Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

четвер, 16 липня 2015 р.

Юрко Ґудзь. Вірші. Альманах "Житній ринок", 1998 р.










УРОК ІСТОРІЇ
АБО
ВАРІАЦІЇ НА ТЕМУ
“ПОЛЬОТУ НАД ГНІЗДОМ ЗОЗУЛІ”

Коли вам скажуть: ви живете
в найкращому з існуючих суспільств,
в найгуманнішій в світі державі,
то знайте: до вас заговорила
СТІНА

Коли тобі скажуть: все, що діялось
в нашій Імперії,
все, що в ній відбувається зараз,
все в ній — для твого блага,
знай: до тебе звертається
СТІНА

Коли ж тебе підведуть до СТІНИ,
обличчям до холодного каменю,
і, навіть, якщо замість куль
тобі в потилицю вженуть транквілізатор,
знай: ще можна встигнути
на дно свідомості сховати
окраєць вільної небесної блакиті...



ЗУСТРІЧ

Збільшилось самоти,
Збавилось гордості...
Це вже не ти, —
З іншої повісті.

Травень. Гуркоче парад.
Цезій на плитах.
Хто ми? Йдемо куди?
Що нам робити?

В лоні затруєно плід,
Зболеність кроків.
Топче Вкраїну орда
Ядерних блоків.

Села похмуро мовчать.
В'їзд заборонено.
Тільки дерева кричать
Чорними кронами.

Ось і розмові кінець.
Мчить електричка.
3 мокрих байдужих небес
Сіється мжичка.

Легко сміються уста,
Очі зажурені…
Дівчинко моя золота,
Як нас одурено!



МОЛИТВА еМеНеСа

Боже мій правий! Я благаю тебе!
Розщепи Ти мій гемоглобін, і заміни
його, будь ласка, хлорофілом, —
Я б тоді зміг послати до дідька
своїх начальників, і дружній колектив,
і їхню ставку в сто дванадцять карбованців, —

та став би поряд зі своїми
братами по крові — зеленим дубом,
ясенем, високим кленом. Біля них
я вип'ю шклянку води і, заплющивши
очі, підніму обличчя до сонця —
шляхом фотосинтезу отримуючи все, заради чого
ми носимо ярмо на шиї.

Я стояв би зелений і прозорий,
підморгував рожевим молодицям,
і чхав би на всі звинувачення
в рослинному існуванні...

Мій Боже! Яви свою волю!



***
                  М.М.

До ніг твоїх я падаю згори,
Зазнавши вперше розкошій польоту.
Так пахнуть м'ятою двори,
І до осінніх перельотів
Одна залишена нам ніч.

Не плач! Давай запалимо вогні
Над темною і тихою рікою.
Бо серпень мчить на білому коні,
І вже, мабуть, не бачити мені
Твоїх очей, оживлених сльозою.

Між нами стануть назавжди
Дощі холодні і байдужі люди
Затопчуть все і нас забудуть,
І ми не звернемось сюди,
Де пахнуть м'ятою двори,
Де ніч кохання вічно буде.



НІЧ НА РІЗДВО

Так морозно і зоряно над світом!
Крізь вікна ночі падає згори
Холодне світло білим квітом
На заспані людські двори.

Серед істот німих, у дерев'яній кліті
Знайде притулок жінка і старий.
Так буде тихо, урочисто в світі, —
Лиш дихання ягнят. Заснув малий.

Крізь ясла сіно пахне літом.
Жують воли зів'ялий цвіт.
Надворі сніг. Через небесне сито
Далеке літо до замерзлих ніг...



***

З глибокої криниці
Підняв я жбан води,
А з неба – мертва птиця…
Ти не ходи сюди!

Живі ключі пропали,
На всохлій гілці крук.
Із хащі лісової
Виходить Басаврюк.

Вечірній храм палає,
Музики вже мовчать,
До серця притискаю
Дівочих вуст печать.

З глибокої криниці
Підняв я жбан води –
Холодної, страшної…
І знов прийду сюди.



ПОЕТАМ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Ластівка зводить гніздо,
носить з урочища глину.
Дім свій я довго ліпив,
завтра надовго покину.

Ластівки глину беруть
з рову, де нас постріляли.
Наші серця вам на гнізда підуть...
Ночі ще теплі. Роси вже впали.

З неба, землі і води,
з кров'ю, сльозами і потом
ліпим гніздо і вертаєм сюди
наші болючі, забуті сліди,
наші тіла, перемотані дротом.

Скоро холодна зима
Губи зведе німотою...
Смерті на світі нема —
Я повернусь за тобою.



