Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 1 лютого 2009 р.

Олег Левченко. Глеки споминів. Юрко Ґудзь у літературних осередках Житомира 1999 - 2002 рр.

Олег ЛЕВЧЕНКО

ГЛЕКИ СПОМИНІВ
Юрко Ґудзь у літературних осередках Житомира
1999 - 2002 рр.

Час минає, деталі спогадів із пам’яти потроху стираються, виникає потреба записати ту крихту життєвих митей, що довелося провести з Юрком Ґудзем. Можна не раз зустріти сталий вислів, що закріпився за Юрком: «наставник творчої молоді Житомира», виникає зрозуміла необхідність описати, чим саме він став близьким для нас.
Головуючи в Мистецькій ґільдії «Nеабищо», я дізнавався і брав активну участь не в одній літературно-мистецькій події Житомира, тому й розумію необхідність зібрати в одно мої спогади для сучасних та майбутніх пошанувальників і дослідників Юрка Ґудзя.

1. Юрко на засіданнях літстудії імені Бориса Тена.
Юрка Ґудзя завжди чекали, як такого, що принесе казку. У тій казці буде не вузьке літературне життя нашої області, а ціла Україна. Валентин Болеславович Грабовський завжди повідомляв про те, що має прийти Юрій Ґудзь, попередньо дізнаючись про приїзд, або тимчасове перебування Юрка в Житомирі. Коли приходив Юрко, для пожвавлення літературного обговорення, В. Грабовський обов’язково запитував: що нового у Києві, що нового на книжкових поличках (не тільки українського письменства), чого ми не знаємо, ...а що Юрій може сказати на щойно прочитані вірші?.. І на цьому літературному острівці, Юрко, якось віднікуючись, бо до ораторських здібностей схильним не був, стане й, не дозволяючи собі когось образити, затинаючись, змалює казку. Чому казку? Тому що моя уява малює його спокійну, трохи схвильовану мову оповідача, як казку. Ми знали, що якогось чергового літературного засідання, буде Юрко і здивує черговою цікавинкою, скромною, можливо, в кількох словах, але яка обов’язково западе до душі.
Юрко Ґудзь ніколи не вимагав від інших помітної уваги до своєї персони, та за такої зовнішньої скромности, внутрішньо був досить відкритим, щоб хтось не помічав його. Несподівано з’являвся під час проведення літзасіданнь і, обмінявшись з кимсь тихою розмовою, так само «незримо» зникав. Як правило, на літстудіях сідав поряд із Анатолієм Сіриком. Надаремне В. Грабовський заохочував Юрка до гучних промов, дебатів – він залишався загадкою. Образ Юрка набув повноти лише після його раптової смерти. Коли і де б ви не згадали Юрка Ґудзя, чутимете лише позитивне.
У 1999 році я вперше підійшов до Юрка з першою власною поетичною збіркою. Він, довго не роздумуючи, дістав для мене свою ¬¬– «Боротьба з хворим янголом», виправдовуючись: «Вона трохи промокла в дорозі, то не зважайте... а також на деякі друкарські помилки». В інтонації прозвучав натяк почути думку від прочитаного. З часом я її сумлінно прочитав, як на той час я робив із кожною подарованою мені збіркою, і за суттю віршів відзначив для себе експеримент автора з формою. Лише кількома роками пізніше я відкрив для себе місткий текст із колосальними душевними переживаннями автора.
Удруге близька розмова з Юрком відбулася у Новограді-Волинському на дні-пам’яті Лесі Українки «Лесина плеяда» (26 лютого 2000 р.). Юрко мав підготувати стислу інформацію, про цей захід, для кількох літературних видань. Пригадується, як він уточнював назви пісень, що виконувалися, бо в кінцевих рядах, де ми сиділи, ведучих ледь було чутно. Тоді мене здивувало, що Юрка, який має таку аванґардову збірку, на той час єдину прочитану мною з його доробку, цікавить народний фольклор. Після загибелі Юрка я довідався, що свого часу він робив експедиції по рідних краях, записуючи народні пісні. Того літературного вечора, я згадав про подаровану мені збірку «Боротьба з хворим янголом» і назвав кілька віршів, що мені сподобалися. Два з названих, були відзначені на Міжнародному поетичному конкурсі в м. Тріуджо (Італія, 1994). Також привітав від себе нещодавню відзнаку Юркових творів у журналі «Кур’єр Кривбасу». Юркове ставлення до таких «лавр» було досить спокійне. Не відаючи про преміальну частину цієї винагороди, він висловив надію «хоча б щось отримати».
Ще один яскравий епізод. За головування обласною літстудією В. Грабовського, відбулась презентація першої поетичної збірки Юрія Малихіна «В автобусі життя». Того дня зібралось напрочуд багато людей, як згодом виявилося, третину яких складали однокурсники Ю. Малихіна. Презентації таких збірок проходили за звичним сценарієм: спочатку слово брав В. Грабовський, потім автор читав свої твори, згодом: бажаючі відгукнутися – коротко відгукувалися, як правило з кількома незначними побажаннями. Критичний блок складався з двох частин: надавалось слово тому, хто задовго до презентації штудіював збірку (за планом В. Грабовського, така людина мала відзначити позитивні сторони виданої книжки) та «посутньою критикою» Анатолія Сірика. Підсумкове слово, в якому переважали побажання чергових творчих злетів, В. Грабовський мав за собою. Тож все йшло, як «по писаному». Та після сказаного А. Сіриком, почався страшенний опір зі сторони однокурсників Ю. Малихіна. Боронити критичну оцінку Анатолія Сірика став Юрко Ґудзь, висловившись досить просто та влучно: «Я був у багатьох областях де відбуваються подібні засідання... Знаєте, так само пишуть і там! У чому новаторство?..» Одноманітність засідання переросла у досить гостре протистояння: однокурсники Ю. Малихіна говорили про актуальність виданої збірки, наполягаючи на виправданості будь-якої літературної творчости: «на все є свій читач», а опоненти – про досить ранню претензію автора «на серйозну літературу» незрілими віршами. Зі сторони це виглядало дещо смішно: «різні вагові катеґорії». До якої бібліотечної полички належитиме ця збірка пояснив присутній на засіданні Володимир Білобровець – поетичне аматорство, і коли вже ця збірка видана, із літературного погляду варта лише наочного вивчення подібних художніх зразків.
У пізніші часи, коли я мав більше часу спілкуватися з Юрком Ґудзем, він мимохідь обмовився щодо назви збірки Ю. Малихіна «В автобусі життя»: життя – це щось світле, а автобус має сталий образ, пов’язаний з рейсом районного сполучення. Ці два світи не можуть бути поетично сумісними, художньо вдалими.
На прикладі інших книжок Юрко завжди намагався віднайти та пояснити поетично-мистецьку ориґінальність, доцільність, авторську неповторність.

