Раїса Лиша. Повернення Евридики (про книжку поезій Лесі Лисенко "Тінь тіней", передмова Ю.Гудзя)

Раїса ЛИША

Повернення Евридики

Книжка поезій Лесі Лисенко "Тінь тіней" (Харків, "Фоліо", 2003) належить до тих, що їх прочитання спроможне стати внутрішньою подією, щемким і незбагненним здобутком.
Ці вірші ставлять читача впритул перед драмою душі, яка свідомо й відчайдушно виривається з монотонно-заданого плину подій і механістичних причин - на простір вчинків і дій, зумовлених власним вибором, благословенною випадковістю (за означенням авторки), вільних і буттєвотворчих. В цьому межовому і навіть трагічному надзусиллі, прагнучи самоздійснення в любові й свободі, і передусім - в справжній любові до Бога, в шуканні істини життя (що не надто часто в такій незамутненій щирості трапляється в нашій сучасній поезії - релігійність міської людини, яка в умовах урбанізму зберегла віру) - поетка наче втілює себе у слові, вкладає в нього найдорожчу невидиму сутність, своє особливе відчуття божественних сил природи, і в такий спосіб їй не раз вдається перемагати у жорстокому змагові з марнотою існування. І ти з завмиранням серця бачиш: ціною безоглядного пориву, рвучи тенета світу, страждаючи, душа все ж рятується в слові, досягаючи невимовного. (Яке властиво й сповнює поезію багатовимірністю та глибиною світочуття).
Дуже влучно Юрко Гудзь у передмові до книжки називає поезії Лесі Лисенко "зрілими спробами самоздійснення на рівні сновидінь". Можна додати, що ці "спроби самоздійснення" сягають притім рівня глибшого пізнання знаків долі - через біль і волю, що відчиняє зір душі. (Тим паче, що совєтський час не проминув зробити поетці "складну" біографію. Та ще "релігійні молитви", та бути невісткою Олекси Тихого...).
Поезії Лесі Лисенко - то наче складний і напружений фільм, знятий у внутрішньому просторі свідомости. Недарма в неї і один з циклів має назву "Пейзажі зсередини", а назва, та й чимало іншого, змушують пригадати міт про Евридику, що переходить межу світу видимого й невидимого. Невипадково не раз згадується в поетки і Данте.
За своєю багатобарвно насиченою внутрішньою правдивістю вірші поетки нагадують асоціятивно політ птаха. Він може бути легким чи, навпаки, важким. Птах може летіти низько й незграбно, над самою землею. Нарешті птах, підбитий, може падати. Але завжди, коли бачиш лет птаха, він є ніби центром напруги між небом і землею. Він перебуває в безмежжі, в ризику, в уважному чуванні неба й землі. Подібно й ці вірші своєю надчутливістю не можуть не включати читача в захоплююче дійство творення висоти:
"Довершений і досконалий час
тисячозвуким подихом триває
у світла просторі, - якому ймення Бог...".

Лиша Р. Повернення Евридики (про книжку поезій Лесі Лисенко "Тінь тіней", передмова Ю.Гудзя) // http://nashavira.ukrlife.org/10_2003.html

Юрко Ґудзь. Утаємничення в картинах Юрія Камишного

ЮРКО ҐУДЗЬ
УТАЄМНИЧЕННЯ В КАРТИНАХ ЮРІЯ КАМИШНОГО
Поставлю хату і кімнату,
Садок вишневий посаджу...
Тарас Шевченко

