Мала академія наук України
Житомирське територіальне відділення
Наукове товариство «Інтелектуал» учнів Баранівської гімназії
Відділення: філологія, мистецтвознавство
Секція: українська література
Базова дисципліна: українська мова і література
На крилах ангела
(Дослідження збірки Юрка Ґудзя «Замовляння невидимих крил»)
Автор: Марчук Тетяна Іванівна,
учениця 10-А класу Баранівської гімназії
Науковий керівник: Чайка Валентина Миколаївна
учитель Баранівської гімназії
Педагогічний керівник: Чайка Валентина Миколаївна
учитель Баранівської гімназії
2006
Тези
Для наукового дослідження я обрала збірку прозових творів Юрка Ґудзя «Замовляння невидимих крил», давши назву праці «На крилах ангела». Виконуючи цю роботу, поставила перед собою завдання дослідити ідейно-тематичний зміст окремих новел та оповідань збірки, визначити світоглядні позиції автора, особливості мислення та художніх засобів мови, використаних у творах.
Збірка складається з дванадцяти новел та оповідань, перед кожною з яких розміщена частина світлини з зображенням окремих людей або взагалі затемнена, лише з білими променями, ніби дороговказом, надією на щось світле або натяком на зв'язок із потойбіччям. У збірці зібрані твори різні за тематикою. Але всіх їх об'єднують глибокі філософські роздуми автора про сутність життя. Окремі твори становлять спогади автора або розповіді односельчан. Інші – витвір фантазії.
Збірка розпочинається оповіданням «Замовляння невидимих крил». Твору передує фрагмент фотографії з зображенням двох осіб: дівчини й жінки, за плечима якої чималий життєвий шлях. Дані образи, на мою думку, є символічними. Це ніби пройдений шлях головної героїні від молодості до старості.
На схилі літ Марту мучить один і той самий сон, що змушує пригадати минуле. На її долю випало чимало випробувань, але через усе життя пронесла світле почуття любові до матері, убитої фашистами, чоловіка, що загинув на фронті, дочки, яка померла від голоду. Рідні пішли з життя, але повернулися в іншому вигляді, щоб жити з нею вічно, підтримувати, доглядати («Так сталося, але так не було насправді. Ті, кого ми любимо, не вмирають»). Вони надавали наснаги героїні жити й не зламатися перед складною долею.
Думаю, автор розпочав збірку цим оповіданням, щоб показати, що тільки за морально сильних людей, вірних, відданих заступаються ангели-охоронці своїми невидимими крилами.
Виносячи на початок збірки цей твір і розкриваючи перед читачем світлий образ Марти під заступництвом ангела, автор ніби хотів захистити разом із героями ще й саму книгу від жорстоких нападів тих, хто не зрозуміє її змісту й замовити охоронця, кому він потрібний.
У новелі «Змовники» письменник особливу увагу приділяє людині, як особистості, її внутрішньому світу. Головне в ній – це душа героїв із порухом почуттів за тих чи інших обставин.
Твір побудовано у формі монологів, які об'єднує спільна тема роздумів: Бог, його ставлення до всього, що діється на землі й те, як він сприймається людиною. Із прочитаного можна зробити висновок про деяку автобіографічність твору, тому що героїня згадує бабу Якилину, діда Рибака.
Змовниками персонажі є лише тимчасово, бо тільки спочатку їх сприйняття Бога й світу однакове. Героїня засуджує несправедливе ставлення Господа до праведних людей. Герой же згодом зрозумів, що Ісус «прийшов не судити, а рятувати... всіх».
Автор словами героя доводить, що «не тільки людина не здатна жити без Бога», але й Він – без неї. І все зло й страждання в світі від того, що виникає «недостатність» Його на землі. Кожен наш «жест милосердя... наближує здійснення царства Божого».
Розповіді Зінька поєднуються в творі з життям Вави та його стосунками з жінкою. Відчуваючи себе з нею одним цілим, він «снігосходження» називає спалюванням ангелами повного зібрання їхнього «спільного тіла», попелом.
Усі події відбуваються на фоні зими. Автор доводить, що вона -«наймилосердніша пора року», бо «відкриває нам зовсім інший простір і час, нероз'єднаний на уламки минулого та майбутнього». У цей період більше вільного часу, тому є можливість замислитися над своїм існуванням, переосмислити його, якщо треба – змінити на краще.
Роздуми митця розкриваються засобами художньої мови: епітетами (зелений шестиліток, голомозий вічний подорожник та ін.), персоніфікацією (світло густішає, сніги заховали), порівняннями (від нього пахло, як від малої дитини; я любив її, як нікого в цілому світі). Зустрічаються фразеологізми (виходив сухим з води).
В основу оповідання «Скажи нам про любов» лягли розповіді про односельчанина Грицька Марининого, справжнього майстра («мабуть, кожна третя нова хата в Немильні мала під собою фундамент, закладений його руками...»). У творі показано трагедію людини, яка не знаходить взаєморозуміння. Після прочитання книги Марка Поло Грицько перестав бути байдужим до всього чоловіком, якому тільки треба випити пива з товаришами після роботи. Якраз тоді, коли його почали цікавити інші світи, щось більше, ніж повсякденні господарські турботи, втрачає спілкування з оточуючими. Вони перестають розуміти героя й стороняться його, зневажають. І відправляють до божевільні. Повсякчасна самотність приводять до самогубства.
Подавши історію Грицька для широкого кола читачів, автор, можливо, хотів, щоб люди більше уваги приділяли оточуючим, не замикалися в собі й не залишали інших на самоті з проблемами. Він показує самоту як жорстокий фатум особистості, що кожен час від часу прагне вибратися назовні й досягти справжнього спілкування.
У творі автор великого значення надає предметам. Вони оживають і втілюють у собі людські можливості («Без даху будинок набув здивованого, отетерілого виразу, схожого на обличчя людини...»). У той момент, коли предмети набувають почуттів, люди показані байдужими.
В оповіданні «Афганець» розповідь ведеться від очевидця подій Анатолія. Це ніби його сповідь, щоб забути пережиті страхіття й полегшити свої страждання.