ДЕНЬ ВОСКРЕСІННЯ ДЗИҐАРІВ

(медитації божевільного рокера)

В кімнаті з червоними стінами
й білою стелею
немає вікна.
В кімнаті з червоними стінами
й білого стелею
немає вікна.
В кімнаті з червоними стінами
й білою стелею
голосить моя безневинна вина:
по-перше, —
над ефектом скорочення масштабів
Лоренца-Фіцджеральда,
суть якого полягає в тому,
що з точки зору нерухомого споглядальника
вимірювані ним віддалі паралельного напрямку переміщень
рухомого споглядальника в системі останнього
виявляться значно вкороченими,
як і життя обох споглядальників,
що мали спільний, їм невідомий контрапункт;
по-друге, —
над моїм передчасним вмінням зображувати
за допомогою п'яти сірників,
на прохання дівчаток з нашого класу
й вчительки російської літератури,
історію гріхопадіння Єви, —
саме тоді, дивуючись невичерпності можливих комбінацій,
я вперше усвідомив реальність існування виміру,
означеного словом “смерть”;
по-третє, —
над пісенькою з альбому “Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера”,
в якій я розумів два-три слова, не більше,
незважаючи на це, музика голосів чотирьох ліверпупьців
дивним чином зберігала в собі все,
що не збулося в моєму власному житті:
переживання любові, свободу пізнання навколишніх світів,
не відгороджених назавжди смугастими стовпами,
можливість вільного вибору й відсутність постійного страху,
радість незаказармленої молодої сили, —
хоч спроба прорватися в обіцянці музикою світи
рано чи пізно приводить в кімнату
з червоними стінами й білою стелею,
та це тільки початок давнього шляху,
на якому дбайливо зав'язані за моєю спиною
рукави гамівної сорочки здійснюють
невтримну еволюцію до білих, поки що
нерозправпених крил — перед новим пришестям
Володаря осінніх Перельотів, —
там, де на білій площині прямокутної стелі
застиг, розширений моїми зіницями, безгучний вибух,
про неймовірну силу якого свідчать спотворені
метагонами німих почуттів обличчя
мовчазний плач
мовчазний сміх
мовчазний страх
непередбачена зупинка неозвученого фільму,
Глен Гульд валяється на підлозі, охопивши
руками голову, не чіпайте його,
він нічим не зможе вам допомогти,
тим більше, що рояль глядачі-патріоти порубали сокирами
й спокійно розійшлись, залишивши на екрані
проекції нерухомих облич, порожні постаменти,
розідрані знамена, закривавлені мапи імперій,
лист до з'їзду кошового Сірка й турецького султана,
металеві автоматичні наручники,
сопілка,
ще —
гіпсові погруддя сліпих вождів,
повітряна кулька з презервативу,
обкладинка самвидавського журналу „Фалос і Логос",
пенсне, гумові манекени з слідами багнетних вправ,
люлька-носогрійка, міксер, пощерблена шабля, чумрачок,
малюнки хронопів, годинники фанів, калькулятор,
незаповнений ордер на арешт, котурни, брусочок мила,
алюмінієва ложка з видряпаним на ручці девізом:
“дембель неминучий як неминучий крах капіталізму”,
зелена філіжанка, марокаси, підставка для нот,
крім цього, посеред вищезгаданого шарварку, завмерли,
як повернення до попередньої безкінченої теми, слова,
зафіксовані в просторі літерами латинської абетки:
Help!
Let it be!
Abbey Road!
символи віри нашої юності, неперекреслені кулею Чампена епохи
початку повернення до власної ідентифікації,
в прозорі сфери, де немає розмежувань
на перше, друге й останнє,
на вчора, сьогодні й на післязавтра,
де в напруженому консонансі таємне слово Свобода
євангелійним дотиком сонячного вітру
звільняє свідомість від темряви набутого досвіду,
дитячу гойдалку уяви — від перекладини простору-часу.
мить дорівнює вічності
тільки звідки цей біль
неодмінне повернення в кімнату з червоні стінами
й білою стелею
саме тут я мушу дочекатись на тебе
незважаючи на відновлення здатності позачасової левітації
я мушу тебе дочекатись
встигнути зібратись з думками й лобом пробити
в одній з чотирьох стін невеликий отвір
вікно — крізь нього ти бачитимеш небо
й зможеш крихтами казенної пайки годувати
ластівок
ластівок годувати
ластівок годувати
ластівок годувати
крізь намальовані ґрати
ХА!!!*


Ха* — ритуальний вигук тимчасового самозвільнення


Джерело: Юрко Ґудзь. Вірші // Житній ринок, 1998. - С. 1-8 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/211

"Житній ринок" — самвидавський літературний альманах У Житомирі з’явився у 1989р. Видати його допоміг Фонд громадської ініціативи, а ідею виносили Василь Врублевський разом із Володимиром Даниленком [обидва на той час – журналісти обласної молодіжної газети]. Те число «Житнього ринку» було першим і останнім… Для продовження традицій хотіли зберегти назву, бо Житній ринок для Житомира – це дуже символічно. Це місце, де збираються низи, верхи, мафія і всі інші… Редактор «Житомирського вісника» [який став новим видавцем] з тактичних міркувань наполіг на зміні назви, аби не лякати цензуру і партократів згадкою про опозиційну громадську організацію. Шарпанина з назвою ледь не стала яблуком розбрату. Вирішили так: написати найабсурдніші назви, які тільки збредуть у голову, і вкинути папірці до капелюха… Було витягнуто «Авжеж!»…

Джерело: http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/211

Немає коментарів:

Дописати коментар