Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 1 лютого 2009 р.

Олександр Туровець. З листа до Юрка Ґудзя. Моя рецензія на подаровану мені його книгу

Сашко ТУРОВЕЦЬ

МОЯ РЕЦЕНЗІЯ НА ПОДАРОВАНУ МЕНІ ЙОГО КНИГУ. З ЛИСТА ДО ЮРКА ҐУДЗЯ.

…На обложці його книги – янтра (магічний малюнок), де помітний взаємозв’язок між філософією і символом. Для декого це просто набір ліній і, взагалі, ніщо але, якщо уважніше придивитися, то можна помітити сонце і місяць. Сонце ледь торкається горизонту, і наступить день або ніч, як для кого, а ще дороги. Одні ведуть за обрій, інші – внікуди.
…Восход и заход солнца представляет собой два неразрывных полюса физических суток. Есть нечто удивительно волшебное в том, как солнце появляется на горизонте и начинается день. Момент захода солнца заходит и сгущает мрак. Это знаки природы, постоянное проявление перемен и всеобщей зависимости. (Цитата из книжек, которые я читаю).
  В глибинах всесвіту занедбана душа
  ніяк не знайде вічного притулку...
Душа вселилась в тіло. І тісно їй в нім. Вона страждає від недосконалості людського світу, від правил, уявлень про життя, ілюзій. І нема рятунку, лиш благання до Бога, як відчай:
  Боже мій правий! Я благаю тебе!
  Розщепи Ти мій гемоглобін і заміни його,
  будь-ласка, хлорофілом.
Краще б вона влилась в зелений дуб, ясен, клен. І стояв би він перед із своїми зеленими братами в рослинному існуванні. Вона страждає від невлаштованості.
  ...А, може, справді, марна справа
  у невлаштованому світі
  влаштовувать своє життя?
Але надія все-таки живе, лиш вона буває останньою.
  Може й так ще на світі буває –
  Хтось і до мене крізь сон прилітає.
В рядках його віршів, крім тривоги і песимізму, як людської хвилинної слабкості, світиться радість життя. Він дивиться на світ очима дитини, яка не втратила почуттів здивування і цікавості, які роблять цей світ рухомим. Він майже щодня відчуває радість від зіткнення з звичними речами. Він закликає нас вгледітись в сутність речей, побачити їх такими, як вони є.
  І погляд з образом святого
  Вінок цибулі на стіні.
  А від зими
  Лиш горбик снігу
  Біля призьби.
Висмики з листочків Юрка Ґудзя
Брате, давай вікна відчинимо: скоро прийдуть ті, хто любив мене, хто був добрий до мене...з ким і я був зовсім не схожий на себе теперішнього... прийдуть ті, кого я любив... навіть після своєї смерті... бо стільки жінок впускали мене в свої сновидіння, що я забув, коли насправді жив на цьому світі...
В цьому світі важко жити не тільки людям, в ньому гинуть і янголи. Ці небесні створіння в чомусь глибоко безпорадніші, нещас-ливіші за людей. Вигнанці з теренів неба на терен земний (за їхню непокірливість і потяг до людського життя), щоб мати якусь копійку на оновлення затертих до дір, до холодних зір крил із капрону, мусять йти працювати в мистецькі сфери найближчі до прерогативів Горішнього Творця. Серед київських митців (мені, правда, більше подобається слово, «художник», але проти редактора не попреш: хай тішиться).
Ще осінь, а вже пролітає сніг. Скоро я назавжди покину свою служ-бу і владу в сплячку зимову. Білий колір поглиблює реальність сновидінь, звільняє від непотрібного досвіду й до самої весни, склавши в синтетичний заплечник різноколірні крила, біля вікна сидітиме хворий янгол – один з колекції моделей, котра назавжди покинула Київ і довгу назву якої, я так і не встиг запам’ятати.

ІСХИІЯ
Або роман-щастя про безмовність душі та нероз’єднаність тіла, про найостаннішу смерть і найпершу любов чоловіка й жінки з країни ТЕО-ДОРО, щезлої тут, на Землі, але збережених у пам’ятницях неба.
9.07.2000р. с.Немильня 
Живий світ не піддається тотальній фіксації...
«...Мені лиш хочеться вберегти від щоденного руйнування, від забуття, бодай, контури цього світу – розмиті зимовим присмерком абриси часопростору, де ми всі, старі й малі, залишаємось разом, зостаємося так, як це було і буде, а не тільки, як є, звільнені від примусового сумління і виживання в чужих містах і місцях – зберегти, щоб хоч зрідка можна було вертатися, наздоганяти, озиватися на чийсь голос, зустрічатися вдома з самим собою, з людьми, що пам’ятають нас зовсім іншими...»
Юрко Ґудзь. «НЕ-МИ» (книга видінь і щезнень). Журнал «Кур’єр Кривбасу» липень 1998 р.

с.Краснобірка, Радомишльський р-н.

Туровець О. З листа до Юрка Ґудзя. Моя рецензія на подаровану мені його книгу // З архіву автора

Немає коментарів:

Дописати коментар