Думаю, автор видав дану сповідь, щоб усі знали, які наслідки дають необмірковані війни й зробили єдиний правильний висновок: «Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть — сіється смерть». А цього можновладцям допускати неможна. Письменник закликає задуматися, для чого ми живемо, невже лише, щоб сіяти смерть і руйнацію.
Зміст роботи
Вступ.................................З
I. Літературний портрет Юрка Ґудзя......4
II. Загальна характеристика збірки «Замовляння невидимих крил»....6
Ш.Художньо-лінгвістичний аналіз творів збірки
1. «Замовляння невидимих крил».........8
2. «Змовники»........................10
3. «Підручники іншої мови»............ 12
4. «Скажи нам про любов»............. 14
5. «Афганець»........................16
IV. Висновок.........................18
V. Список використаної літератури..... 19
VI. Додатки..........................20
Вступ
Для наукового дослідження я обрала першу прозову книжку Юрія Ґудзя «Замовляння невидимих крил». Тема роботи – художньо-лінгвістичний аналіз окремих творів збірки, визначення особливостей творчого методу письменника, показ своєрідності його думок.
Метою роботи є дослідження ідейно-тематичного змісту оповідань і новел збірки, визначення світоглядних позицій автора, особливостей мислення та художніх засобів мови, використаних у творах.
Об'єктом дослідження є окремі оповідання й новели збірки «Замовляння невидимих сил».
Матеріалом дослідження є газетні публікації, збірка «Замовляння невидимих крил», розповіді людей, які були особисто знайомі з письменником (О.П. Демінцевої, членом спілки письменників Житомирщини, О.Г. Карагедової, поетом, колишнім співробітником літературного музею в місті Житомирі).
Для вирішення поставлених завдань використані такі методи дослідження:
- художній та лінгвістичний аналіз окремих творів збірки;
- аналіз газетних публікацій;
- пошукова робота.
Новизна роботи полягає в тому, що дане дослідження – це спроба осмислити своєрідність творчості письменника, тематику й ідейний зміст оповідань і новел, що ввійшли до збірки.
Робота пройшла апробацію під час проведення уроків літератури рідного краю й дає можливість поглибити знання про письменників-земляків. Допомагає розкрити сутність поглядів письменника.
Робота відзначається достатньою складністю, науковістю, чіткими й аргументованими висновками.
Структура – робота складається зі вступу, основної частини, висновку, списку використаних джерел та додатків.
Літературний портрет Юрія Ґудзя
Так чомусь найчастіше трапляється в житті, що про обдаровану особистість із належною увагою говорять лише після її смерті. Це, очевидно, отакий традиційний фрагмент із нашого буття, яке було прикрашене непересічним письменником, що далеко не все явив читачам. Ним був Юрій Ґудзь.
Кілька століть тому з-під Умані на Полісся царська влада переправила три сім'ї бунтівників. Оселилися вони на хуторі Полянському й згодом куток їхній одержав свою назву – Уманці або ще Манці. Серед трьох непокірних тодішній владі родин одна мала прізвище Ґудзь. Із того часу, за переказами, й розселилися Ґудзі на новоград-волинській землі. І всі вони, по суті, – немиленці. «Де Ґудзь -там і Немильня», – ще й досі кажуть у тутешніх селах. А Немильню свою жителі (і Ґудзі теж) називають по-своєму – Немиленці. Із наголосом на другому «е», тобто люди, які перебувають у немилості. Але люблять вони його, цей куточок з піщаними землями, соснами і високим небом, так, як ніхто чужий не полюбить.
Ґудзь Юрій Петрович народився в селі Немильня Новоград-Волинського району Житомирської області в 1956 році. Мати, Ґудзь Віра Костянтинівна, працювала вчителькою історії Немильнянської неповної середньої школи. Батько, Ґудзь Петро Филимонович, працював колгоспним електриком. Після закінчення Немильнянської школи Юрій навчався в Київському геологорозвідувальному технікумі. Працював геологом у Молдавії. Служив у лавах Радянської Армії. Після закінчення дворічного терміну служби в армії, навчався на історичному факультеті Київського педагогічного інституту (нині Київський університет імені М. Драгоманова). Закінчивши навчання, працював учителем історії, науковим співробітником у музеях, редакції журналу «Авжеж!», у видавництві «Фоліо». Літературну діяльність розпочав ще студентом педагогічного інституту. Друкувався в альманахах «Вітрила», «Косень» та інших журналах (зокрема «Авжеж!»). Автор декількох поетичних та прозових збірок, перша з яких в Україні вийшла в 1991 році. До цього часу його книжки виходили за кордоном (Канада, Польща). Лауреат двох Міжнародних літературних премій, серед них третя премія на Міжнародному поетичному конкурсі в італійському місті Тріуджо. Лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка.
Трагічно загинув у місті Житомирі в 2002 році, коли писав книгу про війну в Афганістані. Був жорстоко вбитий, а рукописи й матеріали до майбутньої книги вкрадені. «Його відспівували у Михайлівському соборі в Житомирі, а поховали в рідній Немильні. Це й символічно, і закономірно: хоч був Юрко мандрівником по духу, хоч осілості, здається, ніколи й не прагнув, але де б не був, на яких би орбітах не обертався, – ні-ні та й повертався у рідне село: перепочити, перебути лиховіст, набратися сил для нових мандрів... На жаль, це останнє повернення вже остаточне. Не помандрує Юрко звідси вже нікуди й ніколи...»
У селі проживає батько та брат Анатолій. Сестра Раїса – у Канаді.
Він – син звичайної сім'ї. Ще з дитячих літ успадкував від свого діда Костя потяг до подорожей. Старі люди згадують таку картину: прямує полем старий Рибак (дід Кость), а із заплічної торби в нього виглядає дитяча голівка з цікавими до всього оченятами. Так малий Юрко вчився пізнавати світ, його красу й величність. І вже пізніше, повернувшись після закінчення педінституту до рідного села, молодий історик знову поринув у знайомий, близький з дитинства світ. Щоправда цього разу всі його прогулянки за село, до лісу, до урочищ були підпорядковані бажанню вивчити околиці Немильні, щоб згодом написати історію села з найдавніших часів до сьогодення.
