Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 1 лютого 2009 р.

Ольга Веремій. Він любив малювати янголів і равликів…

Ольга ВЕРЕМІЙ

ВІН ЛЮБИВ МАЛЮВАТИ ЯНГОЛІВ І РАВЛИКІВ…

Свого часу Григорій Сковорода писав: «Світ ловив мене та не впій-мав». Юрія Ґудзя друзі називають новим Сково-родою. Чому? За любов до мандрів, за філософ-ське сприйняття життє-вих ситуацій, за неординардну творчу натуру. Юрій з однаковим успі-хом писав вірші, повісті, есе, малював картини. Його твори не легкі для прочитування. Над ними, як і над будь-якими філософськими творами, слід задумуватися, аби збагнути зміст. Але саме їх наповненість глибоким змістом земного буття і спричинює сьогодні ба-жання ще і ще раз узяти в руки збірочку та вчита-тися у рядки. За своє недовге життя письменник Юрій Ґудзь написав немало. Але на-друкував лише незначну частину. Збірки поезій «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Вишивки, хронопи, без», «Млеко хронопів гласолійне», «Postscriptum до мовчан-ня», «Боротьба з хворим янголом». За роман «Не-ми» та повість «Ісихія» удостоє-ний Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка в галузі літератури у 2001 році. А значно раніше, у 1994 та 1997 роках, його твори були відзначені преміями Міжна-родного поетичного конку-рсу в італійському місті Тріуджіо та фундації ім. Є.Бачинського (США). Був ка-ндидатом на Шевченківсь-ку премію, але не дожив до того дня, коли засідала ко-місія. Як і не дожив до дня презентації своєї останньої книги «Замовляння невиди-мих крил».
Невідома рука темною зи-мовою ніччю зупинила його на житомирській вулиці. Зу-пинила навічно, обірвавши срібне мереживо думок. І хоча в офіційному виснов-ку медекспертів і слова немає про вбивство, близькі друзі і побратими переко-нані, що саме так і було. Надто непокірним для вла-ди був Юрко, надто сміли-во висловлював свої думки і почуття, надто незалежно вів себе у житті. Він любив людей, любив життя таким, яке воно є, кохався у співі народу і його первозданній природі. І, мабуть, недаре-мно саме йому, єдиному із давнього козацького роду, нащадку тих, хто опинився в глухому поліському закут-ку через бунтарську вдачу, дав Всевишній незвичний дар – виливати на папір по-бачене, почуте, передавати свої міркування у кольорі. Нині його друзі збирають ру-кописи, впорядковують і го-тують до друку книги, бо так важливо, аби не загубилися у часі неповторні рядки сві-тобачення, які закладалися у дитячій душі, зростали і мі-цніли разом із нею, а потім висівалися на папері.
Як зростав Юрій, як по-важали його односельці, як любили учні – про все це розповіли мешканці села Немильня Новоград-Волинського району літерато-рам, музикантам, співакам – друзям і шанувальникам письменника, коли ті у пе-рший день липня приїхали вклонитися його могилі, по-бачити край, який випле-кав світу талановиту осо-бистість. Саме цього дня Юрій народився. І хоча місцем народження вважа-ється Миколаївка Ємільчинського району, дитин-ство і юність його минули у Немильні – рідному селі батька й матері. Тут він пі-знавав світ, мандруючи у заплічному мішку діда Кості. Тут черпав знання від шкільних вчителів, се-ред яких була і мати Віра Костянтинівна. Сюди по-вертався, аби поділитися своїми знаннями із школя-риками. А ще у важку хви-лину линув до отчого по-рогу та хатини, що заповіла хрещена мати. Тут йому найкраще писалося. І з любо-в’ю поглядали немиленці (саме так себе величають ме-шканці села напе-рекір усяким етимологіям) на освітле-не віконце: «Юрко приїхав. Пише...»
За своє коротке життя Юрій Ґудзь устиг закінчити Ки-ївський геолого-розвідувальний техні-кум, Київський педа-гогічний інститут ім. Драгоманова, пра-цював геологом-розвідувальником, вчи-телем історії та малювання, в редакціях журналів «Слово і час», «Авжеж», «Косень», газет «Голос громадянина» та «Зарубіжна література», у видавництвах «Фо-ліо», «Джура». Також був молодшим спів-робітником Київського му-зею архітектури і побуту УРСР та заступником дире-ктора по науковій роботі Кмитівського музею образотворчого мистецтва, заступ-ником голови Житомирської обласної письменницької організації, входив до ради НСП України. Всі ці посади не приносили багато гро-шей, зате були багатими на зустрічі і спілкування із людь-ми. Та й ті нечисленні прибут-ки Юрій витрачав не на шика-рний одяг чи комфортні умо-ви життя. Наскільки міг, допо-магав синові, який через те, що батька не схотіли чи не змогли зрозуміти і сприймати таким, яким він є, ріс біля ма-тері. А ще – братові, якого ска-лічив Афганістан, та старень-кому батькові. Решту витрачав на книги та фарби. Найбільше любив малювати равликів і ян-голів. Чому? Відповідь треба шукати у його творах. Саме через цю невибагливість та загадковість міркувань, делі-катність у поводженні, що так незвично у нашому світі, і вва-жали дехто його пияком. Хоча через виразку шлунку Юрій не міг випити навіть ста грамів спиртного і п’яним його ніхто ні з друзів, ні з односельців ні-коли не бачив. Та й досить вчитатися у твори аби зрозу-міти, що у затуманеному хмі-льним мозку не можуть народитися такі думки.
Про творчість Юрія Ґудзя і його, як людину, можна го-ворити багато. Навіть пере-дати спогади малої кількості численних друзів, тих, які змогли у цей день виборса-тися із рутинної буденщини і приїхати в село, – не виста-чить газетної площі. А ще ж розповіді вчителів, сусідів, односельців... І хоча домів-кою письменника нині є час-тинка сільського кладовища, цього не відчувається. 

Веремій О. Він любив малювати янголів і равликів… // Замок володарів, 4 липня 2008. – С.13

Немає коментарів:

Дописати коментар