Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

понеділок, 1 червня 2009 р.

Дагмара Турчин-Дувірак. Уривок: "Де пролягає межа між українською радянською літературою і літературою незалежної України"

У романі “Око прірви” видатного українського прозаїка старшого покоління Валерія Шевчука, виданому також у 1996 р., знаходимо той же мотив смерті і відродження. Як і в Андруховича, герой здійснює мандрівку на “кінець світу” (чи то у потойбічне царство), що тут репрезентоване далеким островом у болотах Полісся XVI століття. М. Стех вважає, що у втіленні ідеї переродження Шевчук є більш послідовним: його герой, ілюстратор Біблії Михайло Василевич, повертаючись з мандрівки, обирає інше творче покликання. Однак і тут, робить висновок літературознавець, зміна ідентичности є скоріше штучною, а тому не цілком переконує. Під цим оглядом роман Шевчука відображає психіку тієї частини українських інтелігентів, що свідомо обрали нову ідентичність згідно з їхніми політичними та моральними засадами, однак їхня адаптація на глибинно емоційному рівні викликає сумнів.
Врешті, прикладами справжнього переродження, на думку М. Стеха, можуть служити два експериментальні літературні тексти представників нового покоління українського письменництва – “Воццек” Юрія Іздрика та “Не – Ми” Юрка Гудзя. Власне, ці твори засвідчують, що автентичні фундаментальні зміни як в індивідуальному, так і колективному сенсі ідентичности таки насправді відбулися в Україні у середині 1990-х. Ці твори певною мірою надихнули два важливі напрями у сучасній українській прозі вже XXI століття: представники одного, продовжуючи мовні експерименти Іздрика, шукають свій власний неповторний “голос” шляхом асиміляції та трансформації європейських моделей; репрезентанти іншого, відштовхуючись від пронизаної фольклорними мотивами поетичної прози Гудзя, формують нову ідентичність нації, ревіталізуючи багаті джерела української національної традиції.
Доповідь д-ра Марка Стеха не лише викликала велике зацікавлення у слухачів, а й спричинила досить бурхливу та гарячу дискусію, головно щодо оцінки окремих авторів та їх творів. Це ще раз засвідчило, що, з одного боку, в особі М. Стеха літературознавство у Канаді має глибокого і оригінального мислителя, а з іншого, що українська література сьогодні є явищем живим, динамічним та напрочуд цікавим, котре не залишає байдужими сучасних читачів.  

Дагмара Турчин-Дувірак. Де пролягає межа між українською радянською літературою і літературою незалежної України // http://www.infoukes.com/newpathway/24-2008_Page-11-1.html

Немає коментарів:

Дописати коментар