Історія з того часу посіла найперше місце серед улюблених дисциплін учнів Немильнянської школи. Дітвора з широко розплющеними очима ловила кожне слово вчителя, відкривала нові й нові деталі з історії, етики, образотворчого мистецтва, в яких письменник кохався однаково. Завжди усміхнене його обличчя променилося доброзичливістю до колег, а односельчани, згадуючи добрим словом мудру матір, просто не мали в чому дорікнути або хоча б кинути недобрий натяк на Юрія, якого, пам'ятаючи діда, кликали Рибаком. Тому звістка про його смерть глибоко вразила немильнян від старого до малого. На вустах людей було одне: «За що? Навіщо? Що він кому міг зробити лихого, він, котрий не обминув нікого добрим словом, котрий, як кажуть, «мухи не зобидив»...
Його цінували й любили в селі, але, коли провести у вічність приїхали друзі та однодумці зі Спілки письменників, з обласного літоб'єднання, з педуніверситету, редакції газет, немильняни іншими очима поглянули на свого односельця. Тепер вони говорять: «Який непримітний був Юрій, нічого про себе ніколи не розповідав, а от, виявляється, великою був людиною». Так, цінуємо, коли втратимо. Як брунькуються дерева, так і проростають у душах колишніх і теперішніх учнів паростки мудрого, світлого, глибокого, що їх посіяв усім своїм безкорисливим життям Юрій Ґудзь. І ясними, кольору неба, залишаться серед односельчан згадки про цю з чистою, як сльоза, душею людину.
Юрій Ґудзь був людиною талановитою, багатогранною. Він – поет, прозаїк, публіцист і навіть художник. Автор численних публікацій в українській та зарубіжній періодиках, збірниках сучасної української поезії та прози. Автор збірок «Роstscriptum до мовчання», яка вийшла в Канаді в м. Торонто в 1990 р., «Маленький концерт для самотнього Хронопа» (1991 р.), «Боротьба з хворим янголом» (1997 р.). Останніми творами, що побачили світ, були книги прози «Замовляння невидимих крил» (2001 р.) та роман «Не-Ми» (журнальна публікація «Кур'єр Кривбасу», 1998 – 2000 рр.). Твори перекладалися італійською, французькою, німецькою, англійською мовами. Був членом Національної Спілки письменників України. До того ж в останні роки життя почав іще дивовижно малювати. Він витверджував себе з усебічно, розкішно-вивільнено од відчуття залежності чи страху бути кимось непочутим або незрозумілим.
Загальна характеристика збірки
«Замовляння невидимих крил»... Що це? Збірник казок, фантастики чи, може, ворожіння? Ні. Думаю, Юрко Ґудзь звірився аркушам паперу своїми найпотаємнішими думками, спогадами. Саме вони лягли в основу збірки, яка побачила світ у перших числах лютого 2002 року у тернопільському видавництві «Джура» за два тижні до того недільного ранку, коли понівечене тіло автора знайшли у дворі міськвійськкомату. Це була довгоочікувана перша прозова книжка письменника.
До нової книги ввійшли твори, написані наприкінці минулого тисячоліття, лише остання новела «Звягельський потяг» датується 27 лютим 2001 роком. Збірку автор відніс до серії «Українська Реконкіста». Слово реконкіста належить до історичних й означає відвоювання іспанцями та португальцями на Піренейському півострові земель, загарбаних на початку VIII ст. арабами та берберами. Воно тривало з 718 року до кінця ХV ст. Письменник переносить події визвольної війни на Піренейському півострові в Україну, вважаючи, що на кінець-то настали щасливі та вільні часи й на Батьківщині, підтверджуючи це своєю книгою, яка не могла б побачити світ за часів реакції.
За християнською міфологією людину від сил зла оберігають ангели з їх доброю енергетикою, настановою творити добро. Зберегти такого охоронця — означає зміцнити свою віру, духовність, зв'язок із рідними коренями, а ширше -залишитися вірним власній душі, своєму життєвому призначенню. Ми не бачимо ангелів, але окремі особистості можуть їх відчувати. Можливо, саме таким був і Юрій Ґудзь. Автору близький образ ангела. Враховуючи те, що митець умів гарно малювати, то часто до нього звертався, навіть роздаючи автографи. Тому закономірним є використання такої атрибутики й у літературній творчості. За невидимими крилами (із заголовка) можна простежити спробу письменника захистити своїх героїв, прикликавши їм на допомогу потойбічні сили. Можливо, саме вони зможуть заспокоїти знервовані душі окремих персонажів новел та оповідань.
Збірка здається особливою через використання в ній старовинних світлин. Для ілюстрації своєї книги автор відшукав такий фотознімок, де люди мають природній, освітлений вираз обличчя. Вони показані одухотвореними. Мабуть, серед сучасних знімків він не зміг знайти таких «справжніх» людей.
«Замовляння невидимих крил» складається з дванадцяти новел та оповідань, перед кожною з яких розміщена частина світлини із зображенням окремих людей або взагалі затемнена, лише з білими променями, ніби дороговказом, надією на щось світле або натяком на зв'язок із потойбіччям.
У збірці Юрко Ґудзь зібрав твори різні за тематикою. Але всіх їх об'єднують глибокі філософські роздуми автора про сутність життя. Трагічність світосприймання – особистіша риса письменника, що зумовила наскрізний мотив самотності як у його поезії, так і в прозі зокрема. Окремі твори становлять спогади самого автора або розповіді різних односельчан. Інші – витвір фантазії, у них простежуються філософські мотиви.
Більшість із його новел та оповідань або починаються з епіграфа, або комусь присвячені, або є продовженням думки, яку ми ніби-то знаємо чи мали б знати. Письменник мало коли вдається до опису зовнішніх обставин, обходиться без авторського вступного слова. Його часто забирає герой (ним може бути й сам письменник), внаслідок чого розкриваються його внутрішні переживання. Здебільшого розповідь у творах ведеться від першої особи, авторське втручання буває зведене до мінімуму, але все-таки дає змогу відчути недвозначну позицію письменника. Він змушує читача самостійно аналізувати внутрішній світ персонажів. Для глибокого розкриття їх психології використовує монологи, адже герої, як і живі люди, повинні не тільки з кимось говорити, а й думати, вдаватися до мови з самим собою. Така форма розповіді, як правило, насичена роздумами, сповідальністю, містить у собі моральні, філософські, викривально-оцінні моменти.
