Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 8 березня 2009 р.

Юрко Ґудзь. Листи до Петра Сороки


Листи Юрка Ґудзя до Петра Сороки


№1
13 січня 2000 року
Дорогий Петре!
Щиро дякую за чудовий і несподіваний дарунок! Сьогодні саме вернувся з Києва й маю велику втіху, гортаючи „Сову", в передчутті завтрашнього читання... Певно, літературний журнал нині видавати й тримати його „на рівні" справа непроста й марудна. Та, як на мене, „Сова" вигідно вирізняється та тлі столичних мертводруків, – своєю прозорістю, гарним смаком, не переобтяженістю всілякими „орійськими" прибамбасами та квеліннями за торішнім снігом...
Петро, якщо чесно, то я ще рік-півтора тому збирався написати Тобі листа, – на адресу, якою були підписані публікації
у „Світовиді", гінших часописах. Бо відчув у прочитаному щось дуже близьке й споріднене власним спробам вирватися за межі „літератури", торкнутися чогось іншого – тихішого, невимовнішого... Хотілося хоч якось висловити свою вдячність, бо в місті Вія в мене таких спільників (за винятком окремих зустрічей і розмов з Шурою Криворучко, Олегом Лишегою) не було... Саме тоді й прийшло усвідомлення: якщо не вирвусь,, знову ж таки, за межі цього мертвого простору, від усіх столичних людожерських „празднічків", буде мені тут, у цьому Вієві, гаплик... От і рушив помалу в напрямку „Не-Ми", додому... Тепер у своїй Немильні два дні на тиждень викладаю історію й малювання в місцевій школі, а п'ять інших днів маю для власних мандрів...
Для „Сови" можу запропонувати фрагмент (додаток) з „Ісихії" (книги щастя). Повністю її збирається друкувати Г. Гусейнов у „Кур'єрі К". Якби я знав, до якого терміну треба подати рукопис, то, можливо, щось би встигнув підготувати спеціально для „Сови"... Напиши, будь ласка.
Висилаю збірку своїх сіленціографій – „Боротьбу з хворим янголом". Вона – своєрідне продовження (початок) тих речей, що з'явились в „Не-ми"... Хотілося б дуже почути Твою думку, Твої міркування щодо цієї книги... Бо ж „Ісихія" – теж з цього ряду...
Ще раз дякую за журнали, книгу про Е.А. (колись я цілу зиму в Києві їздив у бібліотеку діаспори – читати її, видані в Мюнхені, збірки), – про них – окрема розмова.
Хай щастить Тобі в новому році, в новому тисячолітті! На все добре!
Юрко.
Немильня.

№2
З лютого 2000 року.
Петро, доброго дня Тобі!
Щиро дякую за збірку Е.Андієвської, за Твою власну книгу, за добрі слова про мою «Ісихію»... Дискета з її текстом зосталася в Києві, на квартирі Олега Лишеги. Десь за тиждень-півтора (після шкільного дня «розплати») збираюсь їхати туди, тоді ж хочу вияснити, чи буде «Кур'єр Кривбасу» друкувати «Ісихію»... Бо Г.Гусейнов – гарний видавець, але іноді – надто обережний: я пам'ятаю, як з моєї статті про «шістдесятників», яку свого часу вмістив «К.К.», раптом щезла цитація зі щоденників В.Стуса, де він пише, що Київ епохи 1500-літніх «празднічків» – це не його час, що то – час Драча, капітулянта поезії, час бездарних Яворівських...
Боюсь, що й мої теперішні пасажі, щодо кондукатора Чучмеску можуть видатися йому надто радикальними... Та, якщо чесно, свою нову річ мені хотілося б побачити саме в «Сові» – це якийсь новий, чистий і невідомий мені простір, зі своїми перевагами й перспективами... Й у Тернопіль десь навесні я приїхав би з радістю, і про зустріч зі студентами треба буде домовитись... Може, ще до того часу нам вдасться десь перетнутися в Києві чи Ірпені? Бо є багато спільних тем, які не вміщуються в окремі листи... Й ще один мій суб'єктивний «бзик»: чому Петро Лот? Адже Сорока – справжнє прізвище -більш об'ємніше, містерійніше у своїй невигаданій сутности, в своїй приналежности до спільного Хліба й Тіла, до Євхаристії живих і мертвих.:. Петро Сорока з Тернополя, Петро Сорока з Грицівців, з води й землі, з неба й вогню, з Емми, з Ганни, і т.д., а Петро Лот – надто обмежена прив"язка, – лише з Содому, хай навіть і праведник єдиновцілілий. Сорока – це невидиме прізвище, назвисько майбутньої душі, й за ним – чистий простір, а за Лотом – ціла юрба соляних стовпів, непотрібних алюзій... А ще – мій особистий спогад, що матір мого улюбленого джазового піаніста Білла Евенса звали Марія Сорока. І про фантастичні пейзажі кріпосного художника, теж Сороки... А ще – назва ненаписаної (ще) рецензії: «Петро Сорока: Апокрифи безпритульного дяка Отченашика». Та, врешті-решт, можна і Лота залишити, з тієї точки зору, що Лот аж ніяк не буде перейматися терціями Влесової Книги.
«Обабіч видимого» – книга жива й цікава, вона має свій власний, ні на кого не схожий ритм і структуру, окремі її дотики, окремі «логотопоси» вириваються за межі цього божевільно-лшійного часу, за межі й самої майбутньої книги – як завершеного типографічно-літературного продукту. Нині – це рідкісне явище і Твоя безсумнівна удача...! Єдине, що «виламується» з усієї будови це – «велесові уламки». Никифор, Ганна Собачко, В.Свідзинський, В.Стус, Рільке, Емма, Р.Бабовал, витворюють цілісний і органічний ряд – це «тихі» образи (парсуни) зрощені в одному силовому полі, приналежні до спільного регістру... «Жерці» – це зовсім інший триб, інший, жорсткий і жорстокий, неуникно ідеологізований спосіб світосприйняття... Недаремно ж колишні «класики-прапороносці» так полюбляють нині (замість вчорашніх оспівувань комісарів у чорних шкірянках) обслинювати свіжовитесані мертводруки з обов'язковим пантеоном новітніх ідолів. Бо й самі все ще прагнуть бути жерцями, волхвами, біснуватими ясновидцями, добре відчуваючи новітню кон'юнктуру... Не варто поповнювати їхні ряди, «краснопісьменницька» Спілка продукує все те легіонами.
Зауваження щодо композиції: як на мене, «армагеддон» -надто (стосовно сили звуку, давніших децибел) «високий», барабанний зачин для такого «тихого» розділу, яким є весь «Никифор», може ним варто його завершити? Хоча в житті самотнього Никифора, в завершенні його долі вчувається не «остання битва», а своєрідне Преображення, тим паче, що на межі постійно нульових дат у літературі сучасній (не тільки українській) є аж надлишок усяких апокаліптичних візій і тлумачень. Вони вже нікого не дивують, не лякають, давно стали загальним місцем... А й справді, може «Одкровення» Івана Богослова – то не стільки пророцтво «кінця світу», скільки звістка про його можливе Преображення?
Вже вибач мені, будь ласка, що стільки випробовую Твоє терпіння, бо дуже хочеться побачити Твою книгу на рівні її можливих потужностей, її внутрішньої пасіонарності... Тому й хотілося б десь зустрітися в найближчому майбутньому й поговорити про все... Може, десь в Житомирі здибаємось, – по дорозі на Київ? На все добре! До зустрічі! Юрко.

№3
10 лютого 2000 р.
Петро, доброго дня Тобі!
Сьогодні якраз той день, не пізніше якого я мав переслати в «Сову» дискету з набраним текстом. Кілька днів тому повернувся з Києва, дискетку привіз. Але вдома на мене чекав «К.К», в якому надруковано той самий розділ «Ісихії»... Думав, – для травневого числа «С» встигну щось підготувати нове, та прихворів: до зими вже якось призвичаївся, а рання весна ламає і крутить, вибиває з колії... Та для великоднього номера, до кінця березня щось перешлю – чи особисто привезу в Тернопіль... Через півтора тижні в школі розпочнуться весняні канікули, буде вільний час, хочу приїхати з кимось із житомирських поетів. Лишегу бачив, говорив з ним, але він з Києва на днях відбув до Тисмениці, а звідти, з нори, старого лиса виманити неможливо. Свою згоду на приїзд і виступ дав Василь Врублевський, редактор «Авжежу» зі своєю гітарою й піснями. Якщо в нього не складеться, візьму когось із молодих поеток. Наш виступ бажано запланувати десь на 28-29 березня, і, якщо є така можливість, вислати мені запрошення (на офіційному бланкові), – під нього я ще днів зо два, вже після канікул, прихопив би... Та це не обов'язково, як вийде. Ось поки що така диспозиція...
На все добре Тобі! До зустрічі! Юрко.