2. Маївка.
Окремою історією хочеться виділити ще один фраґмент із життя літературної студії – маївку 2000 року, яку В. Грабовський вирішив провести на природі, за пішохідним мостом «Мірабо» парку ім. Гагаріна, на одній з галявин, під великим гіллястим деревом.
Збори почалися десь за годину раніше традиційного часу, біля обласної бібліотеки. В. Грабовський у вишиваній сорочці, разом із ним двійко людей, нині яких не пригадаю. В. Грабовський чимось сильно стурбований, кудись потикається, але далеко не відходить. Поведінка, як для нього – неадекватна, питає нарешті: чи є в мене нитка з голкою. Принаймні я нитку з голкою ніколи із собою не ношу, тому для мене це питання видалося чудернацьким і я відказав, так як є, на що він страждально показав червону шнурівочку з кутасиком, що мала прикрашати, за своєї там відсутности, край комірця вишиваної сорочки. Саме це йому не давало спокою й місця. Тоді ж ще хтось підійшов до нашого гурту, в кого теж не виявилося нитки з голкою. Зникнувши на 10-15 хвилин, В. Грабовський ішов уже задоволеним і як мовиться – при параді. Тоді ми рушили. Усі знали, що по дорозі до нас прилучиться ще один гурт, у якому мав бути Юрко Ґудзь. Чималенько стояли наприкінці пішохідного моста парку Гагаріна – Юрка, як і ще декого так і не дочекалися. Ждати було досить і ми пішли на галявину. Пригадується, були Володимир Лясковський, якому В. Грабовський тоді дав власну рекомендацію до НСПУ, Тетяна Сливко, яка читала поему про життя русалок, химерний Олександр Кулеш, Анатолій Сірик, Галина Руссу, Анатолій Клюско (районний поет «із власним транспортом») та дівоча юнь. Розпалили багаття, галуззя виявилося вологим, поклали картоплю, та поки всі читали, з-за обрію випливла чорна хмара, вочевидь недоброзичливого характеру – картопля мала всі шанси недопектися. З одного боку файно гріло сонечко, з іншого – сунула хмара і всі потроху починали зважати не на поезію, а на неї. І тут, на хвилі нашого найближчого настрою – зібратися й піти – з’явився Юрко Ґудзь. Мене особисто здивувало: як він взагалі нас знайшов, серед тих багатьох компаній, що прийшли на маївку. Цікавим жестом Юрка, додати до відпочинку певного настрою, була із собою пляшка білого вина, але пропозиція її розпочати, як і допекти картоплю надійшла від В. Грабовського: хутко переїхати до когось на квартиру. Я на те «продовження» не пішов – «жигулі» А. Клюска вмістили обраних... Якщо не зраджує пам’ять, зі слів Г. Руссу, картоплю допекали «на хаті» В. Грабовського.
Чому я вирішив пригадати цю історію? По-перше, змалювати історію довгожданої зустрічі з Юрком. По-друге, коли в день трагедії Юрка забрали до лікарні, прозвучала думка, що його знайшли п’яним. Можливо, підставою для цього твердження був переказ свідка – чергового міського військомата, як Юрко намагався звестися і міг ступити лише декілька кроків. Та аналізи перебування у лікарні та висновок медичного розтину не засвідчили цього факту. Ті, хто знав Юрка, одноголосно стверджували та стверджують: Юрко, якщо і брав до рук чарку, то лише символічно. Виразка шлунка не дозволяла йому випити навіть скромну порцію міцної кави. А з мого боку, ця історія з пляшкою – єдиний випадок, коли Юрко був причетний до неї. І, по-друге, якщо коли-небудь Юрка бачили на літературному святі, то на гамірній неофіційній частині – мало хто пригадає.

