Євген КОНЦЕВИЧ
ЗЕМЛЯКУ ПРО ЗЕМЛЯКА
Добридень вам, дорогий наш п. Ярославе!*
*Ярослав Гончар – молодий укр. критик, перекладач
Щиро дякую за книжку Юрка Ґудзя, дуже тішуся, що молоді земляки утверджуються на такому достойному рівні, якого «Боротьбою з хворим янголом» допнув Юрко Ґудзь.
Зізнаюсь відразу, те, що Ви, пане Ярославе, хочете почути про цю збірку саме мою думку, не стільки лестить, скільки дивує і навіть ставить у непевне становище: я ж і не критик, і не поет, всього лише – настроєвий споживач, тобто сякий-такий читач поетичних збірок; тому саме під цим кутом я можу спробувати на Ваше наполягання висловити деякі думки, що зринули в мене під час перегляду «Боротьби з хворим янголом» Юрка Ґудзя.
Отже, як сповіщають довідкові анотації, Юрко Ґудзь – поет, який народився на Житомирщині, а нині мешкає в столиці України.
Наш земляк, він зачепив моє читацьке око ще тоді, коли вперше вроздріб з’явився в періодичній пресі, зокрема і в редагованому Василем Врублевським «Авжежі», не помітити цього чітко виокремленого в амбітно-модерновому макіяжі поетичного обличчя просто неможливо було, яскраве, воно з першого ж погляду викликало цікавість і очікування на перспективу...
І Юрко Ґудзь справді тих, хто на нього покладав надії, не підвів під пень, коли пішов до читача вже оптом – поетичними збірками, чудовою прозою, стало ясно, що це покликанець сьогоднішнього нового часу.
Зі своїм власним обширом:
«на вустах невгамовного – там,
на вустах невимовного – тут,
на вустах невигойного – скрізь..»
(зб. «Боротьба з хворим янголом», с.7)
Зі своїми власними володіннями:
Володаря Осінніх Перельотів, –
Там, де на білій площині
Прямокутної стелі застиг,
Розширений моїми зіницями
Безгучний вибух,
Про неймовірну силу якого свідчать
Спотворені мегатонами німих
Почуттів обличчя
Мовчазний плач
Мовчазний сміх
Мовчазний страх» (с.39)
Зі своєю авангардовою сучасною зброєю, чи точніше б – зі своїм новітнім поетичним інструментарієм і технологією «приручення слів невимовного» (с.19) та подолання впертої віддаленості мови чи найменшого семіотичного знака і прагненням вирватися у високий вокаліз, власне, тут небагато немало – сушиться голова про звільнення від самого слова:
Ось чоловік, що надвечір звільненою від щоденної і щонічної ноші рукою пробує написати слово...
Хоче вивести слово ВОДА, а виходить ВАТА... Неможливість щось комусь розповісти перетворює всі лексичні зусилля на вправи для скриптора глухонімого (с.21 ).
Маємо також споконвічне і лише сьогодні Юрком Ґудзем для себе відкрите поетове бажання – бути понад часом і понад простором, бути поза часом і поза простором: «гір унд дорт» (с.7), а вже читачеві залишається самотужки осягати, де там поза, а де там понад...
Юрко Ґудзь з тієї генерації, яка без напруги й боротьби, цілком природно, за велінням реальної дійсності вільно вдихнула істини, які попередникам давалися неймовірно дорогою ціною, ці істини настільки хрестоматійні, що й виголошувати їх зараз, здається, непристойно: осереддя поета – не політичне, не соціальне, не етичне і навіть не моральне, бо життя завжди дужче будь-якої моралі й етики, – поет то вічний проклянець на пошуки суті й природи не стільки слова – як суті й природи явища, події, речі – життя, благодатний час дав цій щасливій генерації зовнішню волю мислити, відчувати, говорити й творити без цензур, без тиску й присилування...
Але обранці часу, то ще не гарантія, що вони міцно вхопили його за бороду, швидше він їх може хватати, як шуляк, час завжди опертя, ненадійне й лукаве. Наскільки ж це стосується Юрка Ґудзя?