№4
24 квітня 2000 року
Петре, щиро дякую за книгу, за нове число «Сови». «Сповідь сльозою» – гарна, прозора і легка книжка, – взагалі, варто й колись написати окремий ссей про традицію «легкої» і багатомірної сльози (як фасетне поліекранне око зеленої бабки) в українській культурі, зокрема – в поезії.
... У «Сові» сподобалось «Горішня брама» В.Кожелянка, -як заявка на цілу фантастично-гротескову повість, вірші Василя Старуна, з несподіваною алюзією його домашньої адреси -спогад про перше знайомство з пронизливо-болючими віршами Петра Біливоди, луганського журналіста, вбитого кілька літ тому в Києві. Досить змістовний і вдало широкий за охопленням існуючого літ.простору критичний відділ. Але «Сові» бракує більш глибокого дихання, матеріалів аналітично-філософського спрямування, – більш адекватних до нашого трагічного часу. Без цього журнал ризикує перетворитись на такий собі захекано-регулярний діаспорський часопис. Що я пропоную конкретно?
Нині впорядковую потроху ритуально-радикальний збірник «Українська реконкіста» – філософська публіцистика, «ритуальна» проза й поезія. Може, видати цей збірник як додаток до «Сови», – зробити йому (поруч із «Совою») за допомогою В.Даниленка, гарну розкрутку в Києві? Необхідно шукати якісь нові шляхи, бо відчуття задухи в існуючій укр.літ стає все відчутнішим.
Не знаю, може, я перебільшую і свій власний стан переношу на довколишній світ. Десь треба вибиратися на осінь зі свого немиленського сховища. Тут гарно, але поступово втрачається будь-який зв'язок зі світом. Щоб якось вирватися з цього глухого закутня, мені вкрай необхідно видати хоча б частину з «Не-ми» – окремою книжкою, хоча б щоденникові записи. Петро, може б ти мені чимось допоміг в цій справі? Хоча б виготовити оригінал-макет майбутньої книги. Гроші на видання спробую знайти в Житомирі. Треба їх не так то й багато: позавчора був у колишнього директора обл. друкарні Бондаря, який нині має свою приватну друкарню, – від нього довідався, що 100 екз- в 200-сторінкової книги на їхньому (80% щільності) папері обійдуться мені в 523 грн. Десь треба ці гроші знайти, бодай на сотню екземплярів. Без «Не-ми», їхнього часткового завершення, рухати далі свою «Ісихію» стає неможливим. Десь після 6 червня міг би на кілька днів приїхати в Тернопіль (якщо, звісно, в Тебе буде вільний час) і щось зметикувати стосовно оригіналу-макету. Я розумію, в Тебе вистачає і власних турбот, – може, щось порадиш і якийсь вихід підкажеш...
Висилаю частину матеріалів з «Укр. реконкісти» . Віддав у набір власні тексти, найближчим часом перешлю.
Будь здоровий і веселий. На все добре! Юрко.
V Ще раз вітаю з виходом книги! Це ж як народження власної дитини.

№5
25 квітня 2000року
Р.S. Петро, сьогодні я повернувся з Житомира від брата, за вікном шумить дощ, не треба поратися в городі, отож є трохи вільного часу, щоб порозмовляти з Тобою про щонічники та щоденники...
Мене дуже цікавить, що Ти найбільш цінуєш, чим найчастіше приваблює Тебе цей різновид письма, Твої найулюбленіші зразки, – з вже прочитаних... Бо ж справжніх, себто живих, щоденників дуже мало... Не йдеться про фіксацію лінійних подій: хто, де, коли, з ким... Хоча мені дуже жаль, що ніхто з немиленців не фіксує свої „труди і дні", моменти дивовижних з'явищ, які завше тут, на землі, в просторі селянської ритуальної праці відбуваються вперше... Жаль, що безліч неймовірних речей, які відбувалися з ними (і з нами!), які вже ніколи не відбудуться з нашими міськими дітьми зостаються незаписаними... Та, може, це й добре, – в життя свої запаси хлорофілу, й не варто все перевіряти літературою*.

*Щоб не забути: мо', одна з ознак „живих" щоденників – спроба звільнитися від власне літератури.

Добре й те, що мій син буде вільним од хліборобської практики й немунущості земляних офір...
...Не можна живих людей ще за життя перетворювати в жертовний матеріал, на глину й пісок для будівництва державних пірамід... Але жертва має бути присутньою в цьому світі – особиста, усвідомлена, збережена десь на межі взаємного мовчання... Й іноді мені видається, що тіло моє з часом перетворюється на своєрідний нотатник щоденних і щонічних офір, добровільних і примусових жертвоприношень... Але зовсім не схожих на фільм відомого кшокласика, в якому герой спалює родинний дім, упевнивши себе, що таким чином він урятує людство від загибелі й божеволіє видимим безглуздям власного вчинку... Горить дім, у якому жили збайдужілі одне до одного люди, які мали можливість врятувати – не світ, а окрему людину, й не використали цієї змоги, – люди, які власну нехіть, спустошеність декорують музикою Баха, фресками Міксланджело, картинами Леонардо...
В дійсності все відбувається простіше і страшніше... Моє тіло зношується набагато швидше, аніж я встигаю перевтілити його в текст, у готову друковану продукцію... Й дуже мало з того „дрюку" може комусь допомогти, тим паче – врятувати... Звідси – всі мої спроби знайти гіншу систему знаків і означень – на рівні безпосередніх дотиків і жестів – оті невидимі, але відчутні торкання крізь плоть видимого, вже з'явленого тексту; звідси -всі мої сіленціографії й ісихії... Бо ж дуже рідко вдається перетворити записане слово в прямий дотик!.. І саме щоденник відкриває чистий простір (крізь зруйнований і знетямлений час) для жертовних ритуалів нашого спільного тіла... Чоловічого й жіночого, людського й Божого...
Ось щоденник семидесятилітнього музики, знаменитого віолончеліста.
„Цієї зими мені привидівся, наснився щоденник сімдесятилітнього музики, знаменитого віолончеліста.. .Пальці його рук скручені артритом, нічні серцеві напади, майже повна втрата зору, склероз, суха гангрена... Й майже щодня він надиктовує секретарці кілька сторінок...Вона записує все, що він говорить, й не лише продиктоване. Бо видить і чує: старий чоловік розмовляє зі світом, у якому жив, з людьми, яких любив і котрі любили його – покійною матір'ю, друзями, жінками... Моменти душевного просвітлення чергуються в нього з періодами цілковитої апатії, поруч із повним збайдужінням до реалій сучасності – дивовижна цікавість до всього, що виринає на поверхню з глибин минулого... Тут не лише близькі й рідні: випадкові свідки дитинства, юності, незнайомі попутники, лиця з сновидінь – вони всі приходять до нього й розповідають дивні речі... Виходячи зі стану повного відчуження, старий не відчуває ні страху, ні розпачу... Все здійснилося, все відбулося...
Він вже не боїться бути смішним, безпомічним, самотнім, божевільним... З якимсь майже дитячим подивом він споглядає (описує-омовлює, допитується про колір свого болю) процес розпаду старечого тіла: чорні плями пролежнів, брунатні острівці змертвілого епідермісу, те, як знерухомлена кров розриває тромбозні вени на ногах...
Рукою він торкається власних очей й відчуває повіками неглибокий шрам на лівій долоні...
„Коли мені було вісім років, бабця Ельшбетта попросила мене занести горнятко молока для її хворої сестри. Йти до неї зовсім недалеко – в кінець нашої вулиці, а звідси – праворуч, у другий будинок з високим ґанком і ще вищою липою біля нього... Весь шлях я пройшов благополучно: ні на що не відволікався, дивився під ноги, не звертав уваги на запрошення сусідських дітей пограти в „лікаря"...
Й вже на самому подвір'ї, коли ліниво загавкав прив'язаний пес, двері ґанку відчинилися й на східцях, на верхній сходинці з'явилася дівчина... Такого дива я ще ніколи не бачив: хвилі золотистого волосся спадали їй на відкриті плечі, крізь легку, напівпрозору сукню просвічувалося загоріле тіло, з ситцевих обіймів намагалися вирватись на волю пружні перса з суничинами гострих сосків...
Це вже тепер, з точки зору дорослого чоловіка, я відновлюю в пам'яті її образ, а тоді її з'явище відбулося в мені миттєво й пронизливо – як суцільний потік сяйва, мерехтіння, болючого світла... Від подиву я розкрив рот, забув усі обіцянки, дані бабці Ельжбеті, зашпортався і впав на кам'яні сходинки... Горнятко розбилося, одна з гострих скалок вп'ялася мені в долоню, кров струменем вдарила з ранки. Дівчина кинулася піднімати мене, чистим рушником перев'язала мені руку... Найбільше її злякало те, що я не плакав.
Гарячково допитувалася чи мені боляче, заспокоювала, цілувала... її волосся лоскотало мої ніздрі, від запаморочливих пахощів жіночого тіла, крові, молока туманилось в голові, хотілося заплющити очі й всіма дотиками впізнавати свою далеку родичку й рятівницю... раптове відчуття чоловічого бажання вогнем пройняло моє ще дитяче єство... Я не знав, не розумів, що діється зі мною, як сховатися, захиститись од того почуття... Не відаю сього й посейдень... Ще встиг тоді (заки-поки не з'явилася на порозі сива лахудра й мене повели до темних покоїв) – ще встиг тоді притулитися, заховатися всім лицем поміж тугих і пахучих грудей незнайомки... На моїй лівій долоні зостався шрам у вигляді літери „V" – початкової літери фамільно девізу великого сімейства, могутнього роду красивих і гордих людей, щезлих і невидимих тут, на землі, але збережених у пам'ятницях неба. „Життя примарне, та смерть повертає нам достовірність".
На все добре Тобі!
Велике вітання Галі! Пиши! До зустрічі!
Юрко.

№6
28 травня ?
АУЕ Петріус!
Немилинці з Ґудзону вітають Тебе!
Висилаю чергову добірку своїх новел, вибачай, що й ще не всі... До них треба долучити «Підручники іншої мови» (з Габорової антології «Прощай, тисячоліття» в «Кур'єрі Кривбасу») та з його антології ще раднішої, – оповідання «Навпроти снігу»... Цих антологій у мене тут нема, знайду – перешлю... Вибачай за таке послання, – в Не-ми розпочалась косовиця, картопляні баталії... Приїду вже на вичитку й покаянні звітування за всі розчахнуті мовчання! Хай щастить! Великі вітання Галині! До зустрічі.
Юрко.

№7
19 червня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю все Твоє сімейство з Трійцею, з неділею Клечальною, Зеленими Святами!
Так вчора гарно в немиленській Покровській церкві пахло м'ятою і татарським зіллям, якийсь суцільний зеленавий присмерк на всьому, притишене звучання голосів і свічок, а надворі – шалена злива з градом, й така холоднеча весь день...
Твого листа отримав, дякую й співчуваю всім Твоїм побудовчим клопотам і напругам... Жать тільки, нічим допомогти не можу, ледь зі своїх власних травокосів і сіногребів випростався... Гарна це робота, якби ще так до письма... В.Даниленко обіцяв надіслати вашому видавцеві листа, також і Дмитро Стус – організувати десь у вересні презентацію «Сови» у їхньому фонді... Твою «Сповідь...» варто було б подати на одну з численних спілчанських премій, якими опікується Микола Семенюк, теж із «житомирської школи». Зателефонуй йому, скажи, що я порадив, хай дасть адресу, на яку можна вислати книжку... Хочу встагнути на конкурс «Коронація слова подати свій роман... Петро, як зможеш, перешли, будь ласка, той шматок «Ісихії», що є в Тебе, – щоб мені його ще раз не набирати.
До «Української Реконкісти» продовжую збирати матеріали. Щось треба робити, бо навколишня «кацапізація», не знаю, як у вас, а тут, у Житомирі, набирає обертів.
Ось поки що все. На все добре Тобі! Пиши! Юрко.

