Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 1 лютого 2009 р.

Ніла Зборовська. Юрко Ґудзь як істинна українська метафізична харизма


*** із сайту Ніли Зборовської www.zborovska.name 
— Ніло, ви створили власний сайт (www.zborovska.name), який є досить незвичним проектом, на вашому форумі ведуться цікаві дискусії.
— Над цим проектом я почала працювати з нині покійним Юрком Ґудзем, моїм істинним Другом і Поетом. Саме Юрко Ґудзь означив цей проект як Епоху Української Реконкісти. Продовжуючи його ідеї, я прагну змоделювати в Україні Епоху Духовного Цілительства. 

Ніла ЗБОРОВСЬКА

ЮРКО ҐУДЗЬ
як істинна українська метафізична харизма

З Юрком Ґудзем ми познайомилися у Луцьку. У 1994 році, коли почалася перша спроба українського воскресіння з мертвих. Луцький художник Микола Кумановський на основі свого інтуїтивного відчуття нової Епохи організував конференцію, присвячену герметизму в мистецтві. Одна з його картин називалася «Воскресіння Лазаря», вона нагадувала нашу спільну спробу. У мене не було ще ні книг, ні відомих статей, тому я почувалася на цій конференції якимось дивним гостем. Ідея запросити мене до Луцька визріла в голові Богдана Жолдака, який щиро симпатизував мені і, мабуть, вирішив, що там буде для мене також сродне середовище. 
У моєму сімейному житті того року була осінь, подібна до такої, про яку писав Михайль Семенко: «Почувалося дощово і по-осінньому облудно – В душі цілий день парихмахер на гітарі бринькав». Найбільшим моїм досягненням було те, що я недавно повернулася з Алма-Ати, де стала кандидатом наук, і почала працювати в Інституті літератури НАН України. Юрко Ґудзь був уже сформованим Поетом. Він видав «Postsckiptum до мовчання» та «Маленький концерт для самотнього хронотопа» – це були найкрасивіші тексти нового літературного покоління. Але у своєму житті Юрко був хронічним «бродягою», проте мав дружину і сина Богдана у Києві та з ними не жив, хоча дуже того хотів. У Юркові я побачила таку рідну собі людину, тому що я сама нібито мала сім’ю, а насправді у мене так само не було дому і сімейного затишку. Юрко у своєму легенькому одязі посеред холодної осені нагадав мені про мого померлого брата. Травма від смерті мого брата починала оживати від цієї зустрічі з Юрком. Наша зустріч неймовірно активізувала мою пам’ять про дитинство та пережиті в ньому події. Коли в одній із своїх поезій Юрко писав: «Понеділки, понеділки, понеділки, вівторки, вівторки, вівторки, середи, середи, середи, четверки, четверки, четверки, п’ятниці, п’ятниці, п’ятниці, суботи, суботи, суботи, понеділки, понеділки, понеділк... А де ж НЕДІЛЯ? Нема... В неділю я народився...», то це було таке глибинне відчуття і моєї травми народження, і моєї неприкаяності у житті, яке викликало у моїй душі сестринську тугу перед невлаштованим життям ніби воскреслого брата. Мені завше дуже хотілося обняти його, запросити до себе в гості, нагодувати смачними стравами. Але мені не було куди його запросити і я щиро заздрила всім, в кого він зупинявся на ночівлю у Києві. Як мені роками хотілося, щоб він прийшов до мене в гості! Щоб саме він у мою темну ніч читав мені свої поезії... Адже він так сонячно промовляв – ніби і до моєї заляканої душі: «До вікна наближається ніч, не хвилюйся, я їй виколю очі...»
