Ґудзь Ю. Зупинка в пустелі в Різдвяний вечір. (Кілька думок про поезію Йосифа Бродського)

Юрко ҐУДЗЬ

ЗУПИНКА В ПУСТЕЛІ В РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР
(Кілька думок про поезію Йосифа Бродського)

Звідки приходять поети на нашу землю? Куди вони по-вертаються, покинувши нам свої вірші й поеми, своїх коха-нок і друзів? Чому кожне слово, прожите ними і збережене на папері, завжди ховає в собі синонім до слова «прощай-те»?

— Ниоткуда с любовью, надцатого мартобря,
дорогой уважаемый милая, но неважно даже
кто, ибо черт лица, говоря откровенно,
не вспомнить уже, не ваш, но...
поздно ночью, в уснувшей долине, на самом дне,
в городке, занесенном снегом по ручку двери,
извиваясь ночью на простыне –
как не сказано ниже по крайней мере –
я взбиваю подушку мычащим «ты»
за морями, которым конца и края,
в темноте всем телом твои черты,
как безумное зеркало повторяя...

Йосиф Олександрович Бродський народився 24 травня 1940 року в Ленінграді, в сім'ї батьків-євреїв.
Коли йому виповнилось 15 літ, він залишив школу, пра-цював фрезерувальником на заводі, столяром, нічним сторо-жем. Та в основному в цей час він серйозно займається са-моосвітою: вивчив польську й англійську мови, багато часу присвячує вивченню релігійної міфології, детальному оз-найомленню з творчістю польських, американських, анг-лійських поетів.
Писати вірші почав з 1958 року. Швидко отримав виз-нання Анни Ахматової, як найталановитіший лірик свого по-коління.
1963 року Йосиф Бродський був заарештований, а в бе-резні 1964 року в Ленінграді його засудили до п'яти років адміністративного заслання – як «тунеядца», що не зай-мається суспільнокорисною працею.
Правління Ленінградського відділення Спілки радянських письменників доклало всіх зусиль, щоб цей безглуздий і несправедливий вирок було винесено. По суті, Бродського судили за його свободу, яку влада для зручності називала «тунеядством».
Поета вислали в Архангельську область, де він поряд з іншими виконував тяжкі фізичні роботи.
У листопаді 1965 року Бродському дозволили повернути-ся в Ленінград – завдяки заступництву Д.Д.Шостаковича, А.А.Ахматової, С.Я.Маршака.
1972 року ідеологи з партійного апарату і КДБ змусили Бродського покинути Росію. З тих пір він живе в Сполуче-них Штатах Америки. Саме там він знайшов доброзичливе ставлення і повагу до себе, здобув широке визнання як поет.
Його мати і батько так і не змогли випросити дозволу, щоб побачитись з сином. 1984 року померла мати, а через рік після її смерті – батько...
Йосиф Бродський став п'ятим російським літератором, котрому було присуджено найпрестижнішу письменницьку нагороду – Нобелівську премію. Це сталося наприкінці 1987 року.
Ось така біографічна канва, пунктир долі поета. Поза ними і в них залишається таємниця його творчості. Про неї, не претендуючи на повне розкриття, й хочеться поговорити. Тим більше, що жодне республіканське видання (на Україні) не обмовилось про те, що саме цього року виповнилось 50 літ з дня народження поета. Так само, як два роки тому, у всій офіційній пресі, в літературних часописах не знай-шлося місця для згадки про 50-річчя з дня народження Ва-силя Стуса...
Чим же так приваблює поезія Йосифа Бродського? Що є в ній такого, чого нема в інших сучасних поетів? Важко відповісти однозначно. Найперше, мабуть,— та неймовірна енергоємність кожного вірша, коли в нього вкладається такий почуттєвий заряд, такий відчай і спокій, що їх вистачи-ло б на одне (ціле) людське життя, від початку і до кінця, або – на один ранній роман В.Набокова. У Бродського все це концентрується на площині однієї-двох сторінок. І дивно: подібна концентрація ніскільки не пригнічує читача, не при-мушує його комплексувати щодо власного рівня буття. Від-бувається діалог співрозмовників, рівноправний у взаємній самотності:

«Я не то что схожу с ума, но устал за лето.
За рубашкой в комод полезешь, и день потерял.
Поскорей бы, что ли, пришла зима и занесла
все это— города, человеков, но для начала зелень.
Стану спать нераздевшись или читать с любого
места чужую книгу, покаместь остатки года, как
сбежавшая от слепого,
переходит в положенном месте асфальт.
Свобода -
это когда забьшаешь отчество у тирана,
а слюна во рту слаще халвы Шираза,
и хотя твой мозг перекручен, как рог барана,
ничего не каплет из голубого глаза».