№8
7 липня 2000 року.
Петро, доброго дня Тобі!
Сьогодні повернувся з Житомира й отримав Твого листа – був радий так, ніби й справді зміг приїхати до Тебе, побачити вашу нову оселю... Це грандіозно: вирватися зі «спального району», з міського кишла всіляких змасифікованих прибамбасів – у свій власний, ні від кого незалежний простір, у свій Дім, в якому ніхто не ходить над твоєю головою, не б'ється рогами з того боку стіни. Це ж не просто зміна рівня побуту, а й певний буттєвий жест, співрозмірний, скажімо, з власним завершенням «Саги про Форсайтів», чи другим народженням у цьому світі...
Тому ще раз вітаю з цією історичною перемогою! А приїхати спробую десь після 16 липня, – дня, коли з Італії повертається мій Богдан і завершується тижнева «школа з тендерних студій», яку в Пущій-Водиці організовує кафедра соціології КМА, й куди мене запросила Ніла Зборовська, радикальна феміністка, соратниця О.З. і покійної Солохи, авторка «бестселера тисячоліття» – «Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків». Книга й справді цікава, не позбавлена певної епатажності й провокативності, – попри всі зациклення на боротьбі з «фалократичною цивілізацією...»
А дощ я привезу обов'язково, це моя улюблена негода, ніщо не відволікає, густий шум допомагає зосередитись, натішитись глибинами зелених відтінків, тихо напитись і виспатися до обіду...
Якщо серйозно, то саме в дощ було б гарно засісти й обговорити концепти і рецепти майбутньої «Української Реконкісти», оновлення журналу... А вже тоді розпочати похід на Берестечко... Це моя давня мрія... То ж не будемо загадувати наперед. А приїду я один, коли саме – зателефоную... Вітаю з майбутнім святом – Днем апостолів Петра і Павла, хай щастить! На все добре!
Юрко.

№9
28 липня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вже кілька днів намагаюся зв'язатися з Тобою, поговорити хоч кілька хвилин, домовитись про майбутню зустріч. Дуже вже скучив за нашими розмовами, спільними планами і мандрівками. Та останнім часом постійно випадаю у якусь прірву. Мав їхати в Київ, отримав запрошення прийняти участь в літній школі тендерних студій, які два тижні проводять київські феміністки... Й перед самим від'їздом на вулиці в Житомирі втратив відрмість потрапив у відділення нейрохірургії. Провалявся там кілька днів, а вчора втік звідти, бо всі ті уколи можна й дома приймати.
Петро, напиши мені, будь ласка, коли в тебе буде вільний час, щоб разом поїхати в Почаєво і Берестечко. Я десь з першого серпня буду влаштовуватись на роботу в приватну італійсько-українську школу «Всесвіт», що в Житомирі. Та сама робота розпочнеться пізніше. Десь у другій декаді серпня я зміг би приїхати. Для «Сови» підготував деякі матеріали, прозу й поезії, коли зустрінемось, передам...
Ось поки що все. Буду чекати твого листа. Велике вітання передавай Гаті й пану Бастюку. На все добре вам! До зустрічі!
Юрко.

№10
19 серпня 2000р.
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю Тебе і все сімейство зі Спасом Яблуковим, зі святом Преображення!
Вчора лиш повернувся додому й отримав Твого листа. На початку серпня поїхав у Київ (опісля того, як втік із житомирської нейрохірургії), думав – на кілька днів, а вийшло на два з половиною тижні... Спершу з сином Богданом збиралися на тиждень поїхати в Севастополь, піднятися на Мангуп, столицю візантійського князівства Тео-Доро, на мис Фіолент і Чембало з їхніми печерними монастирями, та малий після повернення з Мілану надто швидко і надовго застудив бронхи (різка зміна клінічних поясів) й зосталося втішатися хіба що знімками, де він стоїть поруч з Андрієм Шевченком, а поруч гасають, тренуються інші «міланери», – партнери нашого «класика» в чужій команді... Ще тиждень пішов, щоб дописати сценарій на конкурс, який спонсорує фірма «Корона». А тоді, вже перед моїм від'їздом з міста Вія, я випадково довідався, що один київський видавець вже другий місяць марно розшукує «невловимого» Ґудзяку, бо його зацікавила моя «Ісихія», а йому ляпнули, що я з мормонами подався на Камчатку, хоч, насправді, ніяких стосунків з цими цеерушними «християнами» я ніколи не мав і, так само, на Камчатку ніколи не рвався... Зустрівся з тим видавцем і він запропонував: якщо до кінця серпня я подам готовий рукопис, то у вересні моя книжка побачить свят... Не знаю, чи встигну, але спробую... Й з понеділка треба знову дибати на Київ, хоча мені в сто раз більше хочеться приїхати до Тебе, в Тернопіль. Й, на жаль, доведеться відкласти це вже десь на осінні канікули...
Якщо зможеш бути на телефоні своєму коли-небудь ввечері, я передзвоню вже з Києва. Коли – домовимось через них. На все добре вам усім! Хай живе країна У! Юрко.

№11
9 вересня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
На кілька днів вирвався додому, в Не-ми, отримав Твого листа. Щиро дякую за книгу – ті перші екземпляри я роздав у Києві, а це, наскільки я зрозумів більш удосконалений варіант. Видання просто розкішне – за своїм кольоровим і силовим випроміненням. Навіть не читаючи, лиш гс каючись стор нок цієї книги, занурюєшся в потік теплого світла радості. Досить рідкісний випадок: з'ява книги, яка сприймається мов жива істота, Окремі її літери, знаки, слова мною сприймаються як волосся. Воно ж в першу чергу перетворюється в отаву -різноколірну й зелену траву. Вже вдруге маєш її косити, а все чогось ждеш, не приступаєш до сього. Відходить літо й тіло, й треба все встигнути . Перегортаєш сторінку і раптом розумієш: найважливіше – це мить, окремий розділовий знак, який змінює всю інтонацію. Й несподівано з тієї трави виривається пошум , крил й великий птах щезає швидше, ніж встигаєш згадати його ' '"наймення...\Ось за це я і вдячний Твоїй «С.С.».**
_____________________________________
* «С.С.» – «Сповідь сльозою».

Спробую щось написати про неї в «Книжник-ревю» – новий тижневик, редагований К.Родиком і його дружиною Т.Родіною... Досить жвава газетка.
Вітаю Тебе і Галю з одруженням сина! При всіх турбо-клопотах цієї події, то все ж ціла епоха вашого життя, котра засвідчує його повноту й справдешність. Все гінше -розтлумачиться в глосарії, в коментарях і примітках...
До осінніх канікул ще так довго чекати. Хочеться побачитись з Тобою хоч трохи раніше: спробую вирватись до вас десь наприпочатку жовтня. Давай домовимось про сеанс телефонічного зв'язку: 23 вересня дзенькнеш мені в Київ десь після 21.00 (але не пізніше 22.00) за номером: 516-49-41, – це мій знайомий художник ВадимгКость Ігнатов, якщо не вийде – не біда, зв'яжемося тоді десь під кінець вересня.
На все добре всім вам.
До зустрічі.
Юрко.
Р.S. Дзвінок відміняється. 23-го буду в Немильні, тоді знову треба вертатися в Київ... Вибач, будь ласка, адресу, тому пишу до запитання.

№12
23 вересня 2000року
Петро, доброго дня Тобі!
Тільки сьогодні, з Немильні, маю змогу переказати Тобі, що мій попередній лист вже, мабуть, з тиждень чекає на Тебе за адресою: Тернопіль, головпошта, до запитання.
Так сталося, що я забув удома Твій конверт (й зворотню адресу), тому й відправив «до запитання». Ти вже вибач мені, будь ласка. Книгу твою одержав і читаю з великою насолодою. Більш детально про свої враження од всього читання я написав у попередньому листі на головпошту. Скоро буде оголошення результатів «Коронації слова». Я відіслав туди свій сценарій. Опісля всього хотів би показати його Тобі. Можливо, з нього можна буде переробити щось схоже на роман. Ще раз вітаю з одруженням сина! Як там справи з «Совою»? Пиши про все. Велике вітання Галі! Будьте веселі й здорові! На все добре.
Юрко.

№13
27 жовтня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вчора ввечері повернувся з міста Вія у свій Джигітомир (як називає цей обл. губ. центр мій знайомий інгуш .Муса1 Нещодавно я винайняв тут (за досить невисоку платню) окрему кімнату, – в приватнім будинку на березі річки Кам'янки, неподалік од хати Анатолія Шевчука, який нещодавно видав книгу своїх табірних новел, оформлену чудовою графікою його співв'язничого однокашника. Книга має назву «Чорний човен печалі», а художника звати Опанас Заливаха.
А з Києва я привіз роман «Я зомбі» Льоні Кононовича, прочитаний мною восени 1991 року, ще тоді, коли Льоня видавав альманах «П'ята колона» й вчив Є.Пашкіназі як треба інтонаційно правильно будувати фразу. Бо й справді: всі його «Зомбі» вириваються за межі трілерського жанру з кривавими пиками на обкладинках, і якийсь спокійний сум дорослої дитини (хлопчика-перестарка, що розмовляє зі своїм псом) інтонує майже всі «круті» сцени цього роману. Але якою страшною ціною доводиться платити нині за вихід у світ наших книг, за спроби збутися давньої аксіоми про літературу як найбільший гріх... Мабуть, від того всі мої спроби видати «Не-ми» закінчуються нічим. Київський видавець Л.Фінкельштейн поставив умову, щоб я знайшов покупця на 500 примірників майбутньої книги, тобто приніс йому 3000 гривен... А тут як завше – ні гривен, ні покупців.
На все добре Тобі! До зустрічі в листопаді!
Юрко.
Р.S. Висилаю ескіз обкладинки моєї книги. В оригіналі «НЕ-МИ» набрані червоним кольором. На знімку – осінь 1932, немиленські діти збирають льон.