3. Ідеї ніколи не вмирають
Восени 2001 року Юрко помітно осів у Житомирі, частіше почав приходити на літстудію ім. Бориса Тена, спілкуватися з молодими, щось пропонувати, організовувати. Я міг частіше бачити його в обласній бібліотеці, як правило, у краєзнавчому відділі. Літстудія під керівництвом В. Грабовського почала слабнути, політика проведення засідань головою студії викликала непорозуміння. І ось одного буднього дня, Юрко Ґудзь запропонував мені та Іллі Стронґовському прийти на літературне засідання, яке організовує він сам. Це мала бути друга неділя кожного місяця, десь о 15.00 годині в залі проведення традиційних засідань літстудії. Власної назви ці зустрічі не носили і спроб як-небудь «оречевити» їх – не було. Як пригадує Стронґовський зі слів Ю. Ґудзя, засідання проходили в тестовому режимі. Це зібрання мало виглядати, як альтернатива літстудії В. Грабовського, значних претензій до неї не висувалося, а просто хотілося – окремо. Такі засідання, починаючи з вересня, пройшли протягом трьох місяців. У листопаді, коли В. Грабовський склав повноваження голови обласної літстудії, Юрко заступив його місце, в грудні провівши перше засідання.
Що я почерпнув від особистого спілкування з Юрком на його студіях? По-перше, Юрко ніколи не нав’язував свого літературного погляду, по-друге, завжди надавав право бути комусь у центрі уваги, по-третє, коли пропонував оцінити літературні зразки, то завжди мав наочні приклади, приміром, це стосувалось одного із засідань присвяченого зоровій (візуальній) поезії. Був надміру повний творчих ідей, не тільки літературних але й орґанізаційних планів. Горів ідеєю перейменування пам’ятників старої ідеолоґії на сучасний лад.
Пам’ятник Володимиру Леніну на пам’ятник Поля Верлена, навіть вбачав не лише зовнішній але й поетичний збіг імен у незначному скороченні імени й прізвища вождя світового пролетаріату В[ер]лен. Приховавши кілька літер буквами «ер» і дописавши ім’я Поль. Непоганий мистецький хід. Житомир почав би увіковічнювати світових класиків.
Пам’ятник, що уславлює визволення Житомира від німецьких загарбників у вигляді танка, який стоїть на площі Перемоги, мав би з легкістю уславити однойменний японський віршований розмір, і всього нічого – переосмисливши значення. Нехай у мистецьких колах ця площа носитиме іншу назву, ніж офіційна. Ця ідея була здійснена, не орґанізаційно, а написанням «утки» до одного з київських видань про проведення такого заходу. Коли Юрко ділився цим організаційним проектом, то змальовував сценарій наступним чином: не обов’язково багато людей, достатньо маленької групки молодих літераторів, обов’язково має розпочинати трубач (тромбон або саксофон), після цього зачитати декілька віршів цієї форми…
Перейменування пам’ятника академіку С.П. Корольову на пам’ятник Казанові. Юрко казав: «Подивись уважніше, у академіка явно щось недвозначне виглядає зі штанів?» Парадоксально те, що штанів там ніхто не розгледить, поки Юрко наочно не показав на пам’ятникові той «символ Казанови»… Переповідаючи знайому мені історію про відбиток бубнової карти на спині цього ж пам’ятника, горів бажанням зберегти деталі маловідомої події в художньому тексті.
Також Юрко ділився можливістю проведення «Виставки однієї картини з одним глядачем» за наступним сценарієм: простора кімната із голими стінами, висить картина, у ту кімнату впускають пересічну людину (можливо, бомжа), неподалік стоїть столик із символічною їжею, поведінку цієї людини знімати прихованою камерою. Що ж робитиме вона, як ставитиметься до одної-єдиної картини?..
Якось ми повертались удвох із Ю. Ґудзем з чергової літстудії (В. Грабовського). Заходили на “Укрпошту”, що на Михайлівській, там Юрко забрав листи зі своєї абонентської скриньки. Потім йшли Київською у бік вокзалу. Не доходячи вул. Східної, Юрко, попрощавшись перетнув навпростець проїжджу частину і попрямував у двори хрущівок. Дорогою Юрко ділився враженнями редакторської роботи з текстами, які йому доводиться здійснювати, приміром, однієї переможниці якогось конкурсу в номінації проза “із такими любовними сценами!.., але з такою слабою стилістикою!..” Любив жартувати, як автоматичний перекладач RutaPlaj з російської на українську в тексті: “она билась кулаками об подушку” видає подію в іншому значенні – “вона билася куркулями об подушку”. Як фахівець залучався до оцінки конкурсних робіт “Золотий бабай” і “Коронація слова”.
Юрко не мав схильности вихвалятися своїми уміннями та пишатися своїми досягненнями, ніколи не говорив зайвого, лишався виваженим і лаконічним.
У той час, ми з Ромцем Здориком видали поетичну аґітку, яка б мала нас трохи розкрутити. Там було вміщено декілька авторських афоризмів та запрошення пересічного житомирянина на літературні засідання «Nеабищо» (на той час наші зустрічі не носили цього ім’я, а проходили від ЖОО СТМУ «Liga ArtiS»). Цю аґітку, яку ми з Ромцею розклеювали по місту, при нагоді показав Юркові, він, примружуючи очі і водячи по тексту аґітки пальцями, явно оцінюючи дизайнерський хід, сказав, що, власне, він зробив би інакше; із характерним Юркові запинанням, він «бачив» та не зміг пояснити своє бачення словами.
Таке враження, що Юрко і не народжений був реалізовувати себе у цих химерних задумах, він просто у той час хотів спробувати себе в чомусь новому, що трохи виходило за межі власної самотности. Коли я заходив на чашку чаю до Тетяни Пишнюк, вона зауважувала в розмові зі мною, що Юрко Ґудзь ходить з ідеями, які неспроможний (сам) реалізувати. Мабуть, він належав до лідерів-зачинателів, які дарують мистецтву формули-щастя, які треба щоразу втілювати в життя, щоб не почати «жити в зворотньому напрямку».