Його поезія нікого нічому не вчить, ні до чого не закли-кає, ні з чим не бореться, не прагне майбутнього зашмаркаких «духовних республік», але й не віщує есхатологічних фінішів. Найбільше, що з неї можна винести, чому можна і варто навчитися – це вмінню приватного існування. За сло-вами Бродського, мистецтво само по собі є найбільш древньою, найбільш буквальною формою приватного підп-риємства.— воно заохочує в людині її відчуття індивідуаль-ності, окремішності й унікальності, перетворює її з суспільної тварини («общественного животного») в особистість. «Твір мистецтва, – продовжує поет в своїй Нобелівській лекції, – літератури взагалі й поезії зокрема звертається до людини віч-на-віч, вступаючи з нею в прямі, без посередників, контакти. Ось це й не полюбляють мистецтво, літературу в цілому й поезію зокрема, ревнителі тотального благоденствія, повелителі мас, провісники історичної необхідності. В нулики, котрими намагаються оперуваи вожді, мистецтво вписує «крапку-крапку-кому», перетворяючи кожен нулик в не завжди привабливу, але людську мармизку».
Мабуть, виходячи саме з цих міркувань. Бродський відно-сить нашого великого і простого, примруженого з-під зас-мальцьованої кепки вождя до рангу деспотів і тиранів. Й го-ворить далі: «Незалежно від того, ким є людина, письмен-ником або ж читачем, її завдання найперше є в тому, щоб прожити своє власне, а не накинуте чи продиктоване ки-мось життя. Бо воно у кожного з нас тільки одне, і ми доб-ре знаємо, чим все це закінчиться:
Мова й, напевно, література – речі більш давні, неминучі й довговічні, аніж будь-яка форма суспільного устрою. Обу-рення, іронія або байдужість, які часто висловлює література стосовно держави, є, по суті, реагування постійного, краще сказати – незакінченого щодо тимчасового й обмеженого. Політична система, форма суспільного устрою, як будь-яка система взагалі, є, за визначенням, формою минулого часу, що намагається нав'язати себе сучасному (а нерідко й май-бутньому), і людина, чия професія – мова, є останньою, хто може дозволити собі позабути про це». Тому сама поезія та-кого (світового) рівня, як поезія Бродського, вчить нас єдино можливому нині: як уникнути тавтології, яку прагне на-кинути нам держава, її насильницькі інституції, незалежно від того, імперіальні чи національні вони за своєю основою. Зберегти автономію приватного буття й ось таке, в тональ-ності спокійного відчаю, сприймання світу і власного життя, як в нижче наведених рядках:

«Ты забыла деревню, затеряную в болотах
залесенной губернии, где чучел на огородах
отродясь не держат – не те там злаки,
и дорогой все тоже гати да буераки.
Баба Настя, поди, померла, и Пестерев жив едва ли,
а как жив, то пьяный сидит в подвале,
ибо ладит из спинки нашей кровати что-то,
говорят, калитку не то ворота.
А зимой там колют дрова и сидят на репе,
и звезда моргает от дыма в морозном небе.
И не в ситцах в окне невеста, а праздник пыли
да пустое место, где мы любили».

Спробуйте долучити сюди якесь популярне в минулому чи сучасне гасло на кшталт: «Слава КПРС» чи «Ганьба КПРС»,— вони всі опадуть на ваших очах, як зогниле луш-пиння...
Вміння приватного існування за Бродським тримається на категоріях свободи, любові й самотності. Поряд з поетом чи-тач усвідомлює всю неможливість реалізувати себе в повній мірі хоча б в одній з них,— тут, на цій землі. Тим більше зростає вартість трагічних спроб засвідчити їх існування, за-фіксувати на рівні власного болю їхні короткі з'яви...
Останнє, що варто було б запам'ятати,— це зауваження Бродського про те, що вислів Достоєвського «красота врятує світ» варто розуміти скоріше в практичному значенні, аніж в платонічному, бо «світ», вірогідно, порятувати вже не вда-сться, але окрему людину ще можна»...
... Зірка висить над Віфлиємом, тепле дихання тварин торкається обличчя, торкається серця солодка й гірка без-домність. Кожного року на Різдво поет Йосиф Бродський пише своє різдвяне тихотворіння, приносить свій дар таєм-ниці різдвяної ночі, своїй пам'яті про себе, ще не народже-ного... Полишивши дари, царі й поети покидають вертеп. Вже розвидняється. Шлях через пустелю ще довгий...

