Спочатку була... кома?

Василь ГАЛИНИЧ
СПОЧАТКУ БУЛА… КОМА?

Юрко Ґудзь.
Боротьба з хворим янголом.
Поезії. «Голос громадянина», Київ, 1997. – 80 с.

Боюсь, що в цій рецензійці мимоволі буде повторено чимало зауваг, що вже були висловлені мною шість літ тому – в аналізі першої збірки Ґудзевих поезій «Маленький концерт для вечірнього* хронопа» (1991). Аби не вдаватися до самоцитування, довелося зумисне відректися спокуси ще раз переглянути ту свою рецензію, аби тодішні висновки не тяжіли над враженнями від нової книжки Юрка Ґудзя, названої автором «Боротьба з хворим янголом» (1997).
Передовсім зазначу: жодних сумнівів щодо непересічності і талановитості Ґудзя у мене немає. І то не було, власне, ніколи – від найпершого знайомства із його творами. Але водночас з тим в останні роки важко позбутися не дуже приємного відчуття – і просто як читача, і навзагал, – що з літами автор не мудрішає й не сягає вершин, а товчеться в хіромантичності давно відкритого, пережитого і забутого в літературі; товчеться там, де свого часу наполегливо і щедро потовклися футуристи, імажиністи, перформісти – і свої, і чужі...
Здавалося б, якщо утверджуєш чи намагаєшся утвердити щось нове (чи ж, у нашому випадку, «квазінове») – маєш подбати про те, аби це нове було хоч трішечки зрозуміле іншим. І передовсім: для чого воно? Чи тільки як свідчення того, що автор прагне оригінальності; чи тільки як ілюстрація цього прагнення; чи як ографічнення стилю, жанру і способу буттєво-творчого існування митця (чи співіснування того й того, чи роз’єднаності буття і творчості)?
Візьмемо перше з шерегу щойно поставлених запитань: для чого? Здається, що й сам автор, хоч би як того не хотів, не спроможеться на належну маніфестацію – таку, що задовольнила б і читачів, і критиків, і його самого. Боляче й прикро спостерігати потуги, спрямовані на доказовість своєї талановитості і несхожості, коли вони (потуги) – лише у мало кому зрозумілій грі. Та й навіть не грі, а такому собі заграванні; ось тільки важко визначити, і тим паче важко збагнути: для кого?
Для кого ж, врешті, те загравання?..
Простий (пересічний) читач цього не читатиме, а елітарний – давно вже щось подібне і дуже-дуже схоже читав, і то читав (хай і не вчитуючись наполегливо) неоднораз.
Забавки із словом – що вдієш, коли цим уже нікого не здивуєш! Не кажучи вже про забавки із пунктуацією та іншою «селенціографічною» (як називає Юрко Ґудзь теперішні висліди свого експериментаторства) атрибутикою. Залишається сказати: на жаль, не здивуєш... Бо при всьому – все ж не відмовиш Ґудзю в умінні (і натхненності) в якихось буденних речах та явищах побачити й виокремити небуденне й глибоко філософічне. Але трапляється це (теж – на жаль) рідко: тільки тоді, коли він не ламає, не завуальовує, не заформалізовує. Коли говорить своїми вустами, а не вустами Семенка (як у «Calendarium»-і чи «Депресивній сецесії») чи ще когось. Тоді, коли Ґудзь не зрікається власного голосу, саме й промовляють рядки його поезій чимось пробуджуючим – шаленством, і пружиністю, і пружністю, і достоту здатним не тільки пробудити, а й те пробудження ствердити:

вже окреслене коло
для любові й печалі
вже розчахнуто браму
для шаленців мовчання
вже твої імена невіддільні
від тіла
вже: так довго живем, тільки коси чомусь не сивіють (...)
упокорення днин після Здвиження нерухомістю птахів
спогляданням покинутих крил...
ніч гадючих постав:
глядачем біля них є (чи буде)
Опівнічний Межник
не допитуйсь у мене про нього –
ще не можна не треба не час (...)
від ранкового відчаю –
бо вечірнього чаю
там де слово було
я тебе заховаю...

Галинич В. Спочатку була… кома? // Авжеж! – №34-35, 1997. – С.38
*Має бути: «Маленький концерт для самотнього хронопа»