Юрій ТЕТЯНИЧ
ЗОНА ПОЛИНОВИХ СНОВИДІНЬ
...Жінка стояла спиною до дзеркала,
чотири птахи сиділо у неї на руках, піднятих на рівні плечей, над землею: ті,
що сиділи на лівій руці – білий, блакитний; ті, що на правій – рожевий і
золотисто-жовтий. Кожен з тих птахів мав своє ім'я: Зима, Весна, Літо, Осінь...
І був то не просто звук, не випадковий додаток до неймовірних кольорів, а щось
глибше й не менш важливе в своїй єдності з ними. Здавалося, що сам процес
малювання і називання тих птахів визначає в своїй неподільності хід і стан
навколишнього світу, його порядок і ритм, і якби раптом жінка перестала
малювати своїх птахів, давати їм імена, то світ наш, течія його часу
катастрофічно і невпізнано деградували б, зупинились у своєму розвитку: за
вікнами стояла б вічна зима чи безкінечна задушлива спека, і життя втратило б
принаду оновлення, хвилююче очікування змін...
Поряд з тими птахами на картинах Надії Миколайчук живуть цілі світи її
квітів, дерев, дивовижних лісових істот, народжених її уявою. І нелегко тепер
пробратися до витоків, до початку того світотворення. Але варто відважитись на
ту спробу – пізнання і усвідомлення краси неможливі без таких повернень...
Чи знало мале дівча,
коли вперше взяло до рук кольорові олівці, а потім пензлик і найдешевші
акварельні фарби, що саме цим жестом вона дотикається своєї майбутньої долі, і
що той малюнок, найперші квіти на ньому –то перший крок по тих болючих
стежках, якими поведе її владна поводирка, сумна й насмішкувата доля, і за якою
приходиться йти, куди б вона не вела... «Бо хто знає і хто в повній мірі зможе
відповісти на те, що значить в нашому світі бути жінкою-художником? Бути просто
жінкою – і то яка ноша в цій безжалісній державі, а тут – бути художником...
Свідомий вибір, відхід від призначеного споконвіку – і постійна (чи майже не
щоденна) кара за це... Варто лиш побічно поглянути, навіть, не заглядаючи
глибоко, на життя жінок, причетних до митецької творчості: Маруся Чурай, Леся
Українка, Марія Башкирцева, Катерина Білокур, щоб переконатися в цьому. І хто,
крім них самих, знає, якою ціною оплачується кожен вияв збереженої краси, кожне
свідоцтво вільного польоту душі?
«Малою я найбільше любила волю і жила,
як вітер в полі, залишена на саму
себе: мама вічно пропадала на роботах колгоспних, а батько, музикант духового
оркестру, рідко приходив додому тверезим – їм було не до мене. Побачу, що
старша сестра і брат щось малюють, випрошу у них листок паперу, кілька олівців
та й втечу на леваду, до річки. А там вже зовсім інший світ...».
«...було у птаха білих два крила,
(чому у птаха тільки два крила?),
він прилетів найпершим
і найпершим згинув,
а я тоді, ще темна і мала,
мене, здавалося, всей світ
покинув,
коли я починала маливать
на білих аркушах,
на білих островах,
нуди ховалася і не змогла сховатись,
хоча б одного птаха врятувать,
і не впустити з неба – на церату...».
В системі японського класичного
мистецтва є один естетичний термін: «макото». Він означує самовиявлення на
рівні максимально можливої щирості, коли душа і тіло дістають змогу хоча б
частково засвідчити в зримих образах про мить пережитої єдності. Як на мене, то
більшість робіт Надії Миколайчук і є саме такими свідченнями: переступивши за
межу співспоглядання (коли не тільки ми, але й картина нас споглядає), глядач
отримує звістку про можливість подолання своєї власної розділеності,
розірваності (постійно пам'ятаючи про біль того роздвоєного існування).
Минулого року, починаючи з весни і до
пізньої осені, Надія працювала в колгоспній їдальні, власноручно розрубувала
сокирою туші телят і свиней (і це та, котра боялась одного вигляду крові, мліла
від запаху її), бо чоловіків, крім двох «непросихаючих» їздових, у штаті
їдальні не було, отож, приходилось робити все самій. Одного разу з-під сокири
замість крові потекла чорна смердюча рідина, – в привезених телят кістковий
мозок був геть уражений радіонуклідами, – «та що ж це робиться – таким годувати людей?», побігла, привела
ветлікаря, телячі туші закопали в землю, ветеринар дуже просив нікому не
розповідати про побачене...
Вночі душа покидала втомлене, зморене
тіло й розпочиналися неймовірні польоти... Надія якось скаржилась, що крім отих
літань останнім часом їй майже нічого не сниться...
«Я побачила себе на високому березі
річки, відчула, що сижу на дерев'яній лавці, а по обидва боки від мене – двоє
чоловіків стоять. Раптом напроти з'являється третій, зодягнений в чорні одежі.
В правій руці він тримав ножа. Ті двоє, що стояли побіля мене, впали перед ним
на коліна, щось лементують, просять, щоб той їх не вбивав. Але марно: падають
під ножем. Я сижу, думаю: «Не діждешся, щоб я перед тобою на колінах стояла».
Але й піднятися, щоб втекти, не можу, і ніби відчуваю, як холодне лезо
торкається мого тіла. Він йде до мене, розчепіривши величезні лаписька, вже без
ножа, вже зовсім близько... Я заплющую очі й раптом піднімаюся вгору над
землею. Коли відкрила їх – бачу, що лечу над річкою, полем, мені так добре,
легко, хоча й відчуваю, що той чорний чоловік летить десь за мною. Та наздогнати
мене він не зможе.