№14
21 листопада 2000 року.
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю зі святом архистратига Михаїла! Хай пред (і – над) -родитель небесного воїнства хоч ще трохи затримає прихід снігових демонів, бо вже пішла остання декада місяця падолисту, а все ніяк не вирвуся в Тернопіль... Як невелику компенсацію за мою відсутність і всі моральні збитки, нею спричинені, висилаю шматок власного тіла.;, вірніше – тексту, фрагЧіент з рукопису, який мені дуже хочеться надрукувати саме в Тернополі, а не в місті Вія. Початок цих фраґментів – у газеті «Українське. Слова», двоє останніх чисел за жовтень, і перше число – за листопад. Газетний варіант назви (кілька слів, які редактор висмикнув з розділу «Сновидіння перше. Земля») -«Червоні ружі на чорному полі» авторська назва майбутньої книги зостається незмінною: «В раю немає не розіпнутих».
Сюди ввійде частина з «Ісихії» та весь сценарій, який я подав на «Коронацію слова». З публікацією «Не-Ми» треба ще зачекати: хочу додати туди свідчення немиленців, які ще треба зібрати й розкодувати.
Від Миколи Мірошниченка, президента «Геракліту», Тобі найщиріші вітання! Він не проти рушити разом зі мною у Тернопіль, й, дасть Бог, це станеться ще цього року!
На все добре Тобі!
Будь!
Юрко.

№15
1 грудня 2000року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю Тебе з початком зими, наймилосерднішої пори року, з її першим (за календарем) днем. Вчора я повернувся з Києва в Джигітомир, отримав Твого листа, за який щиро дякую. Жаль, звісно, що цієї осени наша зустріч не відбулася, та кілька днів тому в «Сопілці» (спілці) я бачив Валерія Іллю, – бадьорим і натхненним, – отож, грошовий еквівалент нашої поїздки в Берестечко прийшовся дуже доречним. Нині я живу досить гарно і весело, в постійних мандрах між містом Вія, Джигітомиром і Не-ми. То ж не варто сприймати мою прозу як результат похмурого і безпросвітнього життя. Воно в мене зовсім інше, – дивовижне й несподіване. Й жінок у ньому не бракує, – зима й нічні снігопади їх усіх зліплюють в єдину постать Великої Жінки (не плутати зі сніговою бабою). Та й самі фраґменти, надіслані Тобі, досить оптимістичні й бадьорі, з передчуттям майбутньої української реконкісти. В «Сові» їх напевно, не варто друкувати, я переслав їх для бодай приблизного уявлення про внутрішню сутність, інтонаційні регістри майбутньої книги, яку дуже хотілося б видати з твоєю допомогою. Це може бути просто збірка окремих новел. А для «Сови» я перешлю дискету з кількома новими новелами. Петро, якщо Тобі буде не тяжко, відправ ті фраґменти, будь ласка, в «К.К.» – вони сюжетно пов'язані з тим, що Гусейнов друкував раніше, а ксерокопію залиши в себе, – вона згодиться тоді, коли буде макетуватися сама книга. Вибачай, що підкидаю Тобі нового клопоту – всі витрати, моральні й матеріальні, я компенсую самовідданою працею на благо мудрої і не дрімаючої «Сови» та її головного натхненника... А «денники» пересилай на Житомир, прочитаю їх з радістю, зі здоровим редакторським садизмом, який самому Захер Мазоху і не снився... Київська газета «Кантрі тайме» надрукувала мою рецензую на зниклу книгу Ніли Зборовської, – авторка не проти десь її перевидати. Будь здоровий і веселий! Велике вітання Галині. До зустрічі! Юрко.

№16
4 грудня 2000 року
Доброго ранку, Петре!
Сьогодні мав з масті джигітів вертатися у місто Вія, та несподівано в місцевій «Сопілці» (СПУ) мені запропонували висунути (за їхнім поданням) на премію Івана Опєнка мою книгу видінь і щезань. Чесно кажучи, мені більше до вподоби зворотній процес (тобто – засування), але спробую обійти своїх друзів тут і позичити в них «К.К.» – з моїми опусами, для подання, колись подаровані мною. Бо в мене з тих «Кур'єрів» не зосталося жодного екземпляру, – тут, в Джигітомирі. Для «Сови» пересилаю новели Михалка С (Миколаївського) та свою рецензію на книгу Д.Корча «Війна в натовпі». Мені дуже сподобалася історія з тернопільськими унсовцями, що перейшли в магометанство і завели собі по кілька бойових дружин. Думаю, їм буде цікаво прочитати цей матеріал. Бо К.Родик у своєму «Книжнику» щось не дуже поспішає друкувати цю рецензію. Вибач, будь ласка, за попередній трохи розбишацький лист. Щодо «редакторського садизму», – то був лише жарт. Твої щоденники – за межами будь-яких правок, і подобаються мені саме такими – невиправленими. Будеш відправляти до «К.К.» мої уривки, – закресли їхню назву, а зверху напиши «Ісихія» (фрагменти з роману) – і все.
Тут один перекладач з німецької працює над збіркою новел Патріка Зюськенда (автора знаменитого «Парфумера»), може запропонувати німцям якийсь спільний проект?
На все добре Тобі! До зустрічі!
Юрко.

№17
15 грудня 2000 року
Петро, вітаю й обнімаю Тебе!
Хай ритуали наших майбутніх зустрічей поки що відбуваються лиш візуально (бо слово «віртуально» мені чомусь не подобається), в межах письма, на відстані, та я вже відчуваю й передчуваю їхнє близьке й конкретне оречевлення... Ідея майбутньої мандрівки вабить як не пережите ще сновидіння про Рай і ВИГЛЙ..ІІЄВИДИМИХ іфил... У мене самого є кілька дивовижних маршрутів, які так і просяться, щоб хтось перетворив ту мандрівку в ритуальний, не обов'язково записаний на папері, текст. Це – Трахтимирів, Холодний Яр, а десь на пізнє літо – Мангуп, – гірська фортеця, столиця слов'янсько-візантійського князівства Тео-Доро, де мені "пощастило бути всього день і одну ніч, але звідки й починається моя «Ісихія»... По рівню уречевлення невидимого, буттєвої ""повноти ці місця не мають рівних, – бодай поруч себе... На Мангупі, майже на поверхні, копнувши один раз саперною лопаткою я знайшов дві орлиноголові пряжки з бойового пояса Готського воїна. То було неймовірне відчуття – ось так просто і майже буденно дістаєш можливість містичного дотику (крізь більш як два тисячоліття) до чужого й колись живого життя. Я розумію, – то досить небезпечні дотики. В прямому сенсі вже без всякої містики.
В одній з мангупських печер виспівував «Єстудей» невеликий гурт хіпі. Вночі один з них прийшов до нашого вогнища. Я показав йому свою знахідку... Наступного дня одну з тих пряжок я подарував Оні – білявій литовці, що була з нами в поході, так схожій на Готську діву... Другу пряжку закопав у потаємному місці – щоб мати спонуку тієї ж осени ще раз повернутися на Мангуп. А десь через півтора тижні, вже у Севастополі, один з тих печерних хіпі, розповів мені, що нашу компанію (троє чоловік і одна жінка) цілий день, на самому плато і довкола нього розшуковувала ціла «бригада» на джипі, з восьмизарядним вінчестером, який ті драби по черзі тикали їм під ніс – коли про нас допитувались... Виявляється, ми посягнули на «чужу» територію, а на ринку «чорної археології» одна така пряжка коштує майже півтори тисячі доларів... Отож, варто не просто мандрувати, а за паралельним пошуком захованих скарбів... Хай і ризик є, але які могутні відчуття! За якийсь день-два до мого повернення на Мангуп, хтось встиг (мабуть, з місцевих «воїнів») викопати мою пряжку. Та я не дуже жалів за нею. Там, на тій Торі, відкриваються речі неймовірні, які вириваються за будь-які межі, далі будь-яких пряжок. Ось бачиш, які спомини Ти в мені збудив нашим майбутнім (але не будемо нічого конкретно загадувати, – щоб не ' зурочити) маршрутом, і я Тобі безмежно вдячний за це. На мить ' мені відкрилася майбутня книга – про пошуки реальних і невидимих скарбів, класично-авантюрний сюжет з реаліями й глосолаліями сьогоденного пейзажу, з екскурсами в глиб історичного ландшафту... Може, разом напишемо таку річ? ' Щиро дякую за книги і щоденники, найближчим часом й пірнаю в них... А Гусейнову я листа написав, хоч і не„ "впевнений, що він захоче продовжити мою «Ісихію»... Тоді й ' ' без нього щось придумаємо... На Новий рік я хочу вирватись до сестри, в Севастополь, але на Старий (і справжній) новий рік я з радістю приїхав би до Тебе, хоча це теж лише мрія... Так і то добре, є до чого вирівнювати хребет й помалу відрощувати обпатрані кри... – крими, дими – до зустрічі в «Не-ми»!
На все добре! Хай щастить!
Юрко.

