Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 8 березня 2009 р.

Юрко Ґудзь. Замість вступного слова. (Передмова до збірки Марії Рудак).


Юрко Ґудзь
ЗАМІСТЬ ВСТУПНОГО СЛОВА (Передмова до збірки Марії Рудак)

“Іноді мені сниться світлокоса жінка... Вже вигляділа, виростила дітей, дочекалася двох онуків і ось, тепер, у теплій сутіні ранньої осені вона розповідає комусь про своє життя, терпляче очікує нових запитань, обережних дотиків невидимих в темряві крил... Я теж крізь власні сновидіння прислухаюся до їхньої розмови:
“Навпроти нашої хати стояла стара, ще зелена груша. Таке високе і розлоге дерево! Мені малій здавалося, що воно дістає до самого неба, торкається своїми гілками зірок. Бо так гарно було: ввечері, літом, коли вже випаде роса, і в хаті горить керосинова лампа, вийти до тієї груші і побачити, як світяться, мерехтять поміж чорних гілок, прямо над моєю головою золотисті, величезні зорі. Як мені хотілося досягнутися до них, порозмовляти з ними! Тоді вони були так близько від мене... Вже згодом, коли я виросла, мої найперші вірші з’явилися, мабуть, як спроба бодай хоч трохи скоротити віддаль між власним голосом і неймовірно далеким золотистим сяйвом, зберегти у своїх віршах бодай відлуння того, що древні греки звали музикою небесних сфер…
А ще малою я любила співати. Приходила в церкву, піднімалася на крилос, де в хорі півчих моя бабуся Гапка виспівувала Херувимські псалми, і спершу тихенько, а потім все голосніше починала підспівувати – без слів, одну мелодію, притуляючи її до себе як живу істоту… А вже після служби півчі зносили мені в пелену свої нехитрі й щедрі дари: шматочки свяченої просфори, карамельки, пряники. Гладили мене по голові, промовляли: “От яка гарна зміна нашій Гапці росте!”
Я слухаю розповідь пані Марії й боюсь проґавити хоча б одне слово, невтратити відтінки тиші поміж окремими словами, інтонації майже дитячого подиву й спокійного смутку в них… Бо знаю: щойно розплющу очі й всі дивовиті з цього сновидіння щезнуть, вивітряться з моєї пам’яті. Не зрозуміло чому й завіщо, але скоріше за все людина забуває найпрекрасніші хвилини свого життя. Опісля миттєвих спалахів екстатичного натхнення – зачаття нового життя, нового вірша, майбутньої книги, прозорої й майже невагомої, як рожева пелюстка яблуні, що відгукнулась на поклики весняного вітру й невтримної повені, могутньої течії, яка з’єднує в одне спільне тіло, роз’єднані буттєві береги й обереги, – такої миті людська істота на якийсь час піднімається (злітає!) по драбині життя вгору на кілька рівнів, але зостатися там на довго їй не вільно й мусиш знову падати, вертатися в покинуту реальність, ледь встигаючи сховати все ще теплий попіл забуття, солодкі й болючі спомини…
Поезія допомагає нам долати здавалося б вовіки нездоланні відстані… Ось чому бодай зрідка я відкриваю шкільний зошит із переписаними від руки рядками й перечитую вірші пані Марії. Вчитайтеся в них і ви: тоді, можливо вам ще присниться світлокосе тепле сяйво, чимось дуже схоже на ранню осінь бабиного літа…

Слово до збірки Марії Рудак.

Опубліковано в журналі «До світла» (Італія), осінь, 2004 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар