Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

понеділок, 1 червня 2009 р.

Микола Шмигін. Талант сільського поета Юрка Ґудзя визнали в Італії



Микола Шмигін

ТАЛАНТ СІЛЬСЬКОГО ПОЕТА ЮРКА ҐУДЗЯ ВИЗНАЛИ В ІТАЛІЇ


СМЕРТЬ І ДОСІ ВКРИТА МОРОКОМ ТАЄМНИЧОСТІ
П'ять років тому зимового холодного ранку в одному з глухих дворів Житомира знайшли чоловіка і проломленим черепом. Коли з'ясували його особу, виявилося, що то письменник-філософ, поет, прозаїк, есеїст, маляр, український Дон Кіхот Юрко Ґудзь, якого а мистецьких колах ще називали останнім мандрівним дяком української літератури. Він народився у селі Немильня, що у Новоград-Волинському районі, і похований тут, на сільському цвинтарі. Його розумні очі промовляють ще не забутим голосом: "Не бійтеся загинуть молодими! Страшніше — прижиттєво вмерти... "

Їздив автостопом по Європі
Юрко (він волів, щоб саме так його називали) народився 1956 року в сім'ї вчительки та сільського робітника, закінчив школу, потім - Київський педінститут, повернувся в Немильню й трохи повчителював. Згодом через творчу непосидючість і у пошуках роботи доля кидала його і до Києва, і до Житомира, і до Одеси. Ось як розповідає його близький знайомий письменник Володимир Даниленко: "Як тільки у нього з'являлося п'ятдесят гривень, то одразу збирався до Києва, сто - до Львова, двісті - до Парижа. Він міг проїхати автостопом, переночувати у випадкового співрозмовника чи в монастирі єзуїтів, а повечеряти на фуршеті якогось художника". Але де б не мандрував, завжди повертався в Немильню, де був, якщо висловлюватися по-морському, його "порт приписки" - батьківська, а потім власна хатинка, що дісталася йому у спадок від хрещеної матері.
Зрозуміло, не мандрами, нехай і мистецькими, Юрко Ґудзь примусив заговорити про себе. Передусім глибоко філософською поезією, затим подібної струни прозою. Офіційна критика, себто підвладна (а трубадуром будь-якої влади Ґудзь ніколи не був), ясна річ, його ігнорувала, влада преміями та нагородами не відзначала (якщо не навпаки). Та лаври Юрка все ж не минули - відзначили на Міжнародному поетичному конкурсі в місті Тріуджіо (Італія). З прозових творів свою нішу в українській літературі посів його роман "Не-Ми".

З коми так і не вийшов
Ми у Немильнянській загально-освітній школі І-ІІ ступеня. Директорує у ній ще з часу, коли там працював Юрко, Олена Павлівна Ґудзь, Вона не родичка письменника, прізвище в селі поширене. З Юркових близьких у Немильні зостався лише молодший брат Анатолій: батьки померли, сестра виїхала в Канаду.
Олена Павлівна показує нам щоденники Юрка, його свтлини та кілька малярських робіт.
Це все, що зосталось після його смерті, - коментує. - Решту повезла сестра за океан... Ми хочемо у школі створити музей, сподіваємося на підтримку з району...
Та чи потрібен Юрко Ґудзь районній владі? Судячи з велелюдного похорону, на який поприїжджали люди з Житомира, Києва, а з райдержадміністрації лише якийсь дрібний чиновник, - не дуже. Не знають, чи вдають, що не знають, ким він був?
- Яким запам'ятався Вам Юрко? - запитуємо Олену Павлівну.
- В українській вишитій сорочці - дуже любив її носити. Любив своє село, річечку Немильнянку, яка текла за городами. Його там часто можна було зустріти - задуманого, поглинутого, очевидно, творчими планами. А ще біля улюбленого дерева, яке росло біля клубу, - сосни у формі тризуба... Вона й досі там є, і в селі її називають Юрковою.
Олена Павлівна повела нас на сільській цвинтар, де на могилі письменника - стела з портретом і рядком з його вірша замість епітафії, показала Юркову хату, у якій тепер живе опікун його брата-інваліда Анатолія. До речі, Немильнянці підозрюють, що, власне, трагедія його життя і призвела до смерті старшого брата, котрий хотів докопатися до правди, пишучи антивоєнний роман "Ісихія", уривки з якого друкувала житомирська преса. Річ у тім, що Анатолій служив в Афганістані й повернувся зі служби психічно хворим. Він супроводжував з війни на рідну землю тіла загиблих солдатів у цинкових домовинах. І от одного разу на його очах одна труна нібито випадково відкрилась, і з неї посипалися... коштовності. Мимовільного свідка ділки в погонах піддали "обробці", щоб мовчав. Так це було чи ні, але Анатолій прибув додому інвалідом і про свою військову службу нічого розповісти не може.
Не з'ясованою зостається і загибель Ґудзя-старшого. З проломленим черепом 17 лютого 2002 року його доправили в лікарню й намагалися врятувати, але пробувши три доби в комі, він помер, не промовив й слова. Тоді ще живого, але дуже хворого Юркового батька викликали в Житомир, щоб підписав посвідку про смерть, причиною якої буцімто було падіння під час нападу. Вищезгаданий Володимир Даниленко стверджує, що мав приватну розмову з лікарем, який оглядав Юркове тіло. "Так провалити черепа, - сказав той, - можна тільки сильним ударом залізним предметом або впавши головою вниз не нижче третього поверху".
У липні, в день Юркових іменин, до Немильні з'їжджаються його друзі, літератори, художники і просто шанувальники непересічного таланту поліського філософа. Щороку все більше приходить на ці урочистості і місцевого люду.
- Бачачи, які непересічні люди приїжджають відвідати могилу їхнього земляка, - зауважує Олена Павлівна, - немильнянці стали розуміти, що їхній Юрко - видатна особа, гідна уваги і вшанування.
Микола ШМИГІН,
Житомирська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО


Шмигін М. Талант сільського поета Юрка Ґудзя визнали в Італії // Луцьк: Вісник і К. – №20, 14 травня 2009. – С.12

Немає коментарів:

Дописати коментар