№18
26грудня 2000року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю щиро з майбутнім Різдвом і наступаючим новим роком!
Хай і в майбутньому тисячолітті любов і радість не покидає Твою родину! На жаль, не маю змоги отримати твого листа, який, я впевнений в цьому, чекає мене на Головпошті в Житомирі. А я вчора приїхав з міста Вія у Севастополь, до сестри, на кілька перед-і післяноворічних днів, і ніби потрапив на інший континент – вітер настільки теплий невимовно пахучий, що це все нагадує дуже літо – за вікном 17 градусів тепла. Завтра планується перехід через Байдарський перевал і вихід на південний берег Криму, до гір, де літають і живуть білоголові орлани. З ними і будемо зустрічати новий рік. Жаль тільки, що не зможу в цю ніч поговорити біля вогнища з Тобою й розповісти ті речі, про які в листі не напишеш. Наприклад, як не хотілося мені вмирати цього літа в обласній нейрохірургії, як за два дні до операції я зібрав свою торбу і пішов звідти, бо надто вже гидко і брудно було в тій палаті, бо ж і для смерті треба мати чисту і світлу місцину, бодай розміром у білий , аркуш... Як і хто допоміг мені не вернутися в ту палату, я і колись тобі розповім... Потроху збираю рукопис і гроші, щоб / десь наприпочатку лютого приїхати до Тебе, а там вже щось придумаєм...
Потроху вичитую Твої «денники» й знаходжу в них дуже близькі й гарні для мене (та й всього того, що в цей час діється за вікном) речі... Про все це ще напишу.
Хай щастить Тобі у Новому році! До зустрічі! Юрко.

№19
14 січня 2001 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю щиро зі Старим (себто – справжнім) новим роком -на щастя, здоров'я, радість і світло хоч цими літерами, хоч подумки засіваю у вашій господі! Дякую дуже за листи, поздоровлення, за нову «Сову». Був тиждень у Севастополі, в сестри, там – біля моря і вогнища, навпроти зоряного неба, на Байкарському перевалі й зустрічали нове тисячоліття! На Різдво був у Немильні, вдома, – разом із сестрою і її молодшою донькою Марією приїхали на кілька днів до батька. Від Василя Слапчука прийшов лист, і я вже написав йому про наші з Тобою прожекти літніх (чи весняних?) мандрівок... Це було б просто чудово – зустрітися усім гуртом, десь вирватися крізь простір і час, а як саме й куди – це вже при зустрічі домовитись.
Твої щоденники все ще читаю, обіцяні новели дописую, та всі мої переїзди й перельоти трохи відсувають завершення. Й взагалі, так скучив за Тобою, отож, сподіваюсь, наша «тисячолітня» зустріч у лютому все ж відбудеться. Висилаю невеличку рецензію, – на одну з новел антологіі «Прощай тисячоліття!», – не пам'ятаю, може я раніше вже Тобі її пересилав, але в цьому примірнику зроблені суттєві правки, без яких цей опус звучить не так, як треба.
На все добре Тобі й усій Твоїй родині у новому році! Хай щастить! До зустрічі!
Юрко.

№20
12 лютого 2001 року.
Добридень, Петре!
Вітаю щиро з Різдвом Христовим і майбутнім Новим роком! Хай щастить усій вашій родині, світла й радості вам у прийдешньому році!
Вчора повернувся з Не-ми, за три дні виходив пішки десь під тридцять кілометрів, – то зі станції в село добирався, то до брата в Довбиш, крізь ліс зимовий і переметені снігом дороги..." Але які неймовірні видіння траплялися мені під час цих мандрів!.. Колись, при зустрічі, розкажу...
Д просувається помалу, щось вже трохи є. Й назва, -один з можливих варіантів: „Листя, листи, вісники щастя"...
Не знаю, коли там буде моя книга, ніяк не можу додзвонитися до видавця. Я вже на новій квартирі (точніше – окремій кімнаті), а тут немає телефона.
Що в тебе відбулось нового за цей час? Напиши кілька слів.
А заки-поки відправляю тобі свого Равлика, – як немильське перевтілення одного з різдвяних волхвів.

... равлику, равлику, що ти несеш, що ти везеш під Гору на своїй перехнябленіп спині?
... Чорну Троянду?
...Хованку безпритульну?
...Зародок невигойного туску, амо' – ще теплого приску?
...Кому несеш цей ехід до потаємних лабіринтів?
...Вухо чиє у тебе світиться крізь спину?
Хто зна, чи є тут правильна відгадка: вже мусиш вибрати сама, в залежності від шляху давніших вмирань, й вузької стежки завтрашніх народжень...

Будь здоровий і веселий! ;
Мої щирі вітання Галі!
До зустрічі! Юрко.

№21
12 лютого 2001 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю щиро Тебе і Галю ще з одним святом! Що ж, сім'я -основа цивілізації, а відчувати себе причетним до основ завше гарно. Це не страшно, що наша зустріч трохи відсовується. Рукопис «Не-ми» я привезу з собою. Дуже хочеться, щоб ця книга з'явилася цієї весни. Боменезн в ; тот оxушд аняють мої дистонії. В Києві знову на кілька днів потрапив у лікарню: біля метро «Палац «Україна» втратив свідомість і отямився вже в карсті «швидкої». Добре, що хоч цього разу черегіа не розкроїв. Не думай, ради Бога, що це від горілки таке зі мною трапляється. Останнім часом я майже не п'ю, бо від цього стрибає тиск і заважає писати. Просто шй давній діагноз – судинна дистонія, помалу робить своє. Й кожного разу після чергового «випадіння» все більше часу потрібно для того, щобІ«пригадати хто я, звідки, куди прямую, що шукаю в місті Вія.
Тому з «Не-ми» треба все ж трохи прискорити рух – поки ще я пам'ятаю, якою має бути ця книга... Сьогодні ночував у Євгена Пєшковського, слухав його монологи. Попри все, це надзвичайно щира і якась по-дитячому відкрита до світу людина. Такий і його «Щоденний желз»... Якщо він цього року отримає Шевченківську, то це буде найкращий і найбільш відповідний новітній епосі вибір... Ось поки що все. Телефон в Житомирі: 37-52-09 (Наталя Антонівна, для Юрка).
На все добре, Тобі. Пиши. Юрко.

№22
7 березня 2001 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю Тебе і все Твоє сімейство з весною світла, з весною майбутнього тепла, зеленого листя, пахощами розігрітої землі! Вчора отримав бандероль від Гусейнова з серпневим і грудневим «Кур'єрами К.», в яких вміщено продовження моєї «Ісихії». Так що дуже вдячний Тобі, – за те, що тоді надіслав йому мій рукопис. Днями завершую вичитку твоїх «Денників», -Ти мав рацію, – в такому вигляді, як є, цю книгу не можна друкувати. Справа навіть не у вилученні певних сторінок. Про все у листі не напишеш. Поговоримо при зустрічі. Вибачай, що підкидаю Тобі ще один клопіт...
На жаль, поїхати у Хмельницький не зможу. Я навіть не знав, що2ван Іов помер, хай буде йому Царство Небесне. Колись у М. Мірошниченка лиш бачив його книг)' з дивовижними візуальними поезіями, слухав Миколині розповіді про те, як Івана, за його недозволене паління в літаку, вже в Амстердамі (коли летіли в Торонто на міжнародний симпозіум візуальної поезії) намагалися заарештувати. Тепер він вже вільний от усіх арештів і заборон, постав там свічку – від мене...
Петро, напиши кілька слів, що там планується у видавництві стосовно «Не-ми», – щоб я міг якось зорієнтуватися, привезти рукопис, – щоб знав хоч трохи
наперед. Та книги – це не головне. Є справи важливіші – наші мандрівки весняні, треба й про це поговорити. Отож, до зустрічі! Напиши, будь ласка, в які дні найкраще десь наприкінці березня на початку квітня до Тебе можна буде приїхати.
Будь здоровий і веселий! На все добре всьому Твоєму сімейству! Пиши! Обнімаю! Юрко.

№23
30 березня 2001 року
Петро, доброго дня Тобі!
Дякую щиро за листа й збірку віршів, за кольорові хронопи Емми Андієвської! Позавчора розмовляв з видавцями і вдалося досить конкретно домовитися. Я запропонував замість «Не-ми» видати збірку новел, пообіцяв взяти на себе подальшу рекламу на радіо й ТВ, макетування та частковий набір. Мені сказали, що в такому разі книга може бути видана не восени, а десь наприпочатку літа... А раптом щось справді виліпиться з цього...
Щодо Твого рукопису, то ні про яке «викидання в корзину» не може йти мова. З того всього може вийти гарна річ, треба лиш суттєво змінити монтаж. Необхідно викинути більшість «коротких» думок, які своєю «афористичністю» зовсім не стикуються, не поєднуються з більш розлогими, алюзійно-глибокими шматками, заважають їхньому мерехтінню, заважають читачеві повноцінно сприймати їх... То ж, будь ласка, не гарячкуй, не ображайся на мене. В порівнянні з майбутнім літом, зі сходженням на Мангуп і поїздкою до козацьких могил під Берестечком всі ці видавничі клопоти маліють і відходять на задній план. Навіть якщо моя книга не буде надрукована в Тернополі, це аж ніяк не вплине на наші стосунки. Я ж розумію: в тебе прибавилось стільки сімейних турбот, що дай Бог, дати всім раду. Та все, надіюсь, владнається, й в одній з мангупських печер ми розпалимо вечірнє вогнище, розіп'ємо пляшку пахучого «Бастардо» й подумки бодай в уяві, допишемо наші книги і побачимо їх надрукованими...
Наступним листом перешлю кілька своїх новел, покажи їх, будь ласка, видавцеві, а там буде видно.
На все добре Тобі! Велике вітання Галі! Будьте веселі й здорові! До зустрічі! Юрко.

№24
7 квітня 2001 року
Петро, зі святом Тебе, з Вербною Неділею вітаю все Твоє сімейство з майбутнім Великоднем!
Вчора я згадував, як рік тому ми їздили до Почаївської Лаври, нашу тодішню зустріч, наші розмови й молитви, всі тодішні відчуття, котрі мене й посейдень підтримують, – тих кілька днів, за які буду Тобі завше вдячний...
Через якусь годину поїду з Княжого Затону до Михайлівського собору – святити вербу зі своїм Богданом, а взавтра надішлю обіцяні оповідання для видавця. Додай до них новелу «Зв'ягельський потяг» й поясни йому, будь ласка, що весь наклад цієї збірки розійдеться за кілька вечорів (авторських зустрічей з читачами) – у Тернополі, Житомирі, Києві. Про рекламу на радіо й телебаченні я теж потурбуюсь, – тут пригодиться моє нещодавнє лауреатство (Національна премія ім.Івана Огієнка – за «Не-ми» й «Ісихію»), – хоч я й не дуже сподівався на те все, бо переконаний, що живій людині не пасують ніякі звання, відзначення й олавреачування... Є речі, набагато важливіші... Коли редакторка О.М. (з комерц.вид-ва «Агенція М», яке відхилило мою «Ісихію» – «надто соціальна, нерозважальна проза») зізнається мені, що плакала над тією «Ісихією» весь вечір, згадуючи свою матір, бабцю, давно вже щезлу з цієї землі хату, – то це незрівнянно більше для мене, аніж оті 500 гривен і медаль від Огієнківського комітету...
Пора вже їхати на Правий берег. На все добре Тобі! Хай щастить!
Київ.
12.04.
Лист цей писався в Києві, а дописується вже в Житомирі, -звідки я вітаю Тебе з майбутнім Великоднем, з Воскресінням , Христовим! Гарних вам свят! До зустрічі! Ю.Г.