...Є картини, які ми любимо, які нам особливо подобаються... Та є зовсім інші полотна, особливо рідкісні й дорогі, – ті, що вміють любити нас... Ось я дивлюсь на стару хату під солом’яним дашком, а вона хрестовинами й шибами своїх ще не вибитих вікон уважно й насторожено вдивляється в мене, немов хоче впізнати когось нечужого, не віддаленого прірвою зруйнованого часу... Й, врешті-решт, коли оте взаємне впізнавання відбувається, миттєвий і мерехтливий спалах повертає мені, моїй знетямленій посеред сьогодення пам’яті, цілу епоху втраченого життя, епоху потаємних дитячих ритуалів...
Ось саме за таку зустріч, за рідкісні в наш час хвилини звільнення й впізнавання в собі призабутої у виживальних перегонах високої культури я вдячний Юрію Камишному.
Спершу не зовсім було зрозуміло: звідки у нього, молодого ще художника, який народився і виріс у місті, як то кажуть, на асфальті, цей "ретроградський" потяг до "рустикальних" сюжетів, звідки ця здатність відтворювати прикмети майже винищеної селянської культури – не під кутом сентиментального замилування, а на рівні глибинного осягнення її трагедійних і мистецьких реалій? Бо ж, здавалося б, простіше й легше йти до успіху второваним його ровесниками шляхом: у якій-небудь соросівській галерейці виставити знімки кольорових геніталій, розчленованих людських тіл, обставити все те зацикленими відеомоніторами, а на завершення всієї такої антиартівської акції скинути з себе штани і привселюдно випорожнитись перед власними "творіннями" й телекамерами, добре знаючи, що все те блазнювання вже наступного дня "продвинуті" критикеси потрактують, як дискурсивний арт-пацифізм, нонконформізм і найперший вияв національної мультикультуральності... Й ота вся масифікована бридота, її жалюгідні претензії на якусь елітарність лиш ілюструють, підтверджують глибоку кризу т.зв. сучасного мистецтва. На тлі всіляких "пост-симуляцій і деконструкцій" картини Юрія Камишного набувають притишених і сумовитих інтонацій.
...Його пейзажі схожі на непрочитані листки, на зашифровані послання. Спершу все досить звичайно: дерева, озера, хмари, старі, притулені до землі солом’яною крівлею хатки, – без господарів, без вирослих тут дітей, покинуті ними, та все ще не порожні, не здичавілі від пустки, а переповнені терплячим очікуванням ще ненароджених, ще не змертвілих. Зовні все зрозуміло, й лише згодом відкриваєш на них присутність непрочитаних з першого погляду знаків, а поволі, але незупинно, стаєш не лише свідком, ба й співучасником тихого потаємного дійства: ритуалу повернення власної душі у простір спільного тіла Українського Роду, в простір нашої генетичної пам’яті. Тоді, крізь буяння чортополоху на дворищі покинутого обійстя, неподалік і обабіч нього, раптом прогляне камінний козацький хрест, а на роздоріжжі ранньої зими вигулькне дерев’яний журавель, що так і не встиг відлетіти до вирію.
...Про натюрморти Юрія Камишного хочеться поговорити окремо. До них, як на мене, більше пасує зовсім інше означення, взяте не з французької мови. Бо ж це зовсім не "мертва натура", а якесь приховане, відгороджене од метушливих очей, похапливих оглядин існування, повите своєю внутрішньою загадковістю. Тому тут більш посутня назва "Stielleben" – "тихе життя".
Ось картина з циклу "Земля і небо". То не просто натюрморт на тлі віддаленого на задній план вечірнього неба, зігнутої бабусі, що, спираючись на костур, несе відро з водою, – це груповий портрет істот, занімілих у повноті власного з’явлення на полотні. Не тільки зібрані дари осінньої землі, не лише глиняний посуд, плетена з лози корзина, а з липової кори – заплічний короб, а свідки тиші неймовірних зусиль власного перевтілення, переходу зі світу речей у простір образів і знаків. Вдивляєшся в них і поволі починаєш розуміти, що саме тут, у цьому просторі Юрій Камишний здійснює невипадковий і потаємний ритуал перетворення і переведення звичних речей на рівень символу, на тему їхнього вже магічного існування. Й ритуал цей здійснюється в світі, знетямленому пацючими перегонами конвеєрного продукування, в просторі, де час втратив свої рятівні прикмети, в якому відсутні чіткі дороговкази. Це світ, переповнений візуальними підмінами, незчисленними копіями копій, – світ, у якому відбувається своєрідна некроеволюція, – витіснення мертвим живого.
Про що тут йдеться? Щоб краще зрозуміти це, варто процитувати фрагмент з листа Р.М. Рільке до Вітольда Гулевича: "...Наша діяльність осутнюється тим, що дуже велика частина видимого швидко зникає і ніколи не знаходить собі заміни. Ще для наших дідів хата, колодязь, знайома вежа аж до їхнього одягу нескінченно більше належали до сфери інтимного; кожна річ була ніби вмістилищем, де вони нагромаджували і звідки черпали свою людяність. А сьогодні, доставлені з Америки, в наше життя вторгаються речі порожні й байдужі, видимості речей, підробки... Дім, у американському розумінні, яблуко або виноград із Америки не мають нічого спільного з домом, плодами, виноградними гронами, які вбирали в себе надії та думки наших предків... Речі, одухотворені, живі речі, що ми їх добре знаємо, хиляться до занепаду... Можливо, ми останні люди, які з ними зналися. На нас лягає відповідальність не тільки зберегти про них пам’ять (це було б надто мало і надто непевно), а й стати охоронцями їхньої людської та священної вартості..."
Слова німецького поета більш як півстолітньої давності актуальні й для нашого сьогодення. Художник Юрій Камишний живе й працює в цьому контексті, вертаючи своєю творчістю речам і символам їхню занехаяну нами сутність...

Камишний Юрій Костянтинович. Живопис: Каталог // Микола Маричевський (ред.-упряд.), Юрко Гудзь (передм.). — Л. : ПТВФ "Афіша", 2002. — 20с.

Оксана Демінцева. "Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади над іншими"

Оксана ДЕМІНЦЕВА
Це інтерв'ю, надруковане у №9 газети "Вільне слово" (20 лютого 2002 року), стало останнім інтерв'ю письменника (див. "Загадка смерті Юрка Ґудзя").

"Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади над іншими"
(Розмова з автором книги "Замовляння невидимих крил" Юрком Ґудзем)

- Пане Юрію, на обкладинці Вашої книги зазначено, що вона вийшла друком у серії "Українська Реконкіста". Що ж означає це поняття? І який зміст Ви вкладаєте в нього?