м. Житомир


РОЖДЕСТВЕНСКИЙ РОМАНС
Жене Рейну, с любовью

Плывет в тоске необъяснимой
среди кирпичного надсада
ночной кораблик негасимый
из Александровского сада.
Ночной кораблик нелюдимый,
на розу желтую похожий,
над головой своих любимых,
у ног прохожих.

Плывет в тоске необъяснимой
пчелиный хор сомнамбул, пьяниц.
В ночной столице фотоснимок
печально сделал иностранец,
и выезжает на Ордынку
такси с больными седоками,
и мертвецы стоят в обнимку
с особняками.

Плывет в тоске необъяснимой
певец печальный по столице,
стоит у лавки керосинной
печальный дворник круглолицый,
спешит по улице невзрачной
любовник старый и красивый,
полночный поезд новобрачный
плывет в тоске необъяснимой.

Плывет в тоске замоскворецкой
пловец в несчастие случайный.
блуждает выговор еврейский
по желтой лестнице печальной,
и от любви до невеселья,
под Новый год, под воскресенье,
плывет красотка записная,
своей тоски не объясняя.

Плывет в глазах холодный вечер,
дрожат снежинки на вагоне,
морозный ветер, бледный ветер,
обтянет красные ладони,
и льется мед огней вечерних
и пахнет сладкою халвою,
ночной пирог несет сочельник
над головою.

Твой Новый Год по темно-синей
волне средь моря городского
плывет в тоске необъяснимой,
как будто жизнь начнется снова,
как будто будут свет и слава,
удачный день и вдоволь хлеба,
как будто жизнь качнется вправо
качнувшись влево.
1962

24 ДЕКАБРЯ 1971 ГОДА
В Рождество все немного волхвы.
В продовольственных слякоть и давка.
Из-за банки кофейной халвы
производит осаду прилавка
грудой свертков навьюченный люд:
каждый сам себе царь и верблюд.

Сетки, сумки, авоськи, кульки,
шапки, галстуки, сбитые набок.
Запах водки, хвои и трески,
мандаринов, корицы и яблок.
Хаос лиц, и не видно тропы
в Вифлеем из-за снежной крупы.

И разносчики скромных даров
в транспорт прыгают, ломятся в двери,
исчезают в провалах дворов,
даже зная, что пусто в пещере:
ни животных, ни яслей; ни Той.
над Которою – нимб золотой.

Пустота. Но при мысли о ней
видишь вдруг как бы свет ниоткуда.
Знал бы Ирод, что чем он сильней,
тем верней, неизбежнее чудо.
Постоянство такого родства –
основной механизм Рождества.

То и празднуют нынче везде,
что Его приближенье, сдвигая
все столы. Не потребность в звезде
пусть еще, но уж воля благая
в человеках видна издали,
и костры пастухи разожгли.

Валит снег; не дымят, но трубят
трубы кровель. Все лица, как пятна.
Ирод пьет. Бабы прячут ребят.
Кто грядет – никому не понятно:
мы не знаем примет, и сердца
могут вдруг не признать пришлеца.

Но, когда на дверном сквозняке
из тумана ночного густого
возникает фигура в платке,
и Младенца, и Духа Святого
ощущаешь в себе без стыда;
смотришь в небо и видишь – звезда.
1972

РОЖДЕСТВЕНСКАЯ ЗВЕЗДА
В холодную пору, в местности,
привычкой скорей к жаре,
чем к холоду, к плоской поверхности более,
чем к горе,
младенец родился в пещере, чтоб мир спасти;
мело, как только в пустыне может
зимой мести.

Ему все казалось огромным:
грудь матери, желтый пар
из воловьих ноздрей, волхвы –
Балтазар, Гаспар,
Мельхиор; их подарки, втащенные сюда.
Он был всего лишь точкой.
И точкой была звезда.

Внимательно, не мигая, сквозь
редкие облака,
на лежащего в яслях ребенка издалека,
из глубины Вселенной, с другого ее конца,
звезда смотрела в пещеру.
И это был взгляд Отца.
24 дек. 1987 г.

Ґудзь Ю. Зупинка в пустелі в Різдвяний вечір. (Кілька думок про поезію Йосифа Бродського) // Вільне слово. – № 1, 1991. – С.6