№25
19 квітня 2001 року Петро, доброго ранку Тобі!
Вчора попуткою добрався з Києва до Житомира, збирався переночувати в штабі місцевого КУНу, та в них ремонт, мою розкладачку викинули невідомо куди, добре, що на цьому ж поверсі є ще одна порожня кімната, звідки недавно виселили братство УПА, – туди я з КУНу перетягнув чотири стільці, на них і спав... Через кожних години-півтори прокидався (від холоду – вибите вікно) і робив зарядку, щоб трохи зігрітися, розворушити задерев'янілого хребта.
Тепер вже ранок, до відправлення мого дизель-поїзда на Зв'ягель ще дві години, хочу встигнути розповісти Тобі київські новини. На радіо «Ярославів Вал» пообіцяли зробити огляд «Сови», в часописі «Слово і час» – вмістити короткі рецензії на дві твої книги – про І.Кошелівця й Б.Сушинського. Петра Коробчука я не зміг розшукати, надто мало зоставалося вільного часу перед від'їздом. Спробую зробити це через два тижні, в наступний свій набіг у Київ... В.Даниленко започатковує новий літ. проект під умовною назвою «Французький трамплін» -видавництво укр.сучасної прози французькою мовою, знайомство французів з літ.журналами, що видаються в Україні, спільні антології... «Сова» йому сподобалася, хоче співпрацювати, треба вам якось зустрітися, – чи вдасться 14 травня приїхати в Тернопіль, ще не знаю.
В підземеллі хрещатівськім, у якомусь переповненому гадючнику (на честь перемоги блатного "Динамо" над провшщйном "Металургом") Сашко Сопронюк, редактор колишньої й теперішньої (майже невидимої) літературної газети "Слово" десь з годину розповідав мені, як помирав Іван Царинний, поет Божою милістю, запроторений два роки тому в дніпропетровську спецпсихушку, як минулої осени його випустили звідти, дружина вигнала Йвана з дому, всю зиму – по майстернях знайомих художників, захворів і лікар – гнида, хоч і знав про кінцевий діагноз, все продовжував тягнути останні гроші з рідні, як ховали Івана в Яготині, й Сашко разом з іншими, ніс труну, майже не відчуваючи ваги – бо ж висох Іван, як олівець в руці Божій, та й за життя він був легкий і гарний чоловік; як плакала тітка – сестра Йванової матері – виплакала його всього і всім (як зозуля – каже Сашко, цілому світові (глухому й невидющому) й розповіла про нього...
Минулого, божевільного спекотного літа в Києві посеред вулиці помер поет і бард Іван Козаченко, тепер ось Царинний... Івани гинуть, а зостаються Вані, всілякі драчидла, плющі й іже з ними... У Царинного зосталося чимало неопублікованих віршів, написаних в ув'язненні й після нього... В Козаченка – також... Було б добре, якби "Сова" надрукувала їхні вірші поруч...
Стосовно щоденників, які Ти просив переслати. Спробую домовитися за «ксероз» в одній з житомирських контор і надішлю, як вийде, шмат «Голосу із хору» Андрія Синівського,
- щоденника, складеного з його листів до дружини, написаних з пермських таборів для політв'язнів, – книжку, привезену мною ще нелегально з Варшави, – влітку 1988-го... Це одна з моїх улюблених книг і посейдень...
І ще один щонічник – щоденник, який мене колись вразив і здивував: це «Людина з'являється в епоху голоцена» – записки старого й самотнього чоловіка, відрізаного десь в швейцарських Альпах нескінченними снігопадами од інших людей і цілого світу: у свій щоденник він вклеює вирізки зі старих енциклопедій, з того всього виліплюється абрис-обрис зовсім іншої долі й можливість хай не прожити – бодай переписати її в своїх нотатках... автор цього «щонічника» – Макс Фріш. У свій час ця річ друкувалася в «ИЛ», десь наприркінці семидесятих... Вона є в мене в Києві, на Княжому Затоні, треба привезти...
Петро, маю ще одне прохання до Тебе... В «кур'єрські» «Не-ми» з певних причин не увійшли розповіді немиленських остарбайтерів. Нині потроху друкую їх у зв'ягельськш газеті. «Лесин край». Чи не зміг би Ти дізнатися в когось із своїх знайомих із Німеччини про можливість видання книги – спільної – свідчення українських «рабів» і німецьких полонених, що працювали в Союзі після війни? Шансів мало, що це когось зацікавить. Та з цих розповідей теж міг би вийти своєрідний документальний щоденник зруйнованого часу. Якби з цього щось вийшло, я був би радий співпрацювати з Тобою -необхідний ще один автор, який би зібрав німецькі свідчення. Відсилаю одну з останніх в часі публікацій.
22.04. Р.8. Дописую цього листа вже в Немильні. Кілька днів садили з батьком «города» – три гектари на двох, які треба чимось засіяти, посадити картоплю, цибулю...
Риторичне запитання: для чого мені стільки цієї землі? -Можлива відповідь: щоб самому швидше стати землею... Сьогодні їду на побачення з братом – у обл.психлікарню. Про «ксероз» домовився на понеділок... На все добре Тобі! Велике вітання Галі! З Великоднем Вас! Юрко.
Р.S. Петро, перешли, будь ласка, комп'ютерний набір «Ісихії», – той, що я Тобі відсилав колись. Він зараз мені потрібний.

№26
25 квітня 2001
Петро, доброго дня Тобі!
Мені дуже прикро, що своїм попереднім листом я завдав Тобі болю. Твоя книга цікава, щира і гарна, та в ній окремі шматки, окремі ноти псують всю мелодику, – заважають відчути найголовніше. Це моє суб'єктивне враження, на нього можна не зважати. Але дещо з того варто мати на увазі.
Найперше те, «короткі» (самотні) речення не витримують т.зв. «високого штилю». В них справді захована велика тиша й самота, але не варто перегрупувати їх всілякими «вічностями», «славами», «безсмертями», «Великими переходами», – їхня самотність (коротких речень) не переносить будь-якої, найменшої, патосної інтонації, будь-якого натяку на т.зв. «афористичність», потуги відразу ж виродити «нєтлєнку». Цих речей у письмі на папері взагалі не варто торкатися – це теми для дуже інтимних роздумів!
Друже, Ти ж не Степан Процюк, банальності Тобі не до лиця, Ти можеш і вмієш писати зовсім на іншому рівні...
А ще, як на мене, не варто в «Денниках» брати на себе , прерогативу Вищого Судді – хто як помер, хто як прожив, хто з кого який поет – не нам, грішним, судити про такі речі...
Ще: я не проти, щоб шматки з моїх листів зявлялись в деннику (хоча вони писалися для Тебе одного, а не для публіки). Але... уривок про уявний щоденник старого віолончеліста ввійшов до моєї «Ісихії», не варто його дублювати у деннику, навіть без посилання на автора. Ті речення, які можна вилучити без будь-яких втрат для Книги я позначив олівцем знаком V. Та це не останній вердикт. Вирішуй сам. Найбільше мені сподобалися уривки про Твоє село, його людей, про з'явленні й невидимі їхні перехрестя, їхню тиху довіру до власної долі.
На жаль, на презентацію книги Брюггена приїхати не зможу: вдома хворіє батько, а з Києва все Богдан допитується (по телефону): «Татусь, коли ти вже приїдеш, коли ми підемо з тобою на Княжу Гору?»
Свої новели (окрім тих, що надіслав) перешлю найближчими днями.
Петро, я дуже ціную Твою дружбу, й н сочу щобвона залежала від тих чи інших текстових непорозумінь.
Хай щастить Тобі! На все добре.
Юрко.
Р.S. Й останнє – стосовно присвяти: вона теж, як самотнє речення, занадто патетична, та й уподібнення себе новонародженому Хрестові теж не зовсім доречне... Мені набагато більше подобається гінший варіант, захований у Твоєму деннику. «Галі, на яку все життя дивлюся, як соняшник на сонце!»
Тут я обома руками – за!
... Хай щастить Вам! Ю.Г.

№27
18 червня 2001 року
Петре, доброго дня Тобі!
Сьогодні їду з Києва на Джигітомир, звідти – в Не-ми... Все ще живу під враженням нашої зустрічі, за що Тобі й Галі щиро вдячний... Висилаю ксероз Гай-Головка, зворотня обкладинка – чиста, себто – біла... На днях вишлю тексти новел.
Говорив з Є.Пашковським, В.Медведем, О.Лишегою, з Нілою Зборовською – попередньо вони дали згоду взяти участь у твоєму видавничому проекті.
Тобі велике вітання від Петра Коробчука, в нього вийшла книга віршів...
Обнімаю вас усіх! Хай щастить!
Юрко.

№28
18 липня 2001 року
Ротмістру Сороці від ройового Ґудзя, доповідна:
Опісля твого від'їзду з міста Вія, я зостався в ньому ще 5 днів. І лиш завдяки Княжому Затонові його водам, у які ховався вранці і ввечері, я витримав оту п'ятиденку пекельну... Зустрівся з Нілою Зборовською і взяв у неї знищене «Пришестя»... Переговорим з Тим, хто відає, де є мед... Матиме «Джура» і того меду... Дописав і віддав у «Літ.Україну» (паралельно, для під страховки в «Укр. слово» рецензію на книги Б.Савки, Б.Бастюка і Підгайного «Українська інтеліґенція на Соловках» – під спільною назвою (одна стаття на всіх трьох) "«Пам'ять: звільнення і впізнавання». Кілька сторінок з цієї рецензії висилаю Тобі: там є прихована цитата твого вислову, виданого в Києві, коли ми перебирались через шпали залізничні, вертаючись від отамана Коваля...
Передавай мої вітання Галі.... Квартирні гроші від видавця так і не надійшли. На все добре вам! До зустрічі!
Юрко.
Р.S. Як там твої мандри по горах з Пушиком? Напиши.