- То є назва нового видавничого проекту, започаткованого тернопільським видавництвом "Джура". В інформаційно відкритому суспільстві безглуздо підшуковувати, штучно добирати якусь єдину на всіх ідеологічну ширму. Варто лиш вірно вибрати орієнтир, який дозволить не збитися на манівці. Поняття "Українська Реконкіста" може стати саме таким орієнтиром. Походить воно від іспанського слова "rekonquistar" – "відвойовувати". В історичному ж аспекті, Реконкіста – це відвойовування корінним населенням Піренейського півострова територій, захоплених свого часу арабами (маврами). Реконкіста розпочалася битвою при Кавадонзі – 718 року, де місцеве ополчення розгромило загін маврів-завойовників. Але вирішальну перемогу іспанці здобули лише 1212 року... Відвойовування супроводжувалося заселенням і економічним освоєнням спустошених війною земель...
В сенсі реального застосування цього поняття для номінації видавничої серії малося на увазі ось що... "Українська Реконкіста" – це мистецька онтологічна міфологема, яка здатна вмістити в собі різні літературні напрямки і школи: від традиційно народницьких спрямувань до найостанніших неоавангардових пошуків. Важливо лиш те, щоб у сих творах був присутнім сильний вольовий імпульс на звільнення (відвойовування) і впізнавання нових реальностей, нових сутностей, нових моделей текстуального і метафізичного освоєння довколишнього та внутрішнього світу окремої людини, її здатности до порозуміння з іншими (часто зовсім не схожими на неї) людьми... Найважливішим тут є і буде звільнення нашої свідомости від постколоніальної залежности, від усіляких мас-медійних ідеологем і стереотипів, штибу імперських "обустройств" чужих територій, ролі "старшего брата", кремлівської маячні про "всесловянскоє єдінство"... В цьому сенсі ми й по сей день не позбулися свого колоніального статусу. Коли в обласній бібліотеці працівниця цього державного закладу на моє запитання, чому вона не розмовляє зі мною українською мовою, починає кричати: "Как вам нє стидно! Што ето за националізация?!", мені стає дуже сумно. Але я згадую про Реконкісту й вертаюсь до реальних дій.

- Назва Вашої книги – "Замовляння невидимих крил" це також своєрідна міфологема?...

- Мабуть, що ні... Хоча можна це й так сприймати. Для мене особисто то є триб означення і називання конкретної людської долі, реальної жінки... Людожерська держава забрала в неї найдорожче – коханого чоловіка, новонароджену дитину, не самотню старість... Та все ж не змогла відібрати найсуттєвіше – її безсмертну й всепам'ятну душу... Марта уві сні зустрічається зі своїми ненародженими й померлими дітьми, зі своїм чоловіком і матір'ю, а прокинувшись, вже в просторі щоденної молитви, знає: ті, кого любила вона, ті, хто любив її вже ніколи не залишать її одну... "Замовляння невидимих крил", – то, напевно, лиш одне з можливих означень такої молитви.

- Чи не є перебільшенням думка одного з героїв Вашої книги, що сучасні вожді – всі, хто причетний до "великої влади" – це всуціль приховані дегенерати, потаємні збоченці й некрофіли?

- То не є перебільшення... Варто переглянути перший-ліпший випуск "останніх новин" і побачити цих "героїв екрану", щоб переконатися в цьому! Свій особистий потяг до смерти, свій тваринний страх перед нею ці людці вгамовують тим, що віддають на смерть інших людей, живих і неповинних у своїй юности. Й отримують при цьому своє жалюгідне й хворобливе задоволення. Здорова й повноцінна особистість не прагне до цілковитої (тотальної) влади над іншими. Бачите, вся біда в тому, що так звана велика політика за допомогою мас-медійних спекуляцій, різноманітного ідеологічного маніпулювання виведена за межі відповідальности – моральної, юридичної, будь якої... Автономія держави від моралі, на думку філософа Хейзінги, – найбільша небезпека, що загрожує всій західній цивілізації... Коли під гаслом боротьби з тероризмом (й справді – необхідної) професійні армії професійно знищують сотні й тисячі мирних жителів, ні в чому не повинних дітей і жінок, то чи не заслуговуються президенти США і Росії, яким підкоряються ці армії, звання державних терористів, підлеглих міжнародно-правовій відповідальности? Риторичне запитання, на жаль... Сучасна демократія вилучила з політики поняття "гріха", поняття "совісті", поняття "спокути". А це не минає безкарно – ні для вождів, ні для їхніх підлеглих...
Нещодавно, під час відвідин Парижу, російський державний керманич був позірно здивований, коли один із лідерів французьких "зелених" публічно заявив, що місце Путіна – не тут, у цій залі, а на лаві підсудних, поруч зі Слободаном Мілошевичем. Бо ж злочини, здійснені останнім у Косово й Боснії адекватні й співмірні нинішньому геноциду, – свідомому знищенню цілої нації, яке н проводить Москва у Чечні...

- Напевно тому, зовсім невипадково, у Вашій книзі з'являється тема війни. Але ж чому назва одного з оповідань – "Афганець" у Вас подається без лапок? Йдеться ж не про якогось там пуштуна чи хозарейця, а про людину, котра вбивала справжніх афганців...

- Так, випадковостей тут нема. Злочинна й багатолітня війна, яку есесерівська імперія вела проти Афганістану, й по сей день не осмислена, не усвідомлена в нас на рівні покаяння... Діє все та ж інерція... Без будь-якої спокути, немов очамрілі, з нагоди чергової річниці "виведення військ", державні чиновники продовжують бубоніти про "воїнів-інтернаціоналістів", "почесний обов'язок", про якусь "миротворчу місію"... Але ж таке безпокаянне ставлення до цієї трагедії ховає в собі велику загрозу. Росія вже отримала свій внутрішній Афган... І, не приведи, Господи, в нашій країні з'явиться щось подібне, – десь, скажімо, в Криму чи Придніпров'ї... Щоб цього не сталося, необхідно піднятися на новий рівень свідомости – як і суспільства, так і окремої людини, щоб у влади знову не виникла спокуса свої внутрішні проблеми вирішувати за допомогою державного насильства, самочинно дозволеного терору проти жінок і дітей... Однією зі сходинок такого усвідомлення має стати й нова книга, яка готується нині у видавництві "Джура" – антологія документальних свідчень колишніх воїнів-"афганців"... А щодо відсутности лапок – то лиш назва пустельного вітру-суховія, котрий своїм палаючим диханням нагадує чорне полум'я...

