Галина Малин. «Там дивно, там тихо, там гарно...»

Галина МАЛИН

«ТАМ ДИВНО, ТАМ ТИХО, ТАМ ГАРНО...»

Кілька століть тому з-під Умані на Полісся царська влада переправила три сім’ї бунтівників. Оселилися вони на хуторі Полонському і згодом куток їхній одержав свою назву – Уманці або ще Манці. Серед трьох непокірних тодішній владі родин одна мала прізвище Ґудзь. Із того часу, за переказами, й оселилися Ґудзі на новоград-волинській землі. І всі вони, по суті, – немиленці. «Де Ґудзь – там і Немильня», – ще й досі кажуть у тутешніх селах. А Немильню свою жителі (і Ґудзі теж) називають посвоєму – Немиленці. З наголосом на другому «е», тобто люди, які перебувають у немилості. Але люблять вони його, цей куточок з піщаними землями, соснами і високим небом, так, як ніхто чужий не полюбить.
У цьому переконалися й житомирські літератори, які нещодавно побували тут, у краях де залишилися пракорені роду, який дав Україні та Житомирщині поета й творця з незвичною, складною долею – Юрія Ґудзя. Минає четверте літо від його трагічної смерті, але на вулицях обласного центру, де він жив останні два дні й де його знайшли непритомного, неначе й досі живе дух Поета. Його ім’я шанується особливо в колі молодого літературного племені, яке Юрко виводив свого часу за руку в світ письменства. А в Немильні залишилися, стара хата, в якій писалося йому найкраще, могила поета, батькове й неньчине поховання. Сестра Рая, котра мешкає нині в Канаді, поставила на місці вічного спочинку брата гарний пам’ятник: розгорнута книга, на сторінках якої летять лелеки і ясніють слова: «...будемо разом в тихій пам’яті Бога...», мольберт. З гранітного листка дивиться своїм знаменитим ґудзівським поглядом молодий Юрко.
Житомирські поети Тетяна Шабодей (корені прадідівські якої теж, до речі, з Немильні), Марія Рудак, Наталія Шеремета, літературознавець Ольга Карагедова зустрілися в школі, де вчителював Юрко Ґудзь, із вчителями та учнями. Багато хто з педагогів – Зоя Марчук, Олена Ґудзь та журналістка редакції районної газети Леся Ґудзь – пам’ятають письменника і згадують його щиро, сердечно:
– Коли Юра приїжджав до нас у село, то до глибокої ночі віконце в його хаті світилося. Казали немиленці: «Світиться – Юра вдома, пише».
– За ним діти бігали завжди табунцем. Він викладав історію, а з учнями ще поза уроками займався: вчив їх малювати, книжки їм читав, зацікавлював історією села...
– У нашій школі в бібліотеці, зберігаються ті книги, що він для себе збирав, – з філософії, історії козацтва. Є й стенд, йому присвячений...
– Ще в ті непрості часи Юра нам розповідав, не боячись, про українські святі символи – прапор, тризуб...
В одному з класів, де й знайшовся стенд з творами, біографією і портретом – замислений поет дивиться на земляків, – пройшла імпровізована поетична репрезентація-спогад про нього. На зібрання завітав брат письменника Анатолій, колишній воїн-афганець.
Гості читали поезії, присвячені Юркові, згадували про зустріч з ним, що для них стали своєрідним духовним відкриттям у житті. На завершення декламували свої перші поетичні рядки наймолодші немиленці й серед них – Марійка Шиловець (теж із роду Ґудзів)...
Відвідали житомиряни могилу поета, пом’янули його, зайшли до хати, де народжувалися його твори, де він знаходив спокій і гармонію душевну хоч на якийсь недовгий час; помилувалися церквою, про яку він згадував не раз («До відчинених воріт немиленської церкви...») – і наче почули в тиші, як б’ється серце сина України і Немильні, – таке гаряче, як липневе Сонце над селом... І згадалися його слова: «Крізь померки тіла душа повернеться в Не-ми (тобто в Немильню): там дивно, там тихо, там гарно...».
с.Немильня
Новоград-Волинського району

На знімку далеких сімдесятих років з родинного альбому: Юрій (праворуч) та його брат Анатолій з матір’ю Вірою Костянтинівною.
Малин Г. «Там дивно, там тихо, там гарно...» // Житомирщина, 26 липня 2005.