Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 8 березня 2009 р.

Юрій Ґудзь. "Сопигора" Богдана Бастюка

Юрій ҐУДЗЬ
“СОПИГОРА” БОГДАНА БАСТЮКА

“Сопигора” Богдана Бастюка – це перша частина великого епічного твору, в якому на прикладі одного села простежуються історчні шляхи цілого народу висвітлені крізь призму сприйняття галичанами. Автор не захоплюється широкомасштабними картинами, а детально зупиняється на конкретних подіях, що відбуваються в галицькому селі з узагальнюючою назвою Сопигора.
У першій книзі описано події з незапам’ятних часів до “червоного” вересні 1939 року. І про всі ті події, про людей, втягнутих у їхній буремний вир, автор розповідає зі щирим співчуттям і майстерною образністю у змалюванні окремих дійових осіб “Сопигори”, -- бо ж саме я образність і дозволяє вберегти поміж усіх з’явлених слів найголовніше і невимовне. В передмові до своєї книги Богдан Бастюк пише: «…»
Добре й те, що завдяки “Сопигорі” український читальник, особливо зі Східної України, вперше дізнається про трагічний сенс багатьох подій, що відбувалися в Галичині наприпочатку 30-х років. Дізнається, скажімо, як проходила так звана “пацифікація”, -- себто “умиротворення” польською владою тамтешньої української людности. Бо то ж лиш назва, а прихована по-єзуїтськи мате тієї “пацифікації” полягала в національному й соціальному притлумлені свідомих українців-галичан, їхніх культурницьких і освітянських набутків. Гортаються сторінки, і перед нами немов мерехтять кадри призабутої, чудом вцілілої кінохроніки: ось наприкінці жнив 1930 року на очах второпілих селян озброєні поліцаї, поляки громлять читальню “Просвіти”, сопочуть від люті і топчуть чобітьми портрети Франка і Шевченка, шматують книги, надруковані українською мовою. Згодом йдуть по людських садибах, до хат, чиї господарі втрапили до “каральних” списків. І знову – рвуть, кидають під ноги вишивані обруси, жіночі й чоловічі сорочки-вишиванки. Богдан Бастюк зауважує: “Не знаю чому, але завжди усіх непроханих зайд в нашого краю лютили і доводили мало не до сказу народні вишивки… Мабуть, тому, що вишивки – це культура. А в будь-якого загарбника, чи гнобителя-визискувача стосунки з культурою завше напружені.” І тому, коли на запитання “Кто єстесь?”, селянин осмілювався відповісти – “Українець!”, -- його тоді забивали киями мало не до смерти. Бо так вже повелося на цій землі: державі (тій, що була, і тій, що є) прагнеться мати під собою безпам’ятне бидло, а не свідомих і рішучих громадян. Так повелося, так є, але та не мусить бути. Бо ж Україна – це простір свободи і віри, найперших і найостанніших підвалин, на яких тримається висока традиційна культура. Без цього опертя, без усвідомлення необхідности боротьби за їхнє збереження, ми перестанемо бути собою. Саме цей мотив невипадково звучить у тому розділі, де автор веде розповідь про вересень 39 року і прихід в Галичину сталінської орди – т. з. “червоних визволителів”, тодішніх союзників біснуватого фюрера.
І ось, десь на другий, чи третій день отого “визволення” до місцевої гімназії приїхав штатний агітатор. Учнів і учителів зігнали до спортивної зали. І тут починається щось несусвітнє: «…»

Немає коментарів:

Дописати коментар