4. Драматичний театр.
Спогад належить до 26 жовтня 2001 р. Випадково зустрів у місті Ю. Ґудзя, першим інтересом якого було очікування у мистецькому житті Житомира значної події: «Реквієм» Верді у збірному виконанні найкращих музичних та хорових колективів. Подія мала відбутися у обласному драматичному театрі ім. Івана Кочерги. З учасників тих колективів пригадується хорова капела «Орея», «Льонок», дириґент із Франції. Така реклама додавала запалу не оминути такий концерт. У мене на той час кількість справ, що я вирішував протягом дня, була надзвичайна, і я навіть не припускав можливості потрапити на це дійство, розмах якого я не уявляв, на відміну від Юрка. Парадокс був у тому, що я зустрів його із цією розмовою на початку дня й вдруге (знову ж таки випадково) – за годину-дві до початку вистави. Запальне бажання Юрка потрапити в театр мене дивувало: проблеми відсутности квитків, для нього ніби й не існувало. На мій подив, Юрко, заради вартісних годин мистецького життя, виявився досить вигадливим. По дорозі до театру ми зустріли чоловіка з дівчиною, до якого Юрко звертався за прізвиськом «філософ» й разом з ними рушили до службового входу. Дав мені в руки своє посвідчення журналіста журналу «Авжеж» (виписану 1-им квітнем 1991 р. ()), я мав піти перший, а за мною, з іншим посвідченням, він мав провести своїх знайомих. Таким чином мали чемно проскочити охорону театру. Юрко обрав тактичний хід – виждавши влучний момент, йти за керівництвом обласної ради. Так ми й пройшли благополучно та безперешкодно «стоп-контроль». Видко, Юрко на цьому знався! Лізти на гальорку не довелося – вільні місця були навіть у залі. Концерт тривав дві години, забагато як для мене – незагартованого класичною музикою. Під час вистави побачили цікаву режисуру дириґента: під час музичного виконання, одночасно з обох бічних дверей, належних до авансцени, вийшли двоє трубачів, й виконавши частину партії, так само синхронно зникли за дверима. По закінченню концерту, йдучи по вечірньому Житомиру, Юрко із захватом згадував цей прекрасний режисерський хід із «сурмачами», що схожі були на янґолів.
З кількох аспектів цікава ця історія, та найбільше – заради оприявнення творчого образу Юркової поезії на житомирській сцені, свідком якого мені довелось бути. Якщо зазирнути до поетичного Юркового доробку, ми можемо побачити схожого на «сурмачів» самітнього старого, що «підніме до неба свою мідну трубу, свій довжелезний, з охристим відблиском тромбон...», а зазирнувши до малярського доробку Юрка – образи-силуети янголів.
Я вдячний Юркові, що того вечора він зміг мене завести на цей концерт, вирвавши з орґанізаційно-громадського графіку (буднів).

5. Головування Юрка Ґудзя літстудією імені Бориса Тена.
У грудні 2001 року Юрко Ґудзь заступив несподівано покинуте В. Грабовським місце голови обласної літературної студії ім. Бориса Тена, з одобренням голови Житомирського відділення НСПУ Олексія Опанасюка (Юрко був його замісником). Таким чином замість власних недільних засідань Юрко став проводити літстудійні ім. Бориса Тена, що відбувалися кожної першої середи місяця. До траґічної загибелі, Юркові довелося провести ще три засідання цієї літстудії. На відміну від традиційних засідань попередника, що носили академічний характер, у Юрка Ґудзя засідання виглядали досить невимушено. Він не намагався бути в центрі засідання, на якого б мали всі дивитися протягом двох годин. Як правило ставав у улюблених – центральних рядах зали, спираючись на спинку стільчика ряду. Зі сторони виглядало, що всі «кучкувалися» навколо голови засідання, і ті люди, що сиділи трохи вище, дивилися на Юрка і на тих, хто виступав – на одному рівні. З незначною кількістю присутніх, це було виправдано, створюючи тим самим легку неформальність.
Які теми піднімалися на тих засіданнях? У грудні Юрко вирішив познайомити нас, у зв’язку з перейменуванням Площі Перемоги на площу Танка, з японською та китайською класичною літературою: існуючою народною формою поезії танка, хоку, згадуючи видатних поетів тих країн. Чомусь увагою зупинився на постатях Лі Бо та Ду Фу, пригадавши один київський захід, який йому тепло запам’ятався філософсько-мистецьким рішенням часу і місця презентації: підвал із довгими неосвітленими сходами, вкінці яких проступало світло з великої кімнати, в якому знаходився невідомо яким чином занесений човен. Під час спуску з незримої кімнати час од часу долинало ледь-чутне протяжне звучання «Дру-же Лі Бо, бра-те Ду Фу...». Так як цей мистецький захід до наших літстудійних розмов належав побіжно, він був присвячений творчости Олега Лишеги, із яким Юрко товаришував досить близько. Але наспіване Юрком протяжне: «Дру-же Лі Бо, бра-те Ду Фу...» врізалося в пам’ять. У січні 2002 року Юрко присвятив літературне засідання Різдву Христовому, яке випало на різдвяний тиждень. Пригадується, як Юрко розпочинав його: «Я думаю у кожного в літературному доробку є щось про Різдво. Тому хотілося б, щоб у ці святкові дні, що тривають, на сьогоднішньому засіданні ми могли присвятити себе цій темі». Юрко зачитав трійку віршів зі збірки «Боротьба з хворим янголом». Я попросив прочитати заключний вірш цієї збірки, що після першого мого знайомства з нею, на відміну від інших віршів, якось легко увійшов у пам’ять. І він зачитав, але, як на мене, зі скромним хотінням:

кришталик неба ранньої весни
і сніг так відбиває сонце
що протепліли навіть сни
і мертве ожива віконце
в німому храмі на горі
там сонця пил на вівтарі
в розбитих банях синь хлюпоче
воскресло небо і не хоче
читать розкриті псалтирі

Третє й останнє засідання (6.02.2002 р.), Юрко присвятив темі ґлобалізації, її впливу на мистецтво. На цьому ж засіданні Юрко з трепетом представив, кілька днів тому видану книжку власних новел «Замовляння невидимих крил», що побачила світ у Тернопільському видавництві «Джура», запропонувавши по завершенню літстудії, маючи від видавця незначну кількість авторських примірників (біля двадцяти), взяти й собі за символічною ціною. Подумати тільки, наскільки ця книжка із автоґрафом автора є безцінною. Є від того останнього засідання колективне фото, яке невимушено довелось мені зробити. Того дня ніщо не віщувало, що через два тижні Юрка знайдуть непритомним у центрі міста, в дворі міського військомату. Він спробує підвестися, та в силах буде зробити лише декілька кроків. Цей факт ми знаємо зі слів жіночок, що першими побачили Юрка та викликали швидку допомогу.
Не судитиму чим професійно запам’яталися засідання літературного об’єднання, які вів Юрко Ґудзь, скоріш за все присутністю його у житті кожного з літстудійців. Та прикро було через рік чути, під час офіційної промови одного з помітних діячів, як легко забулося головування студією Юрком. Нехай спишемо на те, що люди схильні забувати. Та чи варта постать Юрка забуття?