«Проза будь-якого поета завше вирізняється своєю заглибленістю в метафізику слова... Та навіть поміж всього і всіх проза поета Юрка Ґудзя має своє, окремішнє місце в сучасній літературі, має свої, тільки їй властиві інтонації, що впізнаються вже з перших рядків... Це проза осяєна, точніше б сказати – онімблена таким болем і радістю, піднесена на такий рівень пошуку невимовного, потаємного, їхнього бодай часткового відображення у власному тексті, що диву даєшся, як автору вдається органічно поєднувати це поезійне сяйво з жорсткою (я б сказав — навіть жорстокою) реальністю заявленого письма, його закоріненістю в глибини світла й темряви людського буття, нашого з вами щодення...» І це так. Прочитайте й переконайтеся в цьому.
Замовляння невидимих крил
Збірка розпочинається оповіданням під таким же заголовком, як і назва книги, тобто «Замовляння невидимих крил». Твору передує фрагмент фотографії з зображенням двох осіб: дівчини й жінки, за плечима якої чималий життєвий шлях. Думаю, це не випадково, бо кожна людина в своєму бутті здійснює довгу й тяжку мандрівку, у якій її підстерігає багато небезпек. І як вона їх подолає, залежить подальше існування. Тому з плином часу треба підводити підсумки зробленого за вік. Образи цих жінок, на мою думку, є символічними. Це ніби пройдений шлях головної героїні твору від молодості до старості.
На схилі літ Марту починає мучити один і той самий сон, що змушує її пригадати минуле, від дитячих років до сьогодення. На її долю випало чимало випробувань, але й радості теж зазнала. Утікаючи від біди, щоб не потрапити до рук фашистів, які збирали молодь для відправлення до Німеччини, дівчина зустрічає своє кохання. Це почуття зародилося миттєво, й пронесла його героїня через усе своє життя. Коротким було щастя. Уникнувши смерті від фашистів, Марта втратила свого Василя після звільнення села радянськими військами. Засуджуючи Сталіна, порівнюючи його з Гітлером, її чоловік усе ж вирішив нічим не відрізнятися від інших і пішов на фронт. Не повернувся він додому, загинув, але залишив про себе пам'ять у дочці й у серці дружини. Після війни прийшли тяжкі роки, голодні. І не витримала маленька Настуся, померла. Тепер Марта залишилася сама, але в душі так і продовжували жити дорогі їй люди: мати, чоловік, дочка... («Так сталося, але так не було насправді. Ті, кого ми любимо, не вмирають»). Рідні пішли з життя, але повернулися в іншому вигляді, щоб жити з нею вічно, підтримувати, доглядати. («Марті ще сниться: хтось великий і добрий за руку виводить її з хати, нахиляється до неї, щось шепоче на вухо, дівчинка тихо сміється, знімає поношену куфайку, скидає важкезні кирзаки й одягає собі поза плечі білі крила розквітлих вишень...») Ці крила допомагають героїні жити, завдяки їм вона не відчуває себе самотньою, покинутою. Можливо, саме вони дають наснагу існувати й не зламатися перед складною долею.
Думаю, автор навмисне розпочинає збірку цим оповіданням. Він показує, що тільки за морально сильних людей, вірних, відданих заступаються ангели-охоронці своїми невидимими крилами. Досить вдало письменник використовує в творі екскурс в історичне минуле, показуючи, що й фашисти могли бути людяними («...з усіх концтаборів на території, підлеглій вермахту, усіх українців відпустили nach Haus...»), і наскільки жорстокими рідні радянські воєначальники («Великі полководці, маршали-людожери зробили все, щоб ніхто з них не повернувся живим додому… їм не забули сорок першого року...»).
Виносячи на початок збірки оповідання «Замовляння невидимих крил» і розкриваючи перед читачем світлий образ Марти під заступництвом ангела, автор ніби хотів прикрити всю збірку «білими крилами розквітлих вишень», щоб захистити її від жорстоких нападів тих, хто не зрозуміє її змісту й замовити охоронця, кому він потрібний.
У творі використано ряд художніх засобів мови, серед них епітети (іскристі жмутки, золотиста височина, мертві книги та ін.), антитеза (змертвілі ще за життя істоти ), персоніфікація (потік зупиняє падіння її тіла; небо кривавилося, мов суцільна відкрита рана). В останньому прикладі простежується ще й порівняння.
Змовники
У новелі письменник особливу увагу приділяє людині, як особистості, її внутрішньому світу. Головне в ній – це душа героїв із порухом почуттів за тих чи інших обставин.
Твір побудовано у формі монологів, яких об'єднує спільна тема роздумів: Бог, його ставлення до всього, що діється на землі і те, як він сприймається людиною. Із прочитаного можна зробити висновок про деяку автобіографічність твору, тому що героїня згадує у своєму монолозі бабу Якилину та діда Рибака. А з життєпису письменника відомо, що це були його рідні.
Змовниками персонажів можна назвати лише тимчасово, бо тільки спочатку їх сприйняття Бога й світу однакове. Героїня не розуміє, чому люди, які чесно пропрацювали все життя, молилися, ходили в церкву, знали напам'ять Новий Завіт, за якими не було «ніяких не спокутних гріхів», так тяжко вмирали, чому треба «розплачуватися за гріхи невідомих пращурів». Вона не знає, для чого їм те обіцяне вічне блаженство, якщо тут, на землі, вони зазнали таких невмолимих знущань».