Тоді у Луцьку мене поселили в одному номері з Оксаною Забужко і я мала змогу спостерігати, як розгортається цікаве відьмацьке дійство, що скоро відобразиться у романі Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». У фатальну для Миколи Кумановського зустріч з Оксаною Забужко ми цілу ніч бродили з Юрком Ґудзем по місту. Стояв непроглядний і тяжкий туман, здавалося, сама тяжка осінь насувалася на всю Україну. Згадуючи той Луцьк, я тепер знаю, що для мене його найбільшою подією була зустріч з Юрком Ґудзем, він був самим світлом у нашій темряві. Серед всіх творчих особистостей, яких мені довелося зустріти у моєму житті, він був найсвітлішою мужністю. Він ніс у собі яскраве сонце і внутрішню правду так переконливо, що не можна було не повірити. Тому в поезії він почав з естетики мовчання. Кожен раз, коли ми розставалися, у мене було таке відчуття, що він – не від світу цього. У нього була істинна українська метафізична харизма. Від його розмов про Тишу, про невтомні метафізичні Спроби, про боротьбу з Хворим Ангелом, про Замовляння польоту завжди з΄являлося відчуття такого знання, яке несуть в собі лише обрані люди. 
Збірка Юрка Ґудзя «Боротьба з хворим янголом» за 1997 рік була розділена за метафізикою есеїстичного мовлення, тому мала такі цикли – «Спроба перша», «Спроба друга», «Спроба остання». Ця поезія мала сакральне призначення духовного сцілення для українських читачів. У 2005 році Оксана Забужко видасть свою збірку «Друга спроба». Для історії української літератури важливо показати відмінність цих різних спроб. 
Зустріч із Юрком Ґудзем у Луцьку дала мені такого єдиного Друга, якому я змогла розповісти про мого діда, про есеїв та про істинне християнство. На основі наших метафізичних діалогів Юрко Ґудзь запропонував мені створити таємну спілку есеїв з кодовим словосполученням – «Українська Реконкіста». Так мала називатися за його проектом нова Епоха в історії української літератури – Епоха Відродження. Над концепцією цієї Епохи він почав інтенсивно працювати у своїх поезіях та у своїй прозі. А також у статтях, де моделював концепцію Української Реконкісти як мистецької онтологічної міфологеми, що мала поєднати в собі різні літературні напрямки і школи – від традиційних до новоаванґардних пошуків. Головне, – вважав Юрко, – щоб у цих творах був присутній сильний вольовий імпульс на самоочищення, на звільнення простору для нових реальностей такого національного буття, де окрема творча людина була здатна порозумітися з іншими творчими людьми. Ми мріяли з ним разом про національну солідарність творчих людей заради нашої державності. Мене дуже смішило, що Юрко з метою маскування для своїх статей вибрав псевдонім – Тетянич, за ім’ям своєї дружини*. 
Поезія Юрка спонукала мене до езотеричної практики: зупинки внутрішнього монологу, вслухання у метафізичну Тишу. Він бачив мою палку одержимість і хотів навчити мене філософії мовчання. Він був Другом, який був мені таким необхідним, як саме життя. Адже з ним єдиним я могла бути сама собою. Не маскуватися, не грати, а бути тією, якою я є насправді і якою хотіла би стати. 
Остання моя зустріч з Юрком Ґудзем була не менш значуща, ніж всі попередні. Коли ми зустрілися у кав΄ярні на Хрещатику, Юрко витягнув з сумки мою знищену книгу «Пришестя вічності» і показав мені титульну сторінку. Я завмерла від того, що побачила. Титульну сторінку цієї книги я продумала разом з моїм видавцем – Леонідом Фінкельштейном: вгорі був портрет Лесі Українки, а внизу – Соломії Павличко. Це розміщення на тлі космічного неба двох видатних українських есеїв – Лесі та Соломії – мало символізувати два різні порубіжжя як дві різні метафізичні спроби. Проте я домовилася з Юрком покищо не акцентувати сакральне слово «есей», а лише мати його на увазі. На моїй книжці, яку подарував Юрку Ґудзю Леонід Фінкельштейн, я побачила, що чорним фламастером жирно був замальований портрет Соломії Павличко. Юрко, щиро вболіваючи за мене, лаяв мене як старший брат, зокрема за те, що, як він казав, я зв΄язалася з цими Павличками на свою голову. Але він повідомляв мене, що знайшов видавця, який наперекір їм усім буде видавати мої книги і видасть також есей про Лесю