Не пригадую коли, але зустрілися з Юрком на вулиці, біля входу до бібліотеки: Юрко тримав у руках збірку «Postscriptum до мовчання» видану в Канаді, у ній рукою автора було виправлено допущені видавцем помилки. Малюнок на обкладинці цієї збірки має помітні хрестоподібно розташовані лінії, які він чомусь нерівно замалював білим коректором. Я спитав чому так: «Ці гострі лінії... Якби я знав, про вихід цієї збірки раніше – доля у мене склалася зовсім інакше!»
Востаннє я бачив Юрка в краєзнавчому відділі обласної бібліотеки. У цьому відділі – поодинокі відвідувачі, це дозволяє добре зосередитися на власній творчій роботі. Перегородка краєзнавчого відділу засклена, через яку я тоді випадково і побачив Юрка. Коли зайшов привітатися, він сидів ближче до вікна із книгою чи то Купріна, чи то Буніна, мимохідь показавши мені палітурку під час короткої розмови. Мене здивувало, що Юрко робив якісь виписки із тієї книжки до чистих сторінок «Боротьби з хворим янголом». У побаченій мною ситуації – задум автора, зробити в 1997 р. ліву сторінку збірки майже білою, нині працював економічно вигідно. У тій роботі Юрко був помітно заклопотаним, тому, довго не роздумуючи, я розпрощався.