- Й останнє запитання... Майже в кожній новелі й оповіданні Вашої книги головним персонажем, який втілює в собі бодай якусь надію на майбутнє, є жінка. Чоловіки ж тут представлені переважно як руйнівна сила. Це що – прихований потяг до новітнього фемінізму?

- Не зовсім... На щастя, ми живемо в світі не лише серед біснуватих прапороносців, усіляких геніїв-людоїдів. Все-таки більшість людей ховає в собі не якісь фройдівські комплекси й збоченську схильність до насильства, а зберігає в своїй душі невтримний потяг до майбутнього Преображення – перетворення втомленої й зношеної матерії в незнищиме й всепам'ятне світло... Й переважна частина цієї більшости – то жінки... Завдяки їхній непоказній любови, їхнім притишеним молитвам про Боже заступництво людство все ж дорослішає, вчиться пізнавати в собі творчий задум Всевишнього... Щодо новітнього фемінізму, то заслуговують на підтримку й співчуття будь-які зусилля, спрямовані на звільнення людини, утвердження її гідности в цьому світі, незалежно від того, хто ця людина – жінка, чоловік, дитина... чи, навіть, авторка монографії про "...деконструкцію архетипальних дискурсів постіндустріальної фаллократії"... Сумно лишень, що стільки живої енергії страчується на подібні "розкодування", на всіляку мертвечину, оздоблену паперовими квітами від Лакана, Дельоза, Дерріди та гінших філософів-постмарксистів... Але то є лиш дуже невеликий відрізок шляху, яким, поволі й зболено, наш світ вертається до світла й правди майбутнього Преображення...

Демінцева О. "Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади над іншими" // Вільне слово. – №9, 20 лютого 2002 року.

Юрко Ґудзь. Замість вступного слова. (Передмова до збірки Марії Рудак).

Юрко Ґудзь
ЗАМІСТЬ ВСТУПНОГО СЛОВА (Передмова до збірки Марії Рудак)

“Іноді мені сниться світлокоса жінка... Вже вигляділа, виростила дітей, дочекалася двох онуків і ось, тепер, у теплій сутіні ранньої осені вона розповідає комусь про своє життя, терпляче очікує нових запитань, обережних дотиків невидимих в темряві крил... Я теж крізь власні сновидіння прислухаюся до їхньої розмови:
“Навпроти нашої хати стояла стара, ще зелена груша. Таке високе і розлоге дерево! Мені малій здавалося, що воно дістає до самого неба, торкається своїми гілками зірок. Бо так гарно було: ввечері, літом, коли вже випаде роса, і в хаті горить керосинова лампа, вийти до тієї груші і побачити, як світяться, мерехтять поміж чорних гілок, прямо над моєю головою золотисті, величезні зорі. Як мені хотілося досягнутися до них, порозмовляти з ними! Тоді вони були так близько від мене... Вже згодом, коли я виросла, мої найперші вірші з’явилися, мабуть, як спроба бодай хоч трохи скоротити віддаль між власним голосом і неймовірно далеким золотистим сяйвом, зберегти у своїх віршах бодай відлуння того, що древні греки звали музикою небесних сфер…
А ще малою я любила співати. Приходила в церкву, піднімалася на крилос, де в хорі півчих моя бабуся Гапка виспівувала Херувимські псалми, і спершу тихенько, а потім все голосніше починала підспівувати – без слів, одну мелодію, притуляючи її до себе як живу істоту… А вже після служби півчі зносили мені в пелену свої нехитрі й щедрі дари: шматочки свяченої просфори, карамельки, пряники. Гладили мене по голові, промовляли: “От яка гарна зміна нашій Гапці росте!”
Я слухаю розповідь пані Марії й боюсь проґавити хоча б одне слово, невтратити відтінки тиші поміж окремими словами, інтонації майже дитячого подиву й спокійного смутку в них… Бо знаю: щойно розплющу очі й всі дивовиті з цього сновидіння щезнуть, вивітряться з моєї пам’яті. Не зрозуміло чому й завіщо, але скоріше за все людина забуває найпрекрасніші хвилини свого життя. Опісля миттєвих спалахів екстатичного натхнення – зачаття нового життя, нового вірша, майбутньої книги, прозорої й майже невагомої, як рожева пелюстка яблуні, що відгукнулась на поклики весняного вітру й невтримної повені, могутньої течії, яка з’єднує в одне спільне тіло, роз’єднані буттєві береги й обереги, – такої миті людська істота на якийсь час піднімається (злітає!) по драбині життя вгору на кілька рівнів, але зостатися там на довго їй не вільно й мусиш знову падати, вертатися в покинуту реальність, ледь встигаючи сховати все ще теплий попіл забуття, солодкі й болючі спомини…
Поезія допомагає нам долати здавалося б вовіки нездоланні відстані… Ось чому бодай зрідка я відкриваю шкільний зошит із переписаними від руки рядками й перечитую вірші пані Марії. Вчитайтеся в них і ви: тоді, можливо вам ще присниться світлокосе тепле сяйво, чимось дуже схоже на ранню осінь бабиного літа…

Слово до збірки Марії Рудак.

Опубліковано в журналі «До світла» (Італія), осінь, 2004 р.

Юрко Ґудзь. Краплини світла Світлани Штатської [передмова до збірки віршів]

Юрко ҐУДЗЬ
КРАПЛИНИ СВІТЛА СВІТЛАНИ ШТАТСЬКОЇ

...Чому пишуть вірші жінки?
Скажімо, з чоловіками тут більш-менш зрозуміло: щоб спо¬добатися прекрасній половині роду людського й на крилах того сподобання та натхнення домогтися слави і доскочити бодай якщо не серця жінки, то хоча б якої-небудь Шнобелівської премії...
З жінками – все складніше і загадковіше... їм не потрібна поезія для завоювання й впокорення обраного суб'єкта. Для цього вони мають набагато потужніші засоби..: Тут один по¬рух, умовно кажучи, плечем, чи таємнича посмішка і погляд можуть взяти таку фортецю, перед якою виявляються безсилі найгеніальніші епічні творіння...
До слави більшість нормальних жінок (не феміністок) теж абсолютно байдужа... Вони добре знають, що живій людині зовсім не пасують оті всі державні звання й нагороди, що всі «високі відзнаки» – то лиш спосіб закопати поета якнайглиб¬ше в мертвий грунт, залляти асфальтом і ще за життя перетво¬рити його в задубілого класика-нулика... Тому так рідко ці жінки (за винятком хіба що залавреачених) переступають межу, яка відокремлює їх од некрофільсько-державного за¬повідника. .. Що ж тоді змушує їх вдаватися до такого боліс¬ного і невдячного modus vivendi*, ЯКИМ Є В цьому світі поезія?
Що насправді шукає в поезії молода авторка, в нашому конкретному випадку – Світлана Штатська?
Кого і що шукає вона в цьому роз'єднаному, розірваному на шматки світі? Напевно, і це найпомітніше у її віршах, яко¬їсь гармонійної цілісності, єдності з абсолютним началом усьо¬го сущого... Це прагнення, цей погляд до надземного світла й уможливлюють буттєву повноту її шукань, пронизливу щи¬рість з'явлених рядків, життєве відображення в них своєї вла¬сної душі:
Салютній млин... Йому припнули крила:
Стоїть отак – доступний всім вітрам.
Спливає час. Його могутня сила
Вмирає, як забутий храм.
Самотній млин, о як жадає волі1.
Йому б злетіти – й хмари колосить,
А навкруги – одні рівнини голі,
І нікому кричать, і нікого просить.
Різні наймення має те абсолютне начало... Найближче й найзвучніше з них-відоме з давніх-давен. Це-Любов... Ось і Світлана витворює свої таємні ритуали зустрічей і прощань зі своєю любов'ю, своїм коханням, зі світлом власного розпо¬ловиненого серця:
Коханий мій, моя печаль,
Тебе щодня стрічаю в снах.
Між нами – сум, між нами – даль,
Між нами – осінь у дощах...
Ті зустрічі й прощання відбуваються на тлі притишених літургійних змін: весна непомітно переходить у літо, купаль¬ські вогні відпливають за течією до ранньої осені, ще крок – і за вікном світиться святкова білизна першого снігу, верта¬ються спомини про дитячі зимові дива... Та незмінним у отих переходах залишається бажання якнайповнішого перевтілен¬ня в поетичний рядок, бодай на мить торкнутися того, що не¬підвладне тліну:
Погожий вечір, тиха ніч,
Хто там в гаю чекає щастя?
Коханий? Так, але не в тому річ, –
Моя душа приходить до причастя...
Вона, як я, всю ніжність п 'є
Із зір, і рос, і трав під ранок...
І, можливо, весь світ, вся наша цивілізація, чоловіча за своєю суттю, рятуються від божевілля споконвічним прагнен¬ням жіночої душі до краси, гармонії й любові... Бо ж навіть океан холодної темряви – безсилий перед краплиною світла, збереженою в теплім лоні жіночих долонь...
Залишається лиш побажати Світлані Штатській майбут¬ніх творчих злетів і більш вимогливого, більш прискіпливого ставлення до кожного рядка, до кожного слова в ньому...


Спосіб існування – (лат.)


Юрко Ґудзь. Краплини світла Світлани Штатської [передмова] // У кн.: Світлана Штатська. А сосни шумлять. – В-во: Полісся.


На фото: Валентина Могила, Анатоій Ґудзь, Любов Годлевська, Сергій Черевко, Марія Рудак, Світлана Штатська, Вікторія Дем, Ольга Карагедова, Евеліна Кучеренко.

