Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділя, 25 січня 2009 р.

Симфора для Христофора, або бунт почуттєвості

Лесь ГЕРАСИМЧУК

СИМФОРА ДЛЯ ХРИСТОФОРА, АБО БУНТ ПОЧУТТСВОСТІ

Удруге протягом сторіччя, що добігає свого кінця, намагається Україна спинатися на ноги, і вдруге це дійство супроводжується шаленою прорістю літературних маніфестацій, різних за естетичними й філософськими настановами, гучністю молодечого декларування, прагненням звістувати об’явлення власного «Я».
Будь-яким більш або менш влучним назвам прямувань доконче передує яке-небудь «ПОСТ» або «КВА3І»... Головне – аби не так, як було, бо те, що було, пояснити з погляду тієї розумової чистоти, котра прийде чи має прийти взавтра, достоту неможливо. В атракціоні з кривими свічадами може бути сумно, може бути весело, можна навіть обуритися зумисним викривлюванням дійсності, проте в атракціоні немає змоги жити. Нема змоги побачити щось поза стінами, котрі переінакшують на власний копил і ваше бачення, й смуток, і веселощі. Таке до шмиги лише власникам атракціонів, карнавальним мастурбаторам власної порожнечі. Головне, аби хтось їм приплачував болем, хистом, життям. Тільки-но б те все конвертувалось в осяйні обрії для знавіснілих пожирачів людського буття.
Настільки в цьому людоморі поґвалтовано було думку й почуття, що вони породжували лише ідеологічні химери, котрих тепер усе тямковите цурається. Але цуратися такого – діло святе, а от вигетькування думки й почуття, на мою гадку – справа історично приречена, бо думки й почуття належать до відмітних ознак людини.
Ця зламність доби болюче відчутна в творчості Юрка Ґудзя – одного з найпомітніших репрезентаторів київського аванґарду, занурених у трансценденції нашого світосприймання:
...дивись, на дитяче різдво хтось
повертається з лікарні – небесних сховищ для
знетямлених ікарів, для зурочених чужим називанням
— самі ж поміж собою вони зовсім інші:
приречені серед приручених, схожі
на янголів і ящурів одночасно...
Юрко Ґудзь належить до найбільш освічених наших аванґардистів – або трансаванґардистів, як він воліє себе називати, – і тому витоки його образної системи віднайти складно, хоча й простежуються впливи від наших бунтарів 20-х років до Маланюка й Тарнавського.
Помітні також сліди польської сецесії й гурту «Просто з мосту». Видно уважне прочитання французів, як згадував колись О.Білецький про Павла Тичину, дивуючись щодо джерел подібної орієнтації.
Цікавий у автора потяг до летризму. Всупереч усьому тому, що в нас про летризм пишеться, він не французького й не барочного походження. Ідея поєднати космічні, естетичні (або й естетські!) можливості тієї чи іншої абетки, гієрограми, гієрогліфа, тощо для формування зображальних емблем чи комплексів виникла давно й побутувала в довжелезній низці культур «життєвого півмісяця», південно-східної Азії. В Європі XVII й ХVІІІ ст. ця ідея живилася відродженою цікавістю до середземноморської класики, а також популярними розробками емблематичної літератури й різновидами кабалістичної містики. Летризм у Франції, а потім і в інших країнах, з кінця XIX ст. перебував під впливом археології Сходу та естетики гієрогліфів, розпрацьованої Емерсоном. Це – якщо вкласти довгу історію у «дві слові»...
Техніка летризму в Ю.Ґудзя має виразно сучасне українське забарвлення, а естетику з’явлених форм тут означують вияскравлені постіндустріальні обриси.
Одначе тканина цих віршів усталена не лише інтелектуальними первнями: на відміну од багатьох побратимів (і часом усупереч власним теоретичним формулам) поет не виганяє найглибші людські бентеги з творчості. Бо школи теорії – теоріями, а дійсність почуття однаково лишається всесвітньою віссю:
...в темних руках забуття
жінка тримає моє обличчя
моє здичавіле ім’я
наприпочатку зими самовидців
I, насамкінець, хочу згадати ще про дві важливі риси творчості поета: збереження музичності дискурсу (наш аванґард – і вітчизняний, і діаспорний – навзагал цурається цього через засадничу настанову на какофонію або вроджену глухоту до музики сфер) та драматургійних координат у більшості творів. Себто Ю.Ґудзь дарує нам здебільша не принагідні спалахи рефлексій, а сконцентровану драму, що розігрується в поетовому «Я».
Мені здається, що така «симфора для христофора», як висловлюється Юрко Ґудзь, – оптимальний шлях для нашого аванґарду (або трансаванґарду, за поетовим словом).

Герасимчук Л. Симфора для Христофора, або бунт почуттєвостi // Слово i час. – №2, 1996.

Немає коментарів:

Дописати коментар