6. Сумна ластівка.
Знайшли Юрка у неділю. Ми дізналися про нещасний випадок 18 лютого в понеділок. Пригадую той понеділок, як сьогодні: тільки-но зайшовши до холу адмінбудинку, де розташоване облуправління преси та інформації, мені назустріч йде стривожена Таня Пишнюк з раптовими для мене словами: «Подзонили в управління, сказали, що в реанімації лежить якийсь Ґудзь». У такі хвилини тривогу будь-якої людини важко переказати. На ту мить мені здалося, що ці слова Тетяни прозвучали, як вперше промовлені після телефонної звістки. Розгубленність Тетяни не знала меж: куди йти, кому дзонити, хто це «якийсь Ґудзь» – мабуть, серце щось підказувало, та розум не йняв віри. Я теж не вірив, перепитав: «Юрко?», та Тетяна переказала сказане: «...просто Ґудзь». Як я зрозумів, дзонили не їй особисто. На той час мені було незрозуміло: яке Юрко Ґудзь має відношення до управління преси. Нині здогадкою може служити записник телефонів, що мав із собою Юрко. У такому складному випадку, який із ним трапився, без будь-яких свідчень про особу, побув би день-другий у лікарні, і якщо ніхто з рідних та друзів не зацікавився б його долею, у летальний момент життя, після короткої експертної оцінки, із позначкою – бомж (страшно про це подумати), як то в наш час буває – ждала б «спільна могила». Чому могло так трапитися – Юрко був за творчою вдачею – відлюдником, без власного телефону та щораз змінним житлом. Та на той час ще ніхто нічого не знав, припускали звичайну випадковість пов’язану із прізвищем «Ґудзь».
/Пауза/ Чого варті моменти очікування? Юрко тримався за життя три дні. Ці дні були, як вічність.
Того дня чергувала в адмінбудинку Марія Рудак, місце її роботи й стало тим форпостом де б могли довідатися про цю і вже уточнену інформацію – у лікарню потрапив не «якийсь» Ґудзь, а Юрій. Ця подія всіх шокувала. Зі слів Світлани Штатської, разом із якою Тетяна Пишнюк була в лікарні, з такою великою гематомою шанси у Юрка були безнадійні.
З переказаного, Тетяна дуже хотіла побачити Юрка в лікарні, та щоб не поглиблювати її психічно виснажений стан, Світлана, будучи фахово готовою, могла більш спокійно оцінити побачене: «Спершу, я його не впізнала – голова, як відро, – і стишуючи голос, – ... з таким діаґнозом не виживають».
Пригадую, Таня зачитує мені останнього з листів написаних Юрком до неї, що за своєю поетичністю рівний довершеному літературному твору, її сльози, слова, якими вона себе краяла: «Юрко так просив, щоб я його запросила, хоча б якогось недільного дня, до себе до дому, і я йому обіцяла. Якби нарешті запросила цієї неділі, я б попередила траґедію...»
Усіх шокувала ця несподівана звістка: «Юрко Ґудзь у реанімації, кажуть – безнадійно», – хтось осмикуючи, – «Поки живий, так не можна говорити». Нам просто – не вірилось!
Зачитувала Марія Рудак вірш написаний як передчуття за декілька днів до нещасного випадку…
З переказаного: як мала вже зачинятися Михайлівська церква, Ілля Стронґовський, Людмила Сайко, Галина Кавун та Ірена Радзивілл мали поставити в храмі свічку «за здравіє», та час був пізній і храм уже зачиняли, впросили священника ще зачекати. Свічку взяли та сірників не було, а запальничка Стронґовського загорялась з труднощами, до того ж дуже слабо горіла. І у цей відповідальний момент, ця єдина в руках Л. Сайко надія на вогник не з’являлася, і розпалити не було чим, а запальничка все не слухалася і не слухалася, та раптом спалахнула з таким надміром, що вирішили – це має добрий знак. Також варто пригадати оповідь лікарів, які переказали, що до Юрка приходив ксьонз і відправляв обряд, й більше нічого не могли додати. Ця сторінка з тих днів, як і причина траґічного випадку з Юрком, донині залишається не розгаданою.
Кажуть, що перед смертю хворому стає краще, так і у випадку з Юрком. Усі подумали – слава Богу, пішло на покращення. Та Юрко Ґудзь «замовив невидимі крила».
/Мовчання/
Орґанізаційні питання по підготовці тіла небіжчика взяли на себе троє жінок (беру на себе поетичну доречність порівняти Юрка з Христом, тіло якого теж готували троє жінок) – Світлана Штатська, Тетяна Пишнюк та Марія Рудак. Помили і одягли небіжчика власним коштом. Забирали тіло із Вандою Чайковською. Пригадується, як Марія Рудак розповідала, що права рука небіжчика постійно відходила вбік, наче тримала олівця у стулених пальцях, «хотіла щось дописати».
Щодо труни та інших поточних витрат – кошти виділила обласна адміністрація. Тоді, невідомо чому, постало питання саме наступного ж дня тіло везти в Немильню, на батьківщину письменника. Чому так швидко? Коли і де близькі й знайомі встигнуть із ним попрощатися? Ще не вирішено технічне питання із транспортом. Не уявляю, якими зусиллями, але було домовлено, щоб небіжчика поклали в Михайлівській церкві, зі всеношною молитвою. Зі слів батюшки, це другий випадок відспівування небіжчика в цьому храмі, за часів державної незалежности. Чомусь з’явився невідомий острах. Мене і Стронґовського попросили бути всю ніч у храмі, підтримувати вогонь свічок.
Один вечірній момент із того, що я побачив і на якому я хотів би зупинитися. Коли вже в храмі відкрили віко, голова небіжчика залишалась накритою хусткою, хто не підходив – усі мовчки стояли й не бачили Юркового обличчя. Коли вже час був пізній, Василь Врублевський, знявши хустку, вирішив обережно подивитися на заподіяну травму, разом із ним була Галина Руссу. Те, що я побачив із відстані – не «клеїлося» із висновком медекспертизи, як травма спричинена у зв’язку із падінням.
Усеношну читали двоє молодих наставників, по черзі змінюючи один одного. Храм наніч зачинений, тому перебування у ньому специфічне. Від монотонного читання Псалтиря, прохолоди, втомливого стану – очі котило до сну. Десь о першій ночі довелося кілька годин перепочити на одній з лавок, які для мене, як і для Стронґовського виявились до болю аскетичними. Слава Богу, поки ми спали, вогонь у свічках не згас. Кілька раз я прокидався і весь час заставав читаючого наставника. Кажуть, кожна поставлена свічка, що горить, вимолює один із важких гріхів небіжчика, тому, окрім двох великих – тонких свічок мало бути досить багато.
Як не дивно це виглядало, від ранку й десь до полудня (мали дочекатися знайомих і рідню з Києва) у храмі можна було побачити майже усю творчу еліту Житомира. Якби за життя Юрка Ґудзя, до нього було стільки спільної уваги… (!).
Повну службу провів отець Богдан. За ніч та ранок натрусило багато снігу і похолоднішало. Коли виносили тіло до машини, Марія Рудак проказала: «О, сніг упав! Це Юрко нам білий лист залишив: хотів щось написати, та й не встиг!» (цитата зі щоденника Галини Кавун).
Труну розмістили в замкненому просторі машини, де знайшлося лише два сидячих місця біля тіла, а третє, для того хто мав показувати дорогу з кабіни водія. Дружина Юрка Жанна не наважувалася сідати сама біля труни, дорогу на Немильню не знала, тому Галина Руссу, щоб підтримати її, сіла разом із нею. Як переказувала після похорон Г. Руссу, в дорозі на Немильню, у тому замкненому просторі машини, дружина небіжчика «не проронила жодного слова». Сину Богдану не довелось попрощатися з батьком, мати не взяла із собою, зсилаючись на те, що хлопчик раптово занедужав.
По приїзді у Немильню нас зустрів ще більш терпкий мороз, сили додавав вітерець цієї відкритої місцини. Під’їхали до зачиненої нежилої хати, у якій, як переказали, і жив останні роки Юрко Ґудзь. Відчинили хату, через вранду, звернувши вправо, зайшли у велику кімнату, погляд зустріли на покуті дві ікони, які згодом зняли для похоронного обряду. По праву сторону, на окремій стіні: зліва від вікна – картина в японському стилі із гієроґліфами, справа від вікна – портрет жінки, намальований пастелями, у якому впізнавалась Таня Пишнюк. Пригадується, що Тетяна, крізь сльози мовила: «...з багатою душею… й без копійки.»
Занесли небіжчика. Привели дітей зі школи, щоб і вони попрощалися зі своїм земляком. Для мене це було трохи дикувато – на обличчях більшості дітей не було написано суті: чому я тут. Це змусило мене піти у веранду, там разом зі Стронґовським побачили на поличках поодинокі глечики мініатюрної роботи, ті глечики не були завбільшки 5-7 см, декілька світлин у фас і декілька художніх: запилюжених, вигорілих на сонці. Майнула думка, щось узяти із собою, щоб зберегти пам’ять, та стримала свіжа розмова спілчан – треба буде створити музей Юрія Ґудзя, і я не наважився: а раптом музей у цій хаті? Тепер каже брат Юрка, усе з тієї хати з часом винесено невідомо ким, і те все незначне добро – невідомо де.
Дорога до кладовища виявилась довга, без рукавичок мерзли пальці, поруч, як тростинка, прозябав Стронґовський, йшли дуже повільно, думки хотіли б якось все це пришвидшити, та усі були пригальмовані – не тямилося, що це робиться насправді. Батюшка, тепер уже московського патріархату, провів свій молебен. Десь попередньо у вузькому колі прозвучала репліка: може не відслужити обряд, адже відспівувався небіжчик у православному київського патріархату. Звучали над могилою ще чиїсь добрі і світлі слова про вічну пам’ять, але пригадується Галина Руссу, що зачитала вірш-присвяту цієї сумної події. Її дивувало, що серед такої кількості письменства не було зачитано жодного поетичного рядка, хоча б Юркового.
Коли повернулись до тієї ж оселі, уже були накриті столи. У хаті так само залишалося зимно. Коли сіли і почали говорити про Юрка, виявилось, що люди можуть сказати стільки доброго, що здавалося – за своє життя він не нажив жодного кривого слова, жодного недруга, не заслужив жодного злого вчинку, навіть після смерти.