Юрко Ґудзь. Рай і вирій розіпнутих крил. Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги [Рецензія на кн. Ніли Зборовської "Моя Леся Українка"]

Юрко ҐУДЗЬ

РАЙ І ВИРІЙ РОЗІПНУТИХ КРИЛ

Слідами втраченого ритуалу
і знищеної книги

“Ой, зелене жито, зелене...” – звучать жіночі голоси з якимось дивним акцентом на останньому складі кожного слова... Звучать так, ніби голосні літери, протяжно видовжені поміж їхніх розтулених уст, на моїх очах проростають кущами трави... Трави ще вологої, високої, болючої... Чому ж так?.. Бо ж ті стебла ростуть крізь живе тіло... Ось так і з цією книгою... Попри її відкритість, читабельність, не покидало відчуття чогось глибоко захованого, зачаєного в ній десь поміж найперших і останніх сторінок... І тільки згодом я збагнув дивну річ... Мені раптом відкрилося те, чого я марно вишукував у інших книгах... "Пришестя вічності" Ніли Зборовської* – то книга не лише про життєву і творчу драму Лесі Українки. Чи не вперше у вітчизняному літературознавстві маємо працю, виконану не стільки як наукове дослідження, а народжену власне як ритуальний жест, як магічне жіноче замовляння... И зрозуміти це мені допомогла пісня, в якій збережено й заховано все той же древній ритуал... "Ой, зелене жиго, зелене... " А нам ніколи не спадало на думку, що ж насправді відбувається з тими женцями, божевільні вони, чи що?.. Чому вони жнуть ще недозріле зелене жито? Кого, яких гостей і звідкіль, стоячи на межі, виглядають вони із вранішнього марева? Схожі запитання виникають і тоді, коли читаєш книгу Ніли Зборовської...

*Видавництво "Факт", Київ, 2000.

"Пришестя вічності", або ж "Моя Леся Українка" – то не лише авторське висвітлення високого трагізму життєвої й творчої долі поетеси, але й відчайдушна спроба пізнати свою (нероз'єднану) сутність творця і жінки, їхній сьогоденний трагізм, пізнати свій особистий вибір, свій власний шлях... Той самий, крізь який пропускається, проходить не стільки об'єкт дослідження, а й цілий суб'єкт (вірніше б сказати – стихія) позачасового живого світла, жіночої материнської любові, відчутої, відчитаної у геніальних драмах Лесі Українки... Авторка зауважує, що в Лесиній драматургії маємо всі ознаки модерного часу як епохи розгортання феміністичної культури, в яку прийшла духовно незалежна жінка. Таке розуміння підкріплюється й поглиблюється символічно знаковими образами цих драм: це й Міріам ("Одержима"), і Долорес ("Дон Жуан"), Оксана ("Бояриня"), Касандра (з однойменного твору), і Мавка з "Лісової пісні"... Ці героїні живуть у світі, де протягом століть відбувається знеживленнія і обмеження духовного всесвіту жінки лише рисами т.з. "жіночої" психології, які примусово накидаються їй – ця покірність, безмовність, рабська залежність від "одомашненого" закутня спричиняють буттєвий параліч жіноцтва...
Тому невипадково жінки майже відсутні в офіційно зафіксованій історії західноєвропейської цивілізації, яка, таким чином, виявляється суто "чоловічою, – з усіма патологічними ознаками такого обмеження... Та й ви самі не раз чули: "жінка, але розумниця," – звучить так само, як і "єврей, але людина хороша", так само, як вираз "мужня жінка", звучить похвально, а вираз ожіночений чоловік" – зневажливо... Й напевно, важко придумати більше приниження гідності жінки, аніж практика т.з. "конкурсів краси", в яких жіноче тіло стає об'єктом суто механічних вимірів і обмірів: красою тут гендлюють, як салом, нафтою, кіньми і машинами... Тому є закономірним і те, що Ніла Зборовська в аналізі творів Лесі Українки акцентує їхні феміністичні мотиви. Однак робить істотне зауваження. Вона не погоджується з примітивною однобокістю суто феміністичного потрактування Лесиної творчості, бо ж сама Леся Українка невипадково критикувала й перші повісті Ольги Кобилянської, вважаючи головним їхнім недоліком тенденційні феміністичні переконання. Ніла Зборовська підкреслює: "Важливо те, що Лесина універсальна установка на жіночу духовність значно глибша за феміністичну ідею статевої рівності, тобто культурної рівності для чоловіків і жінок"... А в підсумкових роздумах своєї книги авторка, вслід за Міленою Рудницькою, спираючись на концепцію жіночої творчості (з її яскравими материнськими рисами) Лесі Українки, наголошує несподівано "традиційний" аспект їхніх світоглядних переконань. Вона говорить, що істинний фемінізм тотожний материнству. Йдеться про материнство не в буквальному сенсі, а в духовному розумінні. Нагадавши читачеві, що для Лесі творити означало виховувати в собі, у своєму власному житті вічну жінку, Ніла Зборовська пише: "Мені взагалі здається, що Богородиця – архетип вічної жіночої мрії. Смертна жінка бере шлюб з Богом, щоби діти не пізнали смерті... І ця вічна жіноча мрія реалізується у їхньому безсмертному творінні. Адже специфіка самого життя така: життя прагне вічності, а тому воно прагне і міфу про вічність, тобто творчості".
Ось так витворюється спільний часопростір звільнення і впізнавання, невипадкове свідчення про Рай і Вирій розіпнутих крил, місце майбутньої зустрічі Христа і Діоніса, епохи Нового Відродження культури живого життя... Бо ж на межі вони стоять, на межі...
А поміж весняних ланів і дикого поля росте й цвіте молоде жито...
Троє жінок різного віку йдугь крізь те квітування... Ось та, що найближче від мене, нахиляється, гострим серпом зрізає жмут зеленого жита, й неймовірно красивим порухом, описавши зрізаними стеблами сферичну дугу, простягає його іншій жінці... Вона бере той жмут і вже своїм серпом долучає до нього ще одну жменю щойно стятих зелених стеблин... І знову передає їх своїй сусідці...
Отак ці жінки в себе вдома навпроти дня Юрія Змієборця викликають Опівнічного Межника. Він з'являється на вороному огирі, об'їжджає людські поля, пильнує, чи не порушені, не зневажені ним встановлені межі. А вдень його викликати дозволено тим, кому вкрай необхідно зустрітися з найріднішими кревняками – померлими, живими ще ненародженими рятувальниками... Бо ж Опівнічний Вершник тільки наглядає, він пильно вартує станню межу, що відокремлює світ потойбічний од нашого світу... Й по весні сьогосвітні женці не жнивами перейняті: вони шляхом дійства вимолюють побачення з тими, хто є часткою Спільного Тіла з ними...