№29
28 серпня 2001 року.
Петре і Галю! Вітаю вас зі святом Другої Пречистої – зі Спасом Полотняним, храмовим празником у селі мого діда! Світла вам і радості наприпочатку ранньої осени!
Я вже третій день в Ахтіярі, – в Севастополі, приїхав сюди на тиждень з сином, і скоро вже треба вертатися, – до хворого брата (він тепер у обл.психлікарні), до батька, який сам зостався у Немильні...
Висилаю текст рецензії, яка має бути надрукована в «Укр. слові», – її там тримали більше місяця, а тоді запропонували скоротити на третину й перекласти українською надто велику цитату російською. Все це я зробив, але опісля всіх скорочень втрачається щось суттєве... Може, десь у Тернополі чи у Львові буде можливість надрукувати повний варіант?
Сьогодні ми були в Балаклаві, – здійснили сходження на Чембало, гору, де ще збереглися руїни генуезької фортеці, звідти відкривається краєвид неймовірної краси і сили: знаменита бухта, куди згідно Гомеру, заходили кораблі Одіссея, на вході якої затонув бритійський «Чорний принц» зі всіма (й посейдень не знайденими) скарбами для армії французів і англійців, які штурмували Севастополь, далекий обрій, на межі якого море ( і вся матерія) перетворюється в світло.
На знімку – вечір на вершині Айя, звідки гора Ченбало видніється внизу, – схожа на плавник велетенської риби. Біля мене стоїть Сергій і мала Марійка, трохи далі вглиб присмерку -Богдан... Ось поки що все. Приїду (десь у вересні) в Тернопіль, розповім про все детально. На все добре вам! Хай щастить! До зустрічі! Юрко.

№30
28. VІІ. 2001
Доброго дня, друже!
Дякую за щирого листа, за допомогу – Твої листи приходять завше вчасно й бодай ненадовго знімають з мене шалений тиск цього божевільного світу. Грошей не треба, від видавця нещодавно отримав 120 гривен, поки що вистачить.
Текст інтерв'ю перешлю на початку серпня, десь за тиждень. В брата знову рецидив хвороби, не може спати, п'є, агресивний страшно. Позавчора був з ним в обл.психлікарні, він був погодився підлікуватися – на тиждень, вже виписали направлення, але все зірвалося: у відділенні мед. брати-мордовороти відразу ж почали вимагати суму на лікування, брат це як почув, зірвався на диби, мало не вчепився їм в горлянку, почав кричати, що відкопає свій АКС з кулями зміщеного центру й перестріляє їх... Довелося його відправити додому, ні про яке лікування вже не хотів й слухати. Ось приїду з Києва, буду щось думати, як далі бути.
Пєшковського поки що нема на Княжому Затоні, з'явиться, я йому все передам.
Процюку я нічого образливого не говорив, але депресія для скриптора – це добре: то є поборення компресії для майбутнього тексту. Степану треба трохи більше думати, – для чого, для кого, про що він пише, не намагаючись вразити читальника показною порнухою, – то царина всіляких запокальчучених пройдисвітів, намагатися їх переплюнути -марна справа. При нагоді передай це Степанові. Хай спробує писати бодай про одного чоловіка (жінку) зі свого села, щезлих у знетямленому часі, спробує повернути їх у живий над.-часовий простір свого письма. Це тяжче й складніше, аніж писати про всілякі «штрикання», «бухання», п'яні сльози над абортованими дітьми...
Але саме те повернення допомагає й автору не стратити свою живу душу... І хай Бог помагає йому в цьому...
На все добре Тобі!
Мої щирі вітання Галі! Хай щастить! Юрко.

№31
3.X.2001р.
Петро, доброго дня Тобі!
Так і не встигли у видавництві приліпити обкладинки до твоїх денників, але Василь власноручно, вже пізно ввечері, за кілька годин до мого від'їзду, зшив один екземпляр і тепер щовечора я перечитую Твою книгу й потроху отим читанням вертаю власну душу до тями... Бо вдень – якась суцільна біганина: зранку – в райсуд, звідти – в обліпих, лікарню, на побачення з братом, звідти – на стару, попередню мою квартиру (вул. Набережна під Скелями), щоб перетягнути в своє нове мешкання ще одну тербешницю з книжками... А взавтра вже треба їхати на Київ...
Ось одна з моїх імпровізацій на теми Твого щоденника:
«Восени, коли дикі гуси відлітають у вирій, подушка під головою Петра Сороки починає ворушитися й наповнюється пір'ям неземних сновидінь, і вже дорослий чоловік, зрілий скриптор, перейнятий розмислами про вічність, безсмертя та безліч інших мудрих речей, раптом знову стає малим хлопчиком, хай і з обпатраними вздовж: гострих ключиць крильми, який ще не вміє читати-писати і переводити власне життя через хисткий місток між; думкою і знаком – в писемні сховища невимовного туску і приску, й коротким порухом хлоп 'я дістає з тієї подушки білі пір "ти, підкидає їх вгору, й заки-поки триває той лет, хтось невидимий поволі озвучує (ніби вичитує зі шкільної читанки) назви знищених лемківських селищ, стертих з лиця землі, видертих з очей неба – ніби й справді омовлює поминальну граматку вже небесних осель: Умлівок, Лупків, Хміль, Барвінок, Лісове, Глідне, Дверник, – і колене з тих наймень вибирає собі окрему пір'їну, невагомо притуляється, приліплюється до неї, щоб вже невіддільно витворити разом пару крил для хворого янгола – одного, другого, третього... Хлопчак добре знає, що треба поспішати, бо скоро вже рання осінь і мертва шкільна наука вицмулить з серця таємне знання і вміння, причеше під одну гребінку непокірні й світлі дитячі голови, затопче важкими вчительськими чобітьми раптовий здогад, що смерть восени – це лиш миттєве відчуття такої переповнености, такої болючої втіхи, тиші й такого світла, що долається тягар і наруга лінійного часу, роз 'єднаного (окремого від найрідніших людей) існування, й вже не лякаєшся, не боїшся, коли хтось важкий і мовчазний, хтось тихий і добрий підходить до тебе, старого і спитого, чужого і битого, бере за руку і, як малого хлопчика до першого причастя, виводить в поле, за село, на Великий Чумацький Шлях... й несподівано розумієш цілий світ восени – то лиш подушка пір 'я з обпатраних крил хворих янголів, що відбилися од пташиних ключів, якими замикають до весни схолодніле п зголодніле небо, як спорожнілий голубівник... отих янголів, які не відлетіли до вирію, не повернулись до раю, а зосталися тут, на землі, коло тебе, – сивого хлопчика, твоїх забутих сновидінь епохи бабиного літа – зосталися, щоб навпроти снігу мені не було так самотньо поміж: великої зими і все ще недописаних "Не-ми"...
Не знаю, може варто взяти частину (першу – до місця, що завершується Великим татарським Шляхом) цього імпровізу в майбутню рецензію?
Матимеш час, перешли мені на Житомира, будь ласка, пакет газетних вирізок зі статтями Пєшковського, він просить їх повернути йому. Вибач, що забув забрати те все. І ще: пані Уляна буде пересилати мені верстку «Замовлянь», може, – хай вкладе в ту бандероль кілька Твоїх книг, – для київських читальників...
На все добре Тобі.
З майбутнім святом Покрови вас, – це немиленський храмовий празник!
Великі мої вітання Галі! Хай щастить!
4.Х.2001р. Юрко.

№32
21 жовтня 2001р.
Петро, доброго дня Тобі!
Позавчора вернувся з міста Вія, їздив на побачення з сином, а з Борисполя проводжав сестру здітьми до Канади.... В середу ще встиг на фінальне засідання III з'їзду СПУ... Якщо дуже коротко сформ. власні відчуття на тому «сідалі», то все те вміститься в два слова – «тихий жах». В залі (буд. Художника) з ряду в ряд передавали здоровений червоний талмуд, на обкладинці якого золотим тисненням набрано: «Великому Сталіну – від українських поетів» ... Рік видання – 1949-й, а в залі, вже нинішнього 2001-го року, як делегати цього з'їзду, все ще сидять автори натхненних подяк і славнів із того кривавого збірника. Двоє з них і тут виповзли на трибуну: О.Ющенко й Л.Вишевславський, читали свої віршики...
Цей божевільний час зжер стільки справжніх людей, загинуло стільки поетів, а різні гниди все ще обирають один одного секретарями, головами, до різних президій... Тут їм дуже хотілося обрати Драча, кравчуківського покидька, та не вийшло... Це я вперше був на такому зборищі, – не як гість. Не сподівався, що буде таке гнітюче вражіння.
Закабаніла пика Цибулі на трибуні вже нічого не могла виправити. Цибулько – із тієї ж незламної когорти. Ніяк не забуду випадок півторарічної давності, коли В.Ц., будучи радником при Чучмі, видав «беркутам» студентів, які захопили будинок – штаб КПУ... Хай їм грець – і Ющенкам, і Цибулимирам.
Чого ти мовчиш, – не пишеш, не зателефонуєш... Без твоїх листів навпроти великої зими стає непевно й тривожно.
Може, десь під новий місяць, на день-другий вирвусь до вас, до Світлани – на консультацію... Бо почуваюсь все паршивіше, на вулиці ледь втримуюсь, щоб не втратити свідомість, не хряпнутись головою об асфальт. Якась не осінь, а суцільне падіння на дно. Зостається надіятись лиш на зимовий джихад. Аллах акбар! Будь здоровий і веселий!
Ю.Г. Пиши!