7. Юрко завжди поруч. Тільки він далеко.
Коли Юрко відійшов у вічність, тоді мене навіть не відвідало відчуття, що Юрко помер (!), хоча й був присутнім на його похоронах, стояв перед його труною. Я не переживав смерти людини, як то буває традиційно. Дивне відчуття – його похоронили, а він залишився. Мені здавалося, що Юрко просто-напросто поїхав у Київ і ми його знову ж таки, як і раніше, просто довго не бачитимемо, а мо’ ще де поїздить-поїздить по Україні й повернеться. Він обов’язково прийде на літературне засідання, так само скромно, як і колись, але обов’язково прийде. Дійсно, Юрко Ґудзь – щось більше ніж його повсякденний образ. Незалежно від того, за яких обставин сталась смертельна травма – дух не вбито (можливо, це звучить банально, але переважно так кажуть за шестидесятників)! Коли візьмеш до рук будь-яку з Юркових книжок, за кількома уважно прочитаними творами, стоїть не просто Ю. Ґудзь, а його присутність. Покинувши книжку по кількох прочитаних творах і взявшись, приміром, за хатні справи, тебе не покидатиме відчуття, що ти не сам (!) – присутність автора непідробно відчуватиметься. У твоєму житті з’являється людина, яка ні до чого не зобов’язує, нічого не потребує, яка буде жити разом із тобою, скромно, час від часу звертаючись до тебе зі словами:

Я не той,
що снивсь тобі, малому глушману
і ясновидцю, –
в німотних здичавіннях плоті
в небесних схронах для імен
ще ненароджених
ти тільки вчишся говорити
ще з глини зліплені трахеї
слова найперші не забули
ще довго йти повз тебе
будуть
невидимі навчителі мовчання

8. Юрко і «Nеабищо».
Ю. Ґудзь ніколи не був на засіданнях Мистецької ґільдії «Nеабищо», не тому, що він не знав про них, мабуть, просто не довелося бути. Можливо, у подібних випадках він уникав зайвих «збіговиськ», можливо, цінував кожну хвилину власного життя: «Десь звідти мені привиділась назва неіснуючого в реальности фільму – «Ходіння замерзлими водами»... Пам'ятаєш, – святкове відчуття першого льоду на ставку – свято першої ковзанки? Тут – тільки умовна назва сімейної саги про українське село – на очах зникаючої «метафори» й міфу Великої Культури, яку пожерла брутальна й примітивна імперська цивілізація.. Це міг би бути й роман, але на нього треба ц і л е життя, не таке розколошкане, як моє... Спробую зібрати хоча б те, що є... (заявку на сценарій?). «Обірвані ґудзики» (21.XII.95., з листа до сестри (підкреслення моє – О.Л.)).
За природою своєю, Юрко не був офіційною людиною, навіть ім’я своє власноруч подавав у зменшувальній формі. Мистецькі засідання ґільдії були виключно молодіжними, і судячи по харектеру проведення наших засідань – було б незручно запрошувати на них Юрка. Пригадую, Стронґовський перказував, що запрошував, а мені якось язик не повертався. З іншого боку, Юрко не потребував цілісности, на відміну від нас, – він сам був нею.
Незалежно від вищесказаного, Юрко дав для «Nеабищо» більше ніж будь-хто зі старшого покоління митців. З приводу цього, спробувати переказати особисте кожному – не братимуся, але наведу приклад іншого. Наприкінці 2002 року ґільдія зазнає орґанізаційних проблем і напочатку 2003 року реєструється в державних органах, першою – міська, згодом – обласна орґанізація «Nеабищо». На прес-конференції міської орґанізації було заявлено, що розбіжності у поглядах виникли по багатьох пунктах, а на запитання журналіста «хоча б щось залишається об’єднувати?» прозвучало єдине – постать Юрка Ґудзя.
У багатьох з «Nеабищо» були написані під впливом тих подій вірші особистого переживання, серед яких – присвяти Юркові. У 2002 р. у Вероніки Кавун вийшла друком збірка «Зимні інтеґрали» присвячена пам’яті Юрка Ґудзя.

9. Створене та нестворене нами.
Музей переживань.
Ідея зробити музей пам’яти Юрія Ґудзя «канула в Лету», недавнім часом було ще трохи мови зробити кімнату його імени в Немиленській школі, та в найближі роки її можуть закрити. Село вмирає – існування школи потрапляє в державних шухлядах у папку «Під питанням». Активно обговорювана в перші місяці по смерти Юрка тема створення музею, не знайшла своєї реалізації навіть у обласному центрі. Ті маленькі скарби, що були в його рідній хаті, безслідно зникли. Літературний доробок Ю. Ґудзя, який він мав із собою в Житомирі, влітку 2008 р. передано Василем Врублевським до Житомирського обласного літературного музею. Висновок можна зробити лише один – музей, можливо, існуватиме долею експонатів у літературному музеї, а неопубліковані твори: уривки, роздуми, замальовки – мають бути підготовлені до друку за роботи фахових упорядників та видані на державному рівні.