Зеленеє жито на межі,
Хорошії гості – до душі...

Сього ж дня Душа Роду, її вісники й посильні вертаються до своїх покинутих дітей, – щоб допомогти їм вберегти власні душі від омертвіння… Тільки не варто зловживати тими побаченнями. Ніхто не знає правил потойбіччя... Й позаритуальна спроба зустрітися з рідною людиною може завершитися досить сумно...
Ось так "Пришестя вічності" перетинається, доповнюється пісенним замовлянням... Таке переплетіння й витворює з цієї книги рідкісне явище в сучасному літературознавстві. Зборовська сама виходить на межу, дістає, не боячись порізатись, серпа й, не чекаючи сезонних жнив, зрізає ще зелені стебла... У цьому просторі час втратив свій звичний плин, у ньому самотньо і страшно, і щоб не збожеволіти від усіх потуг конвеєрного продукування, мусиш бодай раз на рік згадувати свою приналежність до Спільного Тіла, й за допомогою невипадкових слів і ритуалів дочекатись повернення миттєвої вічності и бодай хвилину поспілкуватися, поговорити з рідною душею... Й так само, як Мавка з "Лісової пісні", не пожаліти для тієї душі краплю живої крові...

Р.S. Дописуючи свій есей, я дізнався, що весь наклад книги Ніли Зборовськоі вилучено з продажу – не для прочитання, для знищення. Хотілося б вірити що то лиш чутки, й “Пришестя вічності" все ж дійде до свого читача.

с. Немильня,
Новоград-Волинський р-н,
Житомирська обл.

Ґудзь Ю. Рай і вирій розіпнутих крил. Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги [Рецензія на кн. Ніли Зборовської "Моя Леся Українка"] // Кур’єр Кривбасу. – №143, жовтень 2001, С.206-209

Юрко Ґудзь. Антропологія як спроба приборкання війни?

Юрко ҐУДЗЬ
АНТРОПОЛОГІЯ ЯК СПРОБА ПРИБОРКАННЯ ВІЙНИ?

Ван де Порт, Маттійс. Цигани, війни та інші приклади неприборканості [Текст] : цивілізація та її прикрощі у сербському місті / Маттійс Ван де Порт. – К. : Свенас, 2001. – 287с.

