Осяйні зарубки
За життя ми здебільшого зовсім не усвідомлюємо справжню велич людей талановитих і неповторних... Відмічених Господом. Нам доля рідко дарує щастя стріти їх на своїм шляху. Зате, раз зблизившись, уже нізащо не розминутись з ними, хай і в тихій, вдячній пам'яті.
Таким був Юрко Гудзь.
І, певне, зовсім не має значення до кого він звертався листовно, з ким розмовляв
подумки - важать великі слова, в яких просвічує світла та, на жаль, беззахисна і ранима душа, яка так ясно зорила глибоку мудрість печальних прозрінь зовсім інших сутностей.
5.ІІ-2002 р.
Доброго дня усім ахтіярцям і немиленцям у Торонто!
Продовжую листа, розпочатого батьком і Толіком. Й щиро дякую за Ваші листи, за малюнок Асі, – з пейзажем, побаченим увісні, за Твої, Раю, розповіді про ваші з Сергієм поєдинки з башнями для вимірювання швидкості вітру. Це ж така дивовижна стихія – вітер, з ним треба бути дуже обережним, – так само, як із вогнем. Коли вони, ці стихії, відчувають людину, сприймають її за свою, тоді починаються дивовижні речі! Колись я розповім, – спробую записати, – свої вечірні розмови з вогнем у Ольчиній хаті, навпроти відчинених дверцят розтопленої плити..
А щодо виходів за межі страху, під захист священних сил і престолів, то в мене вони відбуваються не так вже й часто... Та все ж... Один із таких виходів («ісходів») стався учора, коли я пішки ходив - крізь Ягоденський ліс - на Десету, до Случі.. Річка вже вийшла з берегів, велика крижина пливла за течією, з Гори було видно, як між Рогачевом і Киковою поволі, за край неба, ховалося червоне сонце... Від весняної води йшло таке могутнє дихання, й така тиша стояла довкруги, що я скинув шапку, підняв угору обидві руки (долонями навстріч призахідному світлу) й мовчки, подумки, не заплющуючи очей (бо жаль було проґавити бодай мить того сяйва), почав повторювати коротку молитву, найчастіше вживану в ісихастів: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий спаси і помилуй мя грішного...» Й вже згодом, коли на небі зосталися лише рожеві й золотисті смуги, я раптом згадав, що саме так розмовляти й спілкуватися з надвечірнім сонцем учив мене старий голуб'ятник, який нині розводить своїх голубів на Кінбурнській косі, виводить там нові породи цих птахів, – завдяки вітровим потокам, які дмуть саме там... А познайомився з ним у Житомирі, вдома в Євгена Концевича, гарного новеліста й теж давнього «крилогона» – того, хто в небі ганяє голубів, хоч і прикутий до ліжка більше тридцяти (п'ятдесяти - ред.) літ.. Отож, той кінбурнець говорив тоді, що сонце, коли воно заходить, має найбільшу силу, бо ж то не просто сонце, а відображене світло Всевишнього, й коли воно вже не сліпить очі, то треба знайти тихе і чисте місце, стати до нього лицем, піднести вгору долоні, й не покидати того місця ще хоча б хвилин десять-п’ятнадцять після заходу сонця, – поки на небі вечірньому все ще триває світіння...
Таке місце можна знайти не лише в лісі, чи на Горі, а й на балконі власного будинку, – головне, щоб стіни і мури не затуляли того світіння.. А буде таке місце, то й сили, престоли, і янголи-охоронці вже не покинуть вас...
Ася, а Твій пейзаж зі сну і справді дивовижний, а в чомусь ще й віщий, спонукальний, – тобто, звернений до Тебе з певною звісткою, меседжем, як нині кажуть.. Вона, ця вість, захована, як мені здається в фіналі сновидіння – коли пейзаж починає перетворюватися, видозмінюватись, а горизонт – підніматись... Себто: треба піднімати свій горизонт свого власного бачення і сприйняття світу. Він у Тебе, поки що, лиш на рівні весни 1968 р. – травневої студентської революції, в Сорбоні, – проти так званого «общества потребления», з їхніми барикадами в кампусах і гаслами: «Будьте реалістами – вимагайте неможливого!»
Так, цей протест був необхідний. Але треба йти далі... Бо зупинившись, зациклившись тільки на критиці існуючого стану речей, можна втратити найважливіше, – своє власне місце, своє особисте зусилля в наближенні майбутнього Преображення-перетворення втомленої й зношеної матерії в незнищиме – всепам 'ятне світло.
В наступному листі перешлю, якщо знайду сторінку-дві з енцикліки (послання) Іоанна-Павла II, де він пояснює, чому людина має з терпінням і вдячністю сприймати щоденні тяготи, пов'язані зі здобуванням хліба насущного.. Без них, без цієї праці закривається доступ і до хліба небесного, людина впадає в гріх гордині й саморуйнування.
Але в Папи Римського про це сказано красивіше, переконливіше, аніж я переказую.
А влітку, дасть Бог, буде можливість вже не увісні, реально зустрітися нам у немиленському (чи - балаклавському, мангупському) пейзажі..
Вітаю Вас з майбутньою весною, зі святом Стрічення до якого зостався всього лиш тиждень -14 лютого це свято!
Будьте веселі й здорові! Пишіть!
РS. Раю, а з батьком усе більш-менш нормально, – не голодний, не обірваний, трохи ще потепліє, то ми з Толіком самі все перевиперемо і просушимо на сонці...
Юрко
5 лютого 2002 року
Немає коментарів:
Дописати коментар