Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 8 березня 2009 р.

Оксана Демінцева. "Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади над іншими"

Оксана ДЕМІНЦЕВА
Це інтерв'ю, надруковане у №9 газети "Вільне слово" (20 лютого 2002 року), стало останнім інтерв'ю письменника (див. "Загадка смерті Юрка Ґудзя").

"Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади над іншими"
(Розмова з автором книги "Замовляння невидимих крил" Юрком Ґудзем)

- Пане Юрію, на обкладинці Вашої книги зазначено, що вона вийшла друком у серії "Українська Реконкіста". Що ж означає це поняття? І який зміст Ви вкладаєте в нього?

- То є назва нового видавничого проекту, започаткованого тернопільським видавництвом "Джура". В інформаційно відкритому суспільстві безглуздо підшуковувати, штучно добирати якусь єдину на всіх ідеологічну ширму. Варто лиш вірно вибрати орієнтир, який дозволить не збитися на манівці. Поняття "Українська Реконкіста" може стати саме таким орієнтиром. Походить воно від іспанського слова "rekonquistar" – "відвойовувати". В історичному ж аспекті, Реконкіста – це відвойовування корінним населенням Піренейського півострова територій, захоплених свого часу арабами (маврами). Реконкіста розпочалася битвою при Кавадонзі – 718 року, де місцеве ополчення розгромило загін маврів-завойовників. Але вирішальну перемогу іспанці здобули лише 1212 року... Відвойовування супроводжувалося заселенням і економічним освоєнням спустошених війною земель...
В сенсі реального застосування цього поняття для номінації видавничої серії малося на увазі ось що... "Українська Реконкіста" – це мистецька онтологічна міфологема, яка здатна вмістити в собі різні літературні напрямки і школи: від традиційно народницьких спрямувань до найостанніших неоавангардових пошуків. Важливо лиш те, щоб у сих творах був присутнім сильний вольовий імпульс на звільнення (відвойовування) і впізнавання нових реальностей, нових сутностей, нових моделей текстуального і метафізичного освоєння довколишнього та внутрішнього світу окремої людини, її здатности до порозуміння з іншими (часто зовсім не схожими на неї) людьми... Найважливішим тут є і буде звільнення нашої свідомости від постколоніальної залежности, від усіляких мас-медійних ідеологем і стереотипів, штибу імперських "обустройств" чужих територій, ролі "старшего брата", кремлівської маячні про "всесловянскоє єдінство"... В цьому сенсі ми й по сей день не позбулися свого колоніального статусу. Коли в обласній бібліотеці працівниця цього державного закладу на моє запитання, чому вона не розмовляє зі мною українською мовою, починає кричати: "Как вам нє стидно! Што ето за националізация?!", мені стає дуже сумно. Але я згадую про Реконкісту й вертаюсь до реальних дій.

- Назва Вашої книги – "Замовляння невидимих крил" це також своєрідна міфологема?...

- Мабуть, що ні... Хоча можна це й так сприймати. Для мене особисто то є триб означення і називання конкретної людської долі, реальної жінки... Людожерська держава забрала в неї найдорожче – коханого чоловіка, новонароджену дитину, не самотню старість... Та все ж не змогла відібрати найсуттєвіше – її безсмертну й всепам'ятну душу... Марта уві сні зустрічається зі своїми ненародженими й померлими дітьми, зі своїм чоловіком і матір'ю, а прокинувшись, вже в просторі щоденної молитви, знає: ті, кого любила вона, ті, хто любив її вже ніколи не залишать її одну... "Замовляння невидимих крил", – то, напевно, лиш одне з можливих означень такої молитви.

- Чи не є перебільшенням думка одного з героїв Вашої книги, що сучасні вожді – всі, хто причетний до "великої влади" – це всуціль приховані дегенерати, потаємні збоченці й некрофіли?