… Нещодавно, у київському видавництві “Свенас” побачила світ книга Маттійса ван де Порта “Цигани, війни та інші приклади неприборканості” (в перекладі на українську мову)...
Дивна книжка: більшість з її сторінок несподівано починають сприйматися не як щось написане і прочитане, а як окремі кадри останнього, все ще не змонтованого, фільму Еміра Кустуріци, боснійця за походженням, кіноповісті якого про війну на Балканах й людську безпритульність в цьому світі не раз здобували найвищі нагороди в Каннах…
Отож, відомий голландський антрополог М. ван де Порт, – один із головних персонажів цієї, захованої поміж чорно-білих сторінок, невидимої стрічки, навесні 1991 року приїжджає до Сербії – з професійною метою вивчення “діонісійських чинників у циганській автентичній музиці”. Зі своїми друзями він відвідує різні сільські шинки (на околицях містечка Новий Сад), куди урбанізовані серби приходять не лише слухати екзотичну музику ромалів, пити молоде вино, але й з підсвідомим бажанням скинути з себе тягар “буржуазно-цивілізаційного впокорення”. Й вже влітку, зовсім несподівано для себе, автор згаданої книги стає свідком початку Третьої балканської війни – страшної міжетнічної різанини, яка тривала на теренах колишньої Югославії впродовж кількох років. Та все ж М. ван де Порт не полишає Сербію, й зостається в охопленій війною країні ще півтора року… Й поволі його професійна зацікавленість набуває болючого (суто людського!) здивування, потреби бодай частково зрозуміти те, що виривається за межі логічного сприйняття… Тобто: як стало можливим з’явлення в самому центрі (серці?) Європи наприкінці двадцятого сторіччя новітніх концентраційних таборів, яким чином величезна кількість т.з. “цивілізованих громадян” раптом перетворюється у вбивць і ґвалтівників, ентузіастів державного геноциду, скерованого проти людей іншої національності, коли на тлі жахливих, але “правильно поданих”, зачисток героями дня стають неприховані садисти й злочинці?
Ось голоси очевидців тих подій (за певних причин автор не називає їхніх імен):
“Модріцу атакували з усіх боків… Всі були у сховищах, перелякані. Врешті-решт наше місто захопили. Велика кількість жінок лишилися тут самотніми. Багатьох із них змусили пройти містом оголеними. Вони мали танцювати на столах та прислуговувати… Вони голими мали пиячити з чоловіками під пісні четників… Вони вбивали та ґвалтували без дискримінації”…
“Була сила-силенна вбивств у Прієдорі… Все було спалене дощенту або пограбоване. Вбивали немовлят місячного віку. 2500 чоловіків розстріляли протягом трьох-чотирьох годин”.
“Це був чоловік із мотоциклом. Серби прив’язали його за ґеніталії тросом і потягли за мотоциклом. Вони блювали й сміялися. Вони відрізали йому ніс та вуха… Це не був поодинокий випадок”…
“… Міліціонери сербського Білого орла у циганському концентраційному таборі поблизу Прієдора наказували кидати немовлят та малюків у печі”…
То є лиш невелика частка подібних свідчень, зібраних М. ван де Портом. Але навіть на цій підставі можна відчути стан голландського антрополога, якому довелося замість безпосереднього вивчення взаємних впливів циганської та сербської народних культур пережити те, що не піддається ніякому записуванню… Бо ж у розповідях людей, що пережили спустошення і руйнування ще позавчора розкішних міст – Вуковара, Мостара, Сараєво, Дубровніка, де вони мали все, як вони кажуть, “вище середнього рівня”, в їхніх переляканих оповідях нашого автора найбільше вражає мовчання свідків, несподівані паузи, що виникають між словами. Біженці, які довали інтерв’ю журналістам, практично для кожної програми TV часів війни, часто виявлялися неспроможними відповісти на запитання – вони просто мовчали у відповідь. Здавалося, жахливий досвід цих людей відлучає їх од самої мови, від словесної комунікації взагалі, безсилої пристосуватись до вражінь жертв війни, знетямлених біженців …
Молода жінка, на очах у якої сербські добровольці вбивали дітей, ґвалтували дванадцятилітніх дівчаток, вже згодом, потрапивши до табору біженців у Хорватії, не в змозі була вимовити бодай слово упродовж кількох днів. Сиділа на ліжку й мовчала…
Й знову ван де Порт вертається до попередніх запитань:
“Чим спокушаються люди, коли перевертають усе, що ми (і вони) вважаємо як розумне, цивілізоване та людяне? Що спонукає снайпера вбивати зовсім незнайомих людей? Що спонукає міліціонерів обстрілювати з мінометів шпиталі, черги за хлібом, автобуси, вщерть заповнені дітьми?..”
Тут дослідника (як він сам зізнається в заключному слові своєї книги) охоплює паніка. Всі науково й логічно вмотивовані пояснення згаданих явищ розвалюються мов картковий будиночок: історично-соціальні – війна як наслідок розкладу комуністичної федерації маршала Тіто; постніцшеанівські – війна як звільнене “діонісійство” з його підсвідомими прагненнями до насильства й агресії, до випадіння в “священне божевілля”; етнічно-племінні: війна як спосіб повернення втраченої самоідентифікації. Та все ж… Аналізуючи переважно пропагандивну (теоретичну) критику “гнилої європейської цивілізації” в сербській пресі, наукових виданнях, різні протиставлення їй здорової й органічної культури автохтонів (читай – сербів), опір цієї “неприборканої” культури всім спробам “європейсько-цивілізаційного приручення” (читай – знеживлення, бо ж недаремно книга має свою підназву: “Цивілізація та її прикрості в сербському місті”), автор найближче підходить до бодай часткового осмислення найболючішої проблеми сучасного світу: глибокої кризи, яку переживає постіндустріальне суспільство, – тієї кризи, яку ще Освальд Шпенглер означив як “Падіння Європи”. Хоча й тут ван де Порт зостається перш за все європейцем, – себто людиною, що переконана в перевазі позитивів цивілізації над її негативами, він все ж намагається вийти за межі суто дослідницького, інтерпретаційного сприйняття пережитого в Сербії:
“Коли я бачу трьох сербських чоловіків, які закидають руки на плечі один одному, тримають сп’янілі голови на непорушних шиях та повільно похитуються з боку в бік у такт мелодії оркестру, що грає для них, – я можу відчувати емоційну тотожність з ними”.
Й останнє зауваження… Нині подібні антропологічні дослідження стосунків між різними етносами, спроби хоча б теоретично віднайти втрачену рівновагу між цивілізацією й культурою, можливість їхнього взаємодоповнення, вкрай необхідні і в нас… Бо коли на київських вулицях стаєш свідком все частіших спалахів підсвідомої агресії, накопичених у підземеллях несприйняття всього і н ш о г о, коли полярні твердження концентруються у двох найчастіших трибах:
а) “… как я ненавижу этих хохлов-патриотов! Их всех надо резать! Чем быстрее это случится, тем лучше”…
б) “… Поки на Хрещатику я не побачу хоча б з десяток повішених москалів, я не повірю, що Вкраїна вільна… Скоріше б яка-небудь заваруха”… –
то в мене з’являється передчуття, що десь в Європі антрополог Маттійс ван де Порт і режисер Емір Кустуріца, автор фільму “Підземелля”, поволі готуються до спільної експедиції на терени країни У…