Герой теж у дитинстві, вважаючи себе невмирущим, лише зіткнувшись із смертю інших, але близьких людей, почав задумуватися про «зустріч із тим неминучим і неминущим, що зветься Бог...». Спочатку, як і в героїні, в його «голові ніяк не вміщувалися віра в доброго, милосердного Господа поряд із очевидністю непомірних людських страждань у цьому світі». Лише зазнавши всього на собі, герой дійшов істини. Під час армійської служби побачив, що все, що «цінувалося вдома», там «зневажалося і ганьбилося». Вихований в атмосфері «взаємної сімейної поваги», він не зміг прилаштуватися, щоб уникнути принижень і знущань. Лише зміцніла його «огида й ненависть до будь-якої влади людини над людиною» і, щоб витримати ту жорстокість, почав знайомитись із Євангелієм. Багато питань виникало під час читання. Герой зрозумів, що Ісус «прийшов не судити, а рятувати... всіх». Тоді з призначенням Христа не в'язалися окремі притчі, у яких показано жорстокі покарання людей за незначні провини. Пройшов час, відбулись певні події, перш ніж він здогадався, що «не можна переносити кабальність і судебність, основні прерогативи царства кесаря, на царство Боже». І якщо людина не вірить в Господа, то «перетворюється на істоту, цілком залежну від суспільства й держави, від природи й світу». Пізнавши цю істину, стосунки героя й Бога стали визначатися не рабською залежністю, а свободою. А «гріхопадіння – то є перш за все втрата свободи, випадіння з вічності».
Автор словами героя доводить, що «не тільки людина не здатна жити без Бога», але й Він – без неї. І все зло й страждання у світі від того, що дуже мало хто з нас носить любов до Господа, через що виникає «недостатність» Його на землі. Кожен наш «жест милосердя... наближує здійснення царства Божого». Своєю розповіддю герой пояснює авторці першого монолога, що є Всесвітня милість.
Письменник упевнений, що лише добрими справами можна покращити світ, в якому живемо. Ми самі творимо майбутнє не лише своє, а й держави, тому повинні проживати кожен день так, щоб бути готовими відповідати за нього на Страшному суді, якого не боятися треба, а постійно пам'ятати.
У новелі на перший план виходить не подія, а її психологічне підґрунтя, відтворення того, як зовнішні чинники позначаються на почуттях персонажів, на плинності й зміні їх настроїв і переживань.
Це вдається зробити завдяки використанню речень зі вставними словами на позначення невпевненості («Може, саме тоді до мене дійшло ...», «Мабуть, тому поміж усіх днів мого тижня...», «Я, здається, і могла б повірити...», «І, здається, тоді вперше зрозумів...» та ін.). Твір побудовано у формі роздуму. Таке припущення підтверджується ще й уживанням запитальних речень («А ми що робимо?», «Але ж тим хазяїном і царем є Бог?»...). Для увиразнення думки автор уводить у текст і речення з уточненнями («У ній, у бабці моїй, я відчувала...», «А що їм, дідові моєму, бабі Якилині, те обіцяне вічне блаженство...», «А ліворуч, у глиб зали, вишикувані в шеренгу...»). Крім того зустрічаються й прості непоширені речення («Минає час», «Холодно»). Щоб показати розпач і зневіру героїні, митець вдається до засобу антитези. Баба Якилина все своє життя прожила праведно («одна нескінченна робота, народження дітей, неймовірні зусилля виходити кожну дитину, щоденні вечірні й ранішні молитви...»). Онука в ній «відчувала велику простоту існування... десь на межі зі справжньою святістю». А «так страшно вона помирала, в муках яких...».
Підручники іншої мови
Працюючи з даним твором, дійшла висновку, що «Підручники іншої мови» -новела. Особливістю її є те, що вона складається не з цілісної розповіді, а з окремих частин, об'єднаних спільною темою: роздумами про людське існування на цьому світі й потойбічному. Деякі розділи починаються епіграфами, узятими з різних джерел, у тому числі й з праць самого письменника. Як і в більшості творів, розповідь ведеться від першої особи, можливо, автора. Таке припущення напрошується з того, що згадуються його рідні місця (Звягель, Немильня, Тальки), близькі люди (баба Якилина, тітка Олька, дід Рибак, Зінько), автобіографічні дані («закінчив школу, відслужив у армії і вже другий рік навчався в столичному педінституті»).
У новелі використаний засіб обрамлення. Спочатку мова йде про Ваву та його стосунки з жінками. Іншим обрамленням може бути змалювання зими як наймилосерднішої пори року. Твір ілюстровано фотознімком із зображенням двох поколінь: старшого й молодшого, кожне з яких має свою пару. Знімок показано так, ніби з-за спин людей проглядає якесь сяйво. Здається, що те світло доходить з іншого світу завдяки ангелам-охоронцям.
«Підручники іншої мови» – заголовок новели. Що ж це за підручники та які мови вивчаються? Думаю, тут відкриваються зв'язки двох світів. Життя Юрія Ґудзя пролягло через незбагненні шляхи, на яких його розум і душа зазнали багато переживань, болю, співучасті. Тому, мабуть, зумів збагнути, прожити, з'ясувати щось таке, чого не вдалося зробити більшості з тих, хто жив із ним ніби поруч, але він був усе ж таки в іншому вимірі. Світовідчуття спочатку пропускав через своє серце, а від нього — через душі й серце героїв, сусідів, родичів, земляків.
Цим твором, вважаю, хотів наблизити до людей потойбічне життя таким, яким його сприймав сам. Якщо довіряти тексту, то ще з дитинства він заслухувався розповідями про життя вічне, про рай («Я, зелений шестиліток, затамувавши подих, слухав ті оповідки й десь зовсім поруч відчував інший світ»). Звичайно, як після такого не замислитися над людським буттям на землі та чи продовжується воно після смерті і в якій формі. Не дивно, що Юрій Ґудзь виріс такою незвичайною, для багатьох незрозумілою й навіть далекою особистістю. Та чи маємо ми право засуджувати письменника? Чи не пора прислухатися до слів митця й самим наблизитися до істини, яку ніс його герой Зінько і в яку вірив автор.