Поетична стихія його – то якась рокована часом закодованість між вже і ще, пливти між магічними лівим і правим, між берегами, саме напівдорозі між ними: непідвладним і скореним, чорною темрявою і ріжучим блиском, глухим шелестом і вибухом, невловимим дотиком і нестерпним болем, невимовним і чітко визначеним і т. ін.
А що ж наш час, кажуть, він маргінальний, теж перехідний, на межі між чим і чим? І якби поети не прагнули позапросторовости і позачасовости, часова потуга все ж накладається на поетичну стихію, точніше сказати, силою ґвалтує її, але досить вибірково. Скільки ж то безплідних поетичних душ розпачливо і заздрісно вигукне:
– Не з моїм то щастям... а в неї ще й чоловік є...
Юрко Ґудзь не в цьому хорі, він серед вибраних часом. То ж і потрапляє в такі жарти: «нові українці» – символ нашої доби купують собі стільки речей, часто нікому непотрібних, що не мають у власних головах стільки слів, щоб назвати ті куплені речі; а в Юрка Ґудзя:
Слів для того,
Щоб ними означити побачене й відчуте
У мене не було... (с.59)
Це зізнання поета і характерне, і красномовне, тому я не бачу, щоб збірці «Боротьба з хворим янголом» загрожувало читацьке розхапання на цитатники замашних словесних мухобойок, і не з причин того, що поезія Юрка Ґудзя не для багатьох уже в силу своєї авангардовости, а тому, що поет не обтяжує себе клопотом творення свого яскравого слова; і це дивує: маючи таку потужню оптику бачення й проникнення поет не дбає про адекватну їм власну мову, він воліє ліпше залишатися серед «зурочених чужим називанням» (с.23). Навіть якщо це й виправдовується чи пояснюється прагненням поета, творячи свій світ, звільнитися від осоружного слова, то, очевидячки, звільнення це можливе лише за умови, якщо надійно застовпити міцним власним словом бажаний простір невимовного чи неохопленого людським словом... Так і сам Бог робив, створюючи цей світ, спершу огородив його власним Словом...
То вже значно пізніше наш геніальний український скульптор, ставлячи поруч кілька скульптур, вражав світ не стільки самими скульптурами – творами своїх рук, скільки тим дивним нерукотворним простором, що виникав між його шедеврами; а вже зовсім недавно, в наші дні, один політик лаштувався без парасольки проскакувати сухим між краплинами дощу; припускаю собі, що з цього ряду, з цієї природи і авторське прагнення в мовчанні знайти безсловесну, а як пощастить, то й зовсім невимовну словом суть між комами, між крапками, між рядками, тобто в міжряддях і між ряднами, між ножами, як видно і цитати:
Біле вино і чорне віко –
Береги й обереги
Земної жаги:
Поміж чорним і білим
Твого поміжніжжя:
Ніжніше тихіше мовчи... (с.65)
Це що, коли в кожній її руці – ніж міжніжжя?.. Трохи навіть страшно...
Але найінтимнішої лірики Юрка Ґудзя но оминути... Як бачите, Ярославе, я навмисне не говорю еротична чи сексуальна лірика, бо в поета як такої чітко жанрової, мені здається, не означено, майже й нема.
Є епізоди, спалахи, наближення до «трахтенберської» теми, а оскільки все поетом відчувається й сприймається в стриманих напівтонах між невимовним і недоконаним, – його ці «перетрахування», так би мовити, поетичні оргазми – не вселенські нестримні вибухи прорваної греблі з бурхливим стіканням у солодке звільнення, то, швидше, приглушене чихання чи кахикання серед ночі, а «як розвиднеться, – кажучи поетовою мовою,— лишається прокислий запах сперми...» (с.61) і нічого тут не скажеш, хоч і не естетичний, але сильний аромат, аж у носі крутить. Звичайно, на кожного носа не догодиш, тим паче, якщо він стромляється не в свою справу...
І все ж, не змовчу про гірке. Поету такої амплітуди замаху, якою дужий Юрко Ґудзь, отарний інстинкт і внутрішня несвобода – дуже ненадійна підмога.
