Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 8 березня 2009 р.

Юрко Ґудзь. Біля вуха завірюха, а у вусі — ярмарок... (Тези до конференції Асоціяції «Нова література»)

Юрко Ґудзь

БІЛЯ ВУХА ЗАВІРЮХА, А У ВУСІ — ЯРМАРОК...
тези до конференції Асоціяції «Нова література»

Нещодавно до мене на Головпошті (там, за невисоким столиком, у дерев'яній ніші, за¬ховавшись від усіх, я переписував свою доповідь для вже згаданої конференції) під¬сів мій давній знайомий, Марко М., бомж за покликанням і психоаналітик за фахом. Він дістав із потертого коричневого заплечника трилітрового слоїка з пивом і пора¬див мені кинути своє шкрябання і приєднатися до більш земного, більш повноцінного «дєла». Але... пробігши очима кілька стоинок... раптом зацікавився. «Так-так... неймовірно... це ж треба...», — його задоволене муркотіння свідчило, що мої скрипторські потуги не пропали марно. «Слухай, старий, — звернувся він до мене, — ти не матимеш нічого проти, як¬що я візьму з твоєї майбутньої промови кілька цитат?» — «А що... — гордо відповів я, — бери...» «Розумієш, — продовжував Марко, — то є, — він хитнув головою в бік мого рукопи¬су, — дуже цікавий клінічний випадок; я хотів би його використати у своїй книжці... Бо ж тут присутній весь джентльменський набір: „уярмлений наид", „спокута й офіра", „інтегру¬юча ідея", „злютовані колони", „виборена пасіонарність", „прислужники Вельзевула"... Сти¬лістичний надмір патетики (якщо не брати до уваги випадків свідомої коньюнктури) най¬перше свідчить про стійкий комплекс неповноцінности, внутишнього невдоволення: собою, світом, навколишнім людом, нечутливим і переважно байдужим до „високих ідей" — тим людом, котрий тут номінується як „біомаса"... Бачиш, — Марко, не відриваючись від слоїка, вихлептав більшу половину густого, пахучого трунку і впав у якийсь (схоже — на професійний) транс: говорив уже ніби кизь мене, звертаючись до невидимої й більш численної авдитоиї. — Очевидно, що буттєва невлаштованість індивіда посеред світу, підсвідомий страх перед неорганізованою стихією життя вимагають певної компенсації. Але ж її немож¬ливо отримати ззовні! Ось тут і виникає невротична реакція. Спершу — пеиод апатії. Лю¬дині хочеться десь заховатися, захиститися, повернутися в ембиональний стан, в темний і теплий притулок жіночого лона. Пам'ятаєте, фінал балаянівського фільму „Польоти увісні й наяву"? Там головний персонаж, сорокалітній ювілярчик, тіло якого тіпає холодний дрижак вперше спізнаної летейської води, намагається заховатися в копиці сіна, хоч трохи обігитися, згорнутися безпам'ятно недозилим зародком... Надовго і там не сховатися... Тоді — наступ¬ний етап: пеиод агресії...
Інколи мені видається, що вся нинішня, так би мовити, чоловіча цивілізація має у своїй основі підсвідомий страх перед жіночим єством — первнем стихійним, природнім, не¬організованим, самодостатнім у своїх темних глибинах. Чоловік входить у той сховок напру¬жено енерґійним, динамічно бадьорим, оптимістично дієздатним, а виходить змалілим, зморщеним, меланхолійно розгубленим. Недаремно ж у деяких етнічних мітологіях жіноча вагіна зображується у вигляді жахної зубатої пащі, яка ковтає, пережовує і відриґує свої жертви. Звідси — спроба захиститися, позбутися того страху — шляхом аґресії, витіснєнням одного потягу іншим...».
Заскочений нахабним Марковим красномовством я не відразу оговтався. Я був ображений у своїх найінтимніших національних почуттях і спершу хотів було потиснути йому в ніс. «Ти що ж це, — перервав я його, — хочеш сказати, що всі мої філософсько витончені міркування про небуття, соборність, про слово з малої й великої літери, — все те є підсвідо¬мим маренням про піхву?» — «Не зовсім, — незворушно відповів Марко. — Річ у тому, що поряд з Еросом завжди ховається Танатос. Творчо не сублімована агресивність вироджується не тільки в руйнаціях зовнішнього характеру; вона деградує і внутрішньо — як видозмінений потяг до влади і смерти одночасно. Саме в ньому парадоксальним чином апатична по¬кірність поєднується з ентузіязмом самознищення. Але індивідові з такою свідомістю неці¬каво й страшно самознищуватися індивідуально. Він намагається затягнути до власного суїциду якомога більше інших людей, — будь то просто „священна війна" чи божевільні спроби тотального підпорядкування людського життя якій-небудь „високій" ідеї. Саме так особистий невроз, глибоко захована внутишня паталогічність набувають обрисів зовнішньої ідеології...».
Мене ніби хтось під бока штурхонув: раптовий здогад миттєвою блискавкою спопелив усі мої сумніви. «Слухай, Марку, — владним жестом я зупинив його слововитік. — А може, ти замаскований жид? І вся наша балачка — то лиш зловмисне намагання притлумити постфройдівськими мудруваннями невтримний розвій мого національного духу?.. І прізвищє твоє на „-ович" закінчується...».
Марко відразу якось посмутнів, запхнув до заплечника недопитого слоїка: «Старий, я не жид, я — кінь Пржевальського... А тато мій — Сємйон Тянь-Шаньський... На дозвіллі спробуй розкодувати цю мітологему», — й не оглядаючись попрямував до виходу...
...Можливо, я не розповідав би цієї дещо примітивної байки, якби не надмір гіпнотично-хворобливих деклярацій з попереднього виступу... Тепер хочеться поговорити трохи про інше, але, певним чином, пов'язане і з попереднім...
Однією з найважливіших умов повноцінного існування «нової літератури», як на мене, є вихід за межі ідеологічного дискурсу, напрацювання власних естетичних площин. Зда¬валося б, то є речі очевидні. Але ж чому важко, так повільно відбувається кожне зрушення? Трагічність нашої ситуації полягає ще й у тому, що «новій літературі» доводиться самоздійснюватися, самопізнаватися в умовах зруйнованого дому буття — власне, мови. Неможливо написати щось живе, зберегти щось болюче і пам'ятне мовою т.зв. «української радянської клясики», якою ще й до сих пір, її звиродніло нечитабельними зразками, затикають дірки в державному іконостасі. Як не дивно, та протягом десятиліть цілий Інститут мови й літерату¬ри невтомно працював над тим, щоб унеможливити будь-яку спробу оживлення спілчансь¬ко непохитного ідеолекту. Коли ж власних зусиль бракувало, на допомогу приходили «ком¬петентні органи». Й не хочеш, а згадаєш знаменитий слєпцовський вислів: «У нас скрізь, де написано „школа", слід читати „шкура"»...
У знеживленому ідеологією мовному просторі гине найменший порух думки, стає проблематичною сама можливість живого мислення. Бо кожна ідеологія у своєму системно¬му розвитку тяжіє до тотальности, всеохоплення... А ефективність її вимірюється не тим, на¬скільки вірять їй люди, і як багато таких людей, а тим, чого вона не дозволяє подумати, не дає омовити. Цей закон сформулював (незадовго до своєї смерти) Мераб Мамардашвілі — ос¬танній філософ зруйнованої імперії, й назвав його законом «інаконемислення». У своїх лек¬ціях він наголошував на тому, що найважливішим чинником європейської культури є від¬сутність у ній єдиної ідеологічної системи. Бо викінчена система — то завжди є смерть...
Ми не думаємо, не мислимо вже не від того, що це заборонено, а тому, що совєтський ньюспік зруйнував внутишні витоки думки, джерела гармонії мовного поля. Поряд з людською трагедією, ми є свідками й учасниками трагедії мови — їй також немає куди по¬дітися, вона теж лише починає звільнятися від нерухомих залізобетонних бльоків «інтерна¬ціонального обов'язку», «священних кордонів», «трудових вахт», всіляких «відроджень духовости». Майже всі шедеври совєтської літературної клясики тепер нагадують затруєні вули¬ки, наповнені вщерть мертвими бджолами — волею авторів задушеними словами. А мертві бджоли, як відомо, не гудуть, не випромінюють ніяких живильних вібрацій... Навпаки: ко¬жні ювілейні навприсядки довкола імени ще за життя задубілого «клясика» збільшують те¬риторію витоптаного, мертвого поля, на якому годі чекати з'яви чогось живого, непередбаче¬ного... Ось тут і з'являється потреба в людях, здатних без мазохістичної патетики, спокійно і з вірою в серці носити воду до засохлого дерева. Саме тут, поряд з поколіннями приручених окремо і незалежно від них, витворює свій буттєвий контекст покоління приречених. Але приреченість розуміється тут не як фатальна безвихідь, а найперш як усвідомлена підпоряд¬кованість мові, приреченість людини на особисте промовляння, на речення, — неминуче і неминуще омовлення світу. Поряд з Творцем усього сущого, прероґативою людини залиша¬ється функція називання. Бо ж сказано в Книзі Буття: «І сотворив Господь Бог із землі всі¬ляких птахів піднебесних і привів їх до чоловіка побачити, як він назве їх; як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось. І дав чоловік назви всякій скотині, всякому птаству піднебесному і всякому звіреві польовому...» (Книга Буття, 2-19:20). Певно, саме так світ позбувається врешті-решт деспотично-ієрархічних надлюдських структур і з'яв¬ляється можливість вільної й рівноправної співучасти в омовленні навколишніх сутностей. Через називання людина має змогу пізнання й сути власного імени, може, бодай частково, взяти на себе тягар відповідальности безперервного творення... Світ не завершено, в ньому все ще можливо...
Як найближча мета для нової літератури, як найперший засіб оживлення «мертвих бджіл» стає на часі повернення вуликові мови колишньої і майбутньої життєдайности, від¬новлення в ньому полів антропогенної напруги, — щоб винесена у назву мого сьогодніш¬нього промовляння загадка давня виправдовувала свою відгадку, оцей наприкінцевий, ще не названий текст:
«Ось продавець изноколірних
квітів з паперу:
посеред чорно-білої зими навпроти річища людського
живу в підземнім переході
а поряд мене —
тихий хтось
ладнає обважнілі крила
також на продаж:
пір'їну за пір'їною фарбує
червоним, синім, золотим
і зрідка — каже,
мов до мене: «Я не той,
що снивсь тобі, малому глушману
і ясновидцю, —
в німотних здичавіннях плоти
в небесних схронах для імен
ще не народжених
ти тільки вчишся говорити
ще з глини зліплені трахеї
слова найперші не забули
ще довго мимо тебе
йтимуть
невидимі навчителі мовчання...»

Ґудзь Ю. Біля вуха завірюха, а у вусі — ярмарок... (Тези до конференції Асоціяції «Нова література») // Українські проблеми. – №2, 1994. – С.46-49

Немає коментарів:

Дописати коментар