежної особистості та можливості вільного вибору» і формує основу національного українського менталітету, де головним залишається відчуття особистісної свободи. Причому, свобода виявляється і в такому компоненті нації як мова. Мова літературна і мова народна зберегла свою свободу і живучість саме в тісному поєднанні.

«6.ХІ.94. З погляду мови Іван Котляревський мимовільно тяжів до дуже поширеної творчості мандрівних бакалаврів (т.зв. мандрівних дяків) – тої верстви богемної декласованої інтелігенції, котра несла на село свою літературну освіченість, миттєво прилаштувала її до місцевих потреб і користувалась нею шлунково й буденно».

Саме у такому органічному поєднанні відчуття особистісної свободи і єдності мови різних українських соціальних прошарків могли з’явитися й такі брендові фігури як Тарас Шевченко та Михайло Драгоманов, якими можуть похвалитися далеко не всі світові нації.

«5.ХІ.94. 1846 рік, період організаційного оформлення Кирило-Мефодіївського братства: «Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив жах… Я побачив, що Шевченкова муза розірвала завісу народного життя… Бистрий зір, сильні нерви треба мати, аби не осліпнути чи не на хитнутися перед раптовим світлом правди… Горе ризикуючому поетові! Він забуває, що він людина!» (Микола Костомаров)
Отже, Метлинський, Боровиковський, Костомаров були попередниками Шевченка, хоч пережили його на багато років… А Куліш – сучасник…
Т.Шевченко. «Тризна» – строфи, настільки сильно позначені особистими переживаннями, що це дає підстави сприймати поему як автобіографічний твір.
Коли 1838 року він вирвався з лабетів кріпацтва, стало очевидним, що колишнє життя забувається нелегко. За рік після «Тризни» він написав поему «Сон», що стала фактом такої сили, якому не було рівних у літературі всієї царської Росії 40-х років…
…рукописний альбом «Три літа» (1843-1845 рр.) – еволюція творчості, яка ніби рухається великими спіральними колонами…
…Саме Драгоманов і був одним із тих, хто підготував підвалини для всебічного пізнання Шевченка…»

Своєрідність української нації полягає саме в тому, що їй вдалось сформувати свій власний цивілізаційний простір. Простір історичний, простір духовний та простір економічний… Цей простір не всі визнають як оригінальний, але практично ніхто не відкидає, що цей простір існує в системі світової цивілізації. Навіть це вже говорить, що Україна є і має бути…

«16.VII.97. … Україна – цивілізаційна самотність – ні, це більше підходить до Росії».

Питання єдності чи розірваності східнослов’янських спільнот – українців, білорусів та росіян – важливе, очевидно, в контексті визначення самобутності та самодостатності української нації як державотворчої сили.

«Без дати (ймовірно, листопад 1994 року). Від єдності буває багато зла… зло і насильство… Україна і Росія: в нас різне і минуле, і майбутнє. Україна страждає провінціоналізмом, який породжує пасивність, інертність, байдужість…
…Білорусь – невже трагічний досвід минулих років не переконав, що в тіні чужих орлів не буває щастя…»

Україна повинна йти своїм шляхом. У системі світової спільноти. Але своїм шляхом… І формувати свою національну державу, де комфортно буде всім індивідам як духовно, так і матеріально.

«7.ХІ.94. Немильня.
1769 року – Гердер про Україну: «Україна стане новою Грецією… прекрасне небо цього народу, його весела вдача, його родюча земля… настане час і прокинуться; з таких багатих малих диких народів, якими колись були і греки, має виникнути високоморальна нація, її кордони простягнуться аж до самого Чорного моря, а звідти – і по всьому світу».

Володимир Студінський,
м. Київ









Джерело:  Студінський В. Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: Україна та українська нація // Люблю + Слово. - №2 (25), 2013. - С.137-143

Немає коментарів:

Дописати коментар