Лечу – і прямо перед собою бачу свою
картину, якийсь пейзаж – небо, поле, ліс, люди. Хочу звернути і не можу, прямо
лечу, ось-ось відбудеться зіткнення. Але. не розбиваюсь, з усього розгону
влітаю в ту картину і вона приймає мене. Та довго в ній не затримуюсь, якась
сила мчить мене далі, я знову влітаю в іншу картину. Звідти – в ще іншу, ще,
політ не кінчається й не перестають з'являтися мої понамальовані картини...
...А то чую чийсь голос: «В школі
набирають клас тих, хто вміє літати, тобі теж треба з'явитись туди». Послухала,
прийшла. Двері в клас були відчинені і я побачила хлопчиків – вони
підстрибували навпроти чорної дошки, тягнулися руками вгору, але ніхто з них не
міг злетіти. «Чому ж вони сюди прийшли, чому приховали те, що зовсім не вміють
літати? Це ж так соромно», – подумала я. І щоб хоч чимось втішити не тільки їх,
а й тих, хто набирав, той клас, я прямо в коридорі піднялася над пілогою і,
розкинувши руки, влетіла, к клас, і попливла над їхніми головами...».
Тепер Надія працює в школі, веде години
малювання й гурток живопису, отримуючи за це щомісяця шістдесят карбованців
платні. Разом з нею на заняття гуртка приходить її десятилітній син Роман.
Малюнки Надіїних вихованців на початку цього року експонувалися в Київській
дитячій картинній галереї, про них писала газета «Молодь України» (репортаж Т.
Заєць «Лучинські феномени» від 15 січня 1991 року), марно закликаючи місцеву
владу допомогти створити в Лучині дитячу студію образотворчого мистецтва.
Наостанок ще раз хочеться повернутись
до терміну «макото». Особисто мене в роботах Надії Миколайчук найбільше вражає
саме ота максимальна щирість нероз'єднаності її долі, власного життя й тієї
збереженої (попри всю жорстку невідповідність умов повсякденного виживання)
краси. Поряд з цією щирістю єдиними рівноцінними відповідниками можуть бути
тільки любов і смерть, два наймогутніших рушії земного життя, спонукальники
усвідомлення й відтворення його краси, два білих крила людської долі...
...З країни сновидінь бере свій початок
і живопис Надійної сестри — Людмили Миколайчук (Бигич). Багато зі сказаного про
картини Надії можна віднести і до полотен Людмили. Та все ж їхні роботи неможливо
переплутати. Якщо у Надіїних картинах завжди присутня якесь піросманівська повнота драматичного
самовияву, навіть у цілком декоративних сюжетах, то в Людмили — більш
заглиблений, більш метафізичний рівень відтворення краєвидів власної душі. В її
спробах зафіксувати, зберегти на полотні те, що відкрилося уві сні й наяву,
відчувається щось більше, аніж особистий досвід таланту. «У мене ще з дитинства
було відчуття,— каже Людмила,— що ми тут, на землі, не одинокі, не самотні. В
снах приходили померлі родичі й знайомі, розмовляли зі мною, розповідали про
своє життя «там», щось просили у мене, щось радили, снилися якісь незнайомі
планети, незвично красиві, а часом неймовірно страшні істоти... Найбільше я
люблю дивитися на зоряне небо. Правда, нині це видається рідко, тільки тоді,
коли приїжджаючи до Лучина, додому. Бо над Кривим Рогом (в цьому місті Людмила
з сім'єю мешкає вже більш як десять років.— Ю. Т.) побачити зоряне небо
неможливо — все закриває ядучий дим... Коли малюю, іноді видається, що моїм
пензлем водить рука якогось не знаного мною Майстра, і чийсь голос дає назви
вже написаним моїм картинам... У тяжкі хвилини я завжди просила: «Мої невидимі
брати й сестри, допоможіть»,— й обставини змінювалися на краще...»
...У картинах Юрка Ґудзя є
намагання поєднати слово і колір, свої поетичні тексти — з сугестивними
відтінками окремих фарб. Розгорнуті назви-імена картин вписані прямо в
живописне полотно. Таке поєднання дає змогу зриміше виявити знакову сутність
написаних слів, перетворює процес називання на певний ритуал. Ось як звучать
деякі з тих «намальованих» текстів: «Мама мила раму. Вночі випав сніг»; «Я
житель країни У. Коли мене б'ють, мені боляче»; «Ось так і живемо, любителі
шампанського марки «іх штербе»; «Свічою догорає голова і котиться згори донизу
Господнє літо».
Перефразувавши відомий вислів
Мартіна Гайдеггера про те, що поезія — це становлення буття за допомогою слова,
можна було б сказати: «Живопис — то є становлення буття за допомогою кольору».
Але це можливо лише тоді, коли людина справді усвідомлює необхідність особисто
для себе такого становлення, відчуває потребу в творчому жесті, який
унезалежнює її від примусових ідеологічних структур, допомагає більш тонко,
інтуїтивно пізнавати себе й навколишній світ.
...Ось так, на перетині живопису
й поезії народжуються слово-кольори Юрка Ґудзя. Процес їхнього з'явлення — то
справді цілий ритуал, необхідність якого в нашому часі очевидна. Бо «це є час
Богів, що втекли, і Бога, що надходить. Це голос біди, бо йому притаманна
двояка відсутність, двояке Ні: вже — не Богів, що відходять, і ще не Бога, що
Приходить... Це нещасний час, а тому так надмірно багатий його поет» (Мартін
Гайдеггер).
Мабуть, саме оте відчуття
належності до часів Біди, до Зони полинових сновидінь, проглядання крізь них нового
часу й об'єднує трьох згаданих художників.
м. Житомир.
Тетянич Ю. Зона полинових сновидінь
// Україна. – №38, грудень 1992. – С.12 + вкладка.