Почну з назви книжки; за радянських часів поетам яшкатися з янголами не дозволялося, тепер же, пастух – його величність час відчинив ворота отарі й дозволив – напустив поетів на янголів – святих посланців, заступників та оборонців... і наші поети вшкварили за янголами бідними і хворими, аж курява задиміла: «Анголи і тексти», «З янголом на плечі», «3 янголом на печі», «Янголи в хворому небі», «Боротьба з хворим янголом» і т.д. А житомирянин, крім усього, називаючи своє поетичне видання, мав би за обов’язок ще й знати, що в Житомирі вже виходила в світ поетична авангардова збірка «Ангелы возмущения».
І повірте, пане Ярославе, це не дріб’язкова моя в’їдниця, то вболівання за досить суттєве, з першої ж фрази поетової книжки читачу привноситься настороженість: усі за янголами і наш туди ж, бо дозволено... і скільки тоді тут щирості? І вже й не дуже хочеться розкодовувати собі поетів вишуканий, але замацаний образ...
Щось як у тієї співачки: у неї божественний голос, вона співає божественно піднесену мелодію, закликаючи мене до чистоти, до каяття, до Віри і Бога...
Але в неї божественний і звабний, майже до пупа відкритий бюст, в гріховну розчелину якого ось-ось має провалитися золотий хрестик-розп’яття на золотому ланцюжку, що звисає з лебедино розкішної оголеної шиї... І я, слабовольний і грішний, оглушений цими розкошами не чую божественного голосу і заклику до каяття, я пригадую, що тоді, як артистам не дозволялося привселюдно носити натільні хрести, ця ж співачка, чи може зовсім інша, значно молодша і вродливіша, виходила на сцену в довгій-довгій сукні з коміром, як хомут, і аж під вуха, а на цьому хомуті, наче на супонній сириці теліпалася п’ятикутна зірка з серпом і молотом, на лівій чи то правій, пардон, цицці співачки мідним золотом вилискував профіль лисого а чи вусатого вождя – тавро лавріятства...
Пригадував, пригадував і знову ж пригадав, ще хрести та бюсти в таких кордонах недавно ж тільки дозволені, і тому вибачив співачці мою контузію, але божественного співу вже не чув...
Так само і з нашим поетом...
Що ж до внутрішньої свободи поета, зокрема етичної і естетичної, то скоріше зачепила мене його несвобода внутрішня... як я натрапив у збірнику на вірш:
CALENDARIUM
Сутностей надприсутніх
Понеділки, понеділки, понеділки
.....................................................
вівторки вівторки вівторки
.....................................................
і таке інше... Мені вже не допомогли ані мовні маргіналії – крапочки між рядками, ані ритмопорухи хронотопів, ані множинний рахунок днів, ані навіть засаднича, як назвав її сам автор, сіленціографія – я, читач давній, пригадав і публікації Миколи Холодного, і ще древнішого – Семенка... і вже до вірша і до коментаря Юрка Ґудзя мені стало байдуже. Я переконаний, що в моєму і Вашому, пане Ярославе, відривному календарі вічний вірш цей: Понеділок, Вівторок, Середа, Четвер, П’ятниця, Субота, Неділя... з найглибокодумнішим коментарем у світі, і не тільки для мене з вами...
Отже, пане Ярославе, на Ваше прохання маєте халепу читати оцю писанину, самі ж напросилися...
То і є думки, що виникли під моїм тім’ям по читанні поетичної збірки «Боротьба з хворим янголом», не певен, що вони безпомилкові: оцінка мистецьких вимірів – завжди річ суб’єктивна, та й досить невдячна. Єдине, що гарантую, це – щирість, як у того кухаря: за смак не ручався, але завжди мав гаряче...
Якщо і є певний нахил у бік старечого бурчання, то це тому, що я щиро вірю в яскраву літературну долю нашого земляка Юрка Ґудзя.
Завжди шанобливо і з приязню до Вас.
Вересень 1997
Концевич Є. Тутешня кава. // Косень. – №1, 1999. – С. 42-45.
Концевич Є. Земляку про земляка // Тутешня кава. – Ж., 2000. – С. 161-169.
- Поетичне братство Юрка Ґудзя
- Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).
Немає коментарів:
Дописати коментар