№33
3 листопада 2001
Петро, доброго дня Тобі!
Вчора повернувся з Києва. Був у майстерні їв.Марчука, розмовляв з ним. Особливо втішних новин, на жаль, нема. Минулого року в Києві вийшла книжка про І.М. – «Одкровення від Івана» Тараса Унгуряна. Й цією книжкою Марчук дуже незадоволений. Мало того, що написана вона дубово-газетними штампами («дубово» – це ще великий комплімент для тієї банальщини), а ще й Т.У. вчинив елементарну непорядність: без ніякої згоди з І.М., прикрившись його картинами, вмістив в цій книзі (майже на половину об'єму) свої віршики. Всі вони неживі й безпросвітні, хоч і декоративні присвятами живим людям. Ось тому ніяких книг про себе І.М. (поки що) замовляти не збирається. Але він не проти, щоб у Тернополі вийшла збірка вже друкованих нарисів, статей й інтерв'ю з ним під назвою «Іван Марчук очима сучасників». Також дав свою адресу й згоду ознайомитись з твоїми книгами. Десь в середині листопада він знову збирається в Тернопіль.
...Бачив Миколу Мірошниченка. Тобі велике вітання. В нього є, виявляється, фотоархів І.М. про який, певно, і сам Марчук не знає...
Десь на тому тижні, приблизно в четвер-п'ятницю 8-9 листопада, збираюсь у Тернопіль, треба відвезти верстку, тоді привезу й книгу про Марчука.
Тут справа, як на мене, ще не зовсім безнадійна. Зустрінемось -поговоримо про все. Дякую за листа, додаток до нього, це пришвидшило мою поїздку до І.М.
Мої щирі вітання Галі!
На все добре! До зустрічі! Юрко.

№34
Без дати.
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю з гарно, зі смаком виданими «Блок-нотами»***, і дякую за них. Вибачай, що затримую пересилання своїх новел. Всі дискети з набраними текстами десь поділися, – під час моїх переїздів і змін найманих сховищ... Зроблю ксерокопії й перешлю. А щодо твоєї книги, маєш рацію, – прочитав я її не так, як можна було. Але не з похмілля, це Ти даремно, бо ж нині зовсім не п'ю, – з огляду на мою дистонію. Вийшло так, що твої «денники» я дочитував саме тоді, коли дописував свою поему «Барикади на Хресті», себто на Хрещатику, маючи на увазі. київський сленг... Писав і мав досить агресивний настрій – дуже хотілося щось розтрощити, розгамселити... Якась частина того бажання й вмістилася у моїх правках твоїх текстів. Так що, вибачай, могло бути і гірше. В своє виправдання хочу запропонувати твоїй увазі невеликий уривок з цієї все ще недописаної поеми... І ще прошу, не обзивай мене більше ґенієм, не знущайся. Це слово зовсім не підходить для означення будь-якої живої людини й того, що вона робить: співає, малює, грає... Ґенш – це завше трупна приставка, яка знеживлює того, хто приймає її, й того, хто грається нею. Прозаїк – це скоріше гній, вичавлений з останніх залишків високої (дописемної) традиційної культури, нарив і болячка на здоровому тілі нелітературного життя. Ось таке означення без літери "є", мені більше пасує. Хоча і його ще треба заслужити. Не в сенсі – ось, мовляв, я вдобрюю ґрунт для прийдешніх поколінь, для майбутніх зростань. Не варто себе дурити. Сюди вже ніхто не прийде і тут вже нічого не виросте, – маю на увазі якусь нову літературу. Залишиться те, що встигнемо ще зробити. Все гінше поглине цивілізація конвеєрного їдла. Коли щось і з'явиться нове, то лиш з відчуття протесту й несприйняття існуючого стану речей.
___________________________
*** Книга В.Брюггена, видана у Тернополі з моєю передмовою

Тому я і застерігав Тебе не вдаватися у своїх текстах до отих трепних приставок, штибу «вічність», «безсмертя», «слава», «шедевр»... Я не пишу ніяких шедеврів, це лише тексти навіть не твори (у ролан-бартівському розумінні) з безліччю недоліків, навіть не доведених до рівня певної професійної досконалості. Я ніколи не відчував себе професійним літератором, професійним поетом. Скоріше, – якоюсь безіменною метафізичною одиницею, наймення якої забудеться досить швидко. Зостається лише осягнути рівень болю, – єдине, що без будь-яких вже імен і приставок виривається за межі так званої літератури... Так що, Петре, не будемо щеГ за життя обкурювати себе ладаном, у живого світу є безліч інших привабливих пахощів... Щоб знову не забути, – телефон у Житомирі – субота, неділя – 37-52-09 – через Наталю Антонівну чи Уляну дізнатись, коли буде Юрко. «Не-ми» нібито береться друкувати «Кальварія», але вони хочуть тільки так, як було в «Кур'єрі»... Хай, другий топус «Не-ми» можна зробити набагато живіше і цікавіше, – у Тернополі. Будь здоровий і веселий, не ображайся на мене! Хай щастить. Юрко.

19 січня 2002 року
Добридень, друже!
"Зі святом Водохреща вітаю щиро все твоє сімейство, з нинішніми й майбутніми епіфаніями, й дай Боже сил і терпіння нам бути хоч і грішними, але гідними свідками тих з'явлень -хоча б на рівні власного тексту, бодай зрідка вириваючись за його межі...Доїхав я нормально. Встиг на останній автобус зв'ягельський в Нє-ми, не запізнився й на святкову вечерю, на проводи третьої куті. Від брата і батька – великі подяки Галі за всі празникові дари, особливо – за смачнюче домашнє вино, повидло й все гінше, бо помалу той дух домашньости за цих п'ять літ, як не стало матері, потроху вивітрився з хати, й тому так сприймаються нині його рідкісні з'яви...
И ще один варіант мого добирання на голодну кутю, додому, мені наснився вчора... Там все було по-іншому, хоч і всіх деталей я не запам'ятав, – якось вищезли, стерлися під час пригадування.. Але основний сюжет був таким...
Останній автобус до Немильні – відмінили: перемело дорогу, нема кому розчистити курган: на попутці під'їхав у Острожок, звідти пішки – до Млинів, а там – вже близько, на повороті (прибита до стовпчика) висить табличка з надписом „Немильня. 5км. "Щоб зрізати частину шляху, пішов навпрошки, через Ягоденський ліс. Але: засутеніло, добре, що вдень хтось протоптав стежку, й була змога дибати по тих слідах: бо сніг навіть у присмерку зберігає я деякий час відображує слабке вденішнє світло. Та в лісі було вже зовсім темно. Ноги самі дорогу знають, тут я можу йти навіть очі заплющивши. Все ж помалу, з усіма торбешками в обох руках і на плечах, захекавшись добряче, я поставив собі трохи перепочити. Звільнив руки, плечі... спиною притулився до зшерхлої кори старого дуба. То мій давній приятель, сюди позаторік, ще тоді, коли працював у немиленській школі, я майже щовечора приходив. А обабіч нього – ще четверо таких само старезних дубів, – всі вони тут ніби службу якусь таємну правлять. Я дістав із сумки пляшку, трохи хильнув петриківського нектару, й така могутня хвиля тепла пройшла моїм тілом, так гарно стало... Підтягнув трохи ближче торбу з книжками, присів на свої недомовлені „Замовляння" й раптом крізь стрій темних сосен, збоку Случі, на Горі, – там, де стоїть вцілілий ще з війни дзот, зі всіма вцілілими підземними комунікаціями, бачу, як звідти блимає чиєсь вогнище – то спалахне, то знову згасне... Я заплющив очі, але той вогонь не щез, не розвіявся. Тепер я міг видіти, розрізняти окремі постаті людей і тварин (коні? воли?) довкруги того вогнища. И тоді я зрозумів, що мені уві сні починає снитися ще одне, зовсім інше, сновидіння... Що там було далі, кого там побачив і що вони мені розповіли, то вже окрема історія.
Пора завершити хоча б вже розпочату. Я прокинувся від того, що хтось дихав мені прямо у вухо й жіночий голос намагався привести мене до тями: „Юрку, Юрцю, вставай, бо все на світі проспиш, на вечерю до батька не втрапиш", – так схоже на голос Галі й баби Софії водночас. Я розплющив очі й побачив над собою кінську сиву голову, відчув, як волохаті й вологі губи торкаються мого вуха. Це ж Сірко! Я впізнав його, і він – мене, це ж наш коник, якого два роки тому батько продав у сусіднє село в Кам'яний Брід. Він колись так любив брати в мене з долоні пізні осінні яблука, надкушувати їх обережно, частинами... Дядько на возі спав, а кінь побачив мене біля дерева зупинився, розбудив... І навіть уві сні я був неймовірно вдячний йому за все. Отак, на возі, втрьох, ми і в'їхали в немиленські Водохреща. А наступного дня, вже з Покровської церкви, я приніс свяченої води й записав оцей вірш, який з'явився ще раніше, в дорозі, десь між Крем'янцем і Зв'яглем, поки що без назви, але з присвятою.

***
Петру й Галі Сорокам
...Від самоти пройме дрижак
І від свободи..
Навчився їсти я з ножа
І спати в дзотах...
Та відрізняв я смак життя
Від смаку сталі...
Крізь ночі вовчого виття -
Все далі, далі...
Отак і ти навчивсь кохать
Навпроти неба..
Жіноча й Божа благодать -
Це все, що треба...

Й ще один, тоді записаний:

***
. .Мене відстріляли – / я розумію траву..
ні болю, ні рани..
Для чого ж, мій Боже, так дивно живу, -
Так дивно, так довго, так гарно"?..
Бачиш: кров рідняків – навіть в схронах зими –
Свій порух не втратить намарне...
Крізь померки тіла душа повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там гарно..

На все добре вам!
Хай щастить!
Юрко.

Юрко Ґудзь // Сорока П. Перед незримим вівтарем. Денники 2007 року. – Тернопіль: «СорокА», 2008. – 188-226 с.

1 коментар:

  1. Доброго дня!

    листі №25, є не вірна інформація в строках які стосуються Івана Царинного ....

    З Повагою,
    Тарас Царинний!


    ВідповістиВидалити