- То не є перебільшення... Варто переглянути перший-ліпший випуск "останніх новин" і побачити цих "героїв екрану", щоб переконатися в цьому! Свій особистий потяг до смерти, свій тваринний страх перед нею ці людці вгамовують тим, що віддають на смерть інших людей, живих і неповинних у своїй юности. Й отримують при цьому своє жалюгідне й хворобливе задоволення. Здорова й повноцінна особистість не прагне до цілковитої (тотальної) влади над іншими. Бачите, вся біда в тому, що так звана велика політика за допомогою мас-медійних спекуляцій, різноманітного ідеологічного маніпулювання виведена за межі відповідальности – моральної, юридичної, будь якої... Автономія держави від моралі, на думку філософа Хейзінги, – найбільша небезпека, що загрожує всій західній цивілізації... Коли під гаслом боротьби з тероризмом (й справді – необхідної) професійні армії професійно знищують сотні й тисячі мирних жителів, ні в чому не повинних дітей і жінок, то чи не заслуговуються президенти США і Росії, яким підкоряються ці армії, звання державних терористів, підлеглих міжнародно-правовій відповідальности? Риторичне запитання, на жаль... Сучасна демократія вилучила з політики поняття "гріха", поняття "совісті", поняття "спокути". А це не минає безкарно – ні для вождів, ні для їхніх підлеглих...
Нещодавно, під час відвідин Парижу, російський державний керманич був позірно здивований, коли один із лідерів французьких "зелених" публічно заявив, що місце Путіна – не тут, у цій залі, а на лаві підсудних, поруч зі Слободаном Мілошевичем. Бо ж злочини, здійснені останнім у Косово й Боснії адекватні й співмірні нинішньому геноциду, – свідомому знищенню цілої нації, яке н проводить Москва у Чечні...

- Напевно тому, зовсім невипадково, у Вашій книзі з'являється тема війни. Але ж чому назва одного з оповідань – "Афганець" у Вас подається без лапок? Йдеться ж не про якогось там пуштуна чи хозарейця, а про людину, котра вбивала справжніх афганців...

- Так, випадковостей тут нема. Злочинна й багатолітня війна, яку есесерівська імперія вела проти Афганістану, й по сей день не осмислена, не усвідомлена в нас на рівні покаяння... Діє все та ж інерція... Без будь-якої спокути, немов очамрілі, з нагоди чергової річниці "виведення військ", державні чиновники продовжують бубоніти про "воїнів-інтернаціоналістів", "почесний обов'язок", про якусь "миротворчу місію"... Але ж таке безпокаянне ставлення до цієї трагедії ховає в собі велику загрозу. Росія вже отримала свій внутрішній Афган... І, не приведи, Господи, в нашій країні з'явиться щось подібне, – десь, скажімо, в Криму чи Придніпров'ї... Щоб цього не сталося, необхідно піднятися на новий рівень свідомости – як і суспільства, так і окремої людини, щоб у влади знову не виникла спокуса свої внутрішні проблеми вирішувати за допомогою державного насильства, самочинно дозволеного терору проти жінок і дітей... Однією зі сходинок такого усвідомлення має стати й нова книга, яка готується нині у видавництві "Джура" – антологія документальних свідчень колишніх воїнів-"афганців"... А щодо відсутности лапок – то лиш назва пустельного вітру-суховія, котрий своїм палаючим диханням нагадує чорне полум'я...

- Й останнє запитання... Майже в кожній новелі й оповіданні Вашої книги головним персонажем, який втілює в собі бодай якусь надію на майбутнє, є жінка. Чоловіки ж тут представлені переважно як руйнівна сила. Це що – прихований потяг до новітнього фемінізму?

- Не зовсім... На щастя, ми живемо в світі не лише серед біснуватих прапороносців, усіляких геніїв-людоїдів. Все-таки більшість людей ховає в собі не якісь фройдівські комплекси й збоченську схильність до насильства, а зберігає в своїй душі невтримний потяг до майбутнього Преображення – перетворення втомленої й зношеної матерії в незнищиме й всепам'ятне світло... Й переважна частина цієї більшости – то жінки... Завдяки їхній непоказній любови, їхнім притишеним молитвам про Боже заступництво людство все ж дорослішає, вчиться пізнавати в собі творчий задум Всевишнього... Щодо новітнього фемінізму, то заслуговують на підтримку й співчуття будь-які зусилля, спрямовані на звільнення людини, утвердження її гідности в цьому світі, незалежно від того, хто ця людина – жінка, чоловік, дитина... чи, навіть, авторка монографії про "...деконструкцію архетипальних дискурсів постіндустріальної фаллократії"... Сумно лишень, що стільки живої енергії страчується на подібні "розкодування", на всіляку мертвечину, оздоблену паперовими квітами від Лакана, Дельоза, Дерріди та гінших філософів-постмарксистів... Але то є лиш дуже невеликий відрізок шляху, яким, поволі й зболено, наш світ вертається до світла й правди майбутнього Преображення...

Демінцева О. "Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади над іншими" // Вільне слово. – №9, 20 лютого 2002 року.

Немає коментарів:

Дописати коментар