10. Невдала «Зустріч».
У 2002 році я продовжив орґанізаційну роботу з підготовки нового випуску альманаху «Зустріч», який почала підгальмовувати фінансова складова потреб громадських орґанізацій облуправління у справах сім’ї та молоді. Щоб прискорити підготовку та випуск нового альманаху, з мого боку було запропоновано започаткувати обласний поетичний конкурс ім. Юрка Ґудзя, метою якого був пошук молодих талантів. Протягом трьох місяців матеріали до альманаху було успішно зібрано в чималеньку папочку. Скромно (дуже) попросили врахувати кожного автора. Петро Білоус будучи літературним редактором усіх випусків альманаху, підійшов до цього питання коректно і виважено. На жаль докладені зусилля усіх хто долучався для підготовки альманаху до друку вийшли марними – «Зустріч 2002-2003» й до цього часу залишається у електронному вигляді. Мабуть, ініціативи громадських орґанізацій не були переконливими для господарів держбютжету.

11. Сайт Юрка Ґудзя: www.goodz.iatp.com.ua
Ідея створити сайт Юрка Ґудзя належить Стронґовському. Із появою цього сайту Стронґовський надіявся не тільки на моральну підтримку, щоб продовжити цю роботу, а також над створенням інших сайтів, або одного великого, що ґрунтовно представляв би відомих і маловідомих письменників не тільки України але й діяспори. Альтруїзму вистачило лише на сайт Ю. Ґудзя. Плюсом сайту, окрім ініціативи його створення, був художньо підібраний дизайн (цього не віднімеш у фахівця), а мінусом – мала наповненість.
На річницю від дня загибелі Юрка, був проведений інтернет-форум. До цієї дати був створений цей сайт. Завдяки інтернет-форуму на e-mail Стронґовського прийшов лист від Тетяни Чебрової, з її слів, – адресата багатьох віршів Юрка починаючи з 1995 року.
Влітку 2004 року я спробував оновити сайт Ю. Ґудзя, додавши до нього увесь літературний матеріал автора та спогади про нього, що довелось зібрати в електронному варіанті. Не розуміючи технічної сторони створення попереднього сайту – зробив свій варіант. На жаль він не заохочує випадкового відвідувача своїм дизайном, але змістом – так. На теперішній час, можна було б систематизувати та додати новіших матеріалів.
Нові матеріали виставлено на блозі www.ygoodz. blogspot.com

12. Вистава "Барикади на Хресті", театр одного актора "Nеабищо the best".
З 2003 року я почав готувати моно-виставу за поемою Юрка Ґудзя "Барикади на Хресті" із включенням деяких віршів зі збірки "Боротьба з хворим янголом". Представлення відбулося у липні 2004 року на день народження Юрка Ґудзя. Як читати і переживати – мені диктувала сама поема. Автор постає в двох образах: самого себе і божевільного, де на Хресті стираються між ними межі. Виправдано і органічно поема переходила у вірші: "Д и в и с ь: йде сніг...", ". . . О с ь п р о д а в е ц ь...", "...в темних руках забуття...", "О с ь ч о л о в і к , щ о н а д в е ч і р...", "Почнемо так...", "кожного разу після твого від'їзду...", "… розумієш, мій друже Трахтенберґу...". У доданих віршах відбуваються внутрішні переживання автора, які повертають його із вулиць "Барикад..." у хатні стіни самітництва. Зміст тексту диктував мені, яка музика доповнюватиме зміст почуттів. В основу музичної партитури лягли треки гуртів "Dead Can Dance" та "Apocaliptica".
З книжки "Українська реконкіста" Ніли Зборовської довідуюсь, що вірш "ЯКІ НЕБЕСА ЦЬОГО ЛІТА..." є важливим для Юрка Ґудзя у миті, коли хтось згадує про нього. Мабуть, тому Юрко його свідомо розмістив у кульмінаційні хвилини своєї поеми. Хочу підкреслити рік, коли було представлення цієї поеми – літо 2004 – продовжувалась політика президента Л. Кучми із безапеляційним його наступником В. Януковичем. Ця поема була написана Юрком задовго до появи помаранчевого Майдану та за півроку соціально сильно озвучена зі сцени. Не раз приходитимуть хвилини, коли нам доведеться мовити Юрковими словами: "...як ми живем і чим доводиться платити за хліб і молоко, яка ціна врятованим словам, збереженим картинам, і скільки черепів уважних нам дивиться у збайдужілі спини. Ми тільки відгомін майбутніх партитур...".
Щораз перечитуючи поему я натрапляю на нові й нові глибини думок, які раніше не бачив. Це і стало ключем до глибокого прочитання тексту зі сцени, переживаючи і роздумуючи над ним як Юрко Ґудзь. Наприклад цитата: "...для зурочених чужим називанням..." – тут автор визнає негативну силу в мовленні імен, як протиставлення Адамового називання всього живого. Або, "...жінка тримає моє обличчя // розтулити боїться сліпі долоні // пригадати боїться себе..." тут ми відчуваємо не лише жест долонь, але й неможливіть жінки зрозуміти в обличчі коханого себе, без права на спокій, щоб все збагнути.
Виникає стійке враження, що Юрко Ґудзь – це глиба почуттів, яку не пережити за будь-який відрізок прочитання.
Ця вистава була зачитана у закладах культури й освіти Житомира (неодноразово), Києва (2004, 2008), с.Немильні (2007), Хмельницького (2008), Чернівцях (2008).


На літстудії Юрка Ґудзя.
На фото: Олена Лудченко, Олег Левченко, Оксана Демінцева, Юрко Ґудзь, Тетяна Пишнюк - 28 жовтня 2001р.
Фото: Ілля Стронговський

Немає коментарів:

Дописати коментар