Блукаючи лісом з односельчанином, герой дізнається про життя мешканців небес, про призначення людей одне одному. Зінько, «який знав спосіб переходу» в потойбіччя й міг повертатися назад, розповів, що після смерті з'єднуються душі й стають одним ангелом, який «складається з двох половинок, одна з яких зветься розумом, а друга – волею...Та в шлюбі небесному ніхто ні над ким не панує...» Завдяки таким словам герой зрозумів, що людина на землі не може бути переможцем, більша частина відпущеного життя йде на те, щоб хоч підготуватися до переходу в інший вимір («Несподіваний біль пізнавання таких простих і водночас потаємних речей: тільки на те, щоб так-сяк їх усвідомити й встигнути бодай частково справдити власним життям — лише на це пішла більша частина відпущеного тобі земного шляху...»).
Розповідь Зінька поєднується з життям Вави та його стосунками з жінкою. Відчуваючи себе з нею одним цілим, він «снігосходження» називає спалюванням ангелами повного зібрання їхнього «спільного тіла», попелом. Це допомагає Ваві подумки повернутися в минуле, додому, зустрітися з рідними.
Усі події відбуваються на фоні зими. Автор доводить, що вона – «наймилосердніша пора року», бо «відкриває нам зовсім інший простір і час, нероз'єднаний на уламки минулого та майбутнього». У цей період більше вільного часу, тому є можливість замислитися над своїм існуванням, переосмислити його, якщо треба – змінити на краще.
Роздуми митця розкриваються засобами художньої мови: епітетами (наймилосердніша пора року, зелений шестиліток, голомозий вічний подорожник...), персоніфікацією (світло густішає, сніги заховали, автобуси не ходили...), порівняннями (від нього пахло, як від малої дитини; я любив її, як нікого в цілому світі...). Зустрічаються фразеологізми (виходив сухим з води) та слова, побудовані за допомогою суфіксів на позначення згрубілості (худющий підліток). У творі багато речень із незакінченою думкою («Можна заплющити очі, підняти голі долоні до неба...», «Ніякої реакції...», «Я підійшов ближче і обережно торкнувся до плеча...»).
Скажи нам про любов
Юрко Ґудзь довгий час жив і працював у своєму рідному селі Немильні й добре знав односельчан. Багато з ними спілкувався, чув різні історії. В основу оповідання «Скажи нам про любов» лягли розповіді про Грицька Марининого. Він був справжнім майстром, «мабуть, кожна третя нова хата в Немильні мала під собою фундамент, закладений його руками, стіни, зведені і оштукатурені ним. Зроблені ним вікна надавали будинку вигляду розумної і живої істоти з поглядом, зверненим на дорогу».
Грицько прожив більшу частину свого життя нічим не відрізняючись від інших. Працював, вів господарство, після трудового дня любив із товаришами випити пива. Але його душа, щоб розкритися, чекала якогось поштовху. І ним стала випадково знайдена й потай прочитана на горищі книга про розмаїття світу Марка Поло. Вона настільки вразила місцевого майстра, що його не впізнавали в селі. Чоловік хотів поділитися почуттями, що переповнювали серце, але з боку оточуючих зустрів лише нерозуміння й насміхання. Якщо спочатку його хоч слухали, то згодом почали сторонитися. Навіть жінка, з якою жив кілька років, вирішила, що чоловік збожеволів, і помістила його в лікарню. А він лише хотів розірвати пута самоти, спілкуючись з іншою людиною, як сам із собою. Зустрічаючись із автором, Грицько пояснював, чому його називали Марининим, бо крім матері, мабуть, він «нікому тут не потрібен». І чим довше жив, тим більше переконувався в своїй самоті. Таке ставлення рідних і людей, котрих вважав товаришами, призвело його до зневіри й смерті. Останньою краплею після багатьох поневірянь стало побиття сином. Вирішивши позбавити себе життя, герой все ж таки залишив можливість на порятунок («Двері у хлів навіть не були зачинені. Може, Гриць надіявся, що діти чи хтось з сусідів побачать його і врятують»). Але дива не сталося. Ні рідні, ні сусіди не змогли (або не захотіли) повернути такого колись усім необхідного майстра. Це свідчить про людську байдужість та жорстокість.
Юркові Ґудзю тяжко було сприйняти цю смерть. Можливо, у ній він звинувачував і себе, бо не зміг підтримати людину в момент найбільшої необхідності, не розрадив, не поміг («Невже Гриць загинув і тому, що не зміг знайти співрозмовника серед людей, що жили поряд з ним? Якби в той день я ... прийшов до нього і наша розмова все-таки відбулася, можливо, все було б інакше»).
Подавши історію Грицька Марининого для широкого кола читачів, автор, можливо, хотів, щоб люди більше уваги приділяли іншим, не залишали їх на самоті з проблемами й тим самим ніби спокутати свій гріх перед односельчанином. Він показує самоту як жорстокий фатум особистості, що кожен час від часу прагне вибратися назовні й досягти справжнього спілкування. Героєві твору був найпотрібніший той, хто зрозуміє його, торкнеться душі, загоїть рани, тобто розірве коло самоти. Таким міг стати для Грицька автор оповідання, але не до кінця зумів проникнути в душевний стан свого героя, думав, що в нього ще є час усе з'ясувати, адже куди міг подітися простий селянин, хоч завжди відчував, що той був неординарною особистістю. Бо «справжня творчість» для письменника «завжди залишається безіменною, і кожне слово, звернене вчасно і не всує до іншої людини, не менш важливе, ніж довершений живописний шедевр». Після трагічного випадку в селі автор зрозумів, що багато людей «гине тільки від того, що в них нема співрозмовника». І робить припущення, що від цього «може загинути світ». Тому треба не замикатися в собі, а хоч трохи жити болями інших, перейматися їхніми проблемами тоді, коли ще можна допомогти. Автор звертається також до пам'яті народної. Можливо, байдужість до оточуючих починається з руйнування національних та моральних цінностей. Він наводить на думку, що спочатку треба дбати про духовні цінності, як це робили наші предки-козаки, які «перш ніж ставити для себе хатини, почали зводити оселю для душі». Вона мала об'єднати людей, наблизити не лише один до одного, а й до Бога, який вбирає в себе всю народну пам'ять та діяння.