Українку, але вже без цього фатального есею про Соломію. Мій есей про Соломію він сприймав як моє неоправдане самоприниження. У рецензії на знищену книгу «Пришестя вічності», яка носила дуже гарну й оптимістичну назву «Рай і вирій розіпнутих крил: Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги» (у Кур΄єрі Кривбасу за 2000р.) Юрко проаналізував лише мій есей про Лесю Українку, так ніби у моїй книзі есею про Соломію не було. Він був дуже сердитий на Павличка, йому в голову не приходило, як це український поет може дозволити знищення книги. Але мені в голову не приходило, як це мій єдиний друг Юрко Ґудзь не може збагнути, що есей про Соломію Павличко – головний текст у книжці «Пришестя Вічності» наперекір всім Павличкам разом взятих. 
Тоді, коли ми останній раз сиділи у кав΄ярні, я майже не говорила, а лише слухала, тому що вся моя увага була прикута до титульної сторінки і чорної плями на ній, яка викликала в мені дивний містичний острах: так есеї не роблять. Адже коли ми задумали нову Епоху для України, ми повинні були діяти і писати так, щоб завжди пам’ятати: ми стаємо перед Обличчям Господа нашого і просимо у Нього допомоги, у наших особах ми складаємо із Богом від імені нашого народу символічний Закон, який не маємо права порушувати, адже наш індивідуальний вибір буде відображатися на нашому національному виборі шляху. У мені було глибинне з дитинства переконання, що характерною ознакою аристократичної людини є знання того, що Бог з народом укладає Заповіт – через обраних людей. На той час Юрко прочитав «Діагностику карми» Лазарєва, яка на мене також справила гарне враження. Але останні спроби Юрка – ці його кармічні пропозиції перевидавати мою книгу без есею про Соломію я не сприймала. Мені було печально, адже лише з ним я могла говорити про події у метафізичному потойбіччі. Особливо після того, як він подарував мені касету. Це було для мене зроблене поетичне інтерв’ю з його живим голосом. Після нашої останньої зустрічі я прийшла додому і слухала його поезії. У кінці цього інтерв’ю весело сміявся його син Богданчик. Цей радісний сміх сина у кінці живого мовлення батька став ніби нагадуванням мені, що в Україні після смерті Юрка Ґудзя залишається Богдан, якого я зможу колись зустріти і запросити в гості...
І нині мені дуже хочеться видати твори Юрка Ґудзя з моєю передмовою, щоб було видно в українській літературі, що таке Перша істинна метафізична спроба. Нещодавно Володя Даниленко сказав мені, що зібрав майже всі твори Юрка Ґудзя і що ми можемо видати його разом як метафізичну спробу повернення... 
У Юрка Ґудзя є поезія «Спроба повернення», у ній звучить такий рідний мені голос: 

вже темрява підходила до вікон,
хилила голову на паперовий хрест,
а ти до мене прихилялась,
світилось тіло, білі птахи
з моїх обіймів виривались, ломали
крила, знову й знов
вертались в чорному сплетінні,
щоб вже не розрізнити рук і крил...
Там тіні ворушились по кутках,
і хворий місяць прикидався ясновидцем,
там хором все молились цвіркуни,
щоб їхня смерть була нам воскресінням...

Смерть Юрка Ґудзя стала моїм воскресінням із мертвим. Я більше не могла зрікатися слова, я більше не мала права мовчати. Мій автобіографічний антироман як мою спраглу спробу індивідуального та національного сцілення породила його Українська Реконкіста. З метафізичного переживання творчості і смерті Юрка Ґудзя, з символічного діалогу з потойбічним Другом і пречистим українським Поетом, народився мій антироман «Українська Реконкіста» як діалог моєї прозової спроби з його завжди Першою поетичною спробою. 


Зборовська Н. Юрко Ґудзь як істинна українська метафізична харизма // www.zborovska.name


*Насправді дружину звати Жанна.

Немає коментарів:

Дописати коментар