Після смерті Грицька книга Марка Поло потрапила до Юрія Ґудзя й, перечитуючи її, він знайшов вдвоє складений аркуш, у якому йшлося про прощання Аль-Мустафи з народом, з яким прожив багато років. «Скажи нам про любов...» – таким було останнє прохання людей, і таким є заголовок твору. Мабуть, він є символічним, бо з відповіді Аль-Мустафи, частина якої дійшла й до нас, стає зрозуміло, що кожен, яким би він не був, назавжди залишиться у «тихій пам'яті Бога...». На мою думку, цей Аль-Мустафа виступає в образі пророка, який несе слово господнє до мас. Своїми словами доводить, що той, хто покаявся й уболіває за долю ближнього, буде прощений. Виходить, що кожен може змінити або покращити існування, має шанс на тихе щастя, треба тільки ним скористатися. Головне — любити оточуючих, доброзичливо до них ставитися, перейматися їх болями. І якби так односельчани відчули страждання Грицька, то він жив би й до сьогодні.
У творі письменник великого значення надає предметам. Вони оживають і втілюють у собі людські можливості («Без даху будинок набув здивованого, отетерілого виразу, схожого на обличчя людини, з голови якої щойно зірвали капелюха, не забувши при цьому ще й плюнути межи очі»). Засобом персоніфікації автор ніби намагається застерегти читача від помилок, необміркованих вчинків. У той момент, коли предмети набувають почуттів, люди показані байдужими. В оповіданні зображаються звичайні побутові ситуації у стосунках між людьми, але за ними простежуються більш серйозніші проблеми, наприклад, взаєморозуміння та взаємоповага.
Крім того митець використовує ще й епітети (багряний потік, тихе свято, дивовижна земля, ненадокучлива і несміла любов...), метафори (дерева в саду не говорили, а хором правили розтривожене віче; їхній шум затоплював горище; будинок насторожено впустив його...), приказки (На сільраді серп і молот, а у хаті смерть і голод. Ні корови, ні свині – тільки Сталін на стіні. У коморі один куль, і то кажуть, що куркуль), порівняння (немов наречена, як маленьку дівчинку...)
Афганець
Твір починається епіграфом, рядками, взятими з корану. Мабуть, це не випадково, бо воювати приходилося бійцям із мусульманами. Серед таких воїнів був і брат нашого письменника, який повернувся звідти з ранами в душі, бо хто пройшов через ту війну, для них вона не закінчилася, а триває й досі: у спогадах, снах, думках («Тіло моє вже тут давно – ходить, їсть, п'є, любить жінок, а душу з нього хтось ніби вийняв... Чи я сам кинув, згубив її на одному з тих перевалів»).
Тоді всі вірили, що солдати виконують свій інтернаціональний обов'язок, а цинкові труни здавалися чимось нереальним і випадковим. Але хіба можна приносити свободу вбиваючи? Лише через роки вдалося дізнатися страшну правду і нам про так званий захист братнього народу.
Розповідь у творі ведеться від першої особи, від солдата Анатолія, який «по дурості своїй втрапив» до Афганістану і там зрозумів, що є життя, і що є смерть. Герой не відчував себе визволителем. Зате побачив, як наші хлопці засвоюють гірку мудрість війни: «Не кожен, хто вбив людину – вбивця» («Але ж хіба це гріх- убити Того, хто намагається вбити тебе? Вбити першим, щоб самому залишитися живим...»). Наші воїни не пацифісти, і тому часто окремі з них збирали «докази своєї звитяги» («Вояка один... в своєму заплечнику носив цілу колекцію відрізаних вух...»).
Водночас Анатолій зрозумів, для чого потрібна була та війна. Тоді, коли рядові солдати гинули, свято вірячи у світлу мету і свій вагомий внесок у майбутнє процвітання цієї держави, генерали збагачувалися, бездушно посилаючи людей на вірну смерть («Дивись, Толян, повз нас їдуть майбутні гроби»). Безневинних бійців свідомо підставляли душманським засадам «тільки для того, щоб невеликі чорні скриньки без перешкод потрапили до мародерів у генеральських мундирах...». Лише з часом герой довідався, що так переправлялися алмази Паншерської долини і зрозумів, що таке знання коштує життя («Через якийсь місяць нашого капітана в Термезі «зняли» пострілом у потилицю... Невідомо куди щезло кілька офіцерів, що супроводжували колону... Невдовзі добралися й до рядових...»). Вражає те, наскільки на війні народ звикається зі смертю й стає байдужим до життя («Чужа смерть поволі вбиває твоє власне бажання жити...»). Але не це страшно. Оповідач показує, яка людина може бути слабка в такій безперервній битві за виживання. Не всі витримували те напруження, в найнебезпечніші моменти зривалися, піддавалися згубному впливу наркотиків, і їм уже було ні до медалей, ні до погон. У смерті вони вбачали звільнення, порятунок від безглуздих наказів («...кілька годин суцільна стрілянина – з обох сторін, голову не підняти... Раптом – пронизливий крик, із окопчика вискакує до нестями обкурений «дух», викликає когось на поєдинок... Хтось із наших обов'язково вийде – не менш обкурений, не менш знетямлений. Того разу першим не витримав Генка. Та до рукопашної не дійшло, зупинили свої – хтось з його командирів смальнув у спину»). Це ще один доказ того, наскільки дріб'язковим є на війні життя солдата, мовляв, вона все спише. Іншим щастило більше, якщо можна так сказати, вони потрапляли в психлікарню, як і наш герой. Військова верхівка робила все, щоб якомога менше розголошувалися таємниці «захисту» братнього народу. Тому, як згадує оповідач, і з нього бралися обіцянки мовчання, за це отримав інвалідність і мізерну пенсію, від якої згодом відмовився. Зате жодного слова в документах про Афган. Такою була турбота влади про воїнів-інтернаціоналістів.
Тепер ту війну називають помилкою. Ми розумні заднім числом. Можна переосмислити все, але є вічні моральні цінності, які не підвладні часу. Саме тому, думаю, до цього твору Юрій Ґудзь підібрав фрагмент із фотографії, на якому зображенні молодята. Це світла і чиста мить. Не всі солдати повернулися додому з війни і не судилося багатьом зазнати щастя бути нареченим, чоловіком, батьком. Мабуть, використовуючи цей мотив зі знімка, автор хотів застерегти владу і всіх, хто схиляється до збройного вирішення важливих проблем, що ніхто не має права позбавляти людину життя та всіх благ. Вона створена для добра, процвітання, продовження роду.
Для Анатолія спогади про Афган є ніби сповіддю. Він мріє забути пережиті страхіття і, щоб полегшити свої страждання, хоче поділитися ними з братом, передати частину душевного болю, щоб самому стало легше («Не хочеться все те ворушити, але й забути його мені одному не під силу... Може, в тебе це вийде краще... Й тоді ти допоможеш мені...»).
Автор, думаю, видав цю сповідь для того, щоб усі знали, які наслідки дають необмірковані війни і зробили єдиний правильний висновок: «Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється смерть». А цього допускати можновладцям неможна. Письменник закликає задуматися, для чого ми живемо, невже лише, щоб сіяти руйнацію й смерть, а не мир та процвітання.
Щоб твір сприймався більш реалістично, Юрій Ґудзь використав у ньому жаргонізми (зняли – у значенні вбили; салага, молодняк, тобто молодий солдат; стройбат; дембель; дух – афганець; акаєм; лосі – фізично загартовані люди та ін.). Для цього ж увів у текст речення з прямою мовою, написані по-російськи («Будешь в роте охраны – сопровождать спецгрузы с Афгана... Что там увидишь, чем будешь занят – об этом никому ни слова...»). Із такою ж метою зустрічається в оповіданні й антитеза «страшна насолода», епітет «чортове колесо життя», метафора «четверо душманів ... поливають вогнем автоколону».
Висновки
Наявність у художній літературі творів Юрія Ґудзя – цікавий матеріал для дослідження суті особистості, її призначення на землі. Зі збірки «Замовляння невидимих крил» простежується єдність людини з потойбічним світом, продовження життя після смерті. Такий зв'язок завжди привертав до себе увагу й з покон віків народ вірив у вічне буття не в тілесній формі, а в формі духу. Крім того автор піднімає проблеми гуманності, на які в наш час мало звертається уваги.
Тому, думаю, природним є моє бажання опрацювати саме ці оповідання письменника, бо й родом він із Житомирщини, що робить його творчість ближчою. До того ж літературна спадщина Ґудзя в деякій мірі мною вже опрацьовувалася минулого року й залишила в душі помітний слід.
Для наукового дослідження використала лише окремі оповідання й новели зі збірки «Замовляння невидимих крил». Виконуючи роботу, спробувала визначити особливості творчого методу письменника, показати своєрідність його думок. Із цією метою були визначені символічні образи, художні засоби мови, які допомогли розкрити й зрозуміти в досить складних творах їх тему й ідею.
Я вважаю, творчість Юрія Ґудзя, як і сам автор, – явище незвичайне і з повним правом заслуговує на увагу з боку широкого кола читачів. До того ж смерть неординарної людини завжди є каталізатором пам'яті про неї. Так само сталося з долею Юрка. За життя здавалося, що він ще довго буде з нами. Від його таланту чекали нових звершень, поривань, злетів. Коли ж його не стало, особливої ваги й значимості набрало все те, що він устиг зробити. Нам варто не раз і не два повернутися до його книг. А починати прищеплювати повагу й здатність до розуміння творів автора потрібно на уроках літератури рідного краю, як це робиться в нашій гімназії. Саме на таких заняттях праця пройшла апробацію й була схвалена.
Список використаної літератури
1. Врублевський В. «3агадка смерті Юрка Ґудзя» // г. «Вільне слово», №10. 27.02.2002р.
2. Ґудзь Л. «Пам'яті Юрка Ґудзя» // г. «Лесин край». 04.03.2002р.
3. Малиновська Г. «Там дивно, там тихо, там гарно...» // г. «Житомирщина», 26.07.2005р.
4. Радчук В. «Замовляння невидимих крил» // г. «Вільне слово».
5. Савенець А. «Вінок пам'яті Юркові Ґудзю» // г. «Вільне слово», 06.08.2004р. - №32.
6. Ґудзь Ю. «Замовляння невидимих крил» – Тернопіль.: Джура, 2001. – 160 с.
Рецензія
на науково-дослідницьку роботу на тему «На крилах ангела (Дослідження збірки Юрка Ґудзя «Замовляння невидимих крил»)» учениці 10-А класу Барановської гімназії Марчук Тетяни Іванівни
Ознайомившись із змістом індивідуально-творчої роботи Тетяни, привертає увагу широта творчого діапазону учениці. Тема для дослідження вибрана не проста, бо літературний спадок письменника-земляка ще мало підлягав детальному аналізу, в основному відомі лише газетні публікації. У цьому полягає новизна й складність роботи.
Для опрацювання взято окремі оповідання й новели зі збірки Юрія Ґудзя «Замовляння невидимих крил». Це перша книга прозових творів митця. У ній знайшли відображення проблеми світосприймання та гуманності. Учениця для їх пояснення використовує найбільш точні приклади, переконливо їх аргументуючи, піддає твори детальному художньому й лінгвістичному аналізу. У кожній частині роботи досліджується інший твір, що видно з заголовка. У висновках розкривається значущість праці. У роботі відчувається допитливий розум учениці, старання, прагнення якнайдосконаліше висвітлити тему.
Отже, усе зроблене Марчук Тетяною, дає підстави стверджувати, що творчість Юрка Ґудзя посідає значне місце в українській літературі, особливо доцільним є її опрацювання в школах Житомирщини. Дослідження пройшло апробацію на І етапі конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт МАН філії. Тому дану роботу рекомендовано використати в конкурсі праць МАН.
Рецензент:
Голова журі І етапу конкурсу-захисту
науково-дослідницьких робіт філії МАН «Інтелектуал»
Барановської гімназії /В. І. Корейба/
Секретар